Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Спасителька або замість прологу

    [грудень 2019 р.]

    Ледве розвиднилося. Біжу. Сніг, що відображає блакитне холодне високе небо, заманюючи углиб себе, невдоволено скрипить під ногами. Сонце ховається за білими п'ятиповерховими будинками, потопаючи в небосхилі. Біжу – сон поки що не розвіявся і сковує п'яні думи, коли грудневий морозець змінює забарвлення обличчя і змушує ховати руки в кишені. Людей практично не видно, хоч уже й початок восьмої. Мій шлях сьогодні становить не більше трьох хвилин, до початку занять ще близько години, а я, немов божевільна, біжу темною вулицею, щоби скоріше злитися зі стінами рідного коледжу.

    Не знаю, гадки не маю, що саме шостий рік поспіль робить перебування в цьому загадковому місці не обов'язком і звичними для всіх тортурами, а райським куточком, пронизаним містикою, чарами і чортовиною, що підкорює серце і не відпускає своєї холодної залізної руки... Звичайно, усе було би зовсім інакше, якби не наші викладачі – є в них усіх щось магічне та привабливе – і не сприйнятливість моєї крихкої душевної організації до їхньої неймовірно сильної енергетики...

    Мене намагалися насильно перевести в інший навчальний заклад та лікувати від цих підступних спокусливих панянок, але щоразу я знову і знову переступала поріг цього заклятого місця, а загадкові нав'язливі образи ніжно трактувалися у вигинах віршів. Поневолення – ось що я відчувала, розчиняючись серед їхніх голосів, що проходили крізь саме серце.

    Але сьогодні мене тягне щось інше – щось нове, що народжується десь між ребрами, що віддає холодом, як при наскрізному пораненні. Сон ще не розвіявся, а деякі його фрагменти досі миготять перед очима: вигин руки, холодні довгі пальці, притиснуті до палаючої щоки, тремтіння губ; небачена зухвалість дитячої фантазії, яка дозволила собі в шаленому сновидінні ласку забороненого кохання...

    — Закохатися в неї – це абсурд! — повторювала, наче заклинання, ледве залишалася віч-на-віч із власними думками.

    «Я не можу її кохати! Її не можна кохати!» — установка, яка успішно діяла протягом місяця, рівно до сьогоднішнього ранку, поки я не зрозуміла, із ким подумки розмовляю кожну вільну і не дуже хвилину і заради чого роблю кожен свій крок.

    Вона може з'явитися коли хоче і де хоче. Перед нею порожні будь-які слова та благання – гордовитий погляд грізно трактує нові докори. Її боїться кожен тут присутній, уникаючи особистих зустрічей, обминаючи десятою дорогою її кабінет. Владно крокуючи вузькими та просторими коридорами свого коледжу, вона знає точно, що тут повелителька вона і тільки вона. Проте називати її «типовою керівницею» ніхто навіть не подумає – вона тут володарка, королева, богиня, від чийого дихання часом, здається, залежить і твоє власне життя.

    Вона йде, – стукіт підборів заглушає мовчання міста і рідкісні окрики дітей, – вона тримається прямо, іскриста посмішка хитро пропалює будівлю нашого коледжу, біле, то зі сріблом, то з позолотою, волосся вибивається з-під капелюшка, а хутро її шуби загадково блищить на світлі, джерело випромінювання якого не вдається визначити на перший погляд. Із кожним її кроком небо світлішає, а вулиця осяє сонцем. Може, вона і є сонячним світлом? Моє серце починає стукати швидше, ніж кілька хвилин тому, і щоби не потрапити в поле її зору, роблю крок у бік вікна і, витягнувшись, усім тілом втискаюся в сиру стіну. Але вона не заходить усередину – щось її відволікло, налякало.

    — Та врешті-решт, скільки можна випробовувати терпіння директора?! — долинає приглушений стінами лютий крик.

    — Пані! Взагалі-то я виконую свою роботу! — долинає другий, цього разу вже чоловічий голос.

    — Так бездарно ставитись... Вона ж особливої поваги вимагає! І хто взагалі узяти її вам дозволяв? Нумо! Дайте її мені сюди! Швидко! — наказує жінка.

    — Кого? Що? — здивовано питаю саму себе й обережно визираю у вікно: вона буквально накидається на нещасного двірника, намагаючись відібрати у нього мітлу.

    — Пані! А вам не здається, що кожен має бути зайнятий своєю справою? Комусь – наукам навчати, а комусь – і мітлою задовольнятися... — із ноткою байдужості в голосі він котиться назад.

    — Тобто Ви хочете сказати, що мітла – це не моя справа? — помітно збентежена, розтискає руки.

    — Абсолютно точно.

    — Краще б Ви працювали так, як всілякі дурниці формулюєте і жінкам хаміте! — гнівно випалила директорка, помахом руки обхопивши просторий двір. Двірник байдуже знизує плечима. Вона грізно прямує до входу – сигнал до втечі, але захопившись картиною, що не вписується в моє колишнє уявлення про цю жінку, не встигаю вчасно, як то кажуть, зробити ноги.

    — А ти знову блукаєш коридорами, неначе привид? — іронічно посміхається вона – на обличчі не залишилося навіть сліду гніву та роздратування.

    — Доброго ранку... — кажу я зовсім тихо, бо в горлі застрягає ком, — Чекаю... — зібравши в кулак всю свою сміливість, відповідаю я. Її широкі губи дивляться на мене трохи ніжніше, а очі – спокійніше.

    — Доброго... А чого чекаєш? Літератури? — вона підійшла до мене надто близько, увійшовши в зону, де вже чується шалений стукіт невгамовного серця, і ледве торкається зап'ястям ліктя — мені вже нема чим дихати: чи то від хвилювання, чи то від дотику, чи то від того, що вбереться в ніздрі, убивчого, хоч і приємного, аромату цієї карколомної жінки.

    — Звичайно, що літературу! — мало не червоніючи, вигукую я, про себе додаючи:

    — А ще Вас, але й літературу, звичайно: адже ви тісно пов'язані...

    — Тоді до зустрічі на занятті! — загадково махає рукою, ніби плавно розрізає долонею повітря.

    Тим часом до літератури треба витерпіти ще цілий урок, який нагадує мені саму вічність... Для безглуздої усмішки на обличчі достатньо було одного жесту, одного слова, одного дотику – із кожним своїм зітханням вона все більше зачаровує неживу статую, яка була раніше людиною, а що ж буде – Боже мій! – після сорока п'яти хвилин: божевілля, повна втрата розуму?

    І так завжди: у цьому світі та в цьому конкретно місті купа нормальних людей, є і ті, що мене щиро кохають, трохи більше тих, кому подобаюся, а скільки тих, що мріють оволодіти тілом дівчини, чиї думки в жодній точці не перетинаються із реальним світом... А я навіки прикута до цих ніжно-рожевих стін, високих вікон із ґратами на нижніх поверхах, дерев'яними підлогами та однаковими партами. І знаєш, чому моє серце назавжди залишиться поряд із ними, що виховали в мені зовсім іншу та «дивну» людину? Тому що вони ніколи не робили замах, подібно до інших збоченців, на зовсім юне тіло, а полонили невгамовні думки, породжуючи небачені почуття, підкоряли їх собі, одна за одною крали незайману душу, і я покірно віддавала їм кожну частинку себе.

    — Я хочу служити Вам і лише Вам до кінця днів своїх! — недоречно й моторошно посміхаючись, шепотіла їй услід, коли її силует уже зник на сходовому прольоті, намагаючись зрозуміти тільки одне: самовільно запропонувати свою дівочу душу директорові, а якщо говорити точніше, директорці – це велике божевілля чи величезне нахабство? Чи вона навмисно підпорядковує мене собі?

