Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом

    У коридорі, що прилягає до вузького коридора, де розташовувалися кабінети адміністрації коледжу, а також медпункт, тихіше, ніж у будь-якому іншому куточку нашого навчального закладу, не рахуючи, звичайно, найвужчого коридору. Навіть під час перерви учні тут з'являються відносно рідко, тут практично не буває бійок і не чутно несамовитих криків, тут не носяться зі швидкістю світла і не збивають із ніг усіх підряд, бо тут на кожному кроці – адміністрація, тут завжди можна натрапити на нашу dame d'école, що здебільшого рівносильно знаходженню проблем на свою голову і не тільки голову...

    Дивно це усвідомлювати, але фактично для всіх у цьому коледжі зустріти його директора було покаранням і відвертою небезпекою. Те, що було для мене мрією та порятунком, використовувалося як загроза викладачами стосовно інших студентів. І її підопічні, і її підлеглі уникали особистих зустрічей, намагалися по можливості обходити стороною її кабінет, не створювали зайвих приводів для привернення директорської уваги, поки я, вивчивши основні маршрути, незмінною тінню переслідувала її від аудиторії до аудиторії і годинами у будь-яку погоду і за будь-якого самопочуття чекала її з роботи. Страх ледь не кожного в цьому коледжі і був моєю любов'ю. Завжди. Починаючи з того моменту, коли вона, одягнена у вишневий костюм, відкрилася моєму погляду на святковій лінійці, у далекому вересні 2014 року.

    І ось я, спершись спиною на білі двері концертної зали, наче стражник, я, її другі вуха, очима контролюючи те, що відбувається попереду, записую на підкірку кожен шурхіт, що лунає позаду мене.

    — Ну що, вельмишановні пані! — урочисто розпочала директорка, — Рада всіх вітати сьогодні у цій залі! — тиша, яка огортала прекрасну білявку, була наскрізь просочена збудженням і радісним передчуттям, але ніхто не смів перебивати свою начальницю, тому вона продовжила:

    — Привід, за яким я зібрала вас тут, мабуть, єдине, що може виправдати наш головний біль у зв'язку з недавніми інцидентами. — точного уявлення про ці інциденти я не мала, але й не особливо морочилася щодо цього.

    — Хвала небесам! Дочекалися! — першою не витримала інтриги викладачка української мови, Єлизавета Іванівна.

    — Здійснилося! — вигукнула друга.

    — Ритуал? — невпевнено запитала третя.

    Директорка мовчала. І я чомусь точно могла уявити її собі в той момент: просочене інтригою мовчання, що застигло на обличчі разом із задоволеною усмішкою, і іскорки, що тепло й радісно бігали у сіро-зелених очах. Я знала її таку, я бачила її такою і бачила її вираз обличчя разом з усіма, ніби сидячи в залі, сидячи прямо перед нею...

    — Не томіть, Наталю Владиславівно! Заради Бога! — благала вчителька фізики.

    — О-о-о! Марино Дмитрівно! — захоплено протягнула директорка, — Якби не Ви, то наш улюблений захід трохи відтягнувся... — у залі повисла напружена тиша, яку порушували лише рідкісні перелякані перешіптування, — Це ж Ваш підопічний начудив! — зала полегшено ахнула.

    — Поясніть, будь ласка... — несміливо попросила Тетяна Валентинівна, заступниця директора, а також одна із вчителів інформатики.

    — Пані! — надривно набравши повітря в легені, одним єдиним словом вона враз утихомирила хвилю збудження, що наринула на неї нетерплячістю її же колег, — Тихесенько. Сьогодні стало відомо про одне непробачне порушення із боку лаборанта кабінету фізики... — напруження люто впивалося мені в спину, намагаючись зірвати великі двері з петель, — Вчора із лаборантської кабінету хімії Артуром Олексійовичем було вкрадено два літри етилового спирту, десять пробірок, а також було викрадено низку хімічних реактивів.

    — Алкаш! — люто зауважила вчителька біології.

    — Людмило Никанорівно, будьте ласкаві, тримайте себе в руках. — стукіт директорського каблука відразу розлетівся луною просторим приміщенням.

    — Ну, вибачте мою старечу буркотливість! — із роздратуванням відповіла та.

    — Цей інцидент ніяк не може залишатися без нашої уваги, тож наказ про звільнення за грубе порушення внутрішнього статуту коледжу вже готовий і підписаний особисто мною. — у відповідь на урочисту директорську промову посипалися окрики та оплески.

    — Оперативно спрацьовано. — єхидно підмітила я.

    — Нехай відбудеться Священна Ніч!

    — Господь всемогутній!

    — Ура, любі пані, ура!

    — Хай буде вогонь! Хай буде Визволення!

    — Тиша! — давши натовпу час побіснуватися, Спасителька, притопнувши, закликала колег до мовчання, — Не дайте видати себе! Пам'ятайте, що цей ритуал – це обов'язок кожної з нас, і будь-яка спроба йому перешкодити буде розцінена як зрада! — цей камінь був, безперечно, кинутий у город Олени Андріївни.

    — Смерть зрадникам! — заревіла зала.

    — Прошу вас бути пильними, адже вже вночі, коли субота перейде в неділю, усе й станеться, як того й вимагає від нас космос! — оглушливі хвилі вчительського реву билися об стіни, і директорка вже не намагалася їх зупинити, ніби піддаючись такій бурхливій течії.

    — Хіба може бути щось важливіше за ритуал?

    — Віллему Вікторівну, Неллі Геннадіївну, а також Тетяну Валентинівну, — не слухаючи, продовжувала директорка, — прошу зайти до мене особисто після наступного уроку. Нам потрібно обговорити організаційні моменти. На цьому поки що все, любі пані! Слідкуйте за новинами!

    Оточена своїми заступницями, вона поспішно виходить із зали попереду збудженої зграї наших учителів. Виявивши мене на безпечній відстані і в положенні, що нагадує положення людини, що проходила повз, вона задоволено мені посміхається й схвально киває. Проводячи її поглядом, я намагаюся сховатися на сходовому прольоті, втиснутись у якусь стіну, сховатися за якими-небудь дверима, аби не бути роздавленою натовпом педагогів.

    Шум вчителів, що бредуть із наради, перевищує в рази шум, який створюють їх підопічні. Шум вчителів-відьом після оголошення новини про майбутній ритуал не може зрівнятися із шумом вокзалу, метро та автостради разом узятих. Їхнє збудження, як не вимірюй, зашкалює: вони щось бурхливо обговорюють, вигукують, сміються та співають, викидають руки, підпихають одна одну, метушаться і навіть пританцьовують. Одна лише думка про вогонь і можливість віддати данину пам'яті їх п'янить і розбурхує. Вони відчувають непереборний потяг до вогню, адже всі вони, як і сама Спасителька, так само, як і я, – усі ми й уявляємо собою вогонь, який знищує, але водночас звільняє, зігріває та очищує, є роком та порятунком...

    Олена Андріївна виходила однією з останніх, і її настрій явно відрізнявся від того, що переважав серед її колег: вона тупо вирячилася на двері, які зачиняла завгосп, вона неживо витріщалася у слід кожні колезі, нахиляла голову і піднімала назад, стиснувши руки в кулаки, намагаючись цим жестом стримувати приплив своїх почуттів.

    Я ховалася на сходовому прольоті, моє серце сильно стукало в грудях, але почуття провини, яке досі переслідувало мене, раптово кудись зникло: зрештою, життя Спасительки було для мене важливіше за власне і важливіше за будь-яке інше, вище за долю всього людства. Люди діляться на дві категорії: заради одних жертвують усім світом, іншими жертвують заради когось. Вона належала до першого типу. І якби для порятунку цілого Всесвіту була названа ціна тільки в одне її життя, то я б дала розлетітися цьому Всесвіту на атоми і стиснутися до точки, якою він був ще до Великого Вибуху. Тому що вселенські жертви – це жертви не Всесвітом, а людьми, без яких цього Всесвіту для тебе не існує, які і є його втіленням.

    Ця думка може здаватися жорстокою, але такими не народжуються – такими нас робить смерть. І я зараз маю на увазі не Олександра Вадимовича, ні. Мене такою зробила Нора – дівчина із неприродно синіми очима, яку я колись дуже любила і втратила одного злощасного осіннього дня.

