Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати

    — Господи, дуже прошу тебе, якщо треба комусь захворіти, то нехай це буду я, а моїх близьких нехай будь-який вірус оминає стороною... — охопивши коліна, залишаючи на піжамних штанцях мокрі солоні плями, я сиділа на кухонній підлозі й намагалася перебороти черговий напад паніки.

    Не знаю точно, але, напевно, усе-таки не одна я помічала, що кожна будівля має свою особливу енергетику: усе залежить від вмісту, який вбирає цей будинок зсередини. Стіни все бачать, усе чують і відчувають, вони поглинають всі емоції і всі події відбивають в аморфній субстанції – так було з коледжем, так само було і з будинком.

    Часом, коли я прикладала вухо до стіни, мені здавалося, що вона кричить від болю. Здавалося, що всі стіни та всі предмети у моїй невеликій квартирі хронічно хворіють. Стіни кухні, яку я спробувала собі одного разу привласнити, де й знаходилася цілий день, а іноді навіть і ніч, давили на мене із неймовірною тяжкістю, постійно приводячи в мою голову всілякі мерзотні думки, тому не дивно, що саме навпроти кухонного вікна я так часто в страху падала навколішки і згиналася у сльозовому благанні.

    Так, я вірила в Бога – я повірила в нього в той самий момент, коли Він забрав одного разу найдорожче, що я тільки мала, – мою Нору. Я знала точно, що не належу до жодної релігії, але нікому цього не розповідала. Я була хрещеною від народження, на грудях носила хрест і в скрутну годину завжди читала «Отче Наш», навіть щиро вірячи, що це зможе мене захистити, хоча мої батьки здебільшого були атеїстами і не надавали цьому всьому особливого значення, проте православ'я в нашій країні вважалось чимось на кшталт національної традиції. На великі свята я ходила до церкви разом із бабусею, що, як з'ясувалося пізніше, робилося більше для того, щоб у моїй пам'яті залишилися хоч якісь приємні дитячі спогади.

    У те, що я раптово стала віруючою, у своїй сім'ї я нікого не посвячувала. Я знала, що Бог є в кожному з нас. Він чує, Він судить, Він милує, Він і карає. Прямих доказів Його існування в мене, звичайно, не було, але я відчувала ту саму силу, яка відкривала мені часом у снах завісу майбутнього, робила дійсністю випадкові думки і за них же карала, і я разом з іншими людьми, щоб остаточно не заплутатися, називала це явище Богом.

    І цього разу я знову була почута: я захворіла. Відразу злощасний вірус торкнувся моїх батьків, а потім осіннім холодним вечором випадковим дотиком зачепив і мене. Надвечір піднялася температура, а хрипкий сухий кашель тряс стіни холодної квартири. Пекельна втома постійно валила з ніг, але нічну ядуху постійно переривав заповітний сон, а кожне моє зітхання супроводжувався болем у грудній клітині.

    Це все нагадувало звичайнісінький грип, але незабаром з'явився ряд інших підозрілих симптомів: гарячий чай і суп, приготований з останніх сил моєю мамою, хліб та інші продукти стали однаковими на смак, а якщо бути все-таки чесною, то я перестала відчувати смаки взагалі.

    Якось вранці я випадково перекинула на підлогу флакончик матусиних парфумів і навіть того не помітила би, якби не моя алергія... Задушливий запах допомагав мені в будь-яких ситуаціях контактування із духами в терміновому порядку втекти і не потрапити під удар алергенів, але тільки не цього разу: щось вишукуючи на тумбочці, впустивши ще пару тюбиків з кремом і гребінцем, я навіть не звернула уваги на скинуту бомбу. Концентрована рідина вже утворила рожеву калюжку на підлозі – мене схопив напад. Щось перекрило подих, змусило мене скрутитися від кашлю і болісно впасти на підлогу, і тільки коли я побачила злощасний флакон, я зрозуміла найжахливіше: нюх теж мене покинув. Я не відчувала запахів, навіть найрізкіших, що через довічні проблеми з носовим диханням не відразу і помітила...

    Надворі стояв холодний жовтень, а в квартирі – справжній студень, а ще була довгоочікуване середа – література. У такі хвилини мені відкривалося головне: я більше року жила лише сорок п'ять хвилин на тиждень. А що зараз? Ще вранці понеділка я чекаю вечора вівторка, щоби від старости групи отримати офіційне підтвердження того, що в середу об одинадцятій ранку в нас все-таки відбудеться урок зарубіжної літератури. Я віддано чекаю, часом навіть тижнями, однієї бісової сорокахвилинної конференції в Zoom, щоби просто затвердитися, що вона жива, що вона і є і я не вигадала її сама.

    Наразі за чверть восьма. Дорогою до комп'ютера трапилася маленька неприємність: жар безпардонно зіштовхнув мене на диван і нахабно від’єднав від реального світу на кілька довгих годин, які навіть уві сні не завжди проходять швидко. Перед очима все розпливалося, але незабаром прозорий скляний лист із суцільними розлученнями, що виник у мене перед очима і закрив собою горизонт, поступово зник.

    Я підвела очі – небо здавалося неприродньо синім, а рідкі хмарки самотньо пливли над моєю головою. Пекучі сонячні промені мішалися з поривами прохолодного вітру і покривали мурашками шкіру, відразу її обпалюючи. Від хвилювання раз у раз виривався істеричний сміх, а квіти нервово смикалися в тремтливій руці. Звісно, ​​така подія! Сьогодні, першого вересня 2014-го року, ми вже стали офіційно студентами філологічного коледжу і вже ніхто не посміє нас дражнити і задирати, як раніше! Десь позаду нас залишилися роки дитинства, дитинства, яке більше ніколи не повториться.

    Студенти, хто метушливо-квапливо, хто сумно і ліниво, збиралися в просторому дворі коледжу, де ось-ось відбудеться урочистий захід. Проте мою увагу несподівано привернула зовсім незнайома для мене постать. З одного боку, що тут такого: щороку в цьому дворі збиралося дедалі більше нових осіб, але в цій особі було щось надзвичайне, та і мені тут не доводилося бувати раніше, якщо не враховувати днів подачі документів.

    З іншого боку, усі задіяні у святкуванні бігали навколо таємничої незнайомки та беззастережно їй корилися. На відміну від інших педагогів, чиє вбрання було офіційним і зберігало помірні тони, дівчина, що мене зацікавила, виглядала певною мірою зухвало, але нестерпно привабливо, наче місяць. Не знаю, чому, але саме про це небесне світило я подумала в той момент. Виходячи із вищевикладених фактів, проте здебільшого – із перешіптування вчителів та деяких студентів, не залишалося жодних сумнівів, що мініатюрна білявка, від якої за версту віяло холодом, і була головою адміністрації коледжу, який мав стати моїм домом у найближчі сім років.

    У голові все ще кружляв деякий подив: хіба директором може бути жінка? Я була занадто мала і ще не встигла звернути увагу на те, скільки керівних посад по всьому світу насправді займають жінки, що було приховано від нас самою мовою, яка із самісінького початку не передбачала, що в такому могутньому понятті «директор» ховається не лише груба чоловіча влада. Не знаю, чому, але мене втішав такий розклад: інколи тільки жінка може навести справжній лад. Я так вирішила, ще будучи фактично дитиною, достатньо надивившись на владу «сильної» статі. Я так вирішила і зрештою виявилася правою. На самому початку я довірилася цій жінці, категорично відштовхуючи думку про те, що керівником цього закладу може виявитися хтось інший.

    Минуло ще трохи часу: святкова лінійка вже почалася, а жінка, із якою нас розлучало метрів десять, охопивши урочистим поглядом усіх присутніх, трималася прямо й гордовито, чекаючи на свою чергу, щоб оголосити свою промову. Її волосся в променях сонячного світла іскрилося золотом, а на обличчі читалося умиротворення – у далекому 2014-му році я могла ще це розгледіти здалеку. І поки чиясь волога від поту рука не торкнулася мого плеча, я відчула щось неймовірне, що не було мені відомо раніше. Щось, ніби ззовні, спробувало мене притягнути до не знайомої ще керівниці, мало не збивши мене з ніг.

    — Бу! — ляснула мене по плечу Даша, колишня однокласниця, яка вступила до коледжу разом зі мною, — Чого встромилася в одну точку?

    — Замислилася... Наче, і заклад змінили, а на лінійці те ж саме... Привіт... — намагаючись не відводити очей в інший бік, я обійняла тепер уже свою одногрупницю.

    — І що, із групи нашої кого бачила? А куратор? А директор? Де він? Я хочу його побачити! — вона засміялася, пропалюючи все довкола настирливим поглядом.

    — А в нас не директор. — підняла я гордо підборіддя, вдихаючи аромат чи то першого дня осені, чи початку нової й інтригуючої історії,  — У нас директорка! — дівчина здивовано подивилася на мене своїм виразним темним поглядом

    — Нехай так, — стиснула вона плечима, пронизуючи мене своїми практично чорними очима, — і де вона?

    — Дивись! — я вказала рукою на сходи, що ведуть до входу в коледж, де читали вступні слова ведучі-старшокурсники і розташовувалася вся адміністрація, — Бачиш ту дівчину у вишневому костюмі?

    — Її спробуй не побачити! Хіба можна бути настільки яскравою? — усміхнулася моя співрозмовниця, — Ем, ну... Ти довше тут, ніж я, стоїш...

    — Трохи. — я приклала долонь до чола, щоби закритися від сонця і сконцентрувати розсіяний погляд на тому, що відбувається, чітко попереду мене.

    — І як вона тобі?

    — Не знаю, гарна така... — засміялася я, щоби приховати збентеження від банальної констатації факту. Біла завіса раптово вкрила мої очі...

    — Отже, пані та панове, наші шановні глядачі, я рада вас вітати в цій обителі зла! — аж скрикнула я від захоплення, імпульсивно розмахуючи руками, — Сьогодні ми, ув'язнені в цьому заклятому місці вже майже чотири роки, надаємо вам унікальну можливість прожити із нами цілий день! Експерти стверджують, що цей заклад має носити порядковий номер «666», але творці обмежилися магічним «13», а також...

    — Дівчата, що ви стали посеред коридору? Ні пройти, ні проїхати! — загримав на нас молодий викладач, махнувши рукою в наш бік.

    — Загалом, на хвилиночку, тут прямий ефір! Історія пишеться, можна сказати! — закричала я йому навздогін, довго не роздумуючи, схопивши за лікоть свого оператора, — Дашо! Давай знімай його! Нехай запам'ятається, доки живий. — я залилася дурним сміхом, а Даша направила телефонну камеру на вислизаючий силует учителя, — А це наш Олександр Вадимович, дивний тип і вчитель таких саме нещасних, як і ми, але нам пощастило більше: цей дивак не викладає в нас історію.

    — Юху! — Даша захоплено підняла одну руку вгору.

    — Отже, ми, здається, відволіклися... — я натягнула на ніс нові окуляри, до яких поступово звикала і піднялася на декілька сходинок, — Звичайно, на шляху до пункту видачі знань може зустрітися безліч відволікаючих факторів та перешкод, — вивчаючи гучний простір, намагаючись придумати, щоби такого цікавого розповісти, — як цей коридор, наприклад. Що це за коридор, звичайно ж, спитайте ви, а я відповім, що це найстрашніше місце у нашому коледжі, так! Адже саме тут тусується фактично вся адміністрація, і дорогою на урок можна ненароком зустріти того, кого зустрічати небажано.

    Ми просувалися вузьким коридором, і чим більше ми заглиблювалися, тим більше він пустів. Нарешті ми зупинилися біля двох дверей, розташованих поряд одна з одною: одна була з табличкою «СЕКРЕТАР ДИРЕКТОРА», а друга – без. Для кожної двері були передбачені залізні ґрати, пофарбовані в чорний, і лише на одній з них, без таблички, ґрати були зачинені на замок.

    — А це свята святих – кабінет директора! — я спробувала зобразити на обличчі зловісну усмішку, — Пам'ятаю, раніше, кілька років тому, на цих дверях, які навіть не відчиняються, принаймні, наскільки нам це відомо, висіла табличка із прізвищем та ініціалами нашої dame d'école, а зараз пробратися до кабінету директора можна лише через приймальну секретаря... Бачите, ці ґрати? Вони на обох дверях. Навіщо вони, Дар'є, як гадаєте?

    — Навіть боюся припустити...

    — Ну, давайте логічно подумаємо. Де ще у нас у в коледжі є ґрати на дверях та вікнах? — я витримала паузу, — Правильно, у кабінеті інформатики. У цьому випадку все, щоправда, зрозуміло: там все-таки стільки сучасної техніки, не дай Боже що! А навіщо тут? — я прищурилася, — Навіщо потрібні ґрати на дверях кабінету директорка?

    — Вони щось приховують від нас? — корчила переляк Даша.

    — Та ні, мабуть, там є щось цінне... Але що? — я замислилася, — Щоб директора не вкрали, чи що...

