Зміст
  • Спасителька або замість прологу
  • Розділ перший або чому місяць такий яскравий
  • Розділ другий або всі викладачки — відьми
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...
  • Розділ четвертий або місячне проміння крізь вишневе серце
  • Розділ п'ятий або випадкових зустрічей не буває
  • Розділ шостий або чи здатні відьми кохати?
  • Розділ сьомий або печатка мовчання
  • Розділ восьмий або ув'язнення
  • Розділ дев'ятий або час не любить жартувати
  • Розділ десятий, у якому всі таємниці розкриються
  • Розділ одинадцятий або під стать одна одній
  • Розділ дванадцятий про почуття за дванадцятибальною шкалою
  • Розділ тринадцятий про тяжкі зізнання
  • Розділ чотирнадцятий або у вир з головою
  • Розділ п'ятнадцятий, у якому вогонь забирає причини болю
  • Розділ шістнадцятий про ту, що править світом
  • Розділ сімнадцятий або прогулянка небом
  • Розділ вісімнадцятий або мрії повинні здійснюватися
  • Розділ дев'ятнадцятий або перший самостійний політ
  • Розділ двадцятий, де я прохатиму не забути
  • Розділ двадцять перший, де я боятимусь помилитися
  • Розділ двадцять другий або по той бік добра і зла
  • Розділ двадцять третій про прогулянку в осінньому лісі
  • Спасителька або замість епілогу
  • Розділ третій або грань, через яку не можна...

    Сіре лютневе небо блищить у краплях дощу, застиглих на лінзах. Дощ граціозно падає на землю, зливаючись із талим снігом, утворюючи темно-сині, як і мої думки, калюжі. Дивно, а раніше я ніколи не замислювалася: коли все-таки настає кінець? Січневої холоднечі, неймовірно довгим зимовим канікулам, самій зимі, яка й так досить довго балувала нас своєю присутністю... Цікаво, а який термін у земного кохання, у скорботи, що розриває думки і високе небо? Коли настає кінець людському серцю, яке раптом може просто не витримати?.. І зрештою, чи існує вічне кохання у світі, над яким панує смерть? Адже коли одна душа зігріта Богом, друга теж, безперечно, потребує тепла...

    Ноги мимоволі змішували чорний талий сніг разом із брудом доріг, якими повз білі обшарпані будинки довгими кривими рядами без особливого ентузіазму повзли учні, гнівно вигукуючи прокляття у бік майже забутого за місяць коледжу:

    — Якого біса? Я й відпочити не встиг зовсім, а тут тобі раз!

    — А я і забув взагалі, що навчаюсь...

    — Скоріше б тільки кінець навчального року...

    — Можу заприсягтися, товариші! Кожні канікули мрію лише про початок нових канікул! — раз у раз вигукував невдоволений натовп, мимоволі потішаючи мій розум.

    Гадаю, якби хоч хтось того ранку тільки зміг розгледіти моє заховане в капюшон обличчя, неодмінно побачив би, як усі його майже дитячі риси стають тьмянішими й тьмянішими, а після остаточно розчиняються на тлі зловісної посмішки – я чекала на цей день цілий місяць! Місяць. Чортовий місяць! Так, той самий місяць, який, можливо, було дано для того, щоби колишні ганебні мрії та думки, що клубилися всередині, вщухли, зникли, випарувалися разом із вируючими почуттями, даючи волю новим, раціональнішим або хоча б менш ризикованим.

    За місяць, та хоч за тижневі канікули, будь-яка симпатія і надумане кохання випаровувалося, виявляючись банальною нерозсудливістю, симптомом втрати, бажанням витіснити одні страждання іншими, бажанням відчувати любов, щоби писати, щоби пальці могли звертати покірні думки і спокусливі образи прахом, які охайно збираються в рядки, а потім – у вірші, але є одне але: навіть одна думка про кохання тепер здавалася нестерпним тягарем, тяжким злочином. Вона лякала і постійно змушувала кричати: «Ні!», — а відчуття абсурдності більше не хвилювало і не викликало дитячого захоплення, що ховалося за стіною приємного болю. Усе до одного: ніби ця роль перестала бути моєю роллю. Просто є люди, яких не можна кохати. І вона була в цьому списку першою, хоч і до її появи цього навчального року взагалі не існувало жодного списку.

    Так, як і слід було припустити, нічого не минуло. І забігаючи наперед, можу сказати, що не мине і після літніх канікул, і після ув'язнень довжиною в довгі місяці, це не мине навіть за рік (хоч навчальний, хоч календарний) і за два не мине. Просто інколи таке трапляється: усе, що було лише дитячою спробою відчути знову, стає дорослим, хоч і не зовсім здоровим, забороненим почуттям; те, що було твоїм амплуа, стає грізною правдою життя, а правда, вона ж не відпускає і не відпустить тебе ніколи.

    — Заборонений плід солодкий? — реготали мої думки, зловісно висміюючи свою господиню.

    — Директора кохати — величезна праця... — сумно підсумувала я, завмерши в радісно-гіркому передчутті перед брамою, за якою крізь залиті дощем окуляри проглядалася сама будівля нашого коледжу.

    — Директора кохати — величезна дурість! — ще раз посміявся із мене внутрішній голос, ніби навмисне штовхаючи надвір.

    Іду. Переді мною розгортається величезний шмат мокрого чорного асфальту, який старанно розчищається від талого снігу та крижаної води тим самим двірником. Несподівано зупинившись, я пильно спостерігаю за кожним рухом літнього чоловіка, щоби розгадати чергову загадку директорського гніву, свідком якого я стала ще більше місяця тому.

    Мітла недбало, із пронизливим шарудінням, ніби зі скрипом, знову і знову торкається асфальту – крижані бризки розлітаються на всі боки. Мені здалося або в тоді я дійсно побачила її очі і на одну мить у них пірнула, ставши спостерігачкою вже із зовсім іншого ракурсу: мітла, наче тонка юна дівчина, зі стогоном звивалася по землі і з вереском підлітала в повітря, а кожен дотик з асфальтом залишав на її прекрасному тілі криваві садна. Моє серце стиснулося – цьому стражданню не було меж.

    — А-а-а! — тільки й крикнула я, щільно затиснувши рот обома руками.

    — Що вже сталося? — гукнув мене до болю знайомий голос. Краєм ока я помітила грізну директорську тінь – і мене облило холодом ще до того, як її довгі пальці лягли мені на ліве плече, але я мовчала, не зводячи очей з картини, яка кинула мене в справжнісінький жах. Я не бачила, але я відчула, як жінка підвела очі, я відчула, як вона вловила поглядом той момент, коли дівчина плюхнулася додолу прямо обличчям і пройшлася ним по асфальту, залишаючи тонкий кривавий слід.

    — Скільки можна вам уже пояснювати?! Коли це вже припиниться, врешті решт? — отямившись, розлючена жінка кинулася до двірника і вихопила прямо з рук бліду і закривавлену дівчину, притиснувши її до себе. Поки директорка трясла повітря оглушливим криком, а двірник здивовано відпирався, мені вдалося підійти ближче і розглянути дівчину трохи краще: вона була зовсім гола, а чорне, як смола, волосся самотньо звисало з плечей, а худі змучені руки з останніх сил чіплялися за дублянку роздратованої білявки. І ось її нещасний погляд випадково звертається до мене.

    — Тільки не бійся мене... Я тобі не ворог! — шепочу ледь чутно, ні крапельки не сумніваючись, що дівчина мене чує, поки мене саму мучить сором за те, що я, остовпівши, тільки спостерігала за цим проявом садизму, — Нелюд!

    — Де Ви взагалі взяли цю мітлу? Ми ж вам видали зовсім інше обладнання... — продовжує жінка, як раптом жахливе видіння зникає, а директорка чомусь притискає до себе звичайнісіньку мітлу.

    — Я не розумію, про що Ви. — твердо заперечив двірник.

    — Ті були пластмасові, а ця дерев'яна! Кого Ви намагаєтесь обдурити? Та за яким взагалі... — скоєна мною помилка, а саме попадання в поле її зору, дало свої плоди. У її погляді вперто видніється і «Я знаю, що ти бачила», і «Тільки не надумай комусь розповісти!», і «Швидко на заняття – не до тебе зараз!» одночасно. І я покірно ступаю всередину, марно намагаючись розібрати крики за спиною, які забирає вітер уже біля входу в саму будівлю коледжу.

    — Я думала, як вона… Господи! Я відчуваю, як вона! — щоразу ковтаючи гірку слину, повторюю про себе, розгублено озираючись назад, уже через вікно краєм ока спостерігаючи, як директорка дбайливо несе за собою мітлу, а двірник, підозріло посміхаючись, зневажливо дивиться їй услід.

    — Сюди! — кричить вона жестами своїх пальців, мовчки закликаючи мене до себе – і я корюся.

    — Здрастуйте... — чи то, бо так треба, чи то від страху несподівано видаю я, ніби то наша перша з нею зустріч за сьогодні.

    — Доброго ранку. — задоволено усміхається вона, — Що скажеш?

    — А що я повинна сказати? — ошелешено дивлюся їй прямо в очі, раптом опиняючись на плаву.

    — Ти точно щось хотіла сказати мені тоді.

    — Він нелюд? — не розтискаючи губ, питаю, щоб навіть коридорний гул не підслухав нашу розмову.

    — Ти скоро все дізнаєшся. — відповідає жінка вже вголос, лише поглядом розповідаючи про те, що я і так уже багато чого чудово розумію.

    — О! Наталіє Владиславівно! Можна Вас? — обтрушуючи від дощової води смішну синю шапку із рожевим бубонцем, на порозі з'являється Олександр Вадимович, який вкотре так недоречно перериває наш діалог.

    — Чого вам, Олександре Вадимовичу? — обертається вчителька, ніби забуваючи про мене.

    — Наталіє Владиславівно, я просто слізно Вас прошу... — він, ніби мимоволі, обійняв жінку мало не за талію і відразу отримав відмову, так і не договоривши до кінця – директорка вирвалася, до того ж різко вдаривши настирливого підлеглого по руці.

    — Усе, не підходь до мене більше! Я зайнята! Наче не видно! — із обуреним криком, не змінюючи лише положення мітли, вона розчиняється в сірому коридорі.

    — Здається, вона не полюбляє зайву фамільярність. — сухо помічаю я, щойно відійшовши від гніву, що раптово спалахнув усередині.

    — А Ви все, дівчино, ревнуєте, я подивлюсь? — хитро посміхнувся педагог.

    — Тільки не подумайте, заради Бога, що вас! — грубо відповідаю я, так і залишаючи його стояти зовсім самотнього й мовчазного, відчуваючи себе в цьому бою переможницею, насолоджуючись жахом таємниці, завіса якої сьогодні була відкрита тільки для мене однієї.

    Оглушливий дзвінок уже встиг продзвеніти двічі – це означає, що розпочався урок. Коридори коледжу, ніби за помахом чарівної палички, спорожніли, залишивши мене наодинці із роздумами, що безжалісно стискають мій розум. Намагаючись навіть дихати безшумно, акуратно піднімаюсь на другий поверх, як раптом звідкись знизу, із підвалу, долинає якийсь підозрілий шурхіт.

    Миттєво завмерши від страху, ніби і там відбувається щось жахливе, я нахилилася через перила і звернула всю свою увагу на підвальні двері: сходи, що вели вниз, були темними, і навіть промінь сонячного або хоча б електричного світла їх не осяяв – у підвалі було тихо, здавалося, ніби там нікого взагалі не було. Спустившись на декілька сходинок, максимально нахилившись уперед, я завмерла: чийсь голосний шепіт, що долинав з прочиненої, що мені все-таки вдалося розгледіти, двері, врізався в мої вуха.

    — Я не розумію, як він тебе тут знайшов, а головне, для чого. Підозрілий тип. А найогидніше, що за документами абсолютно чистий. — шепіт на півхвилини припинився: ми удвох уважно слухаємо порожнечу, — До повного місяця ще купа часу. Хоча цей обряд не вимагає якоїсь певної фази, але в повний місяць вогонь палає неймовірно яскраво. — пауза, — Жертва? Знайдена. Причина – поки що ні. Але ми на правильному шляху...

    — Це ж вона! — крикнула я подумки і щодуху рушила назад до коридору, до жахів злякавшись не стільки почутого, скільки свого захоплення, яке я зазнала від загадки зловісного плану, який зароджувався десь там, унизу, свідком якого мені знову довелося стати. Я бігла, але весь цей час відчувала на спині пильний погляд і так по-дитячому боялася обернутися, — Відьма!.. — тепер уже без жодних сумнівів.

    Пройшовши ще трохи довгим коридором, вивернувши вже в зовсім інший коридор, у якому не було вікон, а тільки якісь двері, сходовий проліт, а ще кам'яні сходи, які вели до їдальні, я зупинилася, щоби віддихатися, і притулилася обличчям до холодній стіні – голова паморочилася, думки плуталися. За цей день довелося дізнатися надто багато нових загадок про жінку, яку, здається, кохала, розгадки яких я воліла б відкласти до кінця своїх днів.

    Але... Чи кохала я її? Так – тепер уже однозначно. Коли побачила її ж очима нещасну дівчину, яка звивалася на землі, коли відчувала її погляд і довгі пальці, коли мовчки запитувала її і читала відповідь не по губах, а по очах, і навіть тоді, коли почула німу розмову в підвалі. Може, вона говