Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом

    Напевно, немає сенсу замовчувати той факт, що після кожного мого відвідування кабінету директора або навіть випадкової нашої розмови додому йдеться неохоче: ноги з усією своєю тяжкістю тягнуть до землі, ніби відмовляючись робити наступний крок, погляд постійно повертається до диявольського місця, у якому хочеться заточити себе на віки вічні. Ніжно-блакитне березневе небо посміхається моїм дитячим наївним і досить нав'язливим фантазіям, вітер ласкаво обіймає за плечі, укриті вже весняною курткою, ніби навмисне утримуючи мене на одному місці. Шлях додому займає від сили хвилини три, але вдома ти будеш тільки за п'ятнадцять, бо йдеш ти, опираючись власному уходу і мріючи наблизити лише наступний ранок.

    Незважаючи на болісне розлучення із коледжем, нехай тільки на один вечір і на одну ніч, я все-таки вдома. Скинувши рюкзак за улюбленою звичкою на підлогу в коридорі, не знайшовши в собі сил, щоби змінити своє вбрання на домашнє, сідаю на підвіконня і знесилено впираюся носом у холодне вікно. Вулиця із висоти п'ятого поверху здається неймовірно похмурою, а все, що відбувається на ній – таким повсякденним, таким віддаленим від подій, що відбуваються на відстані в два будинки, і тим більше від того, що неодмінно відбудеться вже дуже скоро, коли місяць знову забарвиться чарівним вишневим кольором…

    « — Хотіла б я подивитися, як його ловитимуть...

    — Якщо хотітимеш, побачиш.

    — Як?

    — Дізнаєшся, якщо справді хотітимеш, відчуєш…»

    — Відчуєш… — продублювала я пошепки директорські слова, що досі дзеленчали в моїх вухах, опустила голову на груди і спробувала сконцентруватися на власному серцебитті: одразу, поки думки про Вишневу королеву йшли нескінченним потоком, воно стукало гучно і переривчасто, потім настало смирення, що заспокоювало шалений серцевий ритм.

    Напившись смиренням сповна і відчувши різкий приплив сил, я поспішно стрибаю на підлогу і недбалими кроками підходжу до трюмо. Велике дзеркало безмовно закликає до себе, а власне відображення повільно гіпнотизує. Дивлячись на нього, не скажеш, що воно хоч як викривляє простір: із нього не виходить вишневий туман та не сиплються іскри, воно не розмовляє, та й взагалі не видає хоч якихось звуків, у ньому немає ні сторонніх, ні ув'язнених душ – звичайнісіньке квадратне дзеркало, яке, як і всі дзеркала у світі, що мені зустрічалися, чимось манило, чимось притягувало до себе, ніби чарівне…

    Залишивши спорожнілі зелені очі розплющеними, а тулуб – нерухомим, я перестаю помічати будь-що навколо себе, поринаючи в непроглядну темряву. Тіло обвиває невідома легкість, воно відривається від підлоги, стає аморфним і, вивільнившись із фізичної, тобто тілесної оболонки, ніби це було довгоочікувано, стрімко прямує вглиб заклятого дзеркала.

    Через темряву і густий туман, який хоч і не бачився, проте чудово відчувався, я не летіла, мабуть, і частки секунди (час на наручному годиннику завмер), проте для мене він тягнувся значно довше, оскільки я встигла поміркувати на тему мети свого польоту і практично усвідомила, що зі мною сталося: я вийшла із тілесної оболонки та потрапила до іншого виміру через власне дзеркало. Не можу сказати, що практикувала подібне раніше, проте спроби затягнути мене за допомогою дзеркал все-таки траплялися, через що я їх відверто не любила і всіляко уникала. Й оскільки цей досвід трапився зі мною вперше, якась тривожність вирувала всередині мене, яку зі змінним успіхом намагався заглушити незрозумілий спокій.

    «Куди я лечу? У паралельний світ? Чи переміщаюся в часі, чи тільки у просторі? Чи відкрила шлях я в інший Всесвіт, чи прямую туди, у те місце, що прийнято називати потойбіччям? А може, просто в нікуди? Що, якщо я прямо зараз падаю у безодню, зриваюся у прірву? — тривожні думки зграєю чорних птахів огортали мій розум, проте я, боячись їм піддатися і впасти в смуток, гнала хижих тварин геть, — О ні! Вище ніс – не дарма ж він настільки задернутий від природи! І руки вище, і все – вище! Відставити занепадницькі настрої! Ти ж відьма роду Ілатан! Зберися, бо зараз до тебе звернена велика сила та нелюдська могутність! А це означає, що тебе чують і віднесуть саме туди, куди тобі потрібно, куди тобі завгодно!.. — несподівано навіть для самої себе я підбадьорилася, але впевненість глушила властива мені розгубленість, — А куди мені хоч треба? Святий Місяць! Так, на чому ж ми зупинилися? А, точно! Я ж хотіла побачити, як братимуть Артура Олексійовича».

    — Артур Олексійович! — зазначила якомога голосніше я, намагаючись досконало відновити в пам'яті образ практично покійного лаборанта, який так і завмер у свідомості пониклим і мовчазним, розбитим на частини у сірому безлюдному коридорі.

    Тієї ж миті туман розвіявся, а мене відкинуло на підлогу із такою силою, що було б логічним отримати кілька синців або навіть переломів внаслідок такого удару, проте я не відчувала жодних болючостей. Ще не зовсім розуміючи, де я знаходжусь (перемістилася я в просторі або повернулася назад), я, спершись на руки, спробувала встати і прийняти вертикальне положення. Ця дія далася мені не дуже легко, але все-таки увінчалася успіхом. Після польоту в мене паморочилося в голові і до горла навіть підходила нудота (вестибулярний апарат-то ні до біса), і я вже приготувалася до гіршого, проте ніяких неприємностей фізіологічного характеру не відбулося – проковтнувши гірку слину, я глибоко видихнула, струснула головою і розслаблено озирнулася.

    Я справді перемістилася в просторі і, можливо, навіть у потрібний мені спосіб. Час, що застиг на наручному годиннику, відновив свій хід і відміряв рівно півтори хвилини з моменту мого «відкидання». Я озирнулася – навпроти мене висіло дзеркало, проте було вже невеликого розміру й круглим, та й розміщувалося воно на коричневій стіні чийогось передпокою. Про всяк випадок, щоб уникнути повторного затягування, я зробила декілька кроків убік і скоса спостерігала за невідомим мені дзеркалом. Як і моє, воно не шипіло і не давало спостерігати за собою інші дива.

    «Я відбиваюся. Значить, не привид». — не без усмішки підмітила я і почала розглядати приміщення, у якому нещодавно опинилася, паралельно розмірковуючи над тим, чи може бачити мене хтось, окрім цього чортового дзеркала.

    Коридор через об'ємну, проте трухляву і пожовклу від часу шафу, яка стояла в ньому, здавався настільки вузьким, що із важкістю вмістив би в собі хоча би двох людей приблизно моєї комплекції. Він був не дуже довгим і вів у ще один такий самий вузький коридор прямо від старих вхідних дверей, вимощених рудою фарбою.

    — І якого біса я тут роблю? — роздратовано запитала я сама себе досить голосно, проте на мої слова не надійшло ні відповіді, ні будь-якої іншої реакції. Складалося враження, що господарів просто не було вдома, хоч і людська присутність все-таки відчувалася: коридор був наповнений задушливим запахом згорілого м'яса, що долинав із глибини житла. У мене щось забулькотіло в животі, ніби натякаючи на те, що за день я і крихти в роті не тримала, і в голову навіть закралася думка пробратися на кухню, проте її вчасно обірвав дверний дзвінок.

    Почулися чиїсь кроки, я ж із завмиранням серця металася поглядом із боку в бік у пошуку затишного містечка для переховування і навіть обрала своїм притулком стару шафу, як раптом у коридорі з'явився молодий чоловік років тридцяти: із уже посивілим волоссям та сірими очима, у розтягнутій сірій майці та білих сімейних трусах із рожевими слоненятами. Я відсахнулася вбік, втиснувшись усім тілом у шафу і замруживши від напруження і страху очі. Хазяїн квартири – якщо це була, звичайно квартира, а не, наприклад, приватна оселя, – спокійно пройшов повз, своїм ліктем притиснувши мене ще сильніше, і ніяк не відреагував ні на мою присутність, ні на наш вельми хворобливий для мене дотик, ні на мою обурене «Ай!».

    — Ні, таки привид... — нітрохи не боячись подібних висновків, невідповідно підсумувала я, ловлячи радість усвідомлення того, що потрапила за адресою.

    Двері зі скрипом відчинилися – на порозі з'явився жіночий силует.

    — Олено… — не запитливо, а замріяно почав уже звільнений лаборант, — Я знав, що ти повернешся…

    — Ти щось спалив? — і не думаючи коментувати почуте, сухо запитала Олена Андріївна, не піднімаючи своїх зміїних очей на чоловіка і, наче на автоматі, вішаючи своє пальто до шафи, – мені довелося відійти, щоб знову ніхто не зачепив. Я насторожено спостерігала за своєю кураторкою, але та, як і її коханець, наполегливо не помічала моєї присутності.

    — Качку… Я заснув… — Артур Олексійович спробував поцілувати жінку.

    — Ти пив? — вона ухилилася.

    — Пиво… Але зовсім трошки…

    — І заснув? — допит не був тривалим.

    — День був напружений, чи знаєш… — його голос вщухнув, він узяв викладачку за руку – вона знесиленим поглядом накинулася на колишнього коханця.

