Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються

    Розсіяне ранкове світло, що заповнює кабінет, боляче ріже очі. Літери з-під ручки виходять неохайно та неохоче. Колючі директорські слова про мої почуття, що звучали трохи більше тижня тому, ніяк не виходять із голови і безперервно миготять у моїй пам'яті.

    Тривав уже другий навчальний день після карантину. Ось уже десь за дві хвилини підійде до свого довгоочікуваного закінчення другий за ліком урок, а вона, як на зло, наче навмисне, усе уникає потрапляння в поле мого зору.

    Єлизавета Іванівна, наша викладачка української мови, начепивши на себе окуляри, заповнювала журнал, часом охоплюючи, наче спідлоба, настороженим поглядом нашу групу. Хотілося вити. Із точністю до уроку, до години, до хвилини і навіть до секунди я знала, скільки ще залишалося чекати до уроку зарубіжної літератури. Кістки нили, а тіло наче викручувалося зсередини. Передати словами, наскільки сильно я скучила за цією жінкою, було просто неможливо.

    Прикривши обличчя кучерявим волоссям, щоби не видати своїх роздумів, я заплющила очі й уявила собі, як іду по порожньому довгому коридору, обережно торкаючись пальцями чорних залізних ґрат, як повільно зі скрипом, що видає мій задум, відкриваю дерев'яні двері, опиняюся в порожній приймальній і нарешті безпардонно проникаю до кабінету директора... Від цих думок я мимоволі здригаюсь і розтягуюсь на парті, стискаючи до болю свої кисті. Хочеться вити. Хочеться тікати. Хочеться знайти її.

    Із дзвінком не приходить полегшення. Як завжди. Вчепившись обома руками у свій стілець, я намагаюся щосили утримати себе на місці, щоби випадково не проникнути туди, куди проникати заборонено, щоби знову не перетнути заборонену межу і не врізатися в стіну директорської холоднокровності та уникнення, вкриту колючим дротом її слів, який навряд чи помітний через туман незрозумілого почуття, повислого між нами.

    — Дашо, як гадаєш, що треба зробити для того, щоб потрапити до кабінету директора? — звертаюся до сусідки по парті, поки мої нутрощі стискаються під вагою думок.

    — Не знаю, вікно розбити в спортзалі, двері в туалеті вибити, а ще краще – в кабінет директора: тоді точно отримає стовідсотковий результат! І потрапиш туди відразу, і привід, начебто, є... — загорілася власною дурістю та.

    — А якось без матеріальної шкоди для коледжу можна? — мене раптово струснуло від холоду та нервів – я мимоволі заплющила очі.

    — Ну, не знаю, побити когось, чи що... — хмикнула Даша.

    — Побити! — вигукнула я, — Гарне діло! Побити... Хто б іще погодився...

    — Почни із нього. — Дар’я кивком вказала на одногрупника, що сидів за сусідньою партою, напроти викладацького столу.

    — Гей, Ніко! — гукнула я хлопця, підскочивши зі стільця, роблячи це все, начебто, заради жарту.

    — Так-так! — одразу ж відгукнувся юнак. Я встала поруч, спираючись на його парту.

    — Скажи, а ти не будеш особливо проти, якщо я тебе трішки поб'ю? — я нахилилася до нього і досягла зіткнення наших поглядів. Хлопець, боязкий на вигляд, світловолосий, сіроокий, що з'ясувалося абсолютно випадково кілька секунд тому, в окулярах з квадратними стеклами, сутулий і явно нижчий за мене на зріст, ошелешено вирячився на моє обличчя.

    — Як би не хотілося, звичайно... Але якщо дуже треба... — він ковтнув.

    — Побити? — обурилася Єлизавета Іванівна, яка чула, як з'ясувалося пізніше, і першу, і другу частину розмови, — Тож удар тоді мене! Я тобі здачі хоч дам, я хоча би зможу. — я перевела погляд на вчительку: її пухкі губи були розтягнуті у суворій усмішці.

