Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути

    Оглушливий стукіт підборів, знайомий до тремтіння кісток, змушує вікна деренчати. Сцена нещадної директорської розправи накладається на яскраво намальовану уявою, де рознесені вщент прибиральниці намагають наврочити мені страшний кінець. Утискаючись усім своїм страхом у стіну, заплющую очі, усвідомлюючи, що в саму пору б помолитися, проте відразу згадую, що зараз загроза виходить саме від єдиної, що чує зазвичай мої молитви.

    Відстань між нами з разючою швидкістю скорочується. Раптом мене змушує розплющити очі чийсь осудливий погляд. Єлизавета Іванівна, що спускається з верхнього поверху ледь чутними кроками, чого аж ніяк не можна сказати про її керівницю, мовчазним темним поглядом виказує своє обурення, мабуть, щодо мого місцезнаходження і навіть готується щось сказати, але на щастя або на біду, ефектна поява вишневого директорського силуету її випереджає.

    — А, ось ти де, мій упізнаний літаючий об'єкт! — її сіро-зелений погляд чіпляється в мене орлиною хваткою, її диявольськи прекрасна посмішка, що в черговий раз порушує карантинні норми, видає змішане бажання мене розтерзати та наректи все це новою пригодою одночасно, проте помітивши свою підлеглу, директорка спритним помахом руки все-таки натягнула маску так, як належить.

    — Там, де припаркували, власне… — ще більше зіщулююся я, судомно розмірковуючи про те, чи стануть мене вбиватимуть при свідках, чи друга вчителька тут для зручності.

    — Що, літала в недозволеному місці? — єхидно посміхнулася викладачка української мови.

    — О! І не кажіть, Єлизавето Іванівно, ой не кажіть! — її погляд, опущений мені в обличчя, говорив про бажання помилувати, у що мені майже не вірилося.

    — Ви вже роз’ясніть все, Наталю Владиславівно, дівчині, як слід, а то, мабуть, не знайома із місцевими правилами водіння! — хихикнула Єлизавета Іванівна, кожним словом вводячи мене в ступор, і рушила вниз сходами.

    — Ознайомимо! — обдарувавши підлеглу зарозумілим поглядом, директорка зробила крок уперед, мало не підійшовши до мене впритул. Усе ж таки злегка побоюючись дивитися прямо в обличчя, я опустила погляд на її руки, складені на рівні живота: довгі нігті кольору рубіну блищали в сонячних променях.

    — І що далі? — важко дихаючи, промовчала я.

    — Від прибиральниць я тебе, кицюнечко, для початку відмазала, проте вони були дуже ображені фактом зникнення довіреного їм обладнання і клятвено обіцяли мені знайти й особисто розібратися з усіма причетними особами. — диявольськи посміхаючись, оголосила директорка, викликавши в мене напад нервової тряски, — А тепер рушай за мною! — грізно змахнувши головою, наказала вона і попрямувала до свого кабінету, поманивши мене слідом.

    Увічливим жестом пропустивши мене вперед себе, про всяк випадок люб'язно пропхнувши всередину, вона люто зачинила за собою кабінетні двері. У стиснутому повітрі повисла тиша. Директорський погляд холодним полум'ям пропалював мене наскрізь – під цим полум'ям я стискалася, ніби під пресом.

    — Знаєш що, кицю, ну це вже просто ні в які ворота! Та скільки можна тебе по всьому коледжу відловлювати, та ще й у літаючому вигляді! І знову із цією, співпартницею твоєю... — її крик розрізав урочну тишу, змушуючи нутрощі тремтіти подібно до холодцю, її зелені очі звертали мене попелом.

    — Наталіє Владиславівно, — остаточно забувши про совість, раптом згадала, що найкращий захист – це напад, я, — зрештою, ніхто не намагався б вчитися літати за допомогою швабри, якби Ви…

    — Ви?! — її обурене «Ха!» застигло здивуванням у закритому просторі, — Тобто я ще й винна?

    — Ні, Ви неправильно мене зрозуміли... — від страху я до болю закусила нижню губу, — У мене ж досі немає власної мітли, от і доводиться користуватися підручними засобами...

    — Ха! — збентежилася директорка, — Мітли, значить… Не наліталася…

    — Не може відьма без польотів… — зіщулившись, безглуздо посміхнулася я, вкотре приготувавшись отримати по голові.

    — Ах не може! — вона окинула мене розгубленим поглядом і не знала, як реагувати на подібне нахабство, — Так вона ще й до польотів звикла!

    — Ну так, Ваша школа, пані! — боязко підморгнула я й відчула різкий тріск і тупий біль у ділянці потилиці, ніби мене все-таки огріли невидимою мітлою.

    — Школа! Та в мене в цілий коледж розпорядженні! — гордо відкинула голову білявка.

    — Із філологічним профілем! — піднявши вгору вказівний палець, помітила я.

    — Практично із віковою історією!

    — А головне, із якимось педагогічним колективом!.. — якщо хамити, то до кінця.

    — До речі, щодо колективу! — ніби згадала щось іще вона, — Скажи мені, кицюню, — із директорської інтонації я здогадувалася, що мені гаплик, — чи не приписуєш ти себе ще до педагогічного колективу нашого коледжу? — білявка дивилася мені прямо в обличчя.

    — Тільки до зовнішніх органів його окремих представників… — стисло засміялася я.

    — Тобто саме із цієї причини ти разом зі своєю невгамовною спільницею вешталася по підвалу в пошуках пригод на одне своє дуже цікаве місце? — ця фраза увігнала мене вже в повний жах.

    — Доповіли все-таки?

    — А ти думала, я не дізнаюся? — місяцеві очі запалали вогниками гордості.

    — Це було би надто наївно – остерігайся жінки, яка розмовляє з мітлами… — знову тріск, — Руда?

    — Кицюнечко, ти ж розумієш, що це не має жодного значення в цьому питанні? — навіть бровою не смикнула та.

    — А Ваші джерела не пояснили Вам, як це так виходить, що у недозволене місце проникають учні?

    — Із цим я розберуся. — ніби розрізала стиснене повітря директорка, — Проте, на твою думку, це тебе виправдовує?

    — Наталіє Владиславівно, Ви не так все зрозуміли… У мене була поважна причина. Я діяла у Ваших інтересах. — у мене практично не залишалося сил протистояти її погляду.

    — Та невже?

    — По-перше, мене притягли туди силоміць. По-друге, варто мені було тільки на секунду відвернутися, як Даша вже опинилася в підвалі... Мені ж треба було її звідти якось витягувати! — нервово смикнула плечима я.

    — Ох мені вже твоя подружка, яку ти скрізь за собою тягаєш! — здавалось, зітхання Наталії Владиславівни втілювало всю втому людства.

    — Але ж Ви самі казали, що самотність просто непробачна для мого віку і мені слід завести собі друзів… Заводжу.

    — Кицюнечко, дружба – це, звичайно, чудово, але я вже реально задовбалася працювати над пам'яттю твоїх співучасників! — роздратовано змахнула руками директорка.

    — Так, над пам'яттю Ви вправно працюєте, це правда… Наприклад, кудись за містичних обставин із неї зникла Олена Андріївна. — загадково смикнувши бровами, вона обдарувала мене ще загадковішою посмішкою, — Вона жива взагалі? Чи у них із коханцем спільна доля?

    — На жаль, від її праху та енергії у цьому ритуалі немає жодної користі, а було б непогано… — замріяно зауважила Спасителька, — А, про що це я? — раптово стрепенулась вона, — Жива, звісно! Тільки тепер далеко-далеко і більше не зможе завдати шкоди нікому. Принаймні нікому із нас.

    — Що, і навіть не мститиметься?

    — Її пам'ять про все, що сталося, стерта. Хоча це і гарне покарання – пам'ятати, проте я була змушена вжити таких запобіжних заходів. — стомлена усмішка директорки м'яко розпливалася на її блідому обличчі, трохи освяченому променями березневого сонця.

    — Це добре, якщо тоді, коли треба йти, у тебе з'являється така чудова нагода забути, кого ти кохаєш… Це щедрий подарунок, на який далеко не кожен заслуговує… — раптовий смуток люто стиснув мені серце.

    — Невже ти їй заздриш? — зіниці блиснули легким знущанням.

    — Поговоримо про це на випускному, гаразд? — я мовчки дивилася на її руки, тиша, що повисла між нами, видавала стукіт серця, — Наталіє Владиславівно, знаєте, я тут подумала... Адже ще кілька місяців і мене тут уже не буде. Я піду, як іде щоразу сотня студентів, а на моє місце прийдуть інші… Я знаю: я лише одна тисяча трьохсота Вашого головного болю, але…

    — Але… — продублювала тихо білявка.

    — Якщо я попрошу Вас не забути? Ну… Мене… — слова давалися мені важко.

    — Отже, не забуду. — не довго розмірковуючи, коротко відповіла директорка.