    В очах Олени Андріївни виднілося стільки розпачу і трагізму, скільки, здавалося, не могла вмістити в собі одна людина: на них виступили сльози, колись блискучі і зелені, вони остаточно згасли. Нескінченне горе заповнювало її серце – а що ще може відчувати жінка, яка дізналася про швидку і неминучу загибель коханого, та ще й настільки жорстоку? Але вона знала, на що йде. Проте все одно його покохала, дала покохати себе і не змогла застерегти, не вберегла, не втримала – неминучість і безпорадність, ось втіленням чого стала ця жінка. Вона знала, що його кінець буде таким, знала, що їхня любов його наблизить, але не стримала цих почуттів, не запобігла... Вона кохала його... Але тільки який толк від любові до людини, якщо ти не можеш їй допомогти? Кохання не руйнує – кохання творить та відтворює.

    Пролунав перший дзвінок, а потім – другий, але вчителька все стояла на тому ж місці, приречено поглядаючи у бік кабінету фізики. Звичайно, Спасителька могла б відразу винести їй свій вирок і не допустити до наради, але вона віддала перевагу більш витонченим тортурам: дати підлеглій дізнатися про смертоносні плани щодо коханого нею чоловіка і побачити, із якою насолодою сприймають цю новину інші.

    «Нічого, це буде чудовим уроком», — подумала я, вкотре виправдовуючи дії уже своєї коханої.

    Коридор завмер у пустельній тиші, лаборант, уже звільнений і явно пригнічений, виходив із кабінету фізики, допомагаючи своїй коханці вибратися із виру тяжких почуттів і невідворотності смерті, у якому вона щосили в’язнула. Він підійшов до неї зовсім близько, не думаючи, що в цей момент може з'явитися ще хтось або цей хтось уже тут, зовсім близько...

    — Олено... — його голос тихий і басистий, його руки тягнуться до тонких завитків на її голові.

    — Стій. — беззвучно відрізала жінка, заплющивши очі й викинувши долоню вперед себе – здавалося, у цьому жесті вона зібрала по крихтах весь свій біль.

    — Розумієш, тут таке діло...

    — Ти бачив наказ? — через силу видавила вчителька.

    — Так, мені повідомили... — із полегшенням від того, що не доведеться повідомляти невтішні новини самостійно, видихнув лаборант.

    — Пробірки... Навіщо тобі знадобилися ці прокляті пробірки? — тільки й спитала вона, не даючи чоловікові наблизитися до себе ні на крок.

    — Олено, звільнення – не вирок. — не став відповідати він, — Ти остаточно підеш від чоловіка, а я все ще неодружений, тож ми одружимося і будемо назавжди разом. Усе буде гаразд, чуєш?

    — Ні. — зібравши в собі залишки всієї сили, заперечила Олена Андріївна і зробила невеликий крок назад.

    — Що за ні?

    — Ми більше ніколи не побачимось... — ця фраза означала кінець, але не її...

    — Олено, якого біса?! — аж підстрибнув лаборант, але вчителька, стиснувшись усім тілом, піднесла палець до губ, так і просячи його всім своїм виглядом замовкнути і все-таки вислухати.

    — Це ще не кінець...

    — Та що взагалі може бути гіршим, Олено?! — він скрикнув, але крикнув пошепки, і цей крик не дражнив чиїсь барабанні перетинки, а на шматки роздирав одне жіноче серце.

    — Ти маєш виїхати. Терміново. Негайно. Із міста, із країни. Ти маєш залягти на самісіньке дно, закопатися під саму землю, зникнути, розчинитися... Це не дуже допоможе, але... — дуже тихо і дуже нервово із максимально болючим поглядом вона накинулася на свого коханця, але все ще зберігала невелику дистанцію.

    — Олено... — Артур спробував торкнутися кінчиками пальців її обличчя, але вона різко відсунула голову.

    — Вони всі відьми і знайдуть тебе, чуєш? — її голос покладався на розуміння і послух, однак він її навіть не слухав, — Зроби це, якщо кохаєш мене, — чітко вимовила вчителька французької мови із благаючим виглядом, відхилила спробу лаборанта поцілувати її на прощання і зі швидкістю вітру рушила геть.

    Тепер уже він тупим поглядом витріщався вслід своєї коханої, що пурхнула так стрімко, неначе метелик.

    «Цього дня, — мабуть, думав він, — я втратив і любов, і засоби для існування. Жахливий день!» — саме про це красномовно розповідало його тіло. Але він ще не знав, що це справді не кінець, а не просто необґрунтована істерика колишньої коханки.

    Проходячи повз, вчителі біології, Людмила Никанорівна та Анастасія Василівна, побачивши буквально остовпілого лаборанта, не стрималися і звернулися особисто до нього:

    — Артуре Олексійовичу? Шкода, дуже шкода! — усміхнулася перша, намагаючись зберігати максимально невимушений вигляд.

    — А серце юне мріє про вогонь... — заспівала друга, відводячи свою колегу геть.

    Артур Олексійович із шанобливою усмішкою подивився у слід літнім дамам. Мабуть, йому й на думку не спадало, які сцени малювала їхня збуджена уява при одному його вигляді. Він не знав і не міг ще знати, що з ним станеться вже менше, ніж за тиждень, у якій би точці цього світу він не причаївся і як би сильно він не кохав.

    І ось урок, на який я через чергове стеження запізнилася, добіг свого кінця. Викладачі вже звикли і, здавалося, навіть змирилися з тим, що я без кінця спізнююся, а іноді навіть пропускаю деякі заняття. Відбувалося це на регулярній основі, але, на щастя, систему із моїх прогулів ні в кого збудувати не вийшло, принаймні поки що. Звичайно, подібною безвідповідальністю були обурені всі вчителі, у той же час усі, ніби за помахом чарівної палички, перестали мене дошкуляти із цього приводу і зовсім не акцентували уваги на моїх раптових зникненнях і такій же раптовій появі. Про причину такого ставлення можна було лише здогадуватись...

    За однією з традицій, що склалася декілька років тому, я прямую до кабінету інформатики, до Світлани Сергіївни. Останнім часом ми спілкувалися безпосередньо на уроках, а ще я затримувалась у неї ненадовго після заняття... Але мені необхідно було із кимось поговорити про те, що сталося сьогодні. Я знаю, що подібні теми не прийнято обговорювати в коледжі, я розуміла, що вчителька буде відхиляти будь-які розмови про чаклунство, відьомство і ритуал, але роздуми про кохання і зраду не давали мені спокою... Коли я вперше свідомо так вчинила зі своєю кураторкою, всупереч жалості та власним принципам, я по-справжньому зрозуміла, наскільки сильно кохаю жінку, яка є моїм директором, інша сторона кохання відкрилася для мене в цю мить – ось що такого сталося сьогодні, ось чим я хотіла поділитися з людиною, яку все ще вважала своїм другом і головним радником, навіть якщо весь коледж і досі вперто приймав її за мою коханку.

    Уже звичайний гул перерви гіпнотизує, через студентів, що проносяться повз, вітер відчувається навіть усередині приміщення й із зачиненими вікнами. Я стрімким кроком прямую до кабінету, двері якого несподівано виявляються замкненими на ключ.

    — Що за Диявол? — вилаялася я, дбайливо охоплюючи пальцями дверну ручку.

    — А вправно Ви його, однак! — несподівано долинуло до моїх вух із закритого простору, я трохи нахилилася вперед.

    — Ой, та перестаньте! — другий голос був настільки знайомим, що змусив мимоволі здригнутися і вслухатися з більшим інтересом, а перший, мабуть, належав Світлані Сергіївні.

    — Ні, усе справді дуже вдало склалося! Прямо містика якась! Начебто спеціально перед ритуалом ці потенційні жертви шукають причину, щоби їх позбулися! Мазохісти... — у голосі вчительки інформатики звучав чи то докір, чи то захоплення.

    — Нічого дивного в цьому немає... Головне – це віддані люди поряд, а зрадники та негідники свій кінець і самі знайдуть. — напрочуд холодно помітила директорка, а я насупилась, ревнивим мовчанням допитуючись, кого саме вона мала на увазі.

    — Наталю Владиславівно, вибачте моє запитання, але... — пауза, — Чи не маєте Ви на увазі одну старшокурсницю? — десь на пів хвилини в кабінеті запанувала тиша – мої брови злетіли вгору в нескромній здогадці.

    — Старшокурсницю? — ніби здивовано, перепитала вона.

    — Вибачте, але мені здається, що ми із Вами зараз думаємо про одну й ту саму людину. — вчительська розмова ставала цікавішою буквально із кожною секундою.

    — Так, мабуть… — погодилася директорка, — А Ви маєте щось проти?

    — Що Ви, вона, безперечно, дуже гарна дівчинка, але все ж таки майже дитина... До того ж така вразлива...

    — Вразлива... — повторила Наталія Владиславівна, — Я би сказала, своєрідна, а її емоційність цілком відповідає її сутності.

    — Що ви маєте на увазі? — здивувалася Світлана Сергіївна, мабуть, несподівано зрозумівши, що знає про мене далеко не все.

    — Гадаю, нам немає сенсу обговорювати це зараз. — різко відрізала директорка, тим самим мене не стільки засмутивши, скільки втішивши: таємниця моєї любові та мого походження – це тільки наша з нею таємниця.

    — Наталю Владиславівно, Ви така, така... Ви навіть не уявляєте, що відбувається у мене всередині, коли стою поряд із Вами! — голос учительки став більш глухими, від розгубленості й внутрішнього обурення я випросталась на весь зріст.

    — Світлано Сергіївно, право слово, що з вами таке відбувається? — директорський голос знову покривав льодом усю земну кулю.

    — Кохання учня та вчителя, студента та викладача – це аморально, — стукіт каблука натякав на спробу директорки віддалитися, — між нами же не може бути подібних перешкод! — ні, від Світлани Сергіївни я такого точно не очікувала...

    — Не забувайтесь, будь ласка! Зрештою, я ваш директор! — грізно й холодно, не приховуючи свого роздратування та образи, кинула Наталія Владиславівна, наче осколки снаряда, і я відскочила від дверей.

    Я спробувала злитися із перервою, впиваючись поглядом у кожну точку в цьому просторі, нервово посміхаючись, намагаючись стримати напад розчарування та істеричного сміху. Мабуть, усі викладачки і справді відьми, але хто же знав, що серед відьом існує стільки кохання та зради...

    Ще недавно в тому ж треклятому кабінеті вчителька заклинала мене розлюбити її, говорила про те, як безглуздо приймати захоплення за любов, і заявила мені прямо про те, що в моєму серці і зовсім не живе і просто не може жити ніякого кохання, тим більше до тієї, кого прийнято було називати тут директором або Спасителькою.

    — Її не можна любити! — запевняла мене викладачка, намагаючись відмовити моє серце битися заради владної білявки, — Так, вона, напевно, твій ідеал жінки, але вона для багатьох ідеал, розумієш? Ти її поважаєш, захоплюєшся, хочеш бути схожою і, зрештою, просто дуже любиш літературу. — на це я нічого не відповіла, як і нічого не сказала заздалегідь про кохання: я не мала бажання сперечатися, як і бажання ділитися із кимось тим, що відчувала. Я знала, що жодна написана книга і навіть сотні віршів, купа кинутих слів не зможуть передати всієї моєї любові, яку я безнадійно і щиро відчувала до цієї жінки.

    Але так, на якийсь момент я замислилася над її словами: чи була Наталія Владиславівна для мене ідеалом жінки, чи хотіла я бути схожою на неї? Почнемо з того, що для мене ніколи не існувало ідеалів та кумирів, я ніколи нікого не зводила на п'єдестал і ні на кого не прагнула стати схожою.

    «Образ людини повинен відображати її власну долю та життєвий шлях, а не намагатися відтворити чужий. Дивлячись на людину, люди повинні в ній бачити саме її. Так, тільки її і більше нікого іншого!» — дійшла такого висновку одного разу я і досі не змінила своїх переконань.

    Ні, я не хотіла бути на неї схожою, тому що мені подобалося усвідомлювати унікальність своєї коханої, щодня відкривати її для себе з нового боку і пірнати в глиб її серця. Намагатися її наслідувати – це буквально зазіхання на її унікальність, злодійство, варварство, злочин... Ні, якщо і красти її, то цілком і повністю, якщо тонути, то з головою, якщо кохати, то до кінця... Я знала, що давно не можу назвати себе здоровою, знала, що моє життя скінчиться разом із останнім уроком літератури, усвідомлювала, у яку історію з містичним ухилом догодила, одного разу покохавши...

    Я вважала свою любов безнадійною, я щиро намагалася запобігти її розвитку, а тепер особисто стала свідком розмови, у якій моя власна подруга розповідала об'єкту мого обожнювання про аморальність нашого кохання. Нашого кохання, саме нашого! Вона так сказала, а значить насправді вірила в його існування, тим самим навіщось розпаливши у хворому серці поета надію, якої в ньому взагалі не існувало раніше, яка вже сама по собі була великою безсоромністю та злочином. Вона, наче злісна провокаторка, намагалася відмовити нас одна від одної заради своєї несподіваної (принаймні для мене) пристрасті... Хіба із друзями можна так вчиняти? Хіба відданий друг намагатиметься отримати людину, від любові до якої вже не перший рік божеволіє його товариш?

    Директорка відчиняє двері різким та гнівним рухом і буквально вилітає назовні, Світлана Сергіївна вискакує слідом.

    — Наталіє Владиславівно! — гукнула її жінка із шоколадним волоссям та блакитними очима.

    — Світлано Сергіївно, краще нам вдати, що цієї розмови не було... — жінка, одягнена в діловий костюм синього кольору, напружена всім своїм тілом.

    — А Ви змінилися... — я цього, звичайно, не розчула, але прочитала по губах своєї вчительки інформатики. Директорка помітно здригнулася. Нахабно вирішивши звільнити нашу dame d'école від небажаного спілкування, я рухаюся прямо на цей учительський дует, дивлячись як ніколи впевнено і гордо.

    — Наталіє Владиславівно! — підлетіла я, намагаючись втиснутися між ними, — Не сприймайте за нахабство, але можна здати зошит? А ще я вірш Вам мала розповісти, пам'ятаєте? Ви сказали на уроці, що Вас можна в коридорі ловити... А то я, знаєте, усе ніяк не можу Вас застати... — білявка кинула на мене ошелешений погляд, ніби намагаючись зрозуміти, звідки у мене могли взятися борги з її дисципліну і як так могло вийти, що ми досі при всьому моєму нахабству не змогли ніяк перетнутися, тим паче враховуючи нашу ранкову зустріч, а потім довгий погляд осяяв задоволеною у своїй здогадці усмішкою, а в очах заграв промінь подяки та полегшення.

    — Так, кицюню, пішли, звісно! — директорка вільно видихнула, — Що ж, Світлано Сергіївно, Ви вибачте, але в мене, як бачите, безліч справ! — директорка м'яко торкнулася моєї спини, ніби закликаючи йти слідом, і ми раптово рушили коридором третього поверху до чергового сходового прольоту. Я на мить обернулася: викладачка стояла нерухомо і тупо вирячилася нам услід, а я посміхнулася, тим самим, як завжди, мовчки висловлюючи, що я в курсі того, що сталося, і цього разу перемогла. Ні злитися, ні розчаровуватися не було ані бажання, ані сил.

    — Вірш, кажеш, треба здати? — хитро посміхнулася Наталія Владиславівна, коли ми опинились на сходах.

    — І зошит.

    — І зошит... Бач, яка! — на прекрасному обличчі застрибало захоплення і, як мені здалося тієї миті, навіть гордість, — І що ти мені декламуватимеш цього разу? — вона досить підняла тонкі брови.

    — Та що і кого побажаєте, власне кажучи, — на моєму обличчі розтягнулася усмішка, я спробувала звузити дистанцію, що розділяє нас, — хоч власного написання, їй-Богу!

    — Приревнувала... — її голос пролунав десь зсередини.

    — Поговорити із Вами хотіла... — зовсім тихо відповіла я, білявка трохи округлила очі на знак готовності слухати, тому я продовжила:

    — Наталіє Владиславівно, а Вам не здається, що останнім часом надто багато зради навколо нас? — несподівано навіть для самої себе видала я.

    Ми якраз спустилися на другий поверх – вона трохи стрепенулась, зупинилася і подивилася на мене довгим поглядом, ніби розуміючи, що мені якось стало відомо про те, що сталося в кабінеті інформатики кількома хвилинами раніше.

    — Усе буде добре. — повідомила вона спокійно і розмірено.

    — Хотілося б Вам вірити... — сумна усмішка хотіла потонути в такій же сумній кольору вишні, відтінок якої напевно надавала помада, і тут я помітила, що наша dame d'école пересувається коледжем без маски.

    — А ти спробуй не повір, то я тебе... — жінка засміялася не дуже голосно і навіть розгублено, але цього було достатньо, щоби миттєво віднести мене за межі нашої реальності.

    — Що, на жабу перетворите? — безглуздий гумор бере кермо правління, так би мовити, у свої руки і намагається вигнати із нас обох раптовий сум.

    — Ні, на другорічницю. — ніби ні краплі не здивувавшись моєму зауваженню, хитро посміхнулася директорка, і усмішка її ожила, загравши, як раніше, яскравими фарбами.

    — Це точно загроза чи Ви так високо цінуєте недовіру своїх шанувальників? — ми нарешті рушили з місця.

    — Ха!

    — Значить, у жабу не можете? — невтомно дошкуляла я.

    — А ти хочеш стати жабою? — ми завернули до вузького коридору.

    — Усе залежить від того, чи любите Ви амфібій... — я відчувала, що посміхаюся так по-дитячому і виглядаю нескінченно безглуздо, але саме це викликало на обличчі Її Величності розчулення.

    — Кицюню!

    — Знаєте, я ось про що подумала...

    — Господи, і про що ж ти таке могла подумати? — ми підійшли до кабінету директора.

    — А от якби наш коледж став раптом академією чаклунства, Ви би викладали, наприклад, практичну магію, і тоді Вам, безперечно, в учительській справі не було би рівних... — погляд, ніби розгорявся від фантазії, що наздогнала мене.

    — А що, зараз вони є? — здивовано посміхнулася директорка, із досить задоволеним і водночас веселим виглядом чекаючи на відповідь.

    — Звичайно, що ні!

    — То навіщо позбавляти учнів літератури, а коледж – філологічного профілю? — вона підморгнула і подивилася на мене неймовірно ніжно і піднесено, тим самим даючи хвилі захоплення та гордості наринути на мене і накрити з головою.

    — Наталіє Владиславівно… — почала вже я, проте жінка набрала повітря в легені, ніби збираючись мені щось сказати, тому я тут же впхнула слова, що ще не встигли вилетіти, углиб себе.

    — Кицюнечко, щось ти надто збуджена останнім часом. Може, тобі заспокійливого випити? — чи то хвилювання, чи щось, що віддалено нагадувало насмішку, виднілося в її очах.

    — Дурниці – усі ці ваші заспокійливі. Усе – дурниці. Спокій живе тільки в книгах. Людина, яка не читає, приречена на вічний хаос. — раптово підсумувала я, із неймовірною гордістю і шкідливістю буркнувши собі це під ніс, викликавши тим самим директорське схвалення.

    — Проводила? — після мовчання за півхвилини раптом запитала Наталія Владиславівна.

    — Що?

    — Зараз дзвінок продзвенить, кажу, на урок не збираєшся? — із легкою втомою в голосі вона намагається позбавитися вже мене.

    — Ні...

    — Т-а-а-к... — вона невдоволено хитнула головою і напружено й протяжно видихнула.

    — Я мушу Вам сказати дещо справді важливе... — цього разу директорська посмішка була вже нервовою.

    — Говори.

    — Я не можу тут... — я опустила погляд у підлогу, готуючись до серйозного оголошення і натякаючи на проникнення до її обителі.

    — Я так бачу, тобі сподобалось у моєму кабінеті! — єхидне зауваження звучить як докір і нагадування про минулі пригоди.

    — Це стосується ритуалу та...

    — Ходімо! — наказує жінка, не давши мені договорити, поспіхом відчиняючи переді мною дерев'яні двері.

    Укриваючись, ніби ковдрою, кабінетною тишею, ми стояли одна навпроти одної. Я прошепотіла, змусивши її нахилитися до себе:

    — Що буде з Оленою Андріївною? Вона навіть на нараді була... Хіба Ви не припускаєте можливості, що вона...

    — Боїшся, що допоможе коханцеві змитися? — директорка радісно посміхнулася, присіла на край столу і схрестила руки на грудях, — Ха, кицюнечко, ха та ще раз ха! Від долі не втечеш! — погляд її люто заблищав.

    — А не боїтеся, що інформацію зіллє чи успішно займається цим вже тривалий час? — я стиснула губи, вмістилася на одному з стільців навпроти, не чекаючи на запрошення.

    — Для цього вона й була на останній нараді. — тільки й підняла брови вона, — Так би мовити, перевірочка...

    — Перевірка? — здивована усмішка.

    — Саме так! На вірність! — директорка задоволено кивнула головою.

    — Наталю Владиславівно, та яка тут вірність?! — нервово посміхнувшись, мало не завила я, — Ви же знаєте, що любляча жінка здатна зрадити будь-яку ідею, будь-кого іншого і навіть увесь світ – чорт забирай! – заради коханої нею людини! — у відповідь на мої слова вона нахилила голову і задумливо втупилася в підлогу, цим протяжним мовчанням відкриваючи нам обом вражаючу правду: ця жінка, здається, по-справжньому була сповнена любові і відданості тільки до своєї місії.

    — І на чому ж ти її застукала цього разу? — втомлено-задоволена посмішка звернена знову до мене.

    — Вона говорила про те, що відьми його знайдуть, де завгодно знайдуть, просила тікати...

    — Вона незабаром буде вигнана. — вирок був озвучений стомлено й сухо, без нотки жалю і здивування почутому, — А коханий її справді нікуди не дінеться.

    — Хотіла б я подивитися, як його ловитимуть... — усміхаюся я мрійливо й сумно.

    — Якщо захочеш, побачиш. — вона підморгнула.

    — Як?

    — Дізнаєшся, якщо справді захочеш, відчуєш, — я збиралася прояснити цей момент, проте була випереджена:

    — Ти хотіла про це зі мною поговорити?

    — Боюся, що не тільки... — я напружено стискаюсь нігтями в стілець, на якому сиджу.

    — Говори...

    — Ви знаєте, хто впускає до коледжу Хранителя? — мій погляд нахабно і покірно намагається розчинитись у її втомлених сіро-зелених очах.

    — Хранителя? — вона з напругою окидає мене практично зламаним поглядом, ніби намагаючись згадати, коли це встигла присвятити мене в подробиці про подібні проникнення та кандидатуру згаданого раніше суб'єкта.

    — Так.

    — І хто ж? — не витримавши хвилювання, вона підводиться зі столу і сідає поруч зі мною.

    — Олена Андріївна. — нервовий сміх, що вивергається із Наталії Владиславівни, дає зрозуміти, що ця заява для неї справді є несподіванкою, — Не питайте, звідки я це знаю. Просто повірте на слова... Я же Ваші другі вуха... — я благаюче подивилася їй у вічі, ненароком прилипнувши своєю головою до її плеча.

    — Так, вуха... — погодилася білявка.

    — Гадаєте, вигнання буде достатньо? — відірвавши голову від директорки, я невпинно пропалювала її своїм поглядом, але вона приголомшено мовчала, ніби дозволяючи кабінетній тиші себе заколисати.

    І якщо мене колись запитають, хто вона, то я відповім: жінка, яка володіє світом, жінка, яка знає все наперед і контролює все, що відбувається, здатна підкорити собі кожного, навіть найсильнішого та найстійкішого. Однак є в цьому світі те, що може одного разу підштовхнути на перешкоду волі правителів, і це щось зветься саме любов'ю. Так, ця жінка насправді володіє моєю душею і тілом, однак і вона зараз знесилено сидить поруч, спершись на моє плече.

    __________________________________

    Люблю тебе саме такою,

    У бурхливіший втомлену день,

    Коли ти легкою ходою

    Розчиняєшся серед людей...

    Тоді, коли кличеш з собою

    І смієшся на зло ворогам,

    Люблю тебе трішечки злою

    І ніколи тебе не віддам!..

    Коли все на кшталт "усе бісить",

    А підлеглі летять по кутках,

    І навіть лякаються біси,

    Все одно у своїх ти ногах

    У мить, яка зветься гіркою,

    Побачиш подібність примари,

    Кохає що саме такою

    Тебе у напружений ранок...

    Слабкою чи сильною дуже,

    І без посмішки хоч, і без сил,

    Твою розквітаючу душу

    Віднесу до небесних світил...

    Люблю тебе саме такою,

    Теплу чи крижану, наче лід,

    Коли ти лишаєш самою

    Онімівши дивитись услід...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.