    У навчальній аудиторії стоїть дикий вереск і нескінченний зойк: це старшокурсники передчувають появу нашої dame d'école¹ і уроку літератури, до якого за традицією завжди готова тільки одна людина... Пролунав дзвоник – вона за своїм звичаєм, зважаючи на свою посаду, звичайно, затримується і буде вже за якихось три або п'ять хвилин... Безглузде хвилювання до стогону стискає серце й перекриває подих – і ось у коридорі чути кроки, її кроки... Кожен оглушливий крок змушує стрілки на годиннику завмирати, а мене нервово підстрибувати на стільці – дивовижна жінка!

    — Тихіше! Здається, іде!.. — із жахом перериває аудиторний гул хтось, що сидить на гальорці.

    А я ось сиджу попереду, прямо перед нею... На це місце зазвичай ніхто не сідає, боячись її до остраху або просто не жадаючи працювати на уроках. Я ніколи не могла похвалитися зайвою хоробрістю, проте не могла позбутися цієї клятої цікавості, хоча цього разу за вроджену цікавість доведеться дуже довго і досить дорого платити.

    Тиша. Тридцять безмовних силуетів завмирають, боячись навіть дихати гучніше належного – вона заходить до аудиторії, а мені б вгамувати хоч якось серце, чий стукіт, здається, непристойно долинає і до чужих вух... Вона проходить між рядами – усі, нібито за командою, беззвучно встають.

    — Добрий день! Сідайте! — не злобно, а якось артистично починає вона, усміхненим поглядом окидаючи клас, — Отже! Починаємо! Хто прочитав, як я просила, як я задавала, «Божественну комедію» Данте Аліг'єрі? — напружена пауза; малюючи в уяві за собою «цілий ліс рук», я повільно піднімаю руку, яку вона раптово кладе назад на парту, — Так, добре... А крім?

    — Ніхто... — озирнувшись назад, нервово посміхаюся, ловлячи на собі розгублені й дещо невдоволені погляди одногрупників.

    — Знаєте що, панове!.. — мовчазною паузою осяює клас, — Переважно, пані, звичайно... — панів у групі не більше п'яти, — Припиняйте. Випробовувати. Терпіння директора! — щось подібне я вже чула зранку, але тепер можу відчувати холод її погляду й на собі, — Звір уже збуджений. Ще цей вивів мене вранці із себе... Усі нерви витріпав – сил ніяких немає! Цей... Двірник наш! — пауза, — Гаразд, не посвячуватиму вас у всі свої внутрішні переживання. Продовжуємо! — і знову посмішка, блискуча на сонці, що не залишає жодного натяку на гнів на обличчі.

    «Цікаво, коли це двірник став Вашим внутрішнім переживанням, а головне, чому?» — чи ревнощі, чи занепокоєння, чи здивування клубляться на душі. Чому жінка, яку не здатне, здається, ніщо вивести з рівноваги, а будь-яка неприємність загартовує характер, як сталь, має таку дивовижну слабкість до звичайної мітли? А якщо не має, то нащо тоді було накидатися на двірника, вихоплюючи знаряддя для боротьби за чистоту прямо в нього із рук, і так ображатися на те, що «мітла – це не її справа»? А вона образилася – я прочитала це за виразом її обличчя, яке вона буквально на пів хвилини звернула до вікна. Дивовижна жінка: усе в ній одна суцільна загадка!

    Після дзвінка, щоб уникнути директорського гніву, студенти поспішно залишають аудиторію, поки сама директорка як ні в чому не бувало продовжує заповнювати журнал: рука охайно виводить чорні літери, біляві пасма ніжно лягають на плечі, золотистий чубчик ледве торкається очей, її губи стиснуті, а погляд поглинений оцінками, списком учнів та темами уроків – ще ніколи мені не доводилося бачити її настільки спокійною! Тихо, ледве дихаючи, навшпиньки підходжу до вчительського столу й повільно проводжу кінчиками пальців по одній із книг.

    — А тут же не Данте Аліг'єрі, чи не так? — подолавши ком в горлі, уже встигнувши заціпеніти знову, втративши і страх, і голову, несподівано навіть для себе її перериваю.

    — Випадково захопила... — трохи зводить погляд, — Це поезія. Символізм. Ми будемо наступного семестру проходити. Тобі повинно сподобатись. — випадково, можливо, торкнувшись моїх пальців, простягає холодну, як і моя рука тепер, книжку, — Візьми ось, погортай поки що.

    — Дякую...

    — До речі, я хотіла б з тобою ось про що поговорити... — починає вона, не відриваючись від журналу.

    — Я вся на увазі... — пошепки випустила я, сподіваючись, що вона не почула.

    — Твоя поезія... — мене облило холодом, — Це плід твоєї фантазії?

    — Ні... — знову беззвучно відповідаю я, поки моє тіло пронизує електричним струмом.

    — Я чомусь гадаю, що так. — грізно дивиться на мене, доки я мовчки дивлюся в її книжку.

    — А якщо ні?.. — вичавлюю слова вже голосніше, мало не заїкаючись, намагаючись ні почервонінням шкіри, ні тремтінням рук не видати, як сильно зачепили її слова. Серце щось різко коле, коли я згадую про те, скільки болю та пройденого в житті вклала у кожний рядок. Але їй не треба знати, наскільки мені боляче від того, що саме вона вважає мої щирі переживання плодом фантазії, запаленою уявою – нехай це залишиться таємницею, як і те, чому вона так різко реагує на мітлу і нашого бідолашного двірника...

    — А якщо ні, то це величезна дурість! Така самотність, розбите серце та песимістичні фатальні думки у такої юної дівчинки?

    — А Ви не хочете позбавити самотності, не хочете склеїти це серце? — подумки звертаюсь до неї, не відриваючи очей від глянсових сторінок. На той момент захотілося їй розповісти про смерть, самогубство, любов до божевільних і про все інше, що довелося пережити за останні декілька років.

    — Ти що, справді така самотня, кицюнечко? Скажи, чи маєш когось із друзів? — вона лагідно й хвилююче зазирає мені в обличчя.

    — Єдина людина, із якою я знаходжу спільну мову, це наша викладачка з інформатики... — іронічно посміхаюся я, відчуваючи, як моє обличчя палає, і чудово усвідомлюючи, що з цим уже нічого неможна зробити.

    — Про це я чула... — зітхаючи, вона задумливо відводить погляд до вікна.

    — О Боже! Про що ж Ви чули? — беззвучно вигукую, згадуючи, які легенди другий рік поспіль ходять про наш роман.

    — А тепер глянь мені у вічі. — вона різко обертається і якоюсь неймовірною силою змушує наші погляди зіткнутися – здається, від мене залишився тільки попіл.

    — Що?

    — Залиш цей романтично-песимістичний стиль! Запам'ятай! Життя прекрасне та дивовижне! — широко посміхаючись, вона змушує мою душу кричати, — Живи нормальним життям і не переймайся дурницями! Усе буде добре!

    — Наталю... — раптово з'являється в аудиторії один педагог.

    — Що? — різко перебиває його директорка.

    — Дозвольте у Вас забрати з уроку буквально трьох людей... — невпевнено починає він.

    — Як завжди? Стандартний набір? — докірливо дивиться на чоловіка.

    — Новий рік на носі – мусимо ж хоч якось готуватися! — енергійно змахує руками, які одразу ж завмирають у повітрі. Я так само при ній поводжуся: мої імпульсивні безконтрольні жести втрачають свою енергію від нестерпно пронизливого погляду. Може, він у неї закоханий? Ні, я не ревную... Просто намагаюся зрозуміти, скількох людей ця жінка одним змахом вій зуміла підкорити собі назавжди.

    — А мені оцінки їм як виставляти? На носі не лише Новий рік, а й кінець семестру! Зі стелі? Чи намалювати, можливо? — і не думає слухати, — Ні! Сьогодні точно ні.

    — Хочете, я на коліна перед Вами встану? — викладач розгублено дивиться на владну пані, перед якою кожен стає хлопчиськом, а я вдаю, ніби нічого не помічаю, окрім французького символізму.

    — Можеш спробувати. — анітрохи не дивуючись подібній пропозиції, так само авторитарно відповідає директорка. Відчайдушний чи все-таки задоволений, начебто тільки того й чекав, чоловік швидко падає на коліна.

    — Сашко! — починає голосно сміятися директорка – її сміх наскрізь пронизує серце.

    — Хочете, я ноги Ваші цілуватиму?! — хапає він мініатюрні туфлі, доки вона весело намагається вивільнити ноги з рук Олександра Вадимовича. Я повільно закриваю обличчя книгою, з останніх сил вдаючи, що зовсім нічого не бачу, — Прошу Вас! — не вірю: він справді цілує їй кінчики вишневих туфель, потім торкаючись губами підйому ноги. Вона не перестає сміятися – відьма!

    — Я піду... — бурчу під ніс, намагаючись приховати приголомшення та сум, беззвучно повертаю книжку та намагаюся непомітно зникнути.

    — Подумай про те, що я тобі сказала! — зненацька вона змушує мене зупинитися.

    — Хто? Я? — різко обертаюся.

    — Так, ти! Обіцяєш?

    — Буду намагатися... — і рушаю геть, чуючи за собою тільки сміх, що нагадує сміх самого сатани, — Відьма! — вибігаю в коридор, щоби мій крик змішався зі сотнею пронизливих голосів, навіть якщо він назавжди втрутиться у стіни нашого коледжу.

    Червоне сонце повільно падає ниць, розділяючи золотим мечем небо і землю. Сходить місяць. Я відчуваю, як на іншому кінці міста її зімкнуті вуста пестить місяць, поки вона, сама того не знаючи, ніжно нашіптує мені сни. Але щось непокоїть душу, непокоїть серце, змушуючи до глухої ночі тонути в безнадійному благанні і марних помислах...

    Темно-синє небо повисло над містом, густі хмари ховають зірки і затуляють собою місячний диск – та звідки вони тільки взялися?! Притулившись усім тілом до вікна, прокручую події сьогоднішнього дня в голові і намагаюся дати пояснення її загадковій поведінці зі мною, двірником та своїм колегою. Хто ми для неї, якщо вона при нас знімає маску грізної королеви та дозволяє бути собі смішною, кокетливою, скуйовдженою та милою? І хто вона сама така, здатна зачарувати будь-кого та будь-яку в цьому коледжі чи навіть у всьому нашому безмежному Всесвіті?

    — Відьма...

    — Відьма! — чую крізь вікно знайомий та бажаний голос. Хмари розступаються – це летить вона. Елегантно сидячи на мітлі, обіймаючи її обома руками, ніби рідну, по-диявольськи сміючись, змітає зірки з небосхилу.

    На мить завмираючи в місячних променях, зливається зі сліпучим світлом, вриваючись потоком фотонів до моєї спальні. Болісне золоте полум'я обпалює очі та шкіру й змушує впасти прямо на ліжко. Здіймається вітер. Її силует осяяє небо і сонне місто, позбавляючи зору і дару мовлення випадкових свідків, повільно вислизаючи туди, звідки за кілька годин підніматиметься сонце, але воно здаватиметься тільки тьмяною цяткою, а місто – його блідою тінню, у порівнянні із випадковим видінням, намертво застиглому в дівочих очах...

    — Чому місяць такий яскравий? Та тому що його щоночі запалює одна таємнича жінка, що панує не тільки над людьми, а й над природними явищами.

    _________________________________

    Ніч кружляла сльозливо віршáми,

    Доки Ви понад містом так тихо

    Все збирали мої сни в криштали

    І зрубали очима осики.

    Все манили, торкалися блиском,

    Залишаючи в серці відмітки.

    Ви казали «Сумую» так близько,

    І торкались губами до зірки.

    Що спалили до тла кожен сон,

    І злилися з небесним світлом.

    Потім вкрали у місяця трон

    І залишились в ньому, як відьма.

    Вкрали серце і спокій Ви вкрали.

    Щоб розтанути в полум'ї влади.

    Я дивилась, як Ви відлітали,

    Щоби Вами ж думки вколисати.

    _________________________________

    ¹Дама школи (фр.) – про директорку.

    Переклад вірша: Юлія Богута

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.