    — Артуре… Не треба цього… Усе скінчено. Я тут не для цього. Чому ти досі не поїхав? — вона опустила погляд на злиття їхніх рук.

    — Ні, Олено, чорт забирай! — звільнивши свою любов, він зробив різкий крок назад, — Я нікуди не поїду, поки ти мені нарешті все не поясниш!

    — Я, здається, уже все пояснила… — тихо сказала та.

    — Саме так, що здається! Я ось нічого не зрозумів! — лаборант із люттю вдарив кулаком по шафі, що той мало не розлетівся вщент, — Поясни, будь ласка, бо в мене досі складається враження, що ми розлучаємося із тобою через ці чортові пробірки! Якщо справа в них, то я все поверну…

    — Тихіше, Артуре, навіть стіни мають вуха, ти же знаєш… — примружившись, вчителька пильним поглядом оглянула приміщення.

    — Так, до того ж директорські! — із максимально гордим виглядом помітила я.

    — Я би спитала тебе, навіщо тобі знадобилися ці чортові пробірки, проте чудово знаю, як підбираються всі причини для звільнення… Тому що я… — вона осіклася.

    — Та відьма ти, ось чому, відьма! Причому в найогиднішому значенні цього слова! — гнівно продовжила я замість вчительки, але це, звичайно, не було почуто.

    —Я знову нічого не зрозумів. — він нервово засміявся.

    — Будь ласка, вислухай мене… — лаборант явно хотів щось сказати, проте Олена Андріївна піднесла свій вказівний палець до його губ, — просто мовчи та слухай. — він здався, — Я не можу сказати тобі всього, так як часом це карається смертю… Але… У цьому коледжі на всіх чоловіків чекає лише одна доля – неминуча загибель. Вона... Директорка... Вона проводить ритуали, а ці... Колеги наші... Вони біснуються на них, радіючи, коли такі, як ти, згоряють живцем... — вона говорила повільно, постійно оглядаючись, ніби боячись бути почутою кимось стороннім, що не даремно, а лаборант слухав її мовчки.

    — От погань! І як таке земля носить? — не стрималася я.

    — На тебе чекає та сама доля. Вони спеціально тебе звільнили. — нарешті підсумувала вчителька.

    — Щоби Наталія Владиславівна і… Та що ти таке несеш? Навіщо це може бути потрібним? — він підійшов до дзеркала.

    — Артуре, будь ласка, вір мені! Так і буде, якщо ти зволікатимеш ще хоча би годину... Вони вже скоро будуть тут. Потрібно йти. Терміново! — вона ніжно доторкнулася до його спини, — Адже я казала, щоби ти був обережним, пам'ятаєш? — він мовчав, — Я не знаю, за що тобі уготована така доля, адже кажуть, що неспроста сюди не потрапляють, але… — від цих слів лаборанта помітно струснуло і він заметушився, як поранена тварина, із боку в бік.

    — Олено, усе, що ти кажеш, не більше, ніж відверта маячня! Навіть якщо всі жінки у цьому світі відьми, то вона все одно не така! Вона завжди чинить справедливо! Вона чудова жінка, і якщо хочеш знати, то я їй захоплююсь! — здавалося, він був не при собі.

    — Ой, як же ти заливаєш – гарно палатимеш! — посміхнулася я.

    — Ах, захоплюєшся! — Олена Андріївна люто вдарила чоловіка по спині, — Я подивлюся, як ти нею захоплюватимешся, коли горітимеш живцем темної ночі в якомусь лісі під крики своїх колишніх колег! — від безсилля та гніву вчителька репетувала так, що мені позакладало вуха.

    — Олено, я зрозумів: ти збожеволіла! Точно! Це все пояснює! — лаборант нервово засміявся і відразу ж отримав смачного ляпаса.

    — Через тебе я і сама в опалу потрапити можу, а ти… — і раптом вона замовкла, нервово витріщаючись у бік дверей, — Боже мій!

    — Олено, що? — він злякано схопив кохану за руки, — Що трапилося?

    — Вони будуть тут буквально за кілька хвилин… Будь ласка, якщо кохаєш мене, Артуре… Господи! — жінка благаюче дивилася в глиб сірих очей, намагаючись пустити в хід усі свої любовні чари заради порятунку їх обох.

    — Моя французька булочка… — риси його обличчя пом'якшилися, — Звичайно, я тебе кохаю!

    — Тоді ходімо.

    — Куди?

    — Гайда через вікно! Швидше! — вони йшли прямо на мене.

    — Гей, шановні! Куди це ви зібралися? — закричала я, намагаючись зрозуміти, як зупинити коханців, що тікали у мене з-під носа. І тут у моїй голові зазвучав голос, знайомий мені до тремтіння, до непристойності улюблений голос. Він владною директорською інтонацією вторив мені дивні слова, і я, заплющивши очі й викинувши руки вперед, починаю швидко-швидко за ним повторювати:

    «Як на стіні завмирає годинник,

    Так і для вас зупиниться час,

    Стане пасткою ваш же будинок,

    Доки рахую я віддано: раз –

    Усі годинники вдома у моїй волі,

    Два – ваш вирок за кілька секунд,

    Я тримаю в руках ваші долі,

    І три: нумо, закінчуйте путь!»

    Я різко розплющила очі – здається, нічого не змінилося, проте кроки, що долинали до моїх вух ще мить тому, різко вщухли. Я захотіла перевірити обстановку, проте в ту ж саму секунду вхідні двері самі собою відчинилися на всю свою широчінь, а на порозі з'явився величний директорський силует, за яким виднілися трохи розмиті силуети директорської свити.

    Спасителька, одягнена в яскраво-синій брючний костюм, зробила кілька впевнених кроків уперед. Подивившись кудись у моєму напрямку, але не на мене, вона широко посміхнулася, з особливою насолодою вдихнула повітря, наскрізь просочене згорілим птахом (напевно, Її Величність також іще не обідала), і почала посміхатися ще сильніше, уже доповнюючи свою посмішку нотками полегшення.

    — Встигли! — урочисто оголосила вона, після чого натовп увійшов до вузького приміщення. Двері зачинилися слідом, наче поривом вітру: самі собою і з вражаючим грюкотом, від якого ніхто з присутніх навіть не здригнувся.

    — Я зробила все, що могла. — відзвітувала я, не втрачаючи надії на те, що жінка чує мої слова, і чемно поступилася їй дорогою, приєднавшись до всіх у самому кінці, ззаду.

    У вісім, ми швидко пройшли два запорошених задимлених коридори і всі дружно ввалилися в досить простору кімнату. Перед нами відкрилася чудова картина: сидячи навпочіпки на підвіконні і намертво вчепившись в облізлу ручку прочиненого вікна, скам'янілий лаборант і застигла в спробі забратися на підвіконня вчителька французької мови.

    — Мило. — беземоційно прокоментувала побачене директорка.

    — Неподобство, Наталіє Владиславівно, чистої води неподобство! — залепетала Неллі Геннадіївна – заступниця директорки і за сумісництвом наша викладачка математики.

    Від хвилювання і нетерпіння вона без кінця поправляла своє коротке чорне волосся, у результаті чого зачепила рукою і впустила на підлогу свої окуляри, що з'їхали на ніс, – я посміхнулася: я же знала, скільки незручностей приносить життя із двома парами очей. Тетяна Валентинівна стояла праворуч від директора, як і належить, власне кажучи, правій руці, і лише здивовано смикала тонкими каштановими бровами, що ледве вибивалися з-під блискучої на світлі гривки, так і не промовивши жодного слова.

    — Ба! Лєнок! А ти що тут робиш? — перевалилася завучу через плече Вікторія Володимирівна – молода викладачка англійської мови. Наталія Владиславівна окинула дівчину незадоволеним поглядом, і та, відскочивши назад, зайняла сидяче місце в кутку, схрестивши на грудях худі довгі руки і зневажливо пирхнувши:

    — Мовчу я, мовчу…

    — Наталю Владиславівно, якими будуть Ваші подальші вказівки? — спокійним тоном запитала Віллема Вікторівна, що стояла поруч, наш завгосп.

    Це була молода жінка з кучерявим волоссям кольору горіха, вона була худою і на всіх заходах ходила десь поряд з директоркою, постійно оглядаючись на всі боки, ніби перевіряючи, чи не наздожене зараз її начальницю якась небезпека.

    Із непідробним інтересом я завжди дивилася в бік нашого завгоспу, і не знаю точно, чим вона мене так полонила: чи то своєю підозрілістю і спокоєм, чи то відданістю, єдиною у світі відданістю по відношенню до директорки, яка виглядала тверезою, а не безрозсудною та фанатичною. Однак маю зауважити, що і вона завжди дивилася в мій бік із настороженим інтересом.

    — Оксано Вікторівно! Ганно Миколаївно! — гукнула директорка вчителів фізкультури, що стояли позаду, — Пов'яжіть їх! — і жінки, обидві міцної статури, поспішили до вікна.

    — Що, обох? — з особливою лінню в голосі простягла Ганна Миколаївна.

    — Звичайно, обох. — здавалося, Наталія Владиславівна докладає багато зусиль до того, щоби відповідати спокійно.

    — Тяжка наша козача доля… — простягла Ганна і без особливого бажання почала від'єднувати Артура Олексійовича від вікна.

    — Буде виконано! — відрапортувала Оксана і зайнялася Оленою Андріївною.

    — Ох, Оксано, я серйозно не розумію! Ну ось чому нам без кінця-краю доводиться мужиків в одному негліже тягати, — знову забурчала Ганна Миколаївна, стягуючи лаборанта із підвіконня. Кімнату наповнили єхидні смішки, Наталія Владиславівна тупнула – усім довелося вщухнути.

