Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ восьмий або ув'язнення

    Цей світ більше ніколи не буде тим, що раніше. Моя пам'ять більше ніколи не буде стерта. Мені відомо більше, ніж будь-якій іншій студентці, більше, ніж належить, більше, ніж дозволено. Вишневий туман знову і знову просочується в куточки мого серця, закликаючи перестати займати свою голову нічною подією.

    Цей світ тепер остаточно і безповоротно належить лише їй одній. А що такого страшного, власне, сталося? Відплата. Дань пам'яті. Святий обов'язок. Зрештою, мого конкурента було знищено. Тепер він ніщо. Лише купа попелу, втоптана в холодний берег лісової річечки.

    — Ми вбиваємо людину... — ще вчора нарікала на мене маленька дівчинка, а вже сьогодні чийсь владний голос ласкаво кличе до себе і переконує дихати глибоким спокоєм.

    Ця ніч здається чарівним сном. Терпкий післясмак лоскоче розум. Палаючий вогонь, пронизливий крик, півсотні оголених жіночих душ зливаються в одну яскраву пляму, яка відразу розчиняється в просторі, ніби мої пальці знову огорнув ніжний вишневий туман. Хочеться бігти, хочеться вибити двері улюбленого коледжу, вломитися до кабінету директора й обійняти її з усією неминучістю почуттів, що накочують із більшою силою. Поцілунок повелительки все ще горить на скроні, а різкий аромат п'янких духів повис стіною навколо мене, просочуючи наскрізь мої легені.

    Новий день – цілий коледж не зазнав жодних змін. Ім'я Олександра Вадимовича геть-чисто стерто із пам'яті його учнів. Нікого не змушують його забувати – його не бажають пам'ятати. Цікаво, а чи спрацювало б це з самою повелителькою? Чи можливо під дією вишневого дурману, сильних чарів або чиєїсь сторонньої нещадної чужої та холодної руки вийняти її зі свідомості, стерти в порошок її образ, розкласти на окремі звукові хвилі її голос, розібрати її по крихтах, щоби більше її ніколи ні для кого не існувало? Що, якщо після закінчення своєї місії, вона і сама зникне, розтане, випарується?

    Студенти натхненно заповнюють коридорний простір – тисяча однотонних масок пролітає повз, як і день, і два дні, і тиждень тому, як це буде і за місяць, і за півроку чи навіть рік. Дзвінок знову оглушливим зойком відбивається від стін наприкінці уроку і голосно дзвенить двічі перед його початком. Учителі та учні змінюють своє місцезнаходження згідно із розкладом кожні сорок п'ять хвилин. Холодна, майже оніміла рука відчиняє дерев'яні двері кабінету: дружня посмішка викладачки інформатики вітає мене з материнською ласкою, як це було завжди. Зовнішніх змін не видно – їх просто немає, але внутрішній світ похитнувся та не підлягає відновленню. Палаючі палиці все ще летять перед очима в залізний стовп, а блідий місяць відбиває напрочуд ніжне вишневе світло звільнених душ.

    — Світлано Сергіївно, скажіть, а серед вас не прийнято обговорювати нічні ритуали, на яких вам регулярно доводиться бувати? — благаюче дивиться на вчительку напівживий погляд.

    — Ти все ще дотримуєшся версії, що всі вчителі – відьми? — лагідно посміхається жінка у відповідь.

    — Не всі. Тільки їхня жіноча частина. — похмуро відповідаю я.

    — Навіть я? — вона сміється, а я намагаюся з усіх сил напружити пам'ять, щоби пригадати, чи бачила я її серед шумного натовпу тієї заклятої ночі.

    — Тобто Ви все заперечуєте?

    — Я тебе не розумію.

    — Звичайно, я так і думала... — різко встаю я, — Вибачте, більше не було кому ставити відверті та безглузді запитання. Сон дивний наснився...

    — Сон? — здивувалася жінка із шоколадним волоссям.

    — Так... Не знаєте, до чого сниться вогонь? — нервовий смішок.

    — Бурхливі пристрасті, надмірні емоції, вогняний роман...

    — Це все по мені... — посміхаюся я, — Це працює, навіть якщо сон мені бачився наяву?

    — У твоєму житті будуть великі зміни. Це я тобі і без усяких сонників скажу. — вона витягла вперед себе руки, — Ти якась надто жвава останнім часом... Що із тобою? Чи не закохалася ти раптом, дитино моя? — ці слова привели мене до справжнього жаху, змусивши облитися холодним потом.

    — Ні! — заверещала я.

    — Ах, ні, значить! — посмішка співрозмовниці була настільки пронизливою, що я здалася:

    — Її не...не...не можна... — заїкалася я, — Кохати.

    — Ми не обираємо кохання – це кохання обирає нас.

    — Це... Наче чаклунство... Наче сновидіння... Я не знаю, як це все могло статися – навіть для мене це, мабуть, уже занадто! — я відвернула палаюче обличчя до дверей.

    — Знаєш, закохуватися в учителів іноді навіть корисно. — озноб пронизував моє тіло, — Свого часу мені це допомогло із вибором майбутньої професії. Можливо, це знак, що література – це справді твоє і від неї тобі нікуди в житті не подітися. Від долі не втечеш... — вчителька хитро посміхнулася.

    — У якому сенсі література? — здається, сили поступово покидали моє тіло.

    — Небо вибирає різні способи посилати нам, смертним, свої знамення, от і кохання – один із них. — не слухаючи мене, продовжила та.

    — Якого біса? До чого тут література?!

    — Що? — раптом замовкла співрозмовниця.

    — Як Ви зрозуміли, що йдеться саме про Наталію Владиславівну? Я ж нічого не казала... Нікому й ніколи... — мене трясло.

    — Я просто подумала: адже ти читати любиш...

    — І що? Невже кожна читаюча людина приречена закохатися у свого вчителя літератури? — скаженим звіром підстрибнула я.

    — Напевно, — вона знизала плечима, — а якщо чесно, то починаючи з минулого навчального року всі наші з тобою розмови так чи інакше зводяться тільки до однієї людини.

    — Так тільки із вами? — я заплющила очі.

    — Я ж не знаю, із ким ти ще, окрім мене, розмови ведеш... — усміхалась жінка.

    — Із Наталією Владиславівною... — повисла напружена тиша, — Вибачте, але мені вже, мабуть, час... Готуватися до заняття треба... — не чекаючи ані запитання, ані відповіді, зовсім без почуттів і без сил вивалилася я із кабінету.

    Початок середи. Останній день вересня. Холодний осінній дощ барабанить по шибках. Ще по дорозі на навчання я бачила небо блідо-сірим, як моє улюблене покривало, а ранок сухим і навіть теплим, проте осінь – пані мінлива.

    Я спостерігаю, як струмені води стікають по той бік вікна, поки приємний серцю шум забирає мене кудись далеко-далеко від того, що відбувається на занятті. Аж раптом все всередині змінюється, а невідоме раніше хвилювання підкрадається із-за спини і хапає мене з усією своєю диявольською силою.

    «Вона приходить на роботу десь до дев'ятої... Зараз лише початок дев'ятої. Вона якраз у дорозі...» — тривожно скачуть у голові думки.

    — Хоч би вона взяла парасольку сьогодні! Господи, зроби, будь ласка, так, щоб вона не промокла! — несподівана благання розрізає мою персональну тишу, але, на щастя, не розмикає вуст.

    Вона мчить коридором у бік нашого класу за хвилину після другого дзвоника шаленим пораненим звіром, підбитим птахом, збиваючи мовчанням директорського гніву порушників внутрішнього статуту коледжу. Я чекаю на неї, чекаю не в кабінеті, як усі, а за дверима. Чекаю, щоби побачити її, щоби зрозуміти, що вона прийшла, що її волосся сухе, а сама вона не тремтить від холоду – такі дрібниці життя, які стали миттєво важливими. Начебто я спіймала себе на усвідомленні, що для мене найбільш цінне в цьому світі, що ніколи не зможе замінити жодна таємниця, яка, нехай і сильно, хвилює мій розум.

    — Доброго ранку... — хочу привітатися із нею першою, хоча б зі своєї групи.

    — Ти? — жінка примружилася та інтенсивно замахала рукою, ніби намагаючись мене прогнати, — Іди до кабінету, до ка-бі-не-ту! Швиденько! — Наталія Владиславівна сьогодні явно не в дусі. Я мовчки слухаюсь.

    — Ні, ви дійсно вважаєте, що можна випробовувати терпіння директора до нескінченності? — ніби від сну прийшла до тями я, коли грізний пронизливий директорський голос приємним болем впивався у вуха – здається, хтось знову не підготувався до уроку літератури, — Так, я тільки після першого курсу – я вийшла звідти, як зі звіринця. Сподіваюся, що хоч ви будете поводитися дисципліновано... Хоча, — жінка скептично посміхнулася, — Бог ти мій! Яка дисципліна, про що це я, справді? — за вікном барабанив дощ, стукаючи в такт із моїм серцем, яке від хвилювання розривало на шматки грудну клітку.

    — Не гнівайтесь, будь ласка, не треба... — благала я про себе, — Адже гнів і злість – це все негативні емоції, а вони руйнують, а я так хочу, щоб Ви посміхалися, щоб у Вашому житті було якнайбільше сонячних днів. Я хочу, щоб у Вас було все добре, і якщо для цього потрібна моя енергія, візьміть її, будь ласка, собі...

    — Отже, на сьогодні Ви повинні були писати твори, — пауза, — ви їх написали, — жінка трохи нахиляє голову і з вичікуванням дивиться вглиб акдиторії, поки студенти, боячись зайвий раз ворухнутися, мовчки підтверджують сказане раніше їхньою викладачкою, — і готові їх здати, адже так? — ми мовчки киваємо, — Тоді передайте зошити наперед і складіть, тільки, будь ласка, акуратно, на учительський стіл. — ще з секунду я розглядаю владну постать, що сідає за вчительський стіл: біляве волосся із відтінком золотого в яскравому електричному світлі елегантно зібране на голові в пучок, ніжно-блакитна одноразова маска приховує собою половину обличчя, костюм сьогодні не діловий: чорні штани та синій светр з ведмедиком – її образ так і змушує посміхатися, але її внутрішнє занепокоєння хвилює мене куди сильніше. Я відчуваю, як мені хочеться роздерти на дрібні шматочки кожного, хто витрачає хоча б одну її нервову клітинку.

    Я знаю, що за ці два роки і сама неодноразово змушувала її і нервувати, і гніватися, але більше не повториться, – даю слово честі! – адже сьогодні мені відкрилася істина: для мене найважливіше – це її спокій, здоров'я та щастя, а решта нехай котиться до біса...

    — Я сподіваюся, що Ви посміхнетесь, — беззвучним шепотом порушую тишу, коли ні про що не підозрюючи, здаю свій зошит з літератури, раптом несподівано згадуючи, що за вірш засунула у свій твір напередодні.

    «В палких обіймах ночі,

    У вишневій сонній мглі,

    Як серце того хоче,

    Ви явились, Наталі...»

    — Сподіваюся тільки на те, що Ви прочитаєте ці рядки і від душі посміхнетесь, а усвідомлення того, що у цьому величезному Всесвіті Вас любить чи навіть кохає ще одна невгамовна дівчинка, зігріє Вам і серце, і душу.

    Холодна дощова вода прозорими краплями стікає з неба. Чорний, злегка поржавілий паркан – неприємно мокрий і липкий. Під каштаном дощу майже не відчувається, якщо порив вітру не змінить його напряму в мій бік. Водяна стіна розмиває собою велику будівлю коледжу і перетворює перехожих на безликі самотні плями. Випадкові крапельки завмирають на окулярах на довгі хвилини.

    Дивно, а я пам'ятаю, як раніше, ще на попередньому курсі, мені подобалося уявляти себе її героєм, тобто героїнею, що завжди з'являється в потрібний час і в потрібному місці, щоби виконати всі бажання своєї володарки. Іще не так давно я уявляла, як ми йдемо дощовим днем ​​під однією єдиною парасолькою, але сьогодні я готова віддати ціле життя за те, щоби вона навіть на мить не виявилася самотньою і промоклою у цьому холодному пустельному світі, із чиїх вулиць дощ змив останні сліди людського існування.

    — Хоч би вона взяла парасольку, будь ласка... — спрямовую я благаючий погляд у небеса і простягаю руку вгору, ловлячи пальцями освіжаючі дощові краплі.

    Я не хочу, ні, зовсім не хочу попасти сьогодні в поле її зору – я не маю на це морального права. Вона сьогодні зла і реве, ніби поранений звір. Її вивели із себе злива, холод та божевільні студенти із філологічними нахилами. Вона втомилася від думки про неминучий карантин і нещадний вірус, який із немислимою зухвалістю вторгся у її потаємний світ і косить групу за групою.

    Вона втомилася, оскільки їй треба знову шукати нову жертву та проводити новий ритуал, якщо, звичайно, це був не сон... Але хто був цей учитель, як його? Цей… Ну… О... Олексій? Ні... Олександр? Так, Олександр, здається, Вадимович... Так, саме він. Що він викладав? Історію... Яким він був? Каштанове волосся, а очі... Очі? Та хто в них дивився – я навіть не зважала. Він, прикутий до стовпа, випустив свій дух і повністю віддався вогню, його енергія звільнила півсотні душ, а я навіть не знаю, чи це було заслужено, а може, призначено, чи він став випадковою жертвою холоднокровної пані? То хіба можна кохати ту, яка все це очолює, чи я лише зачарована статуя, яка зрушила з місця за наказом Її Величності?

    Я не знаю і не хочу знати. Я хочу лише зрозуміти, якого кольору її парасолька. Червоного, як і більшість костюмів, чи кавового під колір плаща? І ні, мною не керує колишня дитяча цікавість. Просто в таку погоду людей впізнають тільки за парасольками, кольоровими цятками, що відбивають дощ.

    І раптом злива потихеньку стихає, а краплі стають все рідше. Сірі громіздкі хмари не сходять із небес, а все ще покривають купол бездонного неба однотонним покривалом. Незабаром на вулиці стає мокро, але зовсім безлюдно і тихо, як раптом, як ні в чому не бувало, у дворі загадкового коледжу з'являється величний директорський силует.

    — Я рада, що Ви не промокнете... — із останніх сил усміхаюся я, впиваючись до болю і кривавих саден в слизький паркан, щоби не кинутися, як звикла, як того вимагає серце, за нею, даючи хоч на вечір від себе відпочити.

    Якого кольору твоя парасолька?

    Цим жаданим, сірим хоч, днем,

    Знайду несумнівно тебе під дощем,

    Моя тендітна, тоненька тополька...

    Ти ж узяла її? Щоб не промокла,

    Мій ніжний букет хризантем...

    Бо я ж гіпнотичним вогнем

    Всі зливи спиню – Диявола донька!

    По калюжах мандруючи гордо,

    Поспішаєш до мене – чи ні? Все одно!

    Та досить містом сивим блукати –

    Сьогодні ж день неначе холодний...

    Я дивлюсь навкруги, немов у вікно:

    І як парасольку твою відшукати?

    Наступного ранку осінь тішить приємною прохолодою та сонячним промінням. Вчорашнього дощу, ніби не було зовсім – земля та листя на деревах абсолютно сухі, і лише повітря вбирає залишки вологи. Двір, прилеглий до нашого навчального закладу, напрочуд тихий – тільки початок восьмої, ще без сумніву дуже радісно, щоб дзвінкий юнацький сміх упереміш з докорами і сумним стогоном залив його простори. Із тривожною насолодою серце стукає від цієї ранкової чистоти.

    Мітла, але цього разу вже пластмасова, гіпнотичними рухами здійснює помах за помахом. Насторожений чоловічий погляд із напругою розрізає почорнілий асфальт. Двірник щось бурчить собі під ніс, щось говорить про себе, ніби чаклує, а можливо навіть, наводить порчу на це закляте місце чи когось із його мешканців. Проходячи повз, я так і не наважуюсь привітатись, незважаючи на те, що минуло вже точно більше доби із моменту ритуальної ночі. Серце жахливо боїться цілком заслужених звинувачень у вбивстві або хоча би в його співучасті. Без особливого полювання проходжу я повз, чекаючи найгіршого, що тільки може статися. Старий чоловік піднімає рішучий погляд і навіть мене не торкаючись якоїсь сильної ззовні змушує здригнутися і завмерти.

    — Вам цього не зупинити! — чую я із глибини свідомості, але вуста літнього чоловіка зімкнуті і, побачивши переляк, що застиг на моєму обличчі, розтягуються в мовчазній дружній посмішці.

    Звичайно, він би не став кричати і бризкати в обличчя прокляттями, наче крапельками сильнодіючої отрути. Він грає далеко не останню роль у цій неоднозначній грі і явно не робитиме таких грубих помилок. Взагалі, складається враження, ніби кричати – це не його манера. Він із тих людей, які приголомшують своїм мовчанням і тяжким тягарем, що одного разу випало на їхню частку. Але я почула цей окрик десь глибоко в собі, і він болісною вібрацією сковує моє тіло.

    І ось буквально за декілька секунд, ніби між нами існує якийсь невидимий зв'язок, чути її кроки. Далеко не кожній дівчинці одного разу доводиться дізнатися, як це, коли твоє серце б'ється в унісон стукіту чиїхось підборів, як це чекати годинами під неживим чорним парканом людину, якої, можливо, за ним вже і немає.

    — Доброго ранку... — крехтить двірник, видавлюючи на своєму обличчі удавану усмішку — від його люб'язності коробить. Жінка одним поблажливим поглядом окидає всіх, присутніх у дворі, нахилом вій усіх і вітаючи, я відповідаю її погляду взаємністю, і вона проходить повз, ні слова не промовивши, навіть не посміхнувшись.

    Директорський холод миттєво овіває мої пальці, стопи, ноги, кисті рук і навіть саму душу, коле морозом обличчя та стискає чиєюсь твердою рукою серце. Немає звичної «кицюнечки», немає сонячної посмішки – лише іскристий місячний погляд упереміш із гнівом залишився на її прекрасному, але строгому обличчі.

    — Ви просто існуєте, а я існую десь поряд. Я навіть не Ваша тінь – я лише жалюгідна її подоба. Ви йдете, я йду, але навіть разом ми йдемо паралельно одна одній – за всіма геометричними законами наші шляхи ніколи не перетнуться. Я тільки зараз зрозуміла, що не маю права вторгатися у Ваш світ і клянуся, що ніколи не порушу його міцний зв'язок – факт мого існування не змінить навіть частки прожитого Вами дня, чого вже говорити про цілу долю? Але якщо моя присутність стане Вам тягарем, якщо раптом захочете прогнати мене, то, благаю Вас, ні секунди не зволікаючи, проженіть! Моя безмежна дурість недостойна Вашої мудрості, дурний відчайдушний порив юного знесиленого серця ніколи не виправдає безсовісного очікування під осіннім дощем і моє аморальне стеження.

    Ні, і все-таки я не вірю в те, що Ви відьма, не вірю, що можете заподіяти біль іншій людині, – я не вірю в це незважаючи на те, що Ви і є моїм ниючим, то гострим болем у серці. Але це лише умовність. А кохання не терпить умовностей, адже інакше це й не кохання зовсім... — мій негласний монолог стрясає порожнечу, як завжди, а серце нервово б'ється у передчутті подальшого розвитку подій.

    — Скільки минуло часу з моменту нашого останнього побачення? Тиждень? Більше? День чи два? А може, й менше години, але моя туга за Вами вже давно нестерпна, та й наші зустрічі стали для мене справжнім випробуванням від думки про неминучу розлуку. Скільки нам ще бачитися у довгому коридорі, скільки разів ще Ви, граціозно стоячи біля дошки, процитуєте когось із великих творців думки та слова? Можливо, залишилося ще трохи більше півроку, а можливо, новий карантин, немов неминуче ув'язнення, уже завтра розлучить нас до самого випускного, щоби після розлучити нас уже назавжди... Я намагаюся насолодитися кожною миттю нашої зустрічі, сподіваючись одного разу навернути хвилини вічністю, але Ви знову і знову зникаєте, щоразу розчиняючись у коридорному просторі або ж гублячись для очей моїх у поглиненому заходом сонця місті...