    — А якщо забудете? — чомусь хотілося плакати, але я щосили намагалася стримуватися.

    — Отже, передаси «привіт» моєму склерозу. — трохи роздратувавшись подібною недовірою, відійшла від мене вона.

    — Тобто не я – Вас, не Ви – мене?

    — Кицюнечко, а ти думаєш, це так просто забути? Подібне взагалі можливе? — нервовий смішок тряс їй груди – феєрична сцена мого польоту на швабрі із відром на голові все ще витала в повітрі нашого коледжу.

    — І приречені ми пам'ятати одна одну до кінця своїх днів. — гірко посміхнувшись, кинула їй прямо в обличчя, морально підготувавшись до того, що ось-ось мене попросять залишити приміщення і піти на урок – напевно, я дуже добре вивчила її за весь цей час.

    — Вважаю, це не найважче з уготованого для нас долею. — підсумувала директорка, нібито на черговій літературі, — Ну що, кицюню, ти йдеш? — довгим сіро-зеленим поглядом вона вказала на двері.

    — А хіба я маю вибір? — розвела руками, намагаючись приховати своє внутрішнє обурення.

    — Вибір є завжди, але не в цій конкретній ситуації. — вона люб'язно посміхнулася, поступаючись мені дорогою до виходу.

    — Тоді я піду?

    — Іди. — як завжди, наказала жінка, не відриваючи свого пронизливого погляду від моєї спини.

    Зачинивши за собою дерев'яні двері й опинившись у приймальні, я мимоволі тричі перехрестилася, тим самим викликавши розчулену посмішку на обличчі Юліани Владиславівни – секретаря директора.

    — Я жива. — промовила я ледве чутно, — Дивно, але факт. Виняткове везіння! — це страшно, проте Юліана зрозуміло кивнула.

    Можливо, і справді не кожному вдається втекти від цієї жінки живим. Хоча… Хіба просто можливо? Я знаю точно, що це саме так.

    Новий день – нова середа, ознаменована не лише черговою директорською літературою, а й особливою тривожністю, що охопила весь коледж. Ще із минулого понеділка всюди ходили чутки про те, що десь під будівлею коледжу готується укриття для надзвичайних ситуацій, а вчора, на останніх уроках, нам навіть провели кураторську годину з приводу нашої поведінки та екстрених дій у разі сигналу тривоги. Сьогодні ж нам оголосили, що цього тижня швидше за все відбудеться тренувальна евакуація і нам доведеться організовано спуститися в укриття. Подібними заходами нас розважали щороку: традиційно на кожне 26 квітня – річницю чорнобильської катастрофи, проте, як правило, основну загрозу становили пожежа та радіація, а тому нас завжди евакуювали лише надвір.

    — Невже й справді бомбитимуть? — дивувалися студенти необхідності ховатися десь під землею.

    — Чи метеоритний дощ?

    — Може, атомна війна?

    — Та годі вам! Дурниці це все! — були, звичайно, й протилежні, не сповнені панікою думки.

    — Та й звідки у нашому коледжі бомбосховище? Там же й підвалу ніякого – комора невелика лише для всякого господарського барахла… — тут уже я могла сміливо посперечатися: підвал у нас був, причому з кількома виходами та чималих розмірів, але слабо вірилося, що нас можуть туди всерйоз відвести.

    Незважаючи на все наше обурення та здивування, директорка, увірвавшись до аудиторії разом із другим дзвінком, одягнена в чорний брючний костюм, насамперед ще раз сконцентрувала нашу увагу на необхідності проведення підготовчих заходів. Коротко нагадала про непросту обстановку в нашій країні і ще раз попередила про можливі провокації і навіть розширення кордонів воєнних дій, а тому, за її словами, потрібно бути готовими до всього, що б не сталося. Однак висловила свою надію на скорий мир і на те, що війна не зачепить нас особисто, а всі тренувальні евакуації ніколи не стануть у нагоді нам на практиці.

    День був напрочуд сонячним. На дворі стояв 21-й рік 21-го століття – не вірилося, що снаряди, які падають прямо з неба, можуть раптово зруйнувати чарівний вишневий світ, забираючи за собою сотні життів, ховаючи нас під своїми завалами. На глянцевих сторінках підручника блищав чорно-білий портрет Бертольда Брехта, а на зеленій дошці виднівся виведений крейдою та тонкою директорською рукою напис, поданий нам як тема заняття: «Війна – це явище аморальне та антигуманне». Своєчасно? Не знаю. Напевно, збіг… Але найбільше на той момент хотілося ніколи не зрозуміти всю суть цієї фрази, навіть якщо я тоді про це не знала і просто не могла знати.

    Радіоприймач, що висів на стіні у навчальному класі, раптовим кректанням перервав урочну ідилію. Почувся тріск, потім – неприємне гудіння, що повідомляло нам про майбутню небезпеку.

    — Швидко беремо свої речі і спокійно слідуємо за мною. — хто – охоплений азартом, хто – лінощами, усі абияк запихали розкладені на парті речі по сумках, — Спокійно – не означає повільно. Спокійно – це без паніки. — трохи роздратовано помітила Наталія Владиславівна, ненав'язливо нас підганяючи.

    Спускалися ми відповідно до плану евакуації: по бічних сходах, розбиті на пари, ідучи за своїм ватажком. Це справді може видатися дивним, але подібне дійство здавалося захоплюючою пригодою. Коледж буквально захлинався від емоційного напруження його учнів, та і не тільки них.

    — Добре, що це не по-справжньому. — бурчачи підмітила я, плетучись зі своєю незмінною супутницею – Дашою.

    — Може, нас просто всіх вирішили замкнути у підвалі? — видала чергове геніальне припущення одногрупниця, — Та й взагалі, невже ми всі помістимося в цьому чувалі? Мені завжди здавалося, що це невелика комірка.

    — Не знаю. Я ж там не була… — посміхнулася я, зловивши себе на думці, що навіть шкодую про те, що найяскравіші наші пригоди начисто стираються із Дашиної пам'яті за директорської волі.

    Вп'явшись в очі тьмяним світлом електричних ламп, просторий підвал відкрився для мене з невідомого боку: сплетений з безлічі коридорів, він відкрив нам своє серце, що було по суті великою та просторою залою. Стільці та лави, вкриті тканинами, наче чекали нашого прибуття. Усе було іншим, що втратило знайому мені похмурість, містичність і таїнство, підкреслене блуканням душ.

    Коли приміщення повністю заповнилося студентами та їхніми вчителями, директорка голосно заплескала в долоні, закликаючи всіх присутніх до тиші та уваги. Я ревно пропалювала кожного, хто смів звернути свій погляд на прекрасну білявку, нехай і з її волі, щиро не розуміючи, чому всім цим мерзотним людинякам так пощастило бачити і чути Її Величність. Я не упускала її образ із поля зору ні на мить, думаючи, як би підібратися до директорки ближче.

    Бурхлива підземна атмосфера мене сп'яняла – я гойдалася на хвилях директорських слів, які ледве долітали до моїх вух. Наталія Владиславівна насамперед подякувала всім за організованість і вкотре висловила свою надію на те, що подібні навички нам ніколи не знадобляться. Також вона повідомила, що для уникнення стовпотворіння нас усіх поділять на невеличкі групування разом із викладачами, із якими ми прийшли, «розведуть різними кутами», мабуть, маючи на увазі під цим виразом різні приміщення. Також нам треба було провести тут цілий урок – не стану приховувати, що зрив зарубіжної літератури мене, як нікого, засмутив, а інших надана перспектива тільки радувала. Остаточно не опуститися на дно розчарування допомагало лише одне переконання: наша dame d'école залишиться із нами, що абияк компенсує непробачну втрату улюбленого уроку.

    — Ф-7! — махнула нам директорка, закликаючи йти за нею. І все-таки той факт, що цей «екскурс» по підвалу нам проводила особисто директорка, а не кураторка нашої групи чи хтось інший із викладачів, не міг не тішити. Ми рушили вглиб так званого укриття і зрештою звернули в невелике, як здавалося, поглиблення, яке за розмірами нагадувало навчальну аудиторію.

    Так-сяк розмістившись на дерев'яних стільцях, усі із цікавістю розглядали не знайоме раніше приміщення. Підвал тонув в океані звуків, що неминуче поглинув більше тисячі голосів. Я зайняла місце ближче до входу і величної директорської персони, здебільшого все-таки спираючись на останній фактор. Намагаючись витріщатися на главу адміністрації не настільки виразно, я раз у раз прилипала поглядом до прилежного коридору: повз усе ще проходили люди – здебільшого співробітники коледжу.

    — Значить так! Ф-7! — заплескала в долоні Наталія Владиславівна, намагаючись звернути на себе основну увагу, проте різко у вуха вп'явся неприємний свист, не даючи розчути директорських слів, а голова із тяжкістю впала на груди – мабуть, піднявся тиск. Я пильним поглядом вп'ялася в коридорний простір. Безформні тіні чорними плямами мерехтіли перед очима. Якась неймовірна сила тягла мене втекти – я ледве протистояла настирливим тіням, які безсоромно манили мене за собою.

    Я вдивлялася вглиб підвалу все сильніше – поступово почало здаватися, що нерозбірливі тіні набувають людського, проте трохи розмитого обрису, що ймовірно пояснювалося моїм нікчемним зором. Гублячись у своїх видіннях, я втратила остаточний зв'язок із реальністю.

    Вона покликала мене за собою беззвучно. Поманила, змахнувши густими пасмами смолистого волосся. Це було майже неможливо, але чимось знайома мені дівчина крижаним поглядом та холодом усієї своєї сутності зазивала до себе. Я пішла за нею, ніби під гіпнозом, ніби забувши про жінку, що має владу наді мною, непомітно вислизнувши із підземної кімнатки.

    Її силует ставав все чіткішим. Я пришвидшила крок. Фігура, хода, зачіска – усе було до болю знайоме і викликало в пам'яті невибачливо болючі спогади.

    — Нора… — видихнула я її ім'я з усім жалем, що нагромадився в серці. Вона завмерла, обернулася. Її величезні неприродно сині очі зробили спробу пропалити мені душу, — Чорт! Це не можеш бути ти… — нервово засміялася я, — Хоча… Боже ти мій! Та чому я взагалі тут дивуюся?

    Дівчина, яка звалася за життя Елеонорою Північ, навіщось знову зійшла на землю та неживим поглядом впивалася мені в обличчя. Вона намагалася подряпати мені серце, але воно віддано чіплялося за ребра. Я озирнулася – синьоока брюнетка завела нас надто далеко, у якийсь вузький коридор, ледве освітлений тьмяною лампою.

    «Я хотіла би запитати тебе лише про одне: навіщо?» — крутилось у мене на язику, але щось не давало зірватися наболілому питанню. Я мовчала їй прямо в обличчя, але воно не здригнулося жодною м'язою. Вона не чула моїх думок – вона, яка явилася мені після смерті, яка загинула від відчайдушності нашого кохання і кинула мене задихатися на самоті, просто не розуміла, що я відчуваю і що я хочу їй сказати.

    Я дивилася на неї і не впізнавала в її холодному примарному силуеті тієї Нори, яку так по-дитячому, але так щиро кохала колись. Чи пройшло це кохання? Чи кохала я її досі? Адже вона завжди займала особливе місце в моєму серці, навіть померши... І ніхто й ніколи не зможе її замінити... Але зараз... Чи я кохаю її зараз? Вона мовчала. Усе ще мовчала, не чуючи моїх думок. І тут тяжке усвідомлення каменем придавило мені груди: кохання – це коли ти чуєш людину без слів, бачиш без світла, відрізняєш її без дотиків, бо відчуваєш, відчуваєш, як ніхто інший… І це взаємно. Обов'язково взаємно. Не може бути інакше, бо цей зв'язок існує десь на космічному рівні… І я знала точно, що так буває. Але Нора... Вона мене не чула. Ні зараз, ні кілька років тому, коли я благала її лише про одне: жити, просто дихати... Я відчула раптову огиду до примари, повсталою переді мною.

    — Що ти тут робиш? Це не твоя територія, чи не так? Чому ти явилася мені саме тут, саме зараз? — від її наполегливого погляду кортіло заплакати, але я, хоч і не без зусиль, гасила навіть тремтіння у власному голосі. Я змінилася. Занадто сильно змінилася для подібних явищ.

    — Ти підеш зі мною? — її голос скував тремтінням усе тіло, ніби він належав самій директорці, проте ні… Він був її… Той самий… Такий же рідний і знайомий до скреготу в серці.

    — Я… — раптом у мене запаморочилося в голові і з'явилося непереборне бажання йти за цією нахабною покійницею. Вона впливала на мене у якийсь дивний спосіб – можливо, застосовувала навіть певні гіпнотичні здібності, — Я не... — я хотіла чинити опір, хотіла втекти, але ноги вперто йшли за нею, прямуючи вглиб темного коридору. Я відчувала: це була пастка, але я не могла ніяк протистояти цій пекельній силі.

    — Дай мені руку… — її голос звучав ніжно, заколисуючи, змушуючи піддаватися йому кожною клітиною, — Ти кохаєш мене? — мертвою холодною рукою вона торкнулася моїх змерзлих пальців – від її дотиків з мого тіла, здавалось, витікало життя.

    — Коха… — обдурити можна було мозок, але не серце: об грудну клітку воно відбивало виразне «SOS!» – я вигукнула затятим мовчанням:

    — Дідька лисого! Та що ти верзеш таке, дурепо?!

    — Я знаю, що кохаєш… — від розгубленості та шоку я ледь утримувалася на ногах, дівчина стискала мою руку все міцніше. Із лякаючою ніжністю вона розглядала мою долоню, після переключившись на оголене зап'ястя і раптом на її практично білому обличчі завмерло здивування, — Як це?

    — Що? — здається, на мить я перестала дихати.

    — Це ж не може бути правдою… Ми ж повинні бути скріплені саме з тобою… — я майже не розбирала її слів, — Там сказали, що «моя людина» залишилася на землі… І я прийшла за тобою, адже ти чекала…

    — Чекала… — мимоволі зізналася я, але все-таки замовчуючи наявність так званого якоря, що весь цей час утримував мене на землі, навіть якщо вона, Нора, усе тягла мене за кінчики пальців прямісінько в небеса.

    — Ти не моя… — на її бліде обличчя скотився смуток, а слідом плюхнулося глибоке розчарування, — Дві літери… Вишневі літери… Що це? — лепетала у розпачі брюнетка.

    — Літери? — чомусь у мені боролися два бажання: втішити засмучену дівчину і хоч щось нарешті зрозуміти.

    — Ось… Твоє зап'ястя… — вона холодними дотиками погладжувала мені руку – я опустила погляд, але нічого не побачила на вказаному місці.

    — Я нічого не бачу… — раптом вдалині почувся до болю знайомий стукіт підборів — мабуть, дирекція таки металася по підвалу в моїх пошуках. Я полегшено видихнула, подумки благаючи свою Спасительку швидше прийти мені на допомогу.

    — Ах! Точно… Зараз покажу… — вона почала розтирати моє зап'ястя, — Шкода, що я не можу так само зробити зі своєю рукою – було б простіше дізнатися, хто вона чи навіть він, можливо… — гірко посміхнулася Нора, — Ось… Бачиш… Ці літери… — по холоду, що скував мою спину, я відчувала наближення директорки все сильніше і сильніше. Короткий погляд на зап'ястя – дві літери. І справді дві літери! Наче хтось каліграфічним почерком за допомогою вишневого чорнила вивів лише дві літери: «Н. В.» – вражаюче!

    — І що це означає?.. — раптово напис розчинився.

    — Ці літери написані в тебе не на руці, а на… — вона не встигла закінчити, як раптом…

    — Відійди від неї! Негайно! — наказала Наталія Владиславівна неймовірно владно, вражаючи мене кожним словом і кожним зітханням, наче електричним струмом. Сотні електричних розрядів вп'ялися в моє серце. Ми відстрибнули одна від одної, кожна не менше, ніж на метр, судомно намагаючись зрозуміти, кому адресована озвучена вказівка.

    — Я все одно дуже сильно тебе кохаю, чесно. — прошепотіла дівчина із синіми очима, намагаючись втопити в моїх свій смуток.

    — Не дивись на неї! Ходи до мене! Швидко! Кицюню, ти чуєш мене? — гіпноз може перемогти тільки сильніший гіпноз, а кожне кохання лікується тільки новим коханням. Вона буквально віддирала мене від померлої своїм пильним поглядом, своїм голосом повертаючи мене до життя.

    Усе-таки підкоряючись директорській волі, я відриваюся від колишньої коханої і плетуся до помітно стурбованої білявки. Хотілося закричати, хотілося заплакати, хотілося обійняти її, але натомість я лише, попередньо застигши перед нею, знесилено притулилася обличчям до її плеча і ледь чутно прошепотіла:

    — Це Нора, розумієте?

    — Ти в порядку? — вона трохи пригорнула мене однією рукою.

    — Так… Мене намагалися у Вас увести, уявляєте? — як ні в чому не бувало кинула я, проте мовчки.

    — Ти можеш іти сама? — діалог тривав у думках і з фантастичною швидкістю.

    — Я почуваюся такою стомленою...

    — Я знаю, кицюнечко, знаю… — вона стиснула моє плече, теплотою свого дотику повертаючи мені сили, — А зараз ти маєш повернутися до всіх інших, причому негайно, чуєш?

    — Наталю Владиславівно… — хотілося плакати, хотілося бігти і залишитися.

    — Ти мене чуєш, кицюнечко? Іди звідси, терміново йди! Тут просто прямо, нікуди не звертаючи… Зрозуміла? — вона струсила мене за плечі.

    — Не відпускайте мене, будь ласка… — мовчала крізь сльози я.

    — Я обов'язково повернуся. Але мені потрібно розібратися із цією заблудлою душею, чуєш? Вона намагається втекти… — хитро посміхнулася директорка, поступово повертаючи мене до реальності, — Ти мене зрозуміла? Кицюню, дивись на мене! Так чи ні?

    — Так.

    — Біжи! — різко відпустила мене жінка, мало не впустивши на підлогу. Завдяки якомусь диву все-таки зберігши рівновагу, я без оглядки пустилася навтьоки.

    «Нікуди не звертати… Головне, нікуди не звертати…» — повторювала, як мантру, я, не стільки боячись заблукати, скільки лякаючись перспективи натрапити на ще когось не зовсім живого в цьому чортовому підвалі. Це було на мене не схоже, проте жахливо хотілося до людей – просто живих людей. Хотілося до Даші і навіть до інших, дещо тупуватих, як на мене, одногрупників. Хотілося на поверхню. Мені не вистачало кисню. Мені так хотілося дихати.

    Я бігла щодуху, мріючи заплющити очі та нічого не бачити, але все-таки не палаючи бажанням зламати собі шию. Від нестачі кисню в очах почало темніти, голову скувало обручем, а неприємний свист врізався у вуха – я різко загальмувала і сперлася на сиру стіну, щоби хоч трохи перепочити.

    — Цікаво, я точно нікуди не звернула? — спитала я сама себе, нарешті озирнувшись на всі боки і взагалі не розуміючи, де зараз перебуваю, — Чорт! Не вистачало тільки заблукати в цьому довбаному підвалі!

    Поступово свист у вухах змінився тільки шумом, що роздавався ззовні – нерозбірливі звуки, що віддалено нагадували голоси, ставали дедалі чіткішими. Я мимоволі почала молитися: достатньо з мене привидів на сьогодні. Я зверталася до всіх вищих сил одночасно із проханням про те, щоб голоси виявилися належними живим людям, а не черговим заблукалим у підвальних коридорах таємничого коледжу душам.

    Я зробила кілька безшумних кроків у бік джерела шуму і кинула всі сили, що залишилися, на чергове безбожне підслуховування. Два чоловічі силуети, які перебували в тіні і не давали себе ідентифікувати за виглядом, видавали всю важливість і, мабуть, секретність діалогу, що між ними відбувався – я намагалася не опустити жодного звуку.

    — Іване Віталійовичу, Ви ж розумієте, що без Вашої допомоги нам цього разу зовсім не обійтися? — підбурював в'язкий і досить неприємний чоловічий голос, що нагадував голос якогось знайомого ледь не з дитинства педагога, — Ви так давно знаєте і цей коледж, і його керівництво, і всіх працюючих, що Ви і справді просто остання наша надія!

    — Я тому й працюю тут довше за інших, бо ніколи не допомагаю у подібних задумах. — підсумував другий, більш сиплий, який, напевно, належав нашому трудовику.

    — Невже Ви боїтеся її зрадити? — єхидний смішок.

    — Я боюся випробувати на своїй шкурі участь тих, хто її зрадив.

    — Але це лише невеликий ризик, який дає нам надію на неймовірні зміни та довгоочікувану свободу! — безсовісно настоював на своєму перший.

    — Це божевілля. — відрізав трудовик.

    — Чому ж?

    — Зрозумійте, що це безглуздо! Бунт – це божевілля, те, що заздалегідь приречене на провал. Безглуздо йти проти цієї жінки, безглуздо повставати. Це місце має свою справедливість, втіленням якої вона і є. І скільки б зрадників не назбиралося, її прихильників буде все одно у десятки чи навіть сотні, якщо не тисячі, разів більше. Вона сильна до останнього свого шанувальника, а цієї сили в неї хоч греблю гати, мені вже повірте! — зненацька трудовик замовк, — Я бачив десятки таких самих, як Ви, за всі ці роки. Де вони тепер, не знаєте? — мовчання, — Нічого, дізнаєтесь, якщо так сильно того хочете. Ви тільки дрібна перешкода на її дорозі, яка робить її лише сильнішою, та ще й допомагає у досягненні її власних цілей та здійсненні задумів.

    — Але хто не ризикує, той не п'є шампанського… — простягнув, знизавши плечима, чоловік.

    — Хто не ризикує, той довго живе. — відрізав учитель, — Ви життя ось любите?

    — Звичайно, що люблю. Хто ж не любить? — від такого питання його аж пересмикнуло.

    — От і мені пожити ще хочеться. Чи знаєте, до пенсії лише рік залишився... — від м'якості в його голосі чомусь ставало моторошно.

    — Але ж від вас нічого не потрібно. Просто заманіть її до себе – вона вам довіряє. Далі справа за нами. Ми вже із Володимиром Максимовичем, — швидше за все йшлося про нашого географа, — і Віталієм Романовичем, якщо він знадобиться, подбаємо про все добряче. Жоден суд нічого не доведе, чого вже говорити про…

    — Суд? — зі скепсисом у голосі перебив його літній чоловік, — Вона вища за будь-яке правосуддя. Ви не встигнете дожити до надання свідчень, голубчику!

    — Смішно та боляче…

    — Ото сволочі! — подумки прокоментувала все почуте я.

    — Справді смішно! — буркнув трудовик, — Ви задумали таку феєрію, а не можете навіть зараз подумати про власну безпеку, то ще й мене в цю гидоту втягти хочете! Хо-хо!

    — Гидоту? А Ви такий праведник, я подивлюся? — недовірливо засміявся молодший учитель.

    — Гидота – це настільки бездарно складений план!

    — Тож допоможіть його вдосконалити! Як тоді, на Вашу думку, нам її…

    — Тихіше! Директорка… — раптова заява вчителя технологій змусила його співрозмовника підстрибнути, а мене судомно озирнутися – на моє велике розчарування Наталії Владиславівни поблизу не було.

    — Де? — зляканий шепіт.

    — А бачите, там її вуха стирчать? — смішок, що вдарив мене крижаним тремтінням. Бігти було пізно, безглуздо і нікуди – я знатно заблукала.

    — Та невже? Що, знову?

    — А Ви справді вірили в те, що все настільки просто? Яка наївність!

    — Гей, ти! Горе цибулеве! Виходь уже! Вуха! — вчитель швидким кроком попрямував до мене, підставивши своє жалюгідне боягузливе обличчя типового недозмовника під блідо-жовту лампу: це був Олексій Сергійович, який колись викладав у нас на перших курсах українську літературу. Не вагаючись, я вийшла йому назустріч. У моїй уяві він був уже прикутим до залізного стовпа, а сотні смолоскипів летіли в його огидне пухке і підгоріле тіло.

    — Ти шкварчатимеш, як яєчня на сковорідці! — мовчазний вирок.

    — Що ти тут робиш? Хіба ти не маєш зараз бути зі своєю групою? — продовжував той, ніби нічого не відбувалося.

    — Люблю підгорілу… Так смачніше… — на противагу продовжувала я.

    — І чого ми мовчимо? — і не думає дати мені спокою.

    — Я… Мені не вистачало повітря… Я заблукала… Я… — бурмочу я, театрально тремтячи, намагаючись приспати пильність свого опонента, — Ой… — в очах починає темніти вже по-справжньому.

    — Що, ой? — міцна чоловіча рука хапає мене за плече.

    — Хтось вимкнув світло? — непритомність, вона завжди приходить невчасно та недоречно, хоча...

    — Що із нею? — її голос розноситься луною величезним коридором.

    — Наталіє Владиславівно, ми на неї буквально напоролися, а вона ось… — стукіт каблуків, що різко наближається, невиразні спроби виправдатися – моє напівживе тіло передають у її теплі та ніжні руки.

    — Кицюню, ти чуєш мене? — вона притискає мене до себе, ніби своє дитя чи плюшевого ведмедика.

    — Дві літери… — здається, я знову вимикаюсь.

    — Що?

    — Дві літери – це Ви? — темрява, тиша, забуття та безмірне море із вишневої ніжності, заточеної в тонких директорських руках…

    ________________________

    Хтось вивів на серці

    Вишневим чорнилом

    Із присмаком перцю

    Дві букви похило.

    Дві літери щастя,

    Дві літери болю

    Пишу на зап'ястях...

    Я буду з тобою.

    Пожар червоніє...

    Зустрінемось скоро:

    Вишневе чорнило

    Не змиє наш ворог.

    Дві літери в серці

    Мій шлях прокладають,

    Коли і не б'ється

    І те, чим кохають...

    Вони не згорають,

    А ніччю між кленів

    Вони нагадають

    Твій погляд зелений...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.