    Єлизавета Іванівна була жінкою років сорока та досить щільної статури. Вона носила коротке волосся, яке раз у раз забарвлювалися у різноманітні, проте природні кольори – цього разу воно були каштановим. Єлизавета Іванівна була дружиною військового, що, мабуть, на ній відбилося, оскільки сама вона могла би з легкістю командувати цілим полком. А також Єлизавета Іванівна розводила породистих собак і продавала їх по всій Україні, а ще – закордон. Своїх вихованців, як і чотирилапих, так і тих, що сидять за партами, та й у принципі все і всіх на цьому світі Єлизавета Іванівна могла легко облаяти літературною українською мовою, використовуючи весь спектр стійких виразів. Ця жінка вселяла в мене жах – особливо мене лякав її незрозумілий трепет до мене.

    Єлизавета Іванівна віддано читала мої вірші і деякі з них цитувала на пам'ять, на своїх уроках вона раз у раз говорила про мою належність до літератури і давала всім зрозуміти, що я тут поетеса і вся та термінологія, яку слід цим «неукам» запам'ятати, мені давно вже відома, що втягувало мене в досить незручні ситуації.

    А ще Єлизавета Іванівна на своїх заняттях дозволяла мені писати, та й взагалі займатися всім, чим завгодно. Особливо це було чудово примітно по середах, коли після уроку зарубіжної літератури Єлизавета Іванівна приходила до нашої групи, приймаючи як естафету у директорки академічний журнал, а я то купалася в променях ейфорії, то вибігала з аудиторії, оскільки від емоцій не могла всидіти на одному місці, то обіймалася з великим бузковим підручником із літератури, то безсовісно вправлялася у віршуванні, то просто свердлила пронизливим поглядом одну точку у просторі.

    «Я, звичайно, розумію, що я твоя муза...» — саме так говорила вона, а я, зніяковіло посміхаючись, не видавала свого секрету, який полягав у тому, що другий навчальний рік поспіль заняття з української мови нам ставили відразу ж після «директорської» літератури, а моя муза ще за дзвінком, затримавшись лише на декілька хвилин на перерві, пурхнула з нашого кабінету.

    — Якщо Ви на мене подуєте тільки, мене тут же в кінець аудиторії віднесе... — злякано прошепотіла я.

    — Тоді ніколи більше не лізь до тих, хто беззбройний та беззахисний перед тобою. — на це я промовчала, — До директора вона захотіла! Тоді піди та розкажи їй про те, як я тебе весь перший урок намагалася вигнати з аудиторії за твою поведінку! — жінка посміхнулася, а я мимоволі згадала, як ми зі Дашою близько сорока хвилин безсоромно скаржилися одна одній на своє недолуге життя.

    — Я пройдуся, поки є час... — сказала я для відмашки і поспішила вийти геть.

    Я попрямувала до вбиральні. Стояла перерва. Божевільні студенти, ніби діти малі, носилися із витріщеними від різних емоцій очима просторими сірими коридорами нашого коледжу, тож це було справжнім щастям й успіхом дістатися пункту призначення і не стати випадковою жертвою зіткнення.

    У дамській кімнаті, як не дивно, нікого не було. Тиша і порожнеча, утворені внаслідок зачинених дверей, наганяли зневіру. Мені стало бридко. Раптова самотність, страх, втома, холод, що пробирався крізь усі щілини, і сморід упереміш із хлоркою обвалилися на мене важким каменем і потягли до підлоги. Ноги підкосилися, але я не дала волю невідомій силі і обперлася обома руками об раковину. Я включила воду – крижана рідина обпекла мені руки, а стикнувшись з обличчям, спробувала привести мене до тями. Я підвела голову – холодні краплі стікали з мого підборіддя. Вдивившись у дзеркало, яке розташовувалося навпроти моїх очей, я помітила кулясту пляму, що нагадувала ті, що утворюються, коли запітніють шибки, але здавалося, ніби каламутним стало різко все зображення перед моїми очима.

    — Я же нещодавно вас протирала... — дещо агресивно зірвала я із себе окуляри, старанно відтираючи шибки. Коли повернула свою другу пару очей назад, пляма лише зробилася густішою і чіткішою. У здивуванні я провела пальцем по дзеркалу, проте це не мало належного ефекту. До того ж я почала помічати, що пляма видозмінюється, набуваючи форми... Форми чийогось обличчя...

    — Матінко! — із жахом дивилася я вперед себе, відхитнувшись назад.

    Грубі риси обличчя, затуляючи моє власне, з'являлися поступово: виразні чорні очі наповнені іскрами, бліді губи стиснуті, а ледь помітний шрам над губою мало не відразу впадає у вічі. Привид, ніби мовчки заграє, ніби намагається щось сказати лише однією напругою своїх очей...

    Руку звело судомою – від болю та страху я обернулася назад, але там нікого не було. Особа, заточена у дзеркальне скло, застигла, але так і нікуди не зникла. Він стає все чіткішим і чіткішим, і складається враження, ніби зараз ось-ось вийде назовні. Мені траплялося вже бачити померлих людей, але це видіння не просто явилося в натовпі, а в порожньому приміщенні туалету безмовно витріщалося на одну мене, зловісно закликаючи до себе.

    — Наталіє Владиславівно... — забувши ім'я Всевишнього, із тяжкістю проковтнувши, прошепотіла я, подумки кричачи:

    — Це він, це знову він!

    На мить мені здалося, ніби містична сутність зараз розімкне свої вуста і заговорить зі мною. У паніці я ледве змогла відірвати від дзеркала свій погляд і зрушити з місця, навалилася на двері всією вагою, мало їх не вибивши, і вирвалася назовні. У коридорі стояв звичайний для будь-якої перерви гомін. Крики та гомін кружляли голову, а шум, від якого я встигла мимоволі відвикнути, поступово мене протверезив.

    — Наталіє Владиславівно... Наталіє Владиславівно... — невтомно шепочу про себе – немає відповіді. Знову кличу – у порожнечу. Ще раз – безуспішно. Вона мене більше не чує.

    — Що з тобою? — голос із-за спини.

    — Наталіє Владиславівно... — із надією кидаю думки в порожнечу, навіть не намагаючись розібрати, кому належить цей голос.

    — Що з тобою? — знову, — Ти виглядаєш наляканою. — до мене вже доходить сумне розуміння, але чіпляючись за останню ниточку надії, я обертаюся, відразу розлітаючись на дрібні уламки по всьому коридору, розбившись об стіну розчарування.

    — Антоне? — неохоче підводжу погляд, виявившись знесиленим тілом у міцних чоловічих руках.

    — Із тобою все добре? — хлопець, що навис наді мною, уважно вивчає мене поглядом, поки я нервово ковтаю повітря, намагаючись прийти до тями і мріючи заховатися в комусь, уткнутися в чиєсь плече, зникнути, розчинитися...

    Втекти від нав'язливого почуття провини, що переслідувало довгі роки, яке тільки посилилося тієї самої вишневої ритуальної ночі... Втекти від прекрасної владної білявки, яка була всюди: у моїй голові, у моїх думках і снах, фантазіях та нічних молитвах, у хмарах та сніжинках – скрізь, але тільки не поряд зі мною... Хотілося втекти від сорому, принесеного безглуздими напівдитячими почуттями, які неможливо було виправдати ані перед собою, ані перед кимось іншим. За що, зрештою, можна кохати відьму, яка відбирає людські життя? Не знаю... Чи це можливо взагалі? Так. На жаль.

    Хлопець, що дивився на мене із непідробним хвилюванням, міг називатися моїм другом, хоч і не був посвячений у всі тягарі і тонкощі мого буття... Із ним було цікаво: ми могли годинами хитатися холодним містом, мусолячи всілякі філософські теми, варто було мені лише того захотіти. Він підтримав би мене, беззаперечно, у будь-якій авантюрі, переслідуючи мене чорною тінню по сірих похмурих коридорах, як тільки я давала зрозуміти, що не проти нашого спілкування... Часом він навіть став мимовільним співучасником так званого полювання на директорку, хитаючись разом зі мною на перервах по всьому коледжу. З одного боку, мені це подобалося, оскільки за такого розкладу запідозрити мене в стеженні з боку нашої dame d’école було би не дуже раціональним, проте це й зрубувало на корені будь-яку надію завести хоча б хвилинну розмову з об'єктом мого обожнювання...

    Загалом, так, він був із тих хлопців, яким я щиро подобалася, хоча причина цього феномену для мене все-таки залишалася загадкою. Зізнатися чесно, ще півтора роки тому, намагаючись забути весь пережитий жах із моєю Норою, я хотіла, ні, я намагалася відповісти йому взаємністю... У нас навіть було щось на зразок побачення, але я втекла, як тільки хлопець дбайливо торкнувся моєї руки... Наново ми почали спілкуватися зовсім недавно, але від його любові та нав'язливості мене вже трохи нудило.

    Я не знаю, що він, новоспечений вісімнадцятирічний хлопець, знайшов у мені, а я от для себе в ньому нічого знайти так і не змогла... Так, за цей час нашого невимушеного бойкоту він помітно похорошів: виструнчився, змужнів, на обличчі з'явилися вуса, він відростив волосся, яке мало не торкалося плечей, проте виглядало досить гармонійно на тлі його смаглявої шкіри. Їм почали цікавитись одногрупниці, хоча він їх відверто ігнорував і навіть уникав. Але всі ці зміни лише викликали у мене непідробне почуття гордості, адже Антон був тією людиною, за яку я чомусь відчувала відповідальність, причому ще із того моменту, коли ми були двома забитими дітлахами, зацькованими навколишнім середовищем, кожен за своєї потаємної причини, що ніколи не виникало між нами як тема для розмови.

    — Не хвилюйся за мене. Усе добре. — чітко сказала я, намагаючись вивільнитися, подумки благаючи мене відпустити. Відчуваючи його тіло поруч зі своїм, я раптово відчула те саме, що й з Олександром Вадимовичем трохи більше ніж півроку тому.

    До горла підступала нудота, а в очах темніло від страху, поки в голові уривками спливали чиїсь холодні руки і гаряче дихання, просякнуте цигарками та цибулею. Я майже не пам'ятала цієї людини, але виразно пам'ятала його запах, який безжально впивався в мої ніздрі щоразу, коли чиїсь сильні чоловічі руки намагалися укласти мене в свої обійми.

    Я шукала її поглядом, начебто свій порятунок, але її тут не було – я не просто це знала – я це відчувала. Однак від нав'язливого повторення її імені та по батькові ставало легше, ніби кожна літера пестила мене зсередини, повільно заспокоюючи.

    — Точно?

    — Так, я в нормі. У туалеті смерділо духами, а ти знаєш, що в мене на них алергія... Мені стало трохи погано, але вже все минуло. — як добре, коли є, на що списати свій стан, — Дякую. — відхитнувшись до стіни, сказала я, коли Антон випустив мене.

    — Не лякай мене так. — я нічого на це не відповіла.

    — Антоне, адже ми з тобою друзі, правда? — я благаюче подивилася в його бік. Знаю, що після всього того, що сталося між нами (а якщо точніше, то в його голові), це питання могло здатися не дуже коректним, але я все ж таки наївно вірила в те, що його колишня симпатія до мене як до дівчини вже давно зникла і ми можемо спокійно дружити та спілкуватися, як це було зі мною та Світланою Сергіївною...

    — Авжеж! Запитуєш ще! — його темні очі були сповнені надії та ентузіазму.

    — Ти допоможеш мені в одній авантюрі? — я кинула довгий погляд углиб коридору, ніби даючи невербальним способом зрозуміти, чого саме це стосуватиметься.

    — В авантюрі? Хм... — хлопець спробував зобразити максимально загадковий вираз обличчя, — Усе, що забажаєте, пані...

    — Заздалегідь попереджаю, що шанс провалу досить великий, а якщо нас спіймають, то в обох будуть великі неприємності... — криво посміхнулася я.

    — Інтригує...

    — Ходімо. — із помахом руки ми обоє зрушили з місця. Мої очі наливались кров'ю від нестерпної спраги, яку відчувало моє серце, що нервово билося в грудях, а розум помутився від нав'язливої ​​ідеї проникнути туди, куди проникати справді не слід.

    — І що ти вже задумала, дівчисько невгамовна?

    — Мені треба потрапити до кабінету директора. — сухо, але тихо оголосила я, із побоюванням оглядаючись на всі боки.

    — І що тобі там треба? Чи таки хто? — докірливо глянув він на мене із висоти свого зростання.

    — У кабінеті в цей момент нікого не повинно бути... — роздратовано закотила я очі, дивуючись нерозумності, начебто, розсудливого хлопця.

    — Тим паче! — ніби дражнячи, усміхався Антон, — Навіщо тобі там бути за її відсутності? Я думав, ти хочеш саме до неї...

    — Ти зі мною чи ні? — різко зупинила його я.

    — У чому полягає Ваш план, мем?

    — Зараз у Наталії Владиславівни буде урок, — я подумки додала, коли вивчений напам'ять розклад висвітлився в повітрі просто перед моїми очима:

    — Література, група Б-4, четвертий курс.

    — Але ж вона, напевно, зачиняє двері...

    — Знаю. — буркнула я, — Але тільки зовнішню, якщо там нікого не залишається. — Антон дивився на мене здивовано, а я продовжувала:

    — У приймальні сидить Юліана, її секретарка, яку ти маєш відволікти...

    — Я?!

    — Ти. — впевнена у собі, підтвердила я, — Так от, поки ти виманюватимеш секретарку в коридор, я встигну пролізти всередину. Можливо, їй навіть доведеться зачинити двері, якщо ти поведеш їй подалі, але головне, щоби я встигла пробратися...

    — Як я маю її відволікти? — пом'явшись, він потер своє шовковисте волосся в районі потилиці.

    — Зімпровізуєш.

    — Добре, але як ти вилазитимеш назад? У твоєму геніальному плані я не спостерігаю цього пункту. — тривожно посміхаючись, одногрупник пропалював мені обличчя. Я відвернулася.

    — Зімпровізую.

    — Скажи чесно, навіщо тобі це потрібне?

    — Вважай, що дитяча мрія! — демонстративно змахнувши перед ним волоссям, збрехала я, а можливо, і сказала правду.

    Чекаючи другого дзвоника та появи директора коледжу, а точніше директорки, ми удвох сиділи на сходах: я – вчепившись у поручні, він – поклавши на них своє підборіддя. Дзвінок продзвенів двічі – ми не ворухнулися, ловлячи на собі незадоволені погляди викладачів, що проходили повз. За декілька хвилин почувся стукіт підборів, що з кожною секундою тільки посилювався, наближаючись.

    — Пригнися! — пошепки скомандувала я, спостерігаючи, як над нами височить директорський силует, мчачи на урок. Я щосили охопила себе руками, щоби мимоволі не побігти за нею, — Ну що, друже, готовий? — я посміхнулася, розставивши в сторони руки і досить потягнувшись, передчуваючи здійснення задуманого.

    — Ходімо вже...

    Ми йшли беззвучно, мимоволі хитаючись із боку на бік, нервово оглядаючись, і зупинилися тільки перед дерев'яним бар'єром, подолання якого стало нашою метою. Серце завмерло, ми намагалися не дихати.

    — Я встану збоку, щоби вона не помітила мене. Іди... — прошепотіла я, штовхнувши хлопця в спину. Ще трохи пом'явшись, набираючись рішучості, він мало не постукав у двері, але передумав і смикнув ручку, увірвавшись усередину. Я втискалася у стіну.

    — Юліано Владиславівно! До директора! Терміново! — закричав Антон, уселивши в секретарку сум'яття.

    — Що? — здивовано підвелася зі столу дівчина, — Але вона...

    — Вона зараз у нас на уроці, а телефон у кабінеті випадково залишила, мене за вами послала. — я посміхнулася, гордо відзначивши, що фантазія Антона не гірша за мою. Тим часом Юліана хаотично вискакувала з кабінету, а я за спиною Антона, користуючись тим, що секретарка відвернулася в інший бік, шукаючи потрібний ключ, забігла до приймальні, сховавшись під столом.

    — Стій. — помітивши шерех, дівчина обшукала поглядом помешкання, але так і не змогла виявити нічого цікавого. Я тремтіла, намагаючись заглушити думками шалений стукіт серця, поки ключ повертався в замку. Почекавши кілька секунд, я поспішно піднялася на ноги і мало не заверещала від захоплення.

    — Бідолашний Антон... — беззвучно підмітила я, подумки благаючи його швидше робити ноги. Я потягла двері вже безпосереднього директорського кабінету на себе, але ті не піддалися, — Ні, тільки не кажіть, що вони зачинені! — із жахом я озиралася на всі боки, розуміючи, що бігти мені просто нікуди, — А, в інший бік... — зраділа я власній дурості після того, як сперлася об двері, і ввалилася в обитель своєї пані.

    Часу було зовсім небагато (у кращому випадку близько п'яти хвилин), тож діяти потрібно було якнайшвидше. Я не знала, що мені робити, і для чого взагалі я сюди прийшла. Мене щось манило, якась зовнішня сила штовхала мене на це, ніби тут може бути для мене щось важливе або хоча б цікаве. Не знаючи, що саме шукати, я нічого й не шукала. Мені просто хотілося вдихати те, що витало зараз довкола, ніби тут усе було наскрізь просякнуте цією жінкою.

    «Яке ж це щастя дихати тим самим повітрям, яке вдихаєте Ви!» — зловила себе на думці я, раптом виявивши на стіні календар, але він був дещо незвичним: над числами та днями тижня виднілася її фотографія в шикарній червоній сукні. Не давши піддатися пристрасті, що розпалюється, я поспішила відволіктися й уважно оглянула робочий стіл. На поличці під ним лежало безліч папірців і папок, одна із яких суто через мою необережність впала на підлогу.

    Я вже відчувала, що треба бігти, але червона папка, яка опинилася у мене в руках, давно не давала мені спокою. Я швидко її розкрила, нервово перегортаючи файли. Там знаходилися фотографії та досьє молодих чоловіків: десяток чи трохи більше. Усі були мені чимось знайомі, але ніяк не хотіли відновлюватись у моїй пам'яті. Останнім був Олександр Вадимович: тільки на цій фотографії я помітила, що він ще й клаповухий – такий смішний хлопчик... Я мимоволі посміхнулася, як раптом просто в моїх руках виявився ще один дуже цікавий знімок: у просторій залі, що була більша за нашу актову, владна білявка у звабливій сукні зефірно-рожевого кольору, що діставала їй ледь не до п'ят, кружляла в танці разом із...

    — Це він?! Це він?! — я мало не закричала. Від образи на очах виступили сльози, а серце від усвідомлення обману боляче стиснулося в грудях. Вдалині вже чулися гучні кроки, і вони належали не лише секретарці. І хоч найбільше на світі мені хотілося виникнути перед своєю полонителькою і вимагати зрозумілих пояснень, навіть якщо я на це не мала жодного морального права, пересиливши це бажання, я гнівно кинула папку на стіл у розкритому вигляді, ніби навмисне залишаючи за собою сліди, засунула під светр фотографію і кинулася до вікна, але там, як і на дверях, виявилися ґрати... У скронях пульсувало, думки нервово металися в голові. Здавалося, ніби зараз я знепритомнів від страху. У паніці я згадала, що в прийомному такого захисту немає, одразу вискочивши із кабінету директора.

    — Що за хлопець? — спитав у коридорі голос, рішуче наближаючись. Я відчиняла вікно.

    — Я його не знаю, Наталіє Владиславівно... — виправдовувалася Юліана, поки я судомно дивилася вниз із висоти другого поверху, читаючи «Отче наш».

    — Він був один?

    — Один... — останнє, що я почула, намагаючись прикрити вікно зі зворотного боку, стрибаючи, ні про що не думаючи, окрім фотографії, що колола мені живіт гіркими думками, що болісно кричали про зраду.

    Я приземлилася досить вдало, на ноги, але не втрималася і впала в кучугуру. Мій чорний светр і такі самі штани із чоботями допомогли злитися із кущем, залишаючи мене більш-менш непоміченою. А через кілька хвилин я вже мчала геть із заклятого двору, впоравшись тепер уже із парканом, не помічаючи ні людей, ні машин, ні собак, ні навіть морозу, хоч і бігла без верхнього одягу.

    — Чому? Чому? Чому? — впала я на коліна і почала люто розкидати сніг перед собою, ніби била когось по обличчю. Я дістала фотографію, злісно розглядаючи пару, що складається з Наталії Владиславівни та Олександра Вадимовича. Я прийняла би будь-якого чоловіка, але думка про зв'язок саме із цим суб'єктом змушувала мене почуватися ще більш жалюгідною й обпалювала мене зсередини. Хто завгодно, аби не він...

    — Ви мене обдурили... — плакала я, — Ви ж казали, що між вами нічого не було, Ви ж запевняли, що у вас одне до одного був свій особистий інтерес, який мав на увазі кохання як зброю, але не передбачав її справжнього існування... Ви використовували мене ... — я витяглася на снігу – руки обпалило холодом, — Ви же не мене від нього захищали, Ви ревнували його до мене, Ви його за зраду, а не за посягання на честь мою вбили і навіть не через святу місію... Ви мені брехали... — кричати не було сил. Нудно. Хотілося взяти і виблювати: цим болем, цим днем, цим життям...

    — Це я, а не він, я і тільки я мала із Вами кружляти на балу! А ми кружляли, чи не так? Але хіба це правда? — істерично сміялася я, — Ви стерли пам'ять усім – цього танцю вже ніхто не підтвердить, а Ви будете все навмисне заперечувати. А хіба моя пам'ять – це доказ? Ні, лише плід хворої фантазії... Бо, на Вашу думку, все моє життя – лише фантазія! І вірші, і біль, і навіть Нора! — я била кулаками по вже утрамбованому снігу, — Може, і Вас я для себе вигадала сама?! — стогін, — Як шкода, що ти вже мертвий... — із тяжкістю прошепотіла я і розтяглася на засніженій землі.

    Відчувши на собі чийсь важкий погляд, я підвела голову: за кілька кроків від мене стояла розмита, що більше пояснювалося талим снігом на моїх окулярах, примара і не рухалася. Я придивилася: цього разу його обличчя було повністю спотворене шрамами, залишеними опіками. Я підвелася, нервово прибираючи з обличчя волосся, яке відразу повертав назад вітер.

    — Як ти посмів мені явитися? — гнівно закричала я, проганяючи геть настирливе видіння, але воно залишалося нерухомим, — Слухай, я не знаю, чим ти заслужив її любов, але знай, що ти самою смертю не відмажешся! Вона погубить твою мерзенну душу і буде права! Це моя жінка, чуєш? Тільки моя! І мені начхати, наскільки це невзаємно!

    — Вона відьма... — Олександр Вадимович раптово зрушив із місця.

    — Та як ти смієш так говорити про неї? — вигукнула я і схопила каміння, яке випадково розкопала, поки розкидала уразливий сніг. Мій удар був таким же влучним, як і кидок смолоскипа в осінньому лісі: чоловік звалився на землю. Із рани сочилася кров.

    — Щоб ти ніколи не знав спокою! Щоб корчився в муках і горів вічність у пекельному вогні! Не смій більше до неї приходити! Ніколи! — я задихалася від власних сліз і впала перед цим мертвим мерцем на коліна.

    Червона кров на білому снігу блищала в променях денного зимового сонця. Мені стало зле. Я відвернулася, щоби виблювати. Шлунок зводило судомою, огида до себе і до цього життя підбурювала нові і нові блювотні позиви. Коли мене перестало нудити, я впала на сніг поряд із тілом і потихеньку почала втрачати зв'язок із реальним світом — хотілося померти: я і досі не знала, як можна жити далі після вбивства. Тепер його смерть була остаточно на мені, і що найстрашніше, я не знала точно, які саме відчуття від цього в мені домінували.

    — Наталіє Владиславівно... — вирвалося зі стогоном – я чіплялася за її ім'я, як за спасіння, чуючи глибоко всередині її докірливий тон і ясно бачачи, як десь по коледжу, а можливо, навіть за його межами, у моїх пошуках стрімголов гасає Антон, поки директорка навіть не здогадується, що її раба та підопічна, за яку вона вимушена нести відповідальність, зараз лежить на холодному снігу і повільно втрачає свідомість.

    «Антоне... Ти такий чудовий – як шкода, що я закохалася не в тебе... Справді шкода.»

    Минуло трохи більше тижня, перш ніж я дозволила коридорному духу укласти себе в міцні обійми. Четвер. Я повільно плетуся коледжем, пропалюючи вузький коридор, у який ось-ось наважуся проникнути. Мною правлять змішані почуття: туга й огида, сором і страх – це все доводить до сказу.

    Вона йде назустріч, і я практично не сподіваюся на її погляд у відповідь, але щиро намагаюсь його зловити. У мене вийшло. Не зупиняючись, ми утворюємо зустрічними прямими, що виходять із наших очей, розряди електричного струму.

    — Кицюню, ти вже здорова? — жінка дивиться на мене із непідробною щирістю, перед якою можна хіба що здатися.

    — Ні. — відповідаю я подумки, впевнено і прямо глянувши на улюблене обличчя, — Не сміюсь, не плачу, не кричу, не сплю, не їм, майже не дихаю. Мені погано! Дивіться! У моїх ногах немає ані сил, ані впевненості, мене хитає із боку на бік, а моє дихання гаряче і уривчасте – дивіться: я згоряю! Прошу, не йдіть, побудьте зі мною хоча б іще одну секунду... Побудьте поряд... Благаю! Мені так Вас не вистачало, поки моє тіло то тліло, то синіло в полоні нескінченої ковдри...

    — Напевно... — відповідаю вже вголос і кривлю обличчя у звичній усмішці – розгублена, мабуть, ідеальна усмішка у відповідь.

    Раптом обидві ми зупинилися – я ламаюсь під силою непереборного і незрозумілого потягу до її таємничої душі та холодної, як лід, прекрасної, як місяць, оболонки. Я заплющую очі і відкриваю їх назад, але вона не зникає, тому що це не сон і не галюцинація. На очах ледь не виступили сльози. Я зрозуміла в цей момент для себе найголовніше: не має значення, із ким вона і кого саме вона кохає, адже головне, щоби вона просто була. Але думати про жертву моєї ревнощів було нестерпно, тому я не переривала мовчазну перестрілку очима. Стрижень моєї образи ламався під її наполегливим і зрадливо ласкавим поглядом, хотілося зупинити час і обійняти її, забувши про все святе...

    — Я сумую! Сумую! Сумую! — беззвучно кричу.

    — Говори же... — сказала вона тихо, ніби боячись, що перерва не заглушить її слів, — Пішли зі мною... — вона повела за собою, вкриваючи тишею кабінету від усього життя на цій землі.

    — Що ти хотіла мені сказати?

    — Я? Ні... — мене затрусило від спогадів, які раптово наповнили собою приміщення до стелі, накривши нас своєю хвилею з головою.

    — Твій погляд кричить! — директорка стояла зовсім близько і суворо дивилася мені в обличчя, — Але тільки про що? Що я безжалісна відьма? — серце тьохнуло, — Що на моїй совісті занапащені душі? Що я уламок криги, який нічим не розтопиш? — вона говорила це доволі спокійно, але не приховуючи своєї образи, — Так знай же, що ти така сама, як і я!

    — Що? — здивовано я, здається, перестала ненадовго дихати.

    — Настала черга розповісти тобі про щось важливе, про що мовчати вже немає ні часу, ні сил, ні сенсу. — жінка стомлено присіла на край столу. Я напружено стежила за кожним її жестом.

    — Господи, про що ж? — проковтнула.

    — Зараз розповім. Тільки перед цим прохання. — директорка на секунду замовкла, — Ні, навіть не так. Настійна рекомендація. — я відчувала пульсацію вже всім своїм тілом, — Більше ніколи так не роби. — із-за спини вона дістала ту саму червону папку, демонстративно кинувши її на інший край столу.

    ---------------------------------------------------------------------------------

    У полоні солодких думок

    І віршів, що наче з ванілі,

    Тону я, роблячи крок

    До хмар, ніжно що білі.

    У полоні надмірного щастя

    Відчуваю я рідне плече,

    Лечу і не можу я впасти,

    Бо хтось на крилах несе.

    У полоні солодкого сну,

    Мільйонів прекрасних видінь,

    Я, немов в океані, тону

    І за вами ходжу, наче тінь.

    У полоні закоханих мрій,

    На жаль, я знов забуваю,

    Що Ваша посмішка — хміль,

    Жага, що мене поглинає.

    У полоні марних надій

    Кохаю і навіть ревную,

    У грудях знову цей біль:

    Я знову за вами сумую.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Катріночка
    12.01.2024 00:23
    До частини "Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються"
    Спойлер!
    Головна героїня - просто втілення відчайдушності! То на танець запросила, то в кабінет забралася! Вліпає постійно у якісь пригоди - ще отримає за це по повній, відчуваю! Шкода Антона... І не знаю, нащо він взагалі сподівається? Наївний хлопчик)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше