Глава 16

Нажаль, я була права і в нашому місті почалася поява нових жертв. Але дивно те що тепер це були переважно наречені. Вони вмирали буквально за декілька годин максимум день до весілля.

 Дивина та й годі.

 Звичайно прості люди про це не здогадувалися. В новинах про це не йшлося, а свідків прохали мовчати. Може у мисливців були ще якісь методи, але не завжди до загальної маси людей доходило що коїться надприродного в місті.

 Тож, неофіційно заборонили поки що робити весілля молодятам. Звісно під різними логічними приводами.

 Але все таки одна пара відчайдушних молодят все ж знайшлася, і вони вирішили побратися, ще в пізній час. Виїзна церемонія в старовинному храмі в готичному стилі.

 От ми сидимо в джипі перед входом, наглядаємо як приїздить наречений та наречена. Сьогодні ми без Остапа – від на іншому завданні. Так що сьогодні лише «студенти»: Килина, я та Богдан.

– Боже, скільки грошей люди вгачують в весілля, хоча ж звичайна це справа,  – бубоніла Килина, похмуро дивлячись в вікно, – А якщо уявити що за великі гроші тебе ще вб’ють…то в двічі незрозуміло цілі цього заходу.

–  Яка ти не романтична! Просто ці голубки закохані до безтями, що не можуть терпіти, от їм конче треба укласти шлюб, що й грошей не шкода, ні життя, – з іронією в голосі проговорив Богдан.

–  Ех, яка гарна сукня у нареченої…в мене теж була гарна, шкода так не знадобилася, – промовила я думки в слух.

– Дідько, пробач, Алісо! Я забула…ти ж теж була нареченою, але сталося лихо…– схаменулась Килина та обернулася на мене.

– Та нічого! Вже ж рік пройшов, треба жити далі. Я вже навчилася жити з цим болем в душі, – відповіла я.

 І в салоні запанувала незручна тиша.

  –   Йох-йох, нам би потрапити в середину, треба зловити ту погань на гарячому! – першим заговорив Богдан, потираючи шию ззаду.

– Ну що ж…це можна..– задумливо проговорила Килина.

 І от Богдан якось домовився з служителями храму і нас впустили, ще дали перевдягнутися в їх одежу, щоб не викликати підозр.

 Як раз ми змогли тихенько ввійти в головний зал, де буде проводитися церемонія.

 На органі заграли спокійну, ліричну мелодію і вийшла на червону доріжку наречена в білій сукні та фаті яка приховувала обличчя.

 Богдан та Килина не перемовляючись розійшлися по різним частинам залу, щоб охопити якомога більше площі, щоб не пропустити появу цієї погані.

 Я нервово стискала, розтискала спітнілі руки. Серце здавалось от-от вистрибне з груді. Ех, бідна-бідна наречена навіть не здогадується в якій небезпеці, йде упевнено до вівтаря, наче баранець на заклання.

 Наречений теж нервує, мабуть через весілля.

 І от наречена підійшла до вівтаря та священик прокашлявшись в кулак почав щось балакати під ніс, мабуть молитву.

 А я все затамувавши подих чекаю коли вже з’явиться це дідько. З одної сторони хочу його появи, щоб знищити, а з другої мені шкода наречену – я боюся що не впораюся з її захистом.

 Та ось вже середина церемонії, а тої погані нема. Невже не з’явиться? Для нас це погано та для інших наречених, але для цієї дуже добре – хоч ця вціліє.

 І ось коли я полегшено видохнула, я бачу як Килина напружилася та навіть зблідла. Богдан вже потягнувся за зброєю.

 Моє серце пропустило удар. Де? Де воно? Я його не бачу! Хоч би не пропустити! От я горе мисливець! Це я його не бачу, а мої напарники бачать. От вони справжні мисливці, не те що я.

 Я прослідкувала за поглядом Богдана, але все одно нічого не бачу лише тінь нареченої.

 Та ось мій напарник за пару стрибків опиняєтеся біля нареченої, його зброя вже готова стріляти. Наречений лякається, священик з переляку закашлявся. А з тіні колони відлилася темна смужка та стрімко летіла на наречену. Богдан відкрив по ній стрілянину, але та погань швидко ухилялася. Наче потік оминав кулі. Тоді вже лаявся Богдан, він схопив під лікоть наречену та поволік її на вихід.

 Килина прикривала брата.

 Я намагалася добігти до них, але мені заважали гості та служителі церкви, що теж намагалися з криком жаху втекти, у другий вихід, хтось боляче зачепив мене плечем. Йой. Ледь навіть зброю не вибили з рук.

 Знов грянули вистріли.

 Тільки Богдан хотів витягти наречену та нас на вулицю, як перед його самим носом зачинилися двері.

–  Дідько! – лаявся мисливець, намагаючись плечем вибити двері та не виходило.

      І тут з’явився монстр, він лише раз змахнув лапою з пазурами – як на мисливці залишилися глибокі рани. Богдан крикнув та випустив всю обойму у монстра, той зник у тіні.

 Килина стріляла по тіні, а коли зрозуміла що то дармове витрачання набоїв, то почала малювати захисне коло. І вчасно, тільки мисливиця закінчила, як чудовисько вийшло з тіньової засікти.

 Йой, ну і жах!

 Три метри в висоту, широкоплече, саме його тіло дуже м’язисте, широка пащека з гострими іклами, закручені роги на голові та довгі вуха. А кігті такі, що я вже бачила, як добре розсікають товсту куртку, бронежилет під нею та плоть. Богдан хоч міцний та кремезний, але навіть для нього та рана виявилася серйозною, він намагався собі надати першу невідкладну допомогу, добре що є все необхідне з собою.

– Нічого не бійтеся, панянко, воно сюди не увірветься! – заспокоював нещасну жертву Богдан, навіть в своєму сумному положенні. Він весь був мокрий від поту.

– О це вляпалися!– буркнула Килина, перезаряджаючи свою зброю.

 Я не встигала до їх укриття, тож я сховався за колоною та хотіла поцілити, щоб вистрілити в монстра.

– Не смій! Воно може атакувати тебе, якщо ти промахнеться та і здається наші кулі його не беруть, – зупинила мене Килина, через навушник.

 Я аж сіпнулась, з переляку, бо забула про його існування.

–  Д...добре..– запинаючись відповіла я.

–  Не бійтеся, пані, ми вас захистимо! – не забула Килина заспокоїти наречену.

 Але дівчина не виявляла ознак страху, дивно, звичайні люди як вперше бачать надприродне впадають в істерику чи клякнуть, я по собі це знаю. Може вона заклякла, чи в неї загальмована реакція із-за стресу?

 Але далі було ще неймовірніше, поки Килина та Богдан вирішували як бути, наречена…вийшла з захисного кола!

 В мене аж серце закаменіло від жаху за дівчину.

–  Стійте! Навіщо! Тут було безпечно! – викрикнула Килина, збліднув. Вона чкурнула за нареченою, але чудовисько що до того ховалося в тіні дісталося швидше до жертви.

–  Дідько! – вирвалося у Богдана з досади, він намагався відволікти увагу монстра на себе, стріляючи по чудовиську, але воно чітко летіло на наречену.

 Йой, не можу, дивитися як вбивають невинного!

 Я замружилась, знаю це не професійно, я ж мисливець, повинна бути холоднокровною та розважливою, як Сірий вовк. Але одне діло коли нападають на мене...ні! Треба діяти!

 Кров шуміла у вухах, я не знаю як але я опинилася біля нареченої, вже в руці була готова спеціальна граната, я її активувала та жбурнула у пащеку монстра. Хоч би це спрацювало!

 Почувся глухий свист, монстр з середини засяяв та його розвіяло на попіл. Було так яскраво, що довелося замружитися, щоб не спалило сітківку.

 Коли світло згасло, то я змогла відкрити очі й побачила купку попелу з якого виходив чорний дим, смердячою сіркою.

–  Йой, невже вийшло? – не вірила я очам, боявшись завчасно радіти.

–  Молодець, новенька! – раділа за мене Килина через навушник, – Дай від мене тій пришелепуватій підсрачник і питай нащо вона висунулась з укриття.

–  Ой, точно! – я наче згадала про наречену, озирнулася.

 А вона стоїть все ще в ажурній фаті через яку ледь видно обличчя, лише червоні вуста. А ще того…вона була мене вище на дві голови, я їй була по груди, які кокетливо визирали з ліфу плаття.

 Я звела очі до перенісся дивлячись на це «багатство». Ех, не те що моя двієчка, яка сумно здохнула.

 Та про що це я? Я мотнула головою, намагаючись витрусити дурні думки з голови. Відчуваю як щоки червоніють, а сама відчуваю незручність. Довелося зробити пару кроків назад.

–  Вибачте, але чого ви наразили себе на таку небезпеку? Поряд з моїми друзями вам було безпечно. Вони полюють на те що хотіло вас вбити, – намагалася я все пояснити дівчині.

 Вона мовчазливо закинула голову на бік, я хоч не бачу та відчуваю її погляд на собі.

 Як раптом, ця дивачка хапає мене за плечі та тягне до себе. Я цього не чекала тож втупилася як раз поміж її «скарбів». Йо-ой! Та чого якась фігня трапляється саме зі мною?

 І тільки я хотіла відкрити рот, щоб обуритися і намагалася вибратися з її «обіймів», як відчула що позаду мене щось з’явилось, бо повіяло холодом, і почало знов смердіти сіркою.

 Наречена викинула різко вперед руку з дивного виду зброєю та зробила постріл, мені довелося дуже завернути назад шию, щоб побачити що там коїться хоч боковим зором, бо хватка цієї панянки наче сталева!

 Я не можу вибратися. Те що я змогла роздивитись зі свого ракурсу так те, що здається, вистріл від шиб частину від монстра, пів голови здається...невпевнена…Стоп, так я ж вбила того монстра? А це що? Невже я не впоралася? Невже десь помилилася?

–  Якого…я ж вбила цю погань?! – обурилася я.

– Ту ти вбила, а це була інша…а от ще! – нарешті наречена заговорила тихим голосом.

 І дійсно тепер з одного боку, і з іншого до нас линули дві тіні.

–  Йой! – вирвалося в мене.

 Та ось мене підкинули, як кошеня на плече та перекинули.

–  Ти що робиш? – обурилася я.

 А наречена чкурнула в сторону моїх товаришів. Вона мене обережненько скинула на Килину…буквально! Я впала на Килину і ми опинилися на полу.

–  Ти що робиш дурна ти голова? – обурився Богдан.

 Та поки ми з Килиною валялися на полу як хлібні крихти, і де як розплуталися та піднялися, та навіжена чкурнула геть.

 Вона добігла до стіни, а позаду неї вже вилізли з тіні ще два монстри схожі на того що я знищила. А ця дивачка в білому якось застрибнула на стіну, відштовхнулася та зробив перекид в повітрі над головами монстрів зробила постріли, кулі сяяли та потрапили точно в потилиці монстрів, які почали вибухати світлом з середини.

 Наречена приземлилася на ноги, як кішка, позаду монстрів, що розсипалися прахом.

 Ми з Килиною мовчки за цим наглядаємо, не домовляючись ми обмінялися здивованими поглядами.

–  Що це таке ? — здивувався Богдан, смішно витріщивши очі.

 Та відповідати було ніколи, бо з’явилися ще чотири тіні!

 Монстри разом вистрибнули на наречену. Вона присіла, так що ті стукнулися головами.

 Ця трюкачка перекотилася вбік та вскочила на ноги, як на неї напало двоє монстрів, які перші оклемалися від струсу мозку. Один все ж зміг дістати до нареченої, але лише порвав поділ сукні, другий вдарив ззаду та роздер фату та плече, у бідолашної хлинула кров, заливаючи білу сукню червоним.

– Вони її роздеруть живцем! – злякалася я. — Гей не знаю хто ти, але біжи сюди їх занадто багато!

–  Нічого, зараз скоротимо їх кількість, – бовкнула вона та зняв з себе фату, стрибнула над головою монстра, обплела фатою його голову, та зламала шию, сильно смикнув, аж почувся характерний звук. І фінально вистрілила в лоба.

 Я побачила як на плечі нареченої висипалося довге волосся платинового блонду.

 А от ще підступило три чудовиська, дівчина пірнути між ніг одного та розстріляла того з низу. Потім зайшла позаду залишившихся двох та добила їх.

В приміщенні вже нестерпно смерділо сіркою, аж різало очі та тяжко було дихати.

 Плечі нареченої опустилися, вона трималася за рану на плечі та притулилася до колони.

 Я вирішила підійти та допомогти цій дивній панянці. Тим паче в мене теж були мед.засоби, в кожного мисливця такий набір є.

–  Гей, давай оброблю, тобі рану, може тобі не зручно дістати? – спитала я ввічливо.

 Бачу як спина її напрялася, натягнув тонку тканину плаття, аж окреслились м’язи.

 Вона різко повернулася в мою сторону, глянув на мене пронизливим поглядом. А я сіпнулась назад, бо не чекала побачити те що побачила.

– Йой! – вирвалося в мене, я вирячила очі, відчуваючи як щоки полум’яніють.

–  Що таке? Передумала грати в медсестру? – бовкнув…він.

 Це виявилося не дівчина, а хлопець. Я ще уважніше придивилася...так не здалося, точно хлопець, з довгим волоссям кольору повного місяця. І у нього пронизливо сині очі, наче сапфіри. Він недовірливо дивився на мене з півоберту.

–  Чого замовкла? Ау, з тобою все добре? – перепитав цей…наречений? Як назвати наречену чоловічої статі?

 Він зовсім повернувся до мене обличчям, махаючи рукою перед обличчям.

  Я мотнула головою взяв себе в руки.

–  Ні, тобто так…йой…я просто думала що ти…дівчина...а ти навпаки... — пробубніла я собі під носа розгублено оглядаючи з ніг до голови цього дивака, згадав як упала носом між його грудей, які я думала жіночі, а то чоловічі… От знов щоки в мене палають.

–  Ну то що? Яка різниця дівчина чи хлопець? Чи ти любиш дівчат і хотіла підкотити, а тут облом? – ляпнув це цей…цей…довбень!

–   Що-о?! Ні! Я по хлопцях, якраз навпаки… — обурилася я, відчуваю, що в мене вже вуха навіть з сорому горять.

–  А, тобто, раз я хлопець, а не дівчина то ти хочеш підкотити? – ляпнув цей невіглас.

 Він що знущається? Ще криво всміхнувся.

– Так, кому ти потрібен! В мене є наречений...тобто був! Я просто хотіла допомогти пораненому, – відповіла я, обурившись.

– Співчуваю твоєму нареченому…і не дивно що він пішов від такої збоченки, як ти, – відповів цей поганець.

–  Він не пішов… – бовкнула я, а потім осіклася що сказала зайвого і різко замовкла. Мовчки жбурнув мед бокс цьому довбню, – На, сам тоді лікуйся.

– От я дірявий жбаняк, ти ж мисливиця, а ваші пари самі не уходять, їх вбивають чи зжирають. Пробач, не подумав, – схаменувся цей наречений, навіть на його пихатій пиці відобразилося щось типу провини.

– Ти це кажеш, просто що б самому не оброблювати рану, – буркнула я все же ображаючись.

– Ні, мені дійсно шкода, – відповів незнайомець.

–   Але з нас двох ти більше схожий на збоченця, бо ти натягнув на себе жіночу ще весільну сукню, – буркнула я.

– Є таке, – погодився той, знизав плечима.

 Але зненацька цей наречений змінився в обличчі, його смикнуло, він озирнувся і я побачила ще одне поранення на всю спину.

 Він почав стріляти по чудовиську, виявляється ці потвори вміють впливати на жертву через її тінь. Тож монстр полоснув кігтями по тіні, а поранення отримав цей стрілок.

 А з різних сторін линули ще п’ять тіней.

–  Йой! Швидше, біжимо до моїх друзів під захист укриття! – крикнула я, потягнув за руку стрілка.

– Так…добре...– нарешті погодився це упертюх.

            Тож ми побігли до Килини та Богдану, але три тіні нам перегородили шлях.

–  Давай туди, – і тепер мене потягнули в інший бік, куди вибігли служителі церви та гості. На щастя ми встигли вибігти до того як тіні перекриють і тут нам вихід. Ми бігли по внутрішньому дворі.

 Але далеко все одно не  змогли добігти, бо нас обігнали.

–  Слухай, а ти не можеш зробити сама такий захист як твоя подруга? – спитав стрілок, обстрілюючи монстрів намагаючись в них поцілити, але мабуть поранення вже досить послабили його, так що він більш мазав, або чудовиська стали швидше і хитріші.

 Бо до цього вони не боялись куль, бо мабуть знали, що ті їм не нашкодять, а от кулі цього стільця монстрів вбивають.

–  Можу, але на це потрібен час. Я повільніша ніж Килина, – зізналася я.

–  Роби час, я дам, але все одно поквапся, – попрохав стрілок.

–  Добре! – і я витягла все необхідне з кишені.

 А блондин знов почав робити свої викрутаси та зменшувати кількість нападників. Але вже ясно що на місце вже вбитих прийде ще й більша кількість. Вони як міфічна Гідра, голови якої відрубали, а вони все одно виростали, поки Геракл не знищив головну голову.

 Може тут щось подібне? Тільки от ці монстри повністю знищуються від куль стрільця. Тож нема якоїсь особливої частини тіла в них. Та ось я закінчила і хотіла покликати стільця, але помітила, коли він з розвороту ногою влупив по щелепі монстра під сукнею дещо, але із-за великої швидкості я не розгледіла що саме.

–  Гей, все готово, сюди! – покликала я, блондина.

 Він добив останнього монстра, швидко опинився біля мене.

–  Цікаво через скільки чекати нових? Цього разу в нас буде скільки? Дванадцять? – обпершись на коліна, проговорив з іронією стрілець, його світле волосся навалилося на бліде обличчя.

–  Йой, ти молодець, добре тримаєшся! – похвалила я, дістаючи знов мед.бокс, – Поки є час давай тебе підлатаємо. Я не розумію як ти ще тримаєшся на ногах при такій кровотечі…Хоча…наче такі серйозні поранення, а крові не так мало…

–  Дякую, а ти казала що повільно робиш захист, досить швидко впоралась, мене навіть не встигли вбити. Так буду вельми вдячний, якщо допоможеш мені, – сказав стрілець, – Я тримаюся на ногах лише завдяки досягненням нашій медицині, і кров’ю не стік тому.

– Йой, так допоможу, звісно. Повертайся спиною, – сказала я.

–  А ти мені ножа в спину не будеш стромляти? – шуткує це дурне, гепаючись сракою на бетонну плитку та схрестив ноги, наче йог, я присіла позаду.

 Вже бачу боковим зором що з’являються хижі тіні. Моє серце пропустило удар, коли одна підпливла до мого невидимого захисту. Хоч би встояв. І...воно не пролізло.

 Стрілець теж косився туди, тримаючи пістолети наготові. Ми полегшено зітхнули.

– Ні, я полудохликів не б’ю, – відповіла я, достаючи спрей та з жалем все ж дориваю плаття, що б краще обробити рану.

– Гей, не треба тут мене роздягати, ми за це не домовлялися, – шуткував цей довбень.

– Так щаз хтось добалакається і я дам йому підсрачник! – з любов’ю д ближнього свого пообіцяла я.

– А казала що полудохликів не б’єшь, от всюди обман, – продовжував блазнювати стрілець.

–  Мені казали, що подібні «енергетики» шкодять молодим організмам та зменшують тривалість життя. Ти не боїшся що із-за своїх «препаратів» помреш молодим? – спитала я, прибираючи його волосся, яке було по лопатки, загортаю йому на грудь щоб не заважало. Воно м’ягеньке на дотик.

 Мисливець хрюкнув, його плечі сіпнулись, він розсміявся.

– Що смішного? – незрозуміла я.

–  Всі хто стає на шлях мисливця вже покійник, тільки він розуміє це коли зтикається з саме з тим монстром чи надприроднім що вб’є його. Ти до речі, теж покійниця, – проговорив з іронією стрілець.

– Йой…тут ти правий, пробач трохи буде боляче, я оброблю все знезаражуючим засобом, – попередила я.

– Валяй, хоч наживо зашивай, лиш би я після цього зміг знов вступити в бій, – знизав плечима стрілець.

 І я обробила знезаражуючим спреєм рани, їх покрила рожева піна.

– Слухай тож ти виходить мисливець? А чого я тебе в нас не бачила, хоча вже рік між вас? Ти був у відряджені? – перепитала я.

– Ну десь так. Але я сам по собі. Тому що я не вписуюсь в традиційне розуміння мисливця, а ще занадто ефективний ніж ці «родовиті». Та і методи мої вони осуджують, хоча самі не ангели, – відповів стрілець.

 Я обробила загоюючим спреєм та наклала спеціальний пластир, що теж пришвидшить загоєння, і дасть ефект зшиття країв ран, але без ниток, та навіть шраму не залишить.

– Цікаво, які в тебе такі методи, що не подобаються місцевим мисливцям? – спитала я.

 Та ось ще один монстр сліпо кинувся на нас, але невидимий щит його зупинив, воно лише обурено заскрипіло іклами та сховалося в тіні.

– От халепа…а мої пістолети вже всі розряджені, – сказав стрілець.

– Йой! Як так? Вони ж єдині були дієві проти цих вилупків. І що ти тепер беззбройний? – злякалася я. Бо моя зброя то зовсім непотріб проти цих істот.

– Не зовсім, зараз ти мене заклеїш і будемо думати, як діяти далі. Бо ясно одне – яка б в мене не була смертоносна зброя, від неї нема користі, якщо на місце двох вбитих приходить ще більше. Ти мене пробач, але в моєму тілі раніше кров закінчиться ніж я їх переб’ю, – відповів стрілець.

–  Точно, – погодилася я.

 І теж почала розмірковувати. Мені от здалося, що монстри нападають тільки на цього мисливця. Мене от вони ігнорували, поки я перша на них не нападала. Та і на Килину теж, тільки вдарили по Богдану. Але він намагався витягти з зони ураження монстрів їх жертву. Та в інших випадках вбивали лише наречених. А от гості чи наречений, чи родичі залишались неушкодженими. Тож ціль тільки наш наречений. І тут я подумала ще далі, але просто так монстри б не лізли до стрілка. Щось повинно їх притягувати. Хоч якась дрібниця. І тут я згадала, що щось бачила в подолі.

– В мене є одне припущення…– і я все розповіла мисливцю.

 Я чекала що він скаже, що я несу дурню.

Але він уважно вислухав мене, кивнув головою і сказав:

– Згоден, я сам про це подумав. Але мені це здавалося мало віроятним, поки ти теж до цього висновку не прийшла, – погодився він і почав оглядати подол, поки не вигукнув:– Є! Ось!

 І він повернувся в мою сторону передом та з радістю підняв поділ.

 А в нього і так бракувало доброго шматка тканини, так ще щось підібралося коли він сів, а тепер ще забрав що залишилося.

– Йой, – я вигукнула та закрила лице ладонями.

– Ти чого? – здивувався цей нудист.

– Я не можу дивитися на полу голого хлопця! Ладно би ти зверху полу голий, але з низу…то вже занадто! – відповіла я.

– Да ладно! Ти ж була заручена, тож в тебе був вже хлопець. Ти що не бачила його голим? – перепитав с іронією цей стриптизер не догризений.

– Бачила! – бовкнула я, відчуваю як червонію.

– Ну так в мене теж саме! Так чого тут стидатись?– візьми та ляпни цей…цей…нудист!

– То ж був мій наречений, а ти незнайомий мені хлопець! – обурилась я.

– От послала доля мені цю праведницю! – з іронією проговорив стрілець,– Ти ще скажи що на чоловічому стриптизі не була?

– Була…якраз ти мені його влаштував, дякую, на все життя тепер вистачило! – обурилася я.– Хе-хе, ну добре, на...– єхидненько хіхікав цей довбень, я почула тріск тканини і мені щось намагались втулити.

– Що це? – перепитала я, обережно виглянула з під рук.

– Ця фігня що була на подолі. Тут якийсь знаки. Я в тому не тямлю, може ти допоможеш, – відповів мисливець.

 Я взяла тканину і розгорнула її. Довго вдивлялася, намагаючись згадати все що знаю про магічні знаки.

–  Йой, – вигукнула я.

–  Що? – перепитав мисливець.

– Я згадала! Тут все ж ясно, навіть тепер ясно чого саме стільки з’являєтся монстрів – їх кількість заклали в цій печаті виклику демонів. Але в кожної відьми чи мага така печать своя, тільки зроблена по загальним правилам, як в нас є загальний правопис. – проговорила

–  Весело, тож це демони! Тоді зрозуміло чого з ними так важко. А вигнати їх назад в ад не можна? – поцікавився мисливець.

–  Ні, цих ні, вони підуть самі, коли знищать ціль…не раніше….– відповідала я.

–  А ціль це я…Як помру то вони підуть...але доти, токи знов на якусь нещасну не надягнуть прокляту сукню, – проговорив роздуми вслух мисливець, за прокинув голову на бік.

–  Так…мені шкода…Звісно є варіант знищити того хто створив цю печать, але все одно немає гарантій що демони підуть не вбивши тебе, – проговорила я.

– Все одно це вже щось! Дякую! Ти дуже допомогла, – відповів мисливець.

– Йой, нема за що, я ж нічим тобі не допомогла. Я ж не можу вбити тих тварюк, – я відчуваю провину, що не можу бути більш корисною зараз.

 Я ж так хотіла стати мисливицею, щоб рятувати людей, але як виявилося, року для ставлення мене як мисливиці дуже мало.

– Ні, якраз ти ще як допомогла…– відповів мисливець посміхнувшись.

 І я почула тихий свист, а потім побачила вогники в небі на тлі темряви ночі.

 І до нас щось спустилося, воно розділилося на три частини, дві відлетіли в сторони, а середина виявилася…Шаблею, по лезу якої проповзали блискавиці, а з рукояті наче око визирало. Шабля опинилася біля мисливця, він взяв її в руки, турботливо погладив по лезу.

– Можна? – він забрав у мене печать. – От тепер повеселімося! – зрадів чомусь мисливець.

 І...зник з того місця де стояв та з’явився біля демона, що виліз з тіні за здобиччю, мисливець перелетів того та в повітрі начепив на потилицю чудовиську печатку. Демон так нічого не зрозумів. Але от його побратими почали нападати на нього. Мисливець з’являвся біля кожного та вбивав: одному зніс голову одним ударом, другого розполовинив.

 Так в одну мить не стало демонів, як і самого мисливця.

 А от прибігли Килина та Остап, Богдана не було, мабуть, його забрали медики.

– Ти як? Де монстри?! – стурбовано спитав Остап.

– А де наречена?– здивувалась Килина.

–  Е...як вам сказати…– не знала з чого почати я.

–  Словами, мила, словами, – відповіла Килина.

 Я піднялася на ноги, обтрусилась.

– Ну монстри, то демони, яких нацькувала через печать якась відьма. А наречена то не наречена, він наречений, а ще стрілець та мисливець, і трохи збоченець. Але уже ефективно нищить демонів, – протараторила я.

–  Е…– вилупились здивовано на мене вчитель та подруга. Вони переглянулись та перекліпнулись.

– А…ще в нього є шабля…от скажіть, хто в нашому столітті користується холодною зброєю, вона ж неефективна проти вогнепальної? – чогось обурилась я.

– Так…давай по порядку…як виглядав цей твій наречений? – перепитав Остап.

–  Е…– і я описала вчителю мисливця.

 А Остап як почав лаятися! Я таких слів ще й не чула.

–  Бісова погань в місті! Цього ще бракувало! Мало нам маніяка, надприродного, ще з’явилась ця паскуда! – обурився Остап.

–  Стоп, а ви його знаєте? – перепитала я, лякливо втягнув голову у плечі, бо лютіючий вчитель, то страшне для мене.

– Так, але краще б не знав, – буркнув Остап, в нього був вираз обличчя, наче він кислого лимона до рота взяв.

– Ой, так розкажіть нам! – запропонувала Килина, її очі засяяли від цікавості.

– Нічого вам про покидьків знати! Марш звідсіля, завдання закінчено! – як відрізав вчитель, махнув рукою в сторону дверей.

 Килина хотіла посперечатися, тільки рота відкрила, вчитель на неї лише зиркнув, вона рота закрила та потягнула мене до виходу.

 А мене тепер поїдає цікавість, кого ж я зустріла і чим він так накапостив вчителю, що він завжди такий спокійний так жваво відреагував лише на один опис даного мисливця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.