    — Розморожуватимете час? — раптом поцікавилася Тетяна Валентинівна.

    — Як бачите, ситуація не із простих, тож доведеться… — адміністрація уважно спостерігала за вчителями фізкультури.

    — І куди ти його суєш, дурепо? На стілець його! — махала руками Оксана Вікторівна.

    — Їдрит твою качалку! Тягати його ще! Він кабан важкий, а я жінка, зрештою, хай і не дуже тендітна... До батареї його прив'язати і добре буде! — Ганна Миколаївна обурено штовхнула чоловіче тіло.

    — Чуєш ти, жінко, чи тобі скаржитися? Сили – як у трьох! Віко, стілець притягни, га? — Вікторія Володимирівна ж обурено пирхнула, але, мабуть, побоюючись директорського невдоволення, яке би перекреслило всі її амбіції та позбавило б можливості брати участь у подібних заходах надалі, таки піднялася із нагрітого місця та потягла стілець до вікна.

    — А може, таки до батареї? — не переставала скиглити та.

    — Досить дурниці городити! На стілець його! На стілець – тобі кажуть!

    — Іди до бісової матері! Тобі ось дама дісталася, то її на стілець і саджай, а цьому честі забагато буде! — Ганна Миколаївна знову зневажливо штовхнула лаборанта в бік.

    — Наталю Владиславівно, здається, тут без Вас уже ніяк. — резонно зауважила Тетяна Валентинівна.

    — Так, Наталю Владиславівно! Погодьтеся, що до батареї все-таки краще!

    — Наталю Владиславівно, заради всього святого, доведіть цій квочці, що я таки маю рацію! — благала Оксана Вікторівна.

    — Так, Оксано Вікторівно, Ви маєте рацію. — збираючи всі свої сили і залишки терпіння в кулак, відповіла директорка.

    — З'їла, га? — злісно посміхнулася Оксана, прив'язуючи свою «клієнтку» до спинки стільця скотчем.

    — А щоб ви скисли! Добрі усі які, коли не вам тягати! — демонстративно заскигливши, учителька спритним рухом звалила чоловіка на стілець і теж почала закріплювати його тіло, — Та щоб тебе!.. Від нього ще й пивком потягує...

    — Що ти його нюхаєш? Невже в псину вирішила перекласифікуватися? — її співрозмовниця відгризла шмат скотчу, тим самим оголивши свої криві із жовтизною зуби, — Так, останній штрих, моя дорогенька… Ручки свої простягни!

    — А рота заклеювати хіба не треба? — поцікавилася вчителька англійської мови, яка пильно спостерігала за роботою своїх старших колег.

    — Ба! Навіщо це? — скептично посміхнулася Оксана Вікторівна.

    — Ну, щоб не кусалася… Я її знаю – ми потоваришували з нею за цей навчальний рік так непогано… Ця може й гризнути, а на профілактичному огляді, як відомо, щеплень від сказу не роблять… — із серйозним виразом обличчя Вікторія розглядала свою колегу із застиглими та великими від переляку зеленими очима.

    — А для цього, дитино моє, існує магія! — впоравшись зі своїм дорученням, вчителька фізкультури задоволеним поглядом витріщалася на Олену Андріївну, — Нічого, підростеш – зрозумієш! — примружившись, Оксана задоволено засміялася, тим самим буквально вселивши у свою молоду колегу новий прилив сказу. Учителька англійської мови мовчала з останніх сил, через раз обдаровуючи дирекцію поглядом спідлоба.

    — Ех, Вікторівно, а від пивка я би зараз не відмовилася! — простогнала жінка, закінчуючи із лаборантом.

    — От і нюхай свого підопічного – може, наситишся вдосталь! — крекнула та у відповідь.

    — Не знаю, особисто я ось, — знову втрутилася в розмову Вікторія Володимирівна, — зазвичай обираю для себе більш вишукані напої…

    — Горілку! — радісно відкинула руку Ганна Миколаївна, вчительки фізкультури разом залилися різким і грубуватим сміхом, чим знову збентежили нашу новоспечену англійку.

    Я не без усмішки спостерігала за тим, що відбувається, краєм ока безперервно стежачи за своєю Вишневою королевою: вона терплячим поглядом пропалювала роботу та суперечки своїх підлеглих, її розпущене світле волосся в сонячних променях, що залило практично всю кімнату, грало золотим блиском, трохи надуті губи вишневого відтінку видавали її задумливість і віддаленість від того, що відбувається навколо, у місяцевих очах причаїлася втома.

    — Усе, без коментарів, будь ласка! — нарешті заговорила вона, змусивши всіх присутніх замовкнути. Викладачі розступилися. Директорка впевненим кроком наблизилася до заціпенілих коханців. Піднявши горіхові брови, жінка стомленим поглядом окинула міцно прив'язані фігури. Здається, усередині неї більше не залишилося ні гніву, ні роздратування, ні радості та задоволення собою, тільки втома – єдине почуття, яке править нею зараз.

    — Ну що ж… — Спасителька кинула довгий погляд на годинник із позолотою. Колеги зробили ще кілька кроків від вікна і дружно натовпилися біля виходу із кімнати.

    Щільно зімкнувши повіки, вона, ніби щось про себе повторюючи, піднімає зап'ястя лівої руки вгору – вишневий промінь, що виходить із наручного годинника, торкається циферблата, який раніше відміряв час у курній обителі лаборанта. Кімната відразу наповнюється сліпучим яскравим світлом, а застиглі стрілки на настінному годиннику стрімко летять вперед до точки теперішнього часу.

    Все це дійство тривало буквально секунду. І коли вишневий блиск нарешті розвіявся, коханці, що досі зберігали химерний вираз обличчя, раптово ожили. Незважаючи ні на що, у кімнаті зберігалася тиша: педагоги, що стояли за крок від мене, затамувавши подих, мовчали; директорка, завмерши на одному місці, байдужим поглядом розглядала пожовклі стіни; солодка парочка, що так наївно, проте щиро, намагалася втекти, із подивом і жахом в очах намагалася хоч якось пояснити собі те, що з ними відбувалося. Першим заволав лаборант:

    — Це ще що в біса таке?! Це як?! Та за яким таким правом?! Олено!

    — Мовчи… — намагаючись прийти до тями від жаху і усвідомлення безвихідності ситуації, похилившись головою, прошепотіла Олена Андріївна.

    — Ні! Ви не посмієте! Відьми! — увесь тремтячи від страху, він намагався хоч якось вибратися на волю, проте надійна фіксація Ганни Миколаївни робила всі його спроби марними.

    — Не збільшуй свій вирок. Я тебе попереджала ... — намагалася зупинити його така ж приречена пасія.

    — Я вимагаю негайно мене відпустити! Це неподобство!

    — А я казала, що рота треба було заклеювати! — єхидно зауважила Вікторія Володимирівна, яку одразу вщипнула за руку Оксана Вікторівна, — Ай! Та що знову?

    — Стули пельку!— вчителька фізкультури піднесла свій пухкий вказівний палець до практично коричневих губ.

    — У тому і справа, Олено Андріївно, що попереджали… — ніби навмисне демонструючи свою втому від усього, що відбувається, неначе грім, розрізала повітря директорка, — І чудово знаєте, що за таке буває.

    — Відьми! Відьми! Відьми! Згинь, сило темна! Тьху! — сплюнув лаборант, намагаючись влучити слиною у свою колишню начальницю, проте, на щастя своє, та не долетіла.

    — Віллемо Вікторівно! Заспокойте цього… Істеричного чоловіка! — із явним скепсисом глянувши на слину, що впала на підлогу, гукнула завгоспа владна білявка. Підкоряючись директорському наказу, дівчина мовчки попрямувала до буйного чоловіка.

    — Гей! Не смій чіпати мене! Стерво! — знову почав безглуздо вириватися Артур Олексійович, проте завгосп не спинила кроку, а впевненість не зникла із її темних очей.

    Злегка нахилившись, щоби лінії їхніх очей збігалися, дівчина пронизливим поглядом вп'ялася в його збожеволі очі. Відразу завмерши в очікуванні і переляку, він раптом обм'якнув усім своїм тілом, погляд його згаснув, і чоловік порожніми очима втупився вглиб простору, дурна смиренна усмішка повисла на його побілілому від страху обличчі. Стиснувши свої губи, Олена Андріївна видала болісний стогін.

    — Що це із ним? — легенько штовхнула вбік вчительку фізкультури Вікторія Володимирівна.

    — Гіпноз, дитино моє, гіпноз! — гордо відповіла Оксана Вікторівна, із неймовірним задоволенням посміхаючись на незадоволене від поштовху обличчя Ганни Миколаївни.

    — Наталю Владиславівно, не Вам судити мене в любовній справі… — на очах моєї кураторки буквально наверталися сльози, а я, подібно до наймолодшої представниці педагогічного колективу, із цікавістю спостерігала за перебігом подій.

    — Ви повинні мене зрозуміти, Ви же жінка…

    — Та що Ви кажете, люба моя! — вона дивилася на підлеглу зверхньо, — І чому ж я повинна вас зрозуміти?

    — Чи карають за кохання? — із очей викладачки потекли сльози.

    — За кохання? — директорка, примружившись, хмикнула, — Яке кохання, Олено Андріївно? Хіба Ви не знали, хто зібрався у стінах нашого коледжу та для чого?

    — Він не такий… Він справжній… — хлюпала носом та. Натовп залився скептичним смішком – піднята директорська рука змусила всіх різко замовкнути.

    — Справжній йолоп та негідник хіба що... — прокоментувала я, на що, як і слід було очікувати, ніхто із присутніх не звернув жодної уваги.

    — Справжній, Олено Андріївно? — між жінками повисла хвилинна мовчанка, — А ви впевнені, що знаєте все про людину, яку вважаєте своїм коханням? — директорка кинула запитальний погляд на лаборанта – відповіді не було: викладачка плакала подібно до малої дитини, — Так стане же вам відомо, що наш шановний Артур Олексійович Зубко є нащадком того самого Олександра Анатолійовича Зубка, великого негідника і головного організатора Вишневої Страти! Чи Ви знали, що він є прихильником ідей свого фанатичного пращура? Чи Ви думаєте, що йому досі невідомо, ким є насправді всі наші співробітниці? Ви же знаєте, цих мерзотників так і тягне до нас, як мух на мед! Він ні в що не ставить жінок і ненавидить нас всією своєю прогнилою душею!

    — Син за батька не відповідає… — завила Олена Андріївна, — Так чи інакше, він покохав мене! І ці два роки були найкращими у моєму житті! Якщо Ви готові стратити нас за це саме кохання, то стратьте, нуж-бо! Де ж тоді Ваша хвалена справедливість?

    — Може, все-таки скотч, га? — ніяк не могла вгамуватися Вікторія Володимирівна.

    — Наталіє Владиславівно, якщо треба, то я із задоволенням, Ви тільки скажіть! — усвідомивши, що прикута вчителька перейшла вже межі дозволеного, Оксана Вікторівна схвально розвела руками. Спасительці ж увесь сир-бор на задньому фоні явно не подобався, що так і виднілося в її обуреному погляді:

    — Кохання?! — у місячних кратерах очей зароджувалася гроза, — Що Ви називаєте коханням, дозвольте дізнатися? Може бути, це? — Наталія Владиславівна підійшла до запорошеного комода і з усієї дурі вивалила одну скриньку: вона була під зав'язку наповнена всілякими коштовностями, деякі із яких посипалися на підлогу.

    — Це ж… — важко дихаючи, проковтнувши з особливим зусиллям, Олена Андріївна спостерігала за перлинними бусинами, що стрибали по підлозі.

    — Ваше? — гнівно випалила директорка.

    — М-моє… Але я не ро…

    — Або, — перебила її Наталія Владиславівна, — можливо, Ви називаєте коханням те, що Ваш вірний чоловік, який вас кохав, як Ви помітили раніше, намагався звабити ще половину нашого згуртованого колективу? Однак вони, на відміну від вас, не піддалися на його чари!

    — Як? Він? Ні, цього він точно не міг! — інтенсивно замотала головою вчителька.

    — Та він особисто до мене чіплявся! — із якоюсь особливою гордістю заявила Вікторія Володимирівна.

    — О! Та до кого цей гад тільки не ліз! — простягла Оксана Вікторівна, — Миколаївно, га? Пам'ятаєш, як із Жанкою нашою, ну, з історії, загравав?

    — О! Та чи то слово, Вікторівно, чи то слово! Ще б не пам'ятати! Пристрасті які!

    — Щоправда, Жанка йому дала гідну відсіч, скажи? — вчителі буквально затискали у лещата між собою бідну Вікторію Володимирівну, яку вже помітно нудило від подібного натиску.

    — Що ж! Заїхала вона йому знатно! — радісно вигукнула Ганна.

    — Мені шкода, Олено Андріївно, але Ви стали лише заручницею власних почуттів та чергового чоловічого обману… — Наталія Владиславівна втомлено видихнула, — Що ж, достатньо слів! Нам час уже, шановні!

    Зі сплеском директорських долонь вчителі одразу попрямували до колишніх коханців: Артур Олексійович, ніби перебував у глибокому трансі, Олена Андріївна плакала, проте не чинила опір: здавалося, після почутого вона ладна була прийняти будь-який кінець.

    Приміщення, де й відбувалися останні події, різко заповнив густий вишневий туман: цього разу він виходив, здається, із усіх точок простору. Туман обволік тіла присутніх і занурив навколишній світ у темряву.

    Коли зір знову повернувся до мене, у кімнаті було майже порожньо. Спасителька самотньо стояла в центрі і задоволеним поглядом розглядала порожні стільці з уривками скотчу, де щойно були заточені її колишні співробітники. Таємнича і прекрасна, вона осяяла своїм поглядом увесь навколишній світ. І ось ми залишилися із нею на самоті, тільки удвох у пустельній квартирі: вона, чий погляд поєднував у собі могутні небесні світила, і я, яка весь цей час залишалася зовсім невидимою для всіх і навіть особисто для неї.

    Наталія Владиславівна повільним граційним кроком виходить із кімнати. Щосили пересилуючи в собі бажання підійти якомога ближче до коханої білявки, я покірно йду за нею слідом. Зупинившись біля коридорного дзеркала, директорка пильним поглядом пропалює власне відображення – дерев'яна підлога починає повільно випливати з-під моїх ніг. Я відчула, що падаю, а після приємне відчуття польоту обволокло моє тіло – за мить я вже стояла перед трюмо у своїй кімнаті. Ніжно-зелений погляд пронизувався крізь моє розпливчасте відображення.

    — Дякую. — ласкаво й грайливо підморгуючи, промовчала жінка із глибини дзеркала і відразу розчинилася, наче чергова галюцинація. Сили остаточно мене покинули, а чиясь невидима ніжна рука із кожною секундою вела мене все далі й далі шляхом до світу мрій.

    Денний сон, що несподівано обрушився на мене, виявився найбільш спокійним за останні декілька років. Мені снилися зірки і нічне небо, і два силуети, що блукають по хмарах, закутані місячними вишневими променями. І тієї миті я зрозуміла для себе найголовніше: уся ця історія із містичним нахилом, у яку я потрапила переважно завдяки своїй дитячій цікавості, була не посланим роком, а порятунком, подарованим кимось зверху. Адже вже другий рік поспіль, що б не відбувалося, я не йшла по землі, а тяжкості земного життя не вдалося втягнути мене до прірви, бо я була десь далеко від усього земного, десь високо-високо... Пекло втрат і печалей залишилося позаду, а все моє теперішнє життя, безперечно, і є прогулянкою небом.

    ___________________________________

    Над небом ходжу — ледь дишу,

    Над прірвою стогне душа,

    Не молюся уже, не прошу,

    Хоч знаю: довіку чужа...

    Але зазирну в твої очі —

    Вмить у райських садах

    Опиняюсь, як серед ночі

    Блискавка — у небесах...

    Я злітаю до краю світів —

    Твій голос і є мої крила,

    Я не чую людей, а без слів

    Зникає усе, що боліло...

    Очима малюю криву

    І десь вишукую тебе —

    Здається, що я не живу,

    А вже оселилась на небі...

    _________________________________

    Дивний шум у районі вікна будить мене в глибині березневої ночі. Ледь відрізняючи дійсність від сну, за секунду здригнувшись і накинувши на плечі плед, намагаючись щосили не бурчати, практично нічого не бачачи без окулярів, неохоче пересуваю своє тіло у напрямку підвіконня.

    — О! І кому це прийшла найгеніальніша ідея відчинити вікно в такий холодище? — голосно позіхаючи, виявивши джерело крижаного повітря, я намагаюся зачинити вікно, як раптом мене мало не засліпили два зелені вогники зовні, — Боже мій! — від несподіванки побаченого найніжніший плед миттєво звалився на підлогу разом із серцем, що скочилося в п'яти.

    — Доброї ночі, кицюнечко! — злегка нахилившись, щоби повністю увійти у вікно, вона із гордим виглядом стояла на моєму підвіконні, а ніч, наче плащ, вкривала її плечі, повний місяць освітлював її прекрасне обличчя, а волосся сріблилося в бляклих променях.

    — Наталія Владиславівна? — так і не зумівши знайти в собі сили зрушити з місця, приголомшено витріщалася на пізню гостю я.

    — А в тебе є сумніви? — радісно посміхнулася жінка, навіщось кинувши лагідний погляд собі за спину. Я енергійно замотала головою.

    — А рано ще до лі… — ледь не заїкалася я, — літератури…

    — Це як подивитися, кицюнечко, як подивитися! — директорка задумливо зітхнула, — Мистецтво, воно, знаєш, вічне: має бути із нами і вдень, і вночі! Чи не так? — я схвально кивнула.

    — Котра зараз година? — здається, промовила вголос я.

    — Рівно опівночі, ясна річ! — урочисто оголосила директорка.

    — Наталіє Владиславівно! Боже мій! — я поступово відходила від шоку, — Як Ви взагалі сюди потрапили? Я же мешкаю на п'ятому поверсі! Ви що, Карлсон?

    — Бери вище! Мотор глухне, а ось мітла – ніколи! — дзвінко засміявшись, жінка вийняла з-за спини дерев'яну мітлу і переконливо стукнула нею по підвіконню. Від побаченого усі слова залишили мене остаточно. Вона усміхненим поглядом впивалася мені в самісіньку душу, я ж боялася втратити контакт із нею навіть на мить…

    — Гаразд, достатньо слів! Ніч занадто коротка, щоби провести її в такому дурному положенні! — нарешті перервавши тишу й усміхнувшись так м'яко, вона жестом своєї руки, укритої в ніч, запросила мене до себе. Без зайвих слів я залізла на підвіконня і витяглася на весь зріст поряд зі своєю володаркою.

    — Наталіє Владиславівно… — прошепотіла я, ледве дихаючи, змусивши її обернутися, — Ви мені снитеся?

    — Облишмо цю розмову до ранку, адже зараз це не має жодного значення… — прошепотіла вона у відповідь, давши вловити солодкий присмак свого дихання.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.