    Я усвідомила: мені треба піти, але я не розумію, куди. Біжи я до Вас або від Вас, виходу все одно немає. Ніби я стою зовсім одна, оповита чарівним вишневим туманом, що чорніє в пам'яті день за днем, а мене з усіх боків оточує безодня. Я біжу з мрією втекти далеко-далеко і нав'язливою думкою повернутися одного разу знову, хочу втекти: від себе, від думок, від снів, від минулого. Проблема лише в тому, що від минулого піти неможливо, доки воно саме не вийде із тебе. Але я знаю, що мені одного разу доведеться піти і не тільки із цього диявольськи прекрасного місця...

    Я знаю: кожен мій крок однозначно приведе мене до падіння, але наше спільне щастя зіштовхне вниз уже нас обох... Так дозвольте же мені впасти самою і не тягнути Вас слідом на дно цієї безодні...

    Я зустрічаю її лише перед останнім заняттям: я вловлюю за своєю спиною характерний стукіт її підборів – пронесись хоч тисяча дітей, пробіжи хоч сотня слонів, хоч почнися виверження вулкана, я серед усього гуркоту і шуму завжди впізнаю її кроки. Серед усіх розмов про можливий карантин і заразу, яка поширюється зі швидкістю, що перевищує швидкість поширення багатьох інших хвороб, навіть секундна зустріч і думка про те, що вона просто жива, змушує зливу вщухнути, а сонце вийти із-за хмар і прорізати своїми променями забризкані дощовими краплями вікна. Просто почути її голос, впізнати її усмішку крізь блакитну маску по складочках біля очей, зрозуміти, що холодна бездушна рука нещадного вірусу не торкнулася її легень...

    — Наталіє Владиславівно... — трохи обернувшись, подумки, ніби молюся я. Але жінка насупилась і після невеликої паузи, розрізавши рукою повітря, суворо промовила:

    — Так… Іди своєю дорогою. Будь ласка. — директорка витримувала паузи між словами, а я, абияк подолавши сум і збентеження, мимоволі підняла руки вгору, ніби повідомляючи про те, що навіть не збиралася переходити їй дорогу або ставати поруч, хоча, звичайно, це все насправді було не так.

    Я квапливо ховаюся за дверима вбиральні, ретельно зачиняючи двері за собою. Сльози образи моментально застигають на очах. Що ж трапилося раптом із цією жінкою, яка посвятила мене якось у свою таємницю, у свою місію, зробивши свідком її милосердя та злодіяння в одному флаконі? Невже цей танець, ця люб'язність, це пряме і непряме зазивання були лише холоднокровно продуманим планом? Невже це справді чаклунство? Невже ця жінка і справді відьма, яка лише взяла у свій полон з певною підступною метою і викинула на роздоріжжі після її досягнення?

    Можливо, мого директора збентежило моє ліричне послання, залишене раніше в зошиті з літератури, але хіба до того все те, що я відчуваю, було для неї таємницею? Ні, безперечно, ні! Вона знала, вона все точно знала: адже я стала подобою її тіні, я знаю напам'ять кожен її жест і крок, я пам'ятаю кожне її слово, що, хоч і не смію, ніколи не приховувала чи не змогла приховати від неї... Вона знала все, але цей вірш став письмовим підтвердженням абсурдних здогадів.

    — Я все зруйнувала сама... — вдарила я по струменю холодної води, що хльостав із крана. Але треба було зібратися з духом, знову натягнути поверх ганчірної маску божевільної дівчини, що вічно сміється, і бігти на урок французькою мови, який мав стати сьогодні кураторською годиною.

    До моменту моєї появи в кабінеті вже всі зібралися, а керівниця нашої групи про щось активно заливала біля дошки, а тому побачивши мене, зобразила на обличчі невдоволення, але не стала переривати свою промову, щоби зробити мені зауваження щодо мого запізнення. Ловлячи момент, я мовчки пробралася між рядами і плюхнулася на своє місце за першою партою.

    — Я пропустила щось цікаве чи важливе? — спитала геть тихо у сусідки по парті.

    — Як завжди, нічого. — не відриваючи погляду від телефону, пробурмотіла Даша.

    — Чудово... — ховаючи волоссям червоні очі, я обійняла обома руками шкіряну сумку і втупилась у парту.

    — Наступного тижня ми виходимо на осінні канікули... — в голосі Олени Андріївни таїлася підозрілий й тим самим страшний смуток.

    — Юху-у-у! — радісно завив хтось із одногрупників.

    — Е-е-е... — розсунула ширше рота Даша від нерозуміння того, що відбувається.

    — Якого біса?! — закричали мої думки, — Як? Чому? Ще ж тиждень цілий навчатись...

    — Боженька змилувався над нами! — підняв руки догори один хлопчина.

    — Ага, чи Міністерство освіти... — розгойдуючись на стільці, засміявся другий.

    — Не поспішайте радіти... — стиснула зуби Олена Андріївна, — Справа в тому, що через епідеміологічну ситуацію наша область переходить до «червоної зони» (ще влітку, залежно від ситуації з коронавірусом, країну поділили на чотири зони: зелена, жовта, помаранчева і червона), а це означає, що карантин посилюється, а нас знову переводять на дистанційне навчання, — від цих слів я мимоволі стиснула кулаки і заплющила очі, — поки що, сподіваючись на поліпшення ситуації, студентів достроково переводять на канікули, але після того, що вже відомо, очно навчатимуться лише першокурсники, а ми готуємося до чергового онлайн-режиму... — на обличчі викладачки застигла жалоба – звичайно, кому сподобається проводити по сім уроків за комп'ютером? Та і чому тут радіти? «Червона зона» означала лише одне: кількість хворих і померлих від цієї погані з кожним днем ​​зростала і дуже скоро майже кожного із нас торкнуться довгі вірусні пальці.

    — О Господи, хай тільки із нею все буде добре! — закрила я обличчя руками, піднявши голову до стелі. Я так втомилася втрачати своїх близьких, я так ненавиділа смерть, що і жила тільки їй на зло, але при нагоді й сама кинулася б у її обійми, аби тільки завадити забрати когось ще із моїх найдорожчих людей.

    — Надовго це? — стомлено спитала одногрупниця.

    — Невідомо. — сумно відповіла вчителька. Хотілося вити, хотілося щось розбити з усієї могутності об стіну, хотілося втекти і забрати з собою всіх, хто настільки дорогий, кудись далеко-далеко, де не існує ані карантину, ані хвороб, ані війни, ані смерті, але це так і залишиться назавжди лише потаємною мрією маленької дівчинки, що так довго мріяла померти, щоби повернути на землю тих, хто колись пішов.

    Ось і двотижневі канікули, що підвернулися за диявольською випадковістю, підходять до свого завершення. Колись жовте листя, що стало від вологи коричневим, пливе в помутнілих калюжах, а чорні гілки каштана, які ще місяць тому приховували мене від небажаних очей, тепер практично оголені. Я, ніби привид, блукаю вперед-назад, кожним кроком сподіваючись зігрітися, руками притримуючи комір пальта, щоб закрити від вітру шию. Незважаючи на дощову ніч, день видався досить теплим для жовтня і навіть сонячним.

    Я так сильно чекала на цю зустріч і так сильно її боюся: я боюся бути відкинутою знову. Поки я в думках прокручую всі можливі діалоги, жінка, цього разу в червоному кожушку, дивлячись углиб екрана свого телефону, виходить із просторого двору.

    — Наталіє Владиславівно! — гукаю її, з'являючись десь ліворуч.

    — Га? — майже непомітно здригнувшись, вона охоплює мене буквально краєм ока.

    Розмова сьогодні знову не клеїться – ми йдемо удвох і мовчимо, і наше мовчання не здається незручним – у ньому не відчувається напруження. Дивно, хіба люди можуть йти разом й абсолютно спокійно мовчати, нічим не бентеживши одне одного? Раніше я прийняла б це за байдужість, але пізніше зрозуміла одну просту істину: любов також вимірюється мовчанням.

    Не знаю, чи вона пам'ятає, а я ось прекрасно пам'ятаю, як ми двічі проїхалися в маршрутці. Вийшло це забавно: я тоді дуже засмутилася тим фактом, що до самого пішохідного переходу, який виходить на зупинку, вона йшла із своєю заступницею, Тетяною Валентинівною, а тому коли директорський голос після прибуття транспортного засобу запитав мене: «Їдеш?» – без жодного вагання, натягнувши на обличчя маску, я відповіла: «Їду!»

    Незважаючи на карантинні обмеження, маршрутка була переповненою, тому мені довелося їхати стоячи, зате я аж півгодини могла дивитися на неї згори, поступово відчайдушно кидаючись у бездонні місячні очі. У масках було двоє: я та вона, що завдавало певною мірою психологічного дискомфорту. Зрозумівши, що моя пані їде трохи далі центру міста, я вискочила на останній відомій мені зупинці, щоби не блукати містом у пошуках потрібної мені дороги, а потім не клопотати вдома від матері за таке пізнє повернення і тим більше вже не пояснювати причину...

    Коли я вийшла надвір, на місто вже опускався захід сонця. Додому я бігла години півтори – тільки зупинки миготіли! – втрачаючи то туфлі, то сумку, спотикаючись, збиваючи випадкових перехожих, лякаючи голубів і дворових псів, щаслива і сп'янена зустріччю, але все одно повернулася затемно і лукаво посміхалася на підозри матері про гулянки з хлопцями – так і почалася моя брехня батькам...

    А зараз уже панував жовтень, а дорога підводила нас двох до підземного переходу, але білявка зовсім несподівано зупинилася.

    — Ну, гаразд, іди тоді... — змахнула рукою жінка.

    — Куди? — із легким переляком я заглянула в її обличчя.

    — Додому, гуляти чи кудись, куди тобі треба... — вона говорила так, ніби знайшла нарешті привід мене найшвидше позбутися, — До побачення! — ми зробили кілька кроків одна від одної.

    — Ви боїтеся мене? — раптом обернулася я, а слова, що вилетіли зсередини, підкосили мені ноги.

    — Ні... — розгублено посміхнулась директорка, — Просто у нас із тобою, як би так сказати... Різні вагові категорії, ось!

    — А...

    — До побачення!

    — До побачення... — здавлено продублювала я, намагаючись щосили заглушити її попередні слова, поки вона сама спускалася вниз, безслідно для мене зникаючи знов. Я швидко побігла вздовж дороги, і вітер забрав усі інші думки геть, навіть ті, які щиро намагалися зрозуміти, що конкретно мала на увазі директорка, помітивши такий разючий і очевидний факт.

    — Яке щастя, що вона жива... — видихнула я, притулившись до першого дерева, вдихаючи його запах, — Господи, прошу тебе, не забирай її від мене ніколи, як Нору кілька років тому... Господи, дуже прошу тебе , якщо треба комусь захворіти, то нехай це буду я, а її нехай будь-який вірус обходить стороною... Я готова хворіти за двох, Господи, тільки благаю тебе про одне: нехай вона завжди залишається здоровою. Нехай пандемія, що забрала життя вже у сотні тисяч жителів земних, дасть їй спокій... — як сльози скочувалися по моїх щоках, так і я скотилася вниз дерев'яним стовбуром.

    _________________________________

    Ви є, і це важливіше

    За всі у світі слова,

    Ви є. Чи знала раніше

    Я, квітнуть як небеса?

    Ви є. І це моє військо.

    Єдине, що хочу від Вас –

    Знати: далеко чи близько

    Ви є. Є кожний час.

    Ви є – не були і не зникли,

    І це найцінніше знання.

    Ви є. І влітку, і взимку.

    Тому і люблю не дарма.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.