Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла

    Травневий дощ барабанив по пластикових вікнах, прикрашених залізними ґратами. У метушні майбутніх іспитів та випуску з коледжу, у якому довелось провести останні сім років свого життя, раніше лякаюча атмосфера директорського кабінету здавалася неймовірно умиротвореною. Увесь шум і гам, дитяче свавілля та марні спроби педагогів утихомирити своїх підлеглих залишилися за межами дерев'яних дверей.

    — І все-таки, чому після того, що сталося, Ви дозволили йому залишитися? — стискаючи в руках чашку ароматного зеленого чаю, відвела сонний погляд від дощових гіпнотичних крапель я. Граціозно розгойдуючись на величезному, обтягнутому шкірою стільці, вона, зробивши невеликий ковток зігріваючого пійла, задумливо смикнула плечима.

    — Бачиш, за всі роки, що ми працюємо разом, це справді його перший промах…

    — Але ця помилка ледве не коштувала Вам життя! — схвильовано крикнула я, відчувши у своїй голові помутніння та легке запаморочення.

    — Заспокойся, кицюнечко, і давай до твоїх почуттів підключимо крапельку раціоналізму, — директорські слова, спрямовані мене заспокоїти, викликали дике збентеження і повіяли холодом у животі, — єдине, чому сприяв у цій історії Іван Віталійович, то це запирання тебе в кабінеті праці. Я знаю, що це непробачна витівка, — блискавично відрізала на моє німе здивування і обурення вона, — проте гучні роз’яснення з приводу дрібного хуліганства зазнають величезних і неприємних наслідків і для мене, і для тебе, і для всієї нашої місії…

    — Наталіє Владиславівно, я ніколи і не сподівалася на те, що ціна мого життя перевершить цінність місії, проте суть мого здивування полягає не в цьому…

    — Твоєму життю нічого не загрожувало. — від почутих слів зелені директорські очі ображено полізли на лоба.

    — Так, добре, я не про це…

    — За один урок там мало бути наступне заняття – тобі ніхто не дав би померти від зневоднення, голоду чи будь-чого іншого… — здавалося, вона почала втрачати будь-яке самовладання.

    — Мені – ні, але… — намагалася зупинити її чи заспокоїти я.

    — Господи, Боже ти мій! Кицюнечко, невже ти справді вважаєш, ніби я могла би спокійно дивитися і ніяк не реагувати, знаючи, що на твоє життя хтось робив замах? Як же ми дійшли до такого? — її знесилений сіро-зелений погляд через мій пробирався в самісіньку душу, готовий кричати від подібних нарікань та несправедливості.

    — Наталіє Владиславівно… — я присоромлено опустила погляд на її ноги – улюблені і нею, і мною і деякими педагогами вишневі туфлі.

    — Що Наталія Владиславівна? — вона трохи (або не трохи) скривджено схрестила руки на грудях.

    — Вибачте…

    — Припустимо. — узявши зі столу кухоль вишневого кольору, вона зробила ковток ще не до кінця охололого чаю, ніби намагаючись тим самим себе заспокоїти.

    — Моєму життю нічого не загрожувало, але справа не в моєму житті… — я винувато знизила плечима.

    — Кицюнечко, давай розсудимо логічно: якби в тебе не було сили мені допомогти, то як би близько ти не була, ти не змогла би прийти мені на допомогу. — нарешті закінчивши з чаєм, вона зробила глибокий вдих і спокійно задивилася на власні руки.

    — Але ж сила була? — обережно перепитала я.

    — Так, і ні замкнені двері, ні стіни не змогли тобі завадити. — директорські очі дивилися на мене з неймовірною гордістю, викликаючи черговий напад зніяковілості, — А так дивися: усі же в плюсі. Негідники покарані, пам'ять згаданого раніше суб'єкта частково стерта, а ти оцінки по технологіях виправила – можливо, нічого червоному диплому навіть не завадить, га?

    — Фізкультура хіба що… — хоч і з нею у мене складалося все досить вдало: після нашої зустрічі біля вбиральні більше місяця тому та сценою з Іраїдою Броніславівною, яку мені довелося застати, викладач чомусь вирішив пробачити мені всі прогули.

    — Нічого. Я гадаю, ти вирішиш це. — ніби прочитала у моєму погляді все директорка.

    — І все-таки я не дуже розумію, як йому, трудовику тобто, вдавалося весь цей час утримуватись і протриматися тут настільки довго!

    — Боже мій, кицюнечко, не можна ж бути настільки кровожерливою! Тобі аби спалити когось! — іскристо посміхнулася директорка.

    — Справді! І чия ж це школа, не знаєте? — у відповідь на таке цікаве зауваження білявка неоднозначно засміялася, начебто неймовірно задоволена собою.

    — Знаєш, деякі мої підлеглі навіть прозвали його загадкою природи… — у зелених очах застрибали іскорки.

    — Виглядає справді досить загадково. — стисло хихикнула я.

    — Насправді, коли я сюди тільки прийшла працювати, він був уже достатньо не молодий і не приніс би жодної користі для майбутньої місії, — пояснення здавалося неймовірно простим, — а палити всіх підряд – аморально, підозріло і, до того ж, занадто затратно.

    — Двірник також не молодий… — від згаданого чоловіка директорку помітно пересмикнуло.

    — Тільки у тутешнього вчителя праці не було виявлено жодних мізогінічних схильностей, зв'язку з Вишневою Стратою та просто незрозумілої маніакальною ненависті до відьомського роду. — усе-таки знайшла в собі сили продовжити вона.

    — Не наш клієнт, коротше...

    — Так, можна й так сказати. — важко зітхнула Наталія Владиславівна, — Та й нам не пред'явиш, що чоловіки тут довго не можуть протриматися. Він наше своєрідне алібі.

    — І все-таки щодо Хранителя… Він же не дасть Вам спокою. — резонно помітила я, посунувши стілець, на якому сиділа, трохи ближче до директорського.

    — Імовірно. — задумливо відкинулася на спинку стільця вона, — Однак, як бачиш, він затихнув, принаймні на деякий час, вичікує... Це не означає, що він відступиться від свого, ні. Він просто боїться проявляти себе так скоро – часу в нього достатньо.

    — Так, до останньої звільненої душі, а до того – скільки б Ви ритуалів не провели, завжди є шанс повернути їх назад і заточити їх уже назавжди... Але ж йому цього не вдасться, правда? — я з надією зазирнула в улюблене обличчя.

    — Оу, ти знаєш про магічне кільце? — округлила очі директорка, підстрибнувши на стільці.

    — Ой, це ж не ви мені розповідали… — справді незручна ситуація.

    — У тому й річ, що не я! — нервовий смішок вирвався з неї разом із подивом, — І все-таки, мадемуазель, звідки ж Ви черпаєте свою інформацію, коли не користуєтеся своєю функцією підігріву вух, яка, до речі, постійно оновлюється? — нахилившись до мене ще ближче, усе звужуючи між нами дистанцію, мене пропалювала поглядом в очікуванні відповіді одна з найсильніших представниць старовинного відьомського роду Ілатан.

    — Я б назвала Вам його ім'я, проте боюся, що викличу його випадково, а мені якось вже осточортіли привиди останнім часом! — стискаючись всім своїм тілом, ніби під пресом, я намагалася витримати шалений натиск місячного погляду.

    — От же засранець! — з обуренням ляснула по столу директорка, випадково змусивши мене затремтіти подібно до холодця.

    — Добре, хоч мертвий, ги-ги... — скажене тремтіння прорізало всі мої нутрощі.

    — Це точно… Так... Ходімо, бо вже дзвінок скоро, а в нас з тобою урок, якщо ти, звичайно, не забула? — здається, хтось знову натиснув на заповітну кнопочку і на червоному тлі виразно спалахнуло: «ДИРЕКТОР».

    — Навіть будучи склеротиком, про Ваші уроки я точно ніколи не забуду! — намагаючись не видавати свого збентеження, я одночасно з нею піднялася з нагрітого місця, — Як і Вас ... — доповнила я вже подумки – нехай сама читає, якщо хоче.

    — Не наговорюй на себе! Найшовся тут склеротик головний! — у її голосі звучав помітний докір, — До речі, ти прочитала на сьогодні Зузака?

    — Ось це запитання вважаю образливим. — пирхнула я, ловлячи на собі схвальну директорську усмішку.

    — А хтось ще із ваших читав? — питання було більш риторичним.

    — Читав, мабуть, хто не безсмертний…

    — Що ж, побачимо, скільки там у вас таких! — явно задоволена моїми словами, директорка потяглася до заздалегідь підготовлених і замерлих в очікуванні на столі свою господиню книг, — На вихід?

    — Так, настав час, напевно… — я кинулася до дерев'яних дверей, щоби відчинити їх перед своєю володаркою.

    Сірий коридор намагається налякати урочною тишею – не на тих нарвався! Ще трохи й закінчиться урок, який у нашій групі пішов на підготовку до випускного, що я вкотре демонстративно проігнорувала під приводом допомоги директору, що згодом переросло в чаювання із задушевними розмовами.

    — І куди тепер? — наважилася уточнити я, коли ми вирушили у протилежному до кабінету напрямку.

    — До актової зали, — жестом вказала вперед себе директорка, — чи де твої колеги тусуються?

    — Наталю Владиславівно, але це не чесно. — одразу ж затялася я.

    — Чого ж це? Я тебе й так аж на півгодини врятувала! Як ти вальс збираєшся танцювати? До випускного зовсім не довго. — усмішливо зиркнула на мене білявка, знаючи мою відповідь і реакцію наперед.

    — Я не збираюся його танцювати.

    — Боже, кицюнечко, але випускний вальс – це ж так романтично! Така чудова традиція! А яка можливість закружляти танцем з кимось, хто тебе цікавить! — ні, ну це вже ні в які ворота не лізе.

    — Тобто випускний вальс із директором – цілком реальна перспектива? — відчуття декого déjà vu.

    — Хо-хо! — тільки й видихнула вона.

    — Чи ніщо не повторюється двічі? — миттю підвівшись перед нею, я кинулася в бездонні ніжно-зелені очі. Здригнувшись від зіткнення поглядів, білявка зніяковіло відвела свої очі убік – невідома раніше емоція на директорському обличчі.

    — А ти хотіла б зі мною станцювати ще раз? — ніби спідлоба, вона лагідно зазирає в мої очі.

    — А ви думаєте, з того часу хоч щось змінилося? — хоча насправді багато чого змінилося, але тільки не це, — Чи Ви стерли пам'ять і собі, а не лише своїм підопічним?

    — Мала б я тільки на це право, я не стирала б, щоб усі це бачили і пам'ятали. — упустила подумки жінка, раптово злякавшись власних думок, — Хіба можна так просто забути, хоч щось пов'язане з тобою? Хіба ж ти з таких людей? — усмішка на її обличчі становилася загадковішою з кожною секундою – вона трималася з останніх сил, танучи у своєму збентеженні, слабо розуміючи, що таке з нею відбувається.

    — А я не з людей – я з відьом. — моє зауваження викликало на прекрасному обличчі схвальну і спокійну усмішку; намагаючись розслабитися і скинути напругу, вона помчала на хвилях ніжного сміху, який сама ж і вивергала.

    — Так, мабуть, тільки справжня відьма могла підійти до своєї директорки та запросити її на білий танець, при цьому ще беручи її на слабо! — зареготала ще голосніше директорка, мимоволі зупинивши свій погляд на великих білих дверях, що вели до актової зали, — Жодна смертна людина на таке не пішла б і навіть не додумалася б до подібного!

    — І тільки справжня відьма могла би погодитись на таку пропозицію! — я спробувала зловити її погляд – він вислизав під напливом ніжності. Справді, не так страшно закохатися в жінку, як те, що одного разу вона може відповісти тобі взаємністю.

    — Чи знаєш… — раптом двері актової зали зі скрипом відчинилися, обірвавши мою співрозмовницю на півслові.

    Змусивши нас зробити по синхронному кроку назад у напрямку одна від одної, на порозі з'явилася Світлана Сергіївна, із якою я вже місяця так з березня більше не вела розмов, не рахуючи коротких урочних дискусій на заняттях з інформатики. Знаєте цей літературний вислів «Ти для мене померла!», знаєте ж? Так от, щоразу дивлячись на жінку з шоколадним волоссям, блакитними очима і нудотно солодкою усмішкою, яку раніше приймала за сонце, я мимоволі повторювала про себе подібне. Не впевнена, що викладачку дійсно цікавили мотиви такої ось відстороненої моєї поведінки – швидше вона була навіть рада, що змогла нарешті від мене здихатися, та тільки мені вже було все одно.

    — Добрий день… — тихо процідила вчителька інформатики, намагаючись видавити на своєму обличчі посмішку.

    — Добрий… — автоматично і навіть холодно відповіла директорка, тим самим зануривши мене в приємний шок.

    — А ти репетицію знову гуляєш? — чомусь лагідно глянула на мене Світлана Сергіївна, я ж, нічого їй не відповівши, перевела погляд на свою dame d'école.

    — Encore? (1) — уточнила Наталія Владиславівна частоту моїх прогулів французькою, начебто спеціально шифруючись, щоби більше її ніхто, окрім мене, не зрозумів, а я лише знизала плечима, — Вона мені допомагала просто. Довелося викрасти, як то кажуть.

    — Так-так, я саме так і подумала... — загадково посміхнувшись, брюнетка поспішила піти і попрямувала вниз сходами.

    — Ти колись кохала її? — вичекавши момент, коли ми нарешті залишилися наодинці, несподівано мене запитала директорка.

    — А Ви? — раптом вирвалося з мене.

    — Чому ти зробила такий висновок? — вона помітно здригнулася, але спіймавши мій погляд, відразу махнула рукою, закотивши свої очі, — Звичайно, ти все бачила…

    — Так, коли ще вірш Вам хотіла розповісти, пам'ятаєте? Вона до Вас чіплялася, а Ви втекли… — на мої слова миттєво прилетів директорський подив.

    — Ти знаєш, що було у кабінеті? — вона знесилено зазирнула мені в обличчя.

    — Так, я чула… — я несміливо відвела погляд, раптом усвідомивши, що зізнаюся в черговому підслуховуванні.

    — І скільки ти встигла почути?

    — Усе… — тихо відповіла я, не шукаючи своїм вчинкам виправдання та готуючись до гіршого.

    — І ти вирішила мене врятувати? — вона раптово посміхнулася і коротко торкнулася моїх пальців, — Я гадала чомусь, що ти просто приревнувала.

    — А я, як завжди: поєдную. — ми синхронно засміялися.

    — І все-таки, — примружившись, директорка зупинила мене своїм пронизливим поглядом, — що було між вами зі Світланою Сергіївною?

    — Декілька років тому, коли не стало Нори, яка… — я стиснула губи, — Ну, Ви вже знаєте, яка Нора, — вона кивнула на знак розуміння, — Світлана Сергіївна була єдиною людиною, яка про це дізналася. Вона мене підтримала у скрутний момент. Можливо, я почала сприймати її як матір, чиєї любові та ласки мені ніколи не вистачало, можливо, вона стала для мене кимось на кшталт старшого друга, але на якийсь час я змусила себе вважати, що закохалася. Мені хотілося вірити в це.

    — Але навіщо?

    — Ну, знаєте, витіснити одні страждання іншими, забути про те, що сталося… Розумієте, якось не дуже жити з усвідомленням того, що кохана дівчина втекла від тебе на той світ. — я гірко посміхнулася, винувато опустивши голову донизу.

    — Я впевнена, ти не винна в тому, що сталося. — вона провела кінчиками пальців по моїй руці.

    — Але ж Ви не знаєте всього…

    — Я відчуваю, що ти не винна. Ти ж мені віриш? Нумо, подивися мені в очі! — вона гіпнотичним місяцевими струменями змусила зіткнутися мій погляд із її сіро-зеленим – здається, я знову перетворююся на попіл.

    — Я не кохала Світлану Сергіївну так, як кохала Нору і тим більше кохаю, ну, кохаю… — я боялася продовжити фразу навіть у думках, проте жінка пропалювала мене мовчазним вичікуванням.

    — Кого? — невинний вираз на директорському обличчі здається зрадливо милим і закликає скоритися своїй господині.

    — Ви знаєте, кого. — я обіцяла собі, що не зізнаюся їй у цьому ніколи, і я зберігала вірність цій обіцянці до останнього, нехай навіть моя любов стала давно очевидною і для неї, і для цілого Всесвіту, — Отже, я її не кохала, проте мала необережність зізнатися їй у почуттях, уявляєте? Нічого не було – нічого, окрім дурості в моїй голові та спроби втекти від жорстокої реальності. — між нами повисла мовчанка, і я була не проти знову і знову ділити її з цією жінкою, яка вже давно мала абсолютну владу наді мною. Вслухаючись, я мимоволі почала розкладати на ноти мелодію вальсу, що долинала з концертної зали, проте Наталія Владиславівна розірвала помірно комфортне мовчання:

    — Правда за правду?

    — Що? — не відразу в'їхала в сенс сказаних слів я.

    — Це було давно, — на кілька секунд вона замислилася, подумки рахуючи дати, — трохи більше двадцяти років тому… Ми були зовсім молодими… Тоді ми разом працювали в іншому навчальному закладі… — кумедний факт, — Я навіть завучем тоді не була, уявляєш? — таке справді було важко собі уявити – здавалось, вона вже народилася директором, — У нас в обох були чоловіки, діти: у неї був син, у мене – дочка, проте так трапляється, що все набридає і раптом в тобі прокидається справжня ти. Адже від себе не втечеш, кицюнечко...

    — І Ви закохалися в неї? — здивовано підвела брови я.

    — Швидше піддалася… Вона завжди була дуже гарна, правда, — директорка мрійливо посміхнулася, — а на одному з новорічних корпоративів у мене трапилося щось на кшталт помутніння… Прямо в кабінеті інформатики… — білявка зніяковіло відвела очі.

    — Із цими новорічними заходами завжди так, здається… — я закликала свою фантазію не розвивати у моїй голові бурхливу сцену помутніння Наталії Владиславівни десь на одному зі столів у кабінеті інформатики в обіймах Світлани Сергіївни.

    — Так, це точно… — вона похитала головою, — Досі не розумію, що конкретно найшло на мене і чому я на це погодилася, проте я жодного разу не пошкодувала про те, що сталося, — підсумувала нарешті директорка, — якщо не рахувати, звичайно, нав'язливого характеру Світлани Сергіївни, яка потім ще довгі роки не давала мені проходу...

    — Як я?

    — Ти й до така. — махнула рукою директорка, моментально схаменувшись.

    — До?

    — Ой...

    — Мені подобається перебіг Ваших думок! — так, краще дійсно і бути не могло – хоч тягни її прямо зараз до кабінету директора.

    — Кицюнечко!

    — Я знала, звичайно, що у нас із Вами багато спільного, але хто б міг подумати, що настільки! — ця заява викликала мимовільний приплив сміху.

    Як не крути, а спільне в нас дійсно було, починаючи з нашого минулого, і воно являло собою характерний жіночий образ і мало конкретне ім'я. Хто б міг подумати, що в житті трапляється подібне!

    Ніжно-зелений погляд зупиняє сміх, змушуючи на короткий момент час завмерти без заклинань та ритуалів. Очі, губи – мить і я вже зіллюся з нею воєдино... Дверний скрип грубо перериває відновлене мовчання і знову змушує нас відстрибнути одна від одної.

    — О! Ти вже надопомагалася дирекції? — моя одногрупниця, яку ми ще звикли кликати Дашою, мала надзвичайну властивість з'являтися не в той час і не в тому місці, — Ой! Вітаю! — помітивши поряд зі мною нашу dame d'école, поспішила виправитися та.

    — Надопомагалася! — максимально парадуючи Дашину інтонацію, продублювала Наталія Владиславівна, — А Ви, пані, чому не на репетиції?

    — Так пня шукаю, ну, цю в сенсі… — вона, скривившись, замахала руками, ніби намагаючись згадати моє ім'я, — Ну її… Кураторка з собаками шукає вже, коротше…

    — Я зрозуміла, — втомившись від зайвих роз'яснень, директорка витягла вперед себе руку, ніби закликаючи до мовчання.

    — Так ось, Ви мені її віддасте? — несміливо уточнила дівчина,— Чи не віддасте?

    — Ми тебе віддамо? — хитрий вичікувальний погляд у мій бік.

    — Не віддавайте мене, будь ласка! — подумки благала я, машинально замахавши головою.

    — Гаразд, іди тоді! Досить із тебе на сьогодні! — висновок, здатний вбити без ножа і без куль.

    — Я можу ще! Мені не важко!

    — Іди-іди! — лагідно засміялася директорка, підпихаючи мене до дверей.

    — Давай ворушись! — потягла мене на себе одногрупниця – я здаюся. Складно пручатися, коли одна вириває тобі руки, а друга з особливою ніжністю та любов'ю підпихає коліном під зад.

    — Кицюнечко… Ой! Пінько! — пролунало раптом з-за спини, обдавши її окропом і змусивши мене обернутися, — І подумай за вальс, гаразд? — я зморено кивнула.

    — Кицюнечка Пінько… Оригінальне в тебе ім’я все-таки! — не без іронії підсумувала Даша, тільки-но голова адміністрації нашого коледжу розчинилася в глибині сірого коридору, а ми поринули в атмосферу підготовки випускного свята, прихованого за дверима концертної зали.

    Весняна вулиця після дощу пахне вогкістю. Сіре небо голубіє просто на очах. Блондинистий силует у червоній сукні та кавовому плащі трохи розмивається у каламутних скельцях окулярів. Крок, другий, ще два, додати швидкість, втихомирити пульс, заспокоїти дихання, заглушити стукіт підборів, перейшовши навшпиньки... І ще один крок – вона вже праворуч від мене. Розгорнути голову рівно на дев'яносто градусів, а тепер зовсім обережно, щоби вкотре не довести її до інфаркту.

    — Наталія Владиславівна? — більш уточнююча, ніж оклична інтонація.

    — О! Це ти, мій привиде? — здригнувшись, жінка обдарувала мене своєю вишневою усмішкою.

    — Так, якщо Вам тільки завгодно… Але я маю для Вас важливу інформацію! — звісно, інакше й бути не може.

    — Хіба? Та невже! — вона артистично закотила очі.

    — Пам'ятаєте, ми говорили з Вами про вальс? — важливішою за цю інформацію справді нічого й бути не може.

    — Ну?

    — Так ось, справа в тому, що спочатку кураторка мене послала, мовляв, не хочеш, як хочеш, — я обурено змахнула руками, одразу ж намагаючись скоріше придушити свій гнів, щоби випадково не зачепити об'єкт власного обожнювання, — проте після нашої з Вами розмови ця жінка чомусь сама до мене підійшла і запропонувала взяти участь у танці, уявляєте? — вона спробувала зобразити на своєму обличчі щире здивування, — Не думайте, що я хочу брати участь у цьому шабаші – я лише дотримуюсь Ваших настійних рекомендацій!

    — Клас! — жінка задоволено примружилася і засміялася настільки ласкаво, ніби перед нею тут розпиналася дитина, а не дозріла дівчина, готова й далі тішити свого директора всіма можливими способами, — Як же я люблю твій дух протиріччя та соціопатію! На кого ж ти така, кицюнечко, далі йти вчитися збираєшся? — на це питання поки що не знало відповіді людство – мабуть, настала його черга ...

    — На факультет зіллєваріння, звичайно ж! — пожартувала я.

    — У якому сенсі? — як не крути, а жарт вона оцінила.

    — На хіміка чи математика, а може, навіть літератора… — зам'ялася я.

    — Нічого собі розклад! Прямо все і нічого одразу! — похитала головою директорка.

    — Я вступатиму до педагогічного. — мої власні слова вразили мене громом і змусили на якусь мить зупинитися серце, — Поки що обираю між хімфаком, філфаком та фізматом.

    — Ти хочеш бути вчителем? — ошелешено зиркнула на мене жінка, перериваючи словами подих.

    — Хочу. — настільки впевненою, як зараз, у виборі професії я ще ніколи не була, нехай і від одного слова Її Величності він міг змінитися. Я розуміла: одне єдине її слово проти – я назавжди попрощаюся зі своєю маленькою та дуже витонченою професійною мрією.

    — Сподіваюся, це бажання згодом нікуди не зникне! — усе її обличчя заграло неймовірно теплими барвами, малюючи у погляді щирість і директорське благословення, змушуючи мої витріщені від здивування очі залізти на лоба.

    — Що?! — закричали всі мої думки – тепер я точно знала, що більше жодна сила у світі не зможе мене відмовити від задуманого і завадити його втіленню.

    — Але чому ж ти обрала для себе саме професію педагога? — обережно запитала вона, не даючи вловити у своєму голосі заперечення чи відмовки.

    — Тому що я хочу нести в цей світ добро, навіть якщо він мене калічить… — раптово підсумувала я, схвильовано підстрибнувши біля вчительки, ледве її не знісши, — Хіба не цьому Ви нас навчали?

    — Але ти впевнена, що з твоєю інтроверсією та ненавистю до навколишнього світу ти не розчаруєшся у результаті? — ні, навіть тепер їй не зіштовхнути мене з вершини екстазу, до якої вона ж мене й піднесла – не дочекається!

    — Якщо Ви й вважаєте, що я ненавиджу цей світ, то це тільки тому, що колись я захотіла, щоби Ви малу таку думки. — анітрохи не вагаючись, заявила я.

    — Але навіщо?

    — Для контрасту. — я на секунду замислилася, — Звичайно, легше відчути всю силу кохання людини, яка ненавидить цілий світ і при цьому проводить весь свій час – навіть у снах і навіть у думках! – із вами! Але є одна загвіздка, — я зробила жадібний ковток повітря, — Ви навчили мене любити це життя. — я окинула жінку допитливим поглядом, щоби тільки впіймати запитання в її очах, і коли отримала очікуваний результат, зі збудженням продовжила:

    — Увесь цей час, починаючи із самого дитинства, із того моменту, як тільки я опанувала здатність мислити, усі мої думки були зайняті смертю: я любила її і ненавиділа водночас, злісно та цинічно вбивала і закликала її назад до себе, я благала її забрати мене із собою, я присягалася їй іти слідом і в той же час обходила стороною двері її обителі тільки їй на зло! Я чекала її із самісінького дитинства, коли представляла у всіх подробицях власний похорон, а потім – потойбічне життя, коли вибудовувала проведення часу зі своїми сусідами по цвинтарю та відчувала неймовірний сум через те, що це лише далеке майбутнє... Коли уявляла себе привидом і переймалася своїм наступним або попереднім життям... А потім, у підлітковому віці, майстерно малювала нещадними фантазіями свою кончину.

    Смерть була прекрасна й огидна. Вона забирала моїх близьких – я обсипала її злісними прокльонами, із чого вона, напевно, непогано посміялася... Я простягала руки до неба та благала її про швидкий прихід, шукаючи в ній порятунку та співчуття. І зараз я не знаю, чого б хотіла більше: виколоти її чорні порожні очі та переламати висохлі кістки або все-таки потиснути руку гідній суперниці... І хоч я все ще відчуваю її владу над собою, вона мене не перемогла – Ви бачите? Я все ще жива!.. — білявка дивилася прямо себе, але слухала дуже уважно — я бачила її диявольськи прекрасну усмішку, у якій виднівся і жах, тривога, і захоплення, і навіть повага, а я, проковтнувши, продовжила свою проповідь:

    — І ось уперше за стільки років я почала справді цікавитись життям. І ні, не лише захоплюватись долями деяких людей, як раніше, ні! І найцікавіше для мене на земному шляху – це Ви, але – чорт забирай! – Ви все-таки зуміли подарувати раніше не відоме бажання жити: це почуття ейфорії від того, що шалено хочеш дихати і робити новий вдих, від того, що дихаєш і дихатимеш далі!

    А ще я зрозуміла, що серце, воно нескінченне, воно безмежне, неначе Всесвіт – я навчилася їм охоплювати цілий світ! Я можу присягнутися, що маю любов і співчуття до цього світу, але контраст все одно не втрачений, а стає лише яскравішим: кохання до Вас – це не перебільшення на тлі повної відчуженості, а безперервна ніжність з ноткою смутку, що виливається з невичерпного джерела десь усередині мене і є чи не ідеалом, межею людських почуттів – вершиною, що підпирає самі небеса... Адже моя захопленість життям безсовісно розбурхує мій розум, а любов до світу зростає з кожним днем, коли мою любов до себе Ви відчуваєте тільки сильніше, чи не так? Ні, не кажіть нічого! Навіть якщо я маю рацію... — я відрізала довгий задоволений і дещо збентежений жіночий погляд, — На цю тему безглуздо дискутувати. Це потрібно лише відчувати, розуміти та приймати без жодних слів. Це зрозуміло тільки нам двом – більше нікому. Тож давайте зовсім трохи помовчимо, подивимося – хоч півхвилини! – на колюче сонце, а потім почнемо нашу розмову наново, адже подібні думки повинні залишатися без відповіді, незайманими – я занадто ними дорожу. — закінчивши, я набрала в легені більше повітря, моя ж супутниця полегшено видихнула, намагаючись відійти від моєї проповіді, продовжуючи мовчати, ніби відповідаючи згодою на моє прохання і ніби це не я розпиналася перед нею декілька хвилин, закінчивши свою розповідь пропозицією помовчати.

    Здолавши підземний перехід, ми нарешті підійшли до зупинки, хоча не скажу, що я особливо чекала цього моменту – це місце зазвичай не обіцяло мені нічого, окрім розставання, а я найбільше в житті ненавиділа віддавати її тролейбусам, маршруткам та натовпу людей...

    — Як безлюдно довкола… — зауважила Наталія Владиславівна.

    — Чесно? Не бачу мінусів… — хитро посміхнулася я.

    — І маршрутка стоїть порожня ... — зробила декілька кроків вперед директорка – я вихором її обігнала.

    — Та ще й маршрут підходящий! Кільцевий! — вказала я на табличку, яка висіла на лобовому склі.

    — Тільки там водія немає. — знизала плечима жінка, — Вона тут, здається, другу добу вже так безгоспно зависає.

    — Непорядок! — обурилася я – і раптом очі мої спалахнули новою та дещо божевільною ідеєю, — Може, угонимо?

    — Було би кумедно! — засміялася директорка, зрадівши гідному жарту.

    — Цікаво, ці двері тільки всередині відчиняються? — оцінюючим поглядом вивчаючи покинутий транспортний засіб, забарвлений у жовтий колір, як і всі інші маршрутки та тролейбуси міста, пробурчала я, — Та ні, водій же повинен якось усередину потрапити... Отже, вихід із цієї ситуації є, як і завжди... — я щільно притулилася до дверей, які все ще не просохли після денної зливи.

    — Кицюнечко, ти вирішила її собою витерти, чи що? — щось педагогічною з розділу виховного процесу.

    — Ти відкрила портал у стіні кілька десь майже два місяці тому – що тобі ці дурні двері? Ну ж бо… — притиснувши долоні до вологих дверей, я спробувала сконцентруватися на своїй внутрішній енергії, уявляючи, як моя рука проходить крізь стіну, а щось на зразок автоматичного замку (чи що там взагалі у маршруток?) піддається моїй силі.

    — Кицюнечко, що ти там замислила? — ривок у мій бік.

    Я зробила крок назад від несподіванки: двері зі свистом відсунулися.

    — Дідька лисого! — схопилася за серце директорка, ніби жодного разу не промишляла подібним.

    — Це лише магія і жодного обману! — я спробувала посміхнутися якомога загадковіше.

    — Кицюнечко, ну не можна так дивувати на очах у всіх! — знову ця директорська обуреність – обожнюю її!

    — Тут нікого немає. — ризикнула помітити я, про всяк випадок оглядаючись на всі боки разом із дирекцією свого неповторного коледжу, — Карету подано, мадам!

    — Це ще що за новини! — здавалося, вона вже боялася моїх подальших дій.

    — Ну, Ви ж мітлу із собою не захопили, правда? А в мене своєї поки що немає, якщо пам'ятаєте, звичайно! — докір геть знахабнілої дівчинки.

    — Ой, не починай, будь ласка! Усьому свій час! — скільки разів я вже чула цю фразу...

    — І все ж таки мітли у нас немає.

    — Або є… — загадково посміхнулася директорка, ніби не навмисне потерши пакет з ручкою парасольки, що стирчала зсередини.

    — А, маскуєтеся… І незважаючи на це, — у горлі почало пересихати, — Ви чомусь віддаєте перевагу надземному транспорту.

    — Бо знаєш, інакше, як там говорять у вас, у молоді, паливно! — застосування сленгу вчителем літератури чомусь завжди викликає у його учнів смішок, у мене ж із серця виривалося захоплення.

    — Тоді поїхали! — не ставши чекати на відповідь, я полізла всередину, не відчуваючи нічого, окрім припливу адреналіну, який ударив мені в голову на славу.

    — Громадянко Пінько, а вам не здається, що все це дещо протизаконно? Ще й магію сюди приплітати! Боже ти мій! — всіляко невдоволено крекчачи, вона таки залізла в маршрутку і поспішила зайняти одне з передніх місць.

    — Тобто спалювати людей живцем – це дуже законно і застосування магії тут доречне? — саркастично посміхнувшись, я вмістилася на крісло водія.

    — По-перше, це наш святий обов'язок та наша свята місія! — я відчувала, що проти наведених аргументів мені не поперти, — По-друге, жоден невинний не постраждав. По-третє, усе це дійство суто конфіденційне і не відбувається на очах у всього міста!

    — Вас щось бентежить? — визирнула я до салону.

    — Так, кицюнечко, бентежить! — моя протестантка, склавши руки на грудях і поклавши речі на сусіднє сидіння, займала дуже комфортну за її виглядом позу.

    — А саме?

    — А саме, що це все попахкує криміналом! — вона ображено насупилася, проте, зловивши мій погляд, зніяковіло засміялася.

    — Наталю Владиславівно, клянуся Вам! — я спробувала дивитися на неї якомога заспокійливо, — Якщо нас спіймають, то я відразу зізнаюся, що власноруч викрала цю маршрутку та прихопила собі в заручники власного директора! Тільки обіцяйте підтвердити це на суді, гаразд?

    — А нас упіймають? — недовірливий погляд.

    — Я так не вважаю, — знизала плечима я, — так як місто у нас маленьке і нікому діла немає ніякого до того, що на дорогах коїться. Хіба не видно?

    — Гаразд, поїхали… — пирхнула директорка, демонстративно махнувши рукою вперед.

    — Зараз тільки зрозумію, як... — нервовий смішок, викликаний усвідомленням того, що маршрутку я водила хіба що уві сні.

    — Давай, розумій… — у цей момент мої плечі обволокло разючим теплом, а кабіна водія на недовгий проміжок часу наповнилася якоюсь субстанцією вишневого відтінку – двері самі собою замкнулися, мотор завівся, а маршрутка від одного мого дотику до керма рушила вперед.

    Можна було би довго розмірковувати на тему білого і чорного, але його в цьому житті, як зауважила на одному з уроків наша вчителька літератури (так-так, та сама, яку я несла геть на викраденій маршрутці), не буває.

    — Як бачите, шановні, життя – це зовсім не біле і навіть не чорне, а, як то кажуть, п'ятдесят відтінків сірого... — тиша в класі раптово стала напруженою, переростаючи в збуджену, — І це я зараз не про всі ці ваші сексуальні збочення! — директорські слова цього вечора, як ніколи, звучали в моїй голові напрочуд чітко.

    Хороші ми чи погані? Або таким, як ми, насправді немає належної характеристики? Може, ми все-таки знаходимося десь по той бік добра і зла? Адже те, що для одних щастя, для інших автоматично стає нещастям – такий вже уклад нашого життя. І в мене були і є моральні принципи, але деякі люди чомусь стають вищими за будь-яку мораль… Та й хіба є щось погане в тому, що я хочу якнайшвидше домчати свою втомлену за день кохану жінку додому? Чи хіба я винна, що в цьому чортовому місті тролейбуси ходять раз на півгодини (і все не ті), а водії кидають напризволяще свої транспортні засоби і йдуть у небуття?

    _____________________________

    Я знову тебе викрадаю

    Та кисень вдихаю повільно —

    До пекла везу чи до раю?

    Ти знаєш, що я божевільна...

    Усмішку краду з-під вуалі

    І квіти малюю на шкірі —

    Ти знаєш, що вища моралі,

    Ти янгол, живе що у вирі...

    Я читаю тебе по очах

    І поглядом маски зриваю,

    Я рахую життя по ночах,

    У снах твоє серце вивчаю...

    Розсипало небо намисто,

    А перлини летять у вікно —

    Так, вивчила я ненавмисно

      І до жестів тебе, як ніхто.

    _____________________________

    (1) Знов (фр.)

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.