    — Та хто її крастиме? — Даша засміялася, хитаючи рукою, а разом із тим – зображенням.

    — А чи мало відчайдушних ідіотів та шанувальників у цієї пані! — я хитро посміхалася, а в свідомості вже дозрівав на диво дикий план.

    — Ти, чи що?

    — Та ні, викрадення людини – це таки стаття. — я задумливо потерла чоло.

    — Тобто кримінальний кодекс – це єдине, що тебе бентежить?

    — Звісно! — я підняла брови.

    — Ти що, закохалася? — дражнила мене Даша.

    — Ми ж з Норою зустрічаємося, ти забула? — зніяковіло посміхнулася я, подумавши, що цю репліку варто вирізати із відео, оскільки цей секрет я довірила лише Даші.

    — Значить, потім коли-небудь закохаєшся...

    — Боже збав від такого щастя! — ледь не молилася я, — Не закохаюся я в неї ніколи!

    — Ну-ну... — я хотіла б на це щось відповісти, але не горіла особливим бажанням і далі дискутувати на цю тему:

    — А якщо просто пробратися туди, ну, хоч на хвилиночку, щоби просто дізнатися, що там та як… — м'ялася я, крутячись біля дверей.

    — Яким чином? — іржала, як кінь, Даша.

    — Шпильку!

    — Чого? Звідки в мене шпилька? — вона відсахнулася, — Ти довжину мого волосся бачила взагалі? — і справді, дівчина носила каре.

    — Ну і добре. — інстинктивно махнула рукою я, пошаривши в кишені штанів, на удачу знайшовши в ній скріпку, — О! А зараз смертельний номер! — розігнувши скріпку, я нахилилася і спробувала потрапити до замкової щілини.

    — Дійсно, дієвий спосіб. — фиркнула вона.

    — Ну, вибачте, як є...

    — Вау, зараз ми викрадатимемо директорку або її майно! Коли всі обходять кабінет директора стороною, ми ж, дві ідіотки, прагнемо туди проникнути. — почувся коментар із-за спини.

    — Нащо мені її майно? Нехай залишається... — незв’язне бурчання, — Не заважай... — я напружено намагалася потрапити в отвір тремтячими руками.

    — Пню, стій! — вона покликала мене пошепки.

    — Та ти помовчати можеш?! — від обурення я випросталась і відразу завмерла від страху, мене тричі облило холодним потом, і я мимоволі відсахнулася вбік. Директорський величний погляд із подивом оглядав мене з ніг до голови. Жінка трохи направила свою долоню до мене і навряд чи помітною напругою водила поглядом, ніби чекаючи пояснень. Повисла мовчанка.

    — Здрастуйте, На-та-ліє Вла-вла-ди-сла-сла-вів-но... — заїкаючись, кидала я, не знаючи, що ще сказати, з переляку.

    — Добрий день. Ви до мене? — вона примружилася.

    — Ні-ні! — заперечливо замотала головою, — Медпункт знайти намагалася... А то, знаєте, ніяк запам’ятати не можу... Я тут нещодавно навчаюся. Лише четвертий рік...

    — Медпункт трохи далі, — хитро й водночас докірливо посміхнулася директорка, вказавши рукою вперед себе, і рушила геть, вдавши, ніби нічого такого й не сталося зовсім.

    — О Боже! Ти що твориш? — здригалася від сміху Даша, відходячи від шоку, поки я повільно скотилася по стінці вниз і закрила руками обличчя, — Медпункт? Ти б ще спитала її, як пройти до бібліотеки! Гарно, що вона хоч не зрозуміла, що саме ти намагалася тут зробити.

    — Не зрозуміла. — тихо погодилася я, десь глибоко всередині усвідомлюючи, що директриса зі стовідсотковою ймовірністю вловила мій умисел, але нічого не сказала, ніби лишила це на потім, — Та ну його до біса! Щоби я ще раз підійшла навіть близько до її кабінету! Ні за що у житті!

    — Ходімо! Нам вже час на урок... — буквально задихаючись від сміху, прохрипіла Даша, намагаючись підняти мене з підлоги, але вже за одну хвилину всупереч усім законам, крім законів сну, ми сиділи на тій заклятій першій парті середнього ряду, за вікном стояла спека, а в кабінеті було нестерпно душно, моя сусідка по парті щось читала у своєму телефоні, а я задумливо вирячилася в бордовий підручник із зарубіжної літератури. Мене трусило – ось-ось здійсниться одна моя дитяча потаємна мрія, яку я намагалася приховати навіть від самої себе.

    Минуло хвилин десять уроку, перш ніж владна жінка у темно-сірому костюмі увірвалася до нашого кабінету і зі словами «Із ким уже знайомі, розкажіть поки що новеньким, яка я зла і страшна!» вискочила назад по якихось своїх адміністративних справах. У той момент, коли від нашого директора і сліду не залишилося, а задоволена посмішка безконтрольно розтягувала моє обличчя, я почала усвідомлювати, що насправді не боюся, а поважаю і захоплююсь цією жінкою: буквально за п'ять років її правління (як виявилося пізніше, директором нашого коледжу Наталія Владиславівна стала саме у рік мого вступу) наш навчальний заклад значно піднявся у якомусь своєму освітньому рейтингу по області та країні загалом.

    Коли директорка повернулася, то постала вже зовсім в іншому образі: бірюзова сукня, що підкреслює не так суворість, як привабливість жінки, змусила мене на якусь мить забути про все стороннє і відчути, як у мене перехопило подих, а сотня нереальних і частково непристойних образів, наче сон, промайнули в моїх думках. Чи не тоді все пішло не так? Коли всі безглузді домисли, таємничі знаки, що вказують на владну викладачку, усі знамення справдилися? Чи не тоді, коли під час заняття вона раптово поклала мені руку на плече і вперше так суворо подивилася в очі?

    — Нагадай, як тебе звати? — я відповідала їй здавленим голосом, подумки стискаючись всім тілом, передчуваючи, що мене зараз битимуть. Моє власне ім'я виходило із мене важко і саме в ту секунду здалося таким неважливим, таким другорядним.

    — Я так розумію, у літературі лише одна людина орієнтується? — зовсім для мене несподівано помітила вона, звертаючись до всієї групи, але не відпускаючи мого плеча, — Тільки... — вона виразно озвучила моє ім'я. От і все. Рука німіла, губи блідніли, серце непробачно гучно йокало в грудях – про кохання не могло бути й мови, і навіть думки не було про кохання, але ця історія раз по десять захлинаючись і тремтячим голосом переказувалася при будь-якій зручній і не дуже нагоді, а випадковий спогад про те, як вона вимовляє вголос чотири літери мого найпростішого в цьому світі імені, із якою витонченістю підкреслює кожну літеру, викликало тремтіння в області живота – не знаю, може, це чудили так звані метелики?

    ___________________________________

    Я в тебе не закохаюсь ніколи,

    А закохаюсь – тобі не зізнаюсь,

    Напам’ять жести твої загадкові

    Не знатиму я ніколи – отямлюсь.

    Якщо і втрачу глузд, то тільки на мить,

    В чому, звичайно, тобі не зізнаюсь,

    Снів мальовничих бездонна блакить

    Реальність розвіє – я прокидаюсь.

    Ні, не розтану: лід серце не топить,

    Від кохання до муз же Бог береже,

    Та пальці мої від холоду зводить

    «Ніколи» моїм і реальним «уже».

    О ні! Не люблю! Це дурість – не більше!

    Та манить твій аромат прохололий –

    Його не ковтну! Не ковтну: вже інша –

    В тебе я не закохаюсь ніколи...

    ___________________________________

    [Січень 2021 р.]

    Надворі стояли січневі морози. Залишався рівно тиждень до виходу із карантину та життя у звичайному режимі, хоча всі ми знали точно: життя жодної людини на нашій планеті ніколи не буде таким, яким було раніше.

    Сніг, що випав тиждень тому, покривався скоринкою льоду й у відображенні бляклого неба здавався блакитним. Температура повітря тільки опускалася і до четвертої вечора досягла вже -23°. Стрибаючи вже не під парканом, а біля якоїсь невеликої неживої будівлі поряд із коледжем, щоби мою куртку зефірного кольору не було дуже помітно ще із заповітного двору на тлі білого снігу і чорних каштанів, що оголилися ще восени, я читала напам'ять усі вірші, які могла згадати: і Бодлера, і Верлена, і навіть Ахматову, і всіх, кого воскрешав хоча б на десять хвилин пронизливий директорський голос під час уроків літератури.

    Минуло трохи більше години, але ніг своїх я вже не відчувала, мій ніс онімів, щоки кололи, а крижані й червоні від морозу руки не рятували кишені, проте змерзлі пальці не втрачали надії хоч щось відчути, і однією рукою я все-таки намацала в кишені літачок. Це був брелок для ключів, який одного разу подарував мені батько. Від ключів він відірвався, а тому ще з минулої зими самотньо лежав у моїй кишені. Не знаю, чому, але коли його стиснула, мені здалося, ніби стало тепліше, а цей дотик надав мені сил і впевненості, ніби я тримала в руці талісман, який неодмінно мав принести мені вдачу.

    Коли в порожньому дворі з'явилася постать, яка чимось здалеку нагадує Наталію Владиславівну, хоча на такій відстані і з моїм зором судити було дуже складно, від хвилювання я випустила із рук літачок і відбігла трохи назад, щоби далі майстерно вдавати, ніби я спокійно йду у своїх справах, хоча в цій виставі давно вже не було жодного сенсу.

    — Так, дочекається лиш той, хто дуже чекає, але взимку чекати все-таки холодніше... — я зробила ковток холодного повітря і притиснула брелок до грудей.

    Помітивши мій похмурий силует, жінка голосно вигукнула моє ім’я, змусивши тим самим зупинитися, обернутися і мало не впасти в кучугуру.

    — Наталія Владиславівна? Це Ви? — спитала я напівпошепки.

    — Я. — жінка посміхнулася, не зупиняючись і в той же час спокійно вичікуючи, поки я вийду зі снігу на асфальтовану дорогу, — А ти чого прямо підбадьорилася вся?

    — Я... Я намагаюся повірити в реальність того, що відбувається... — розгублено дивилася в обличчя білявці, усвідомлюючи, що говорю і правду, і дурість, так само чудово розуміючи, що говорю все це вголос і нічого не можу із цим вдіяти.

    — Ну так, вір... — жінка голосно видихнула, — Ну, розказуй: як твої справи?

    — Знаєте, тепер ось усе чудово... — швидше за все я зобразила на обличчі безглузду усмішку, хитаючись з боку в бік поряд з директоркою.

    — Так, давай ми не будемо з тобою це розвивати! — вона розрізала долонею повітря, а мене почало щось колоти зсередини, — Як ти могла помітити, я цю тему ігнорую...

    — Я не зовсім розумію, про що Ви... — зам'ялася я, намагаючись увімкнути повну дурепу.

    — Ти розумна дівчинка і чудово мене розумієш. — обидві ми дивилися вперед себе, ніби боячись зіткнення поглядів, — Якщо я почну називати речі своїми іменами, то розпочнуться великі проблеми. Твої приколи і, я навіть сказала би, капризи до добра явно не доведуть.

    — І хоч я досі не збагну, про що Ви, — хоча все було очевидним: мова йшла явно про мої почуття, оскільки більше їй засудити мене не було за що, — але так, давайте справді закриємо цю тему.

    — Добре, ти активно готуєшся до іспитів?

    — Дуже... — саркастично буркнула я, раптом згадавши, що навчаюся вже на останньому курсі і випускні іспити вже незабаром, але гнала ці думки геть, оскільки вони навіювали на мене тугу.

    — А ти, наскільки я зрозуміла, хворіла на коронавірус, так? — вона нарешті подивилася на мене: її зелений погляд був сповнений теплоти, яку я ніколи в ньому не бачила раніше.

    — Хворіла... — штовхнула я лівою ногою сніг, який ненадовго піднявся в повітря, соромлячись ствердної відповіді на директорське запитання і навряд чи помітно запалавши від скіпки турботи, яку ненароком вловила в її голосі.

    — Ну, у прийнятній формі? Організм у тебе ще молодий... — вона знову зазирнула мені в обличчя, а я боялася відвести погляд, наче це був останній наш дотик.

    — Ну, як сказати... Я хворіла півтора місяці і не сказати, що дуже легко це перенесла, але жива, як бачите! — так, справжній привід для гордості!

    — Головне, що зараз ти здорова. — видих, — У мене ось у сім'ї теж хворіли і хворіли по-різному, мене ж через якусь щасливу випадковість ця зараза оминула... — ці слова мене зігріли, змусили подячно подивитися в небеса і повірити в те, що сама я хворіла не дарма, що все в цьому житті взагалі було недаремно. Мене охопило захоплення, але я спробувала не видавати його занадто бурхливо, тому тихо пробурчала собі під ніс: «Слава Богу!», але директорка вловила мої слова і миттєво їм усміхнулася.

    Коли ми прийшли на зупинку, там було надто тихо та безлюдно, що, напевно, цілком пояснював введений раніше карантин. Із підземного переходу слідом за нами вийшов молодик, який віддалено нагадував мені якогось забутого знайомого, якого, до речі, до цього, озираючись на тому чи іншому відрізку нашого шляху, я не спостерігала. Я не надала йому жодного значення, поки чоловік у смішній синій шапці із рожевим бубонцем не гукнув до болю знайомим голосом директорку з-за спини:

    — Наталю Владиславівно, я б хотів перед Вами вибачитися...

    — Олександре Вадимовичу, Ви не бачите, що я спілкуюся з ученицею? — мене облило холодом від жаху. Я не могла поворухнутися, а тому мовчки стежила за тим, що відбувається, наче німа та паралізована.

    — Я був не правий і мільйон разів у цьому покаявся. — колишній учитель, колишній Олександр Вадимович, що став півроку тому купою попелу, упав на коліна, як колись давно, коли ми всі втрьох перебували в теплій аудиторії нашого коледжу, а я мовчазним поглядом ревнувала до його вульгарних поцілунків мініатюрних вишневих туфель.

    — Не в мене однієї тобі треба вибачення просити. — зробила крок назад Наталія Владиславівна. Я на мить відволіклася на пронизливий погляд директорки, щоби без жодної затримки відповісти йому взаємністю, а коли подивилася на землю, то ніякого Олександра Вадимовича вже не було – він зник, немов звичайна нічна галюцинація.

    «Господи, що ж ми наробили...» — тяжке почуття провини стиснуло мені груди. Зараз, бачачи, як видіння, що явилося ані звідки, вимолювало прощення, валяючись у ногах у холодної, як і все наше місто, королеви, не залишивши після себе навіть сліду на втоптаному снігу, я пошкодувала про те, що, сама того не підозрюючи, допомогла для жертви ритуалу знайти офіційну причину звільнення, наблизивши цим смерть. Хіба вартий порятунок мертвих людського життя? І хто ж такий цей нещасний: лиходій чи жертва сили переконання свого прийомного батька та вишневих директорських чарів?

    — Ви бачили те саме, що я? — запитала я, практично знесилена.

    — Мабуть, — сухо відповіла директорка.

    — Але як це можливо? Ми ж його... — я ледве стрималася, щоб не озвучити слово «спалили».

    — Трапляється так, що площини, які становлять наші світи, перетинаються в тій чи іншій точці, внаслідок чого ми можемо бачити людей, яких у нашому світі вже немає. — вона пояснювала це настільки лагідним голосом, що здавалося, ніби ось-ось її тонка рука погладить мене по голові, — Ти іноді бачиш Нору, чи не так?

    — Бачу... — погодилася я, але тут я збагнула:

    — Стривайте! Звідки Ви знаєте, як її...

    — Справа в тому, — не слухаючи мене, продовжувала директорка, — що вони нам не несуть жодної небезпеки. Живих треба боятися, а не мертвих.

    — Ви когось конкретного маєте на увазі? — я хапнула повітря.

    — О, моя маршрутка... Мені час! До побачення! — вона помахала рукою і на мить відвернулася, щоб дістати із сумки свою маску, без якої в транспорт навіть не впускали.

    — До побачення... — зовсім випадковим жестом я легенько торкнулася її спини, ніби намагалася поплескати по спині на прощання старого друга, і одразу обсмикнула руку, розуміючи, що увійшла до забороненої зони, але крізь шубу — дякувати морозу! – жінка не відчула мого дотику...

    Я дивилася на від'їжджаючу маршрутку і машини, що проносилися повз, часом оглядаючись у небеса, намагаючись згадати, як часто доля відкривала мені завісу майбутнього, вказуючи небесною рукою саме на цю жінку... Скільки разів я запевняла себе, що кохання до неї в моїй ситуації – це абсурд... А скільки разів міркувала на тему: «Що, якщо я в неї справді закохаюся?», але для мене тодішньої це здавалося лише безглуздим жартом... Але час змінював нас до невпізнання. А ще час дуже не любить жартувати...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Кет
    28.05.2023 17:58
    До частини "Розділ дев'ятий або час не любить жартувати"
    Час і справді не любить жартувати і готує нам такі сюрпризи, межуючи з абсурдом, в існування яких складно повірити, що вже казати про те, що це може статися саме з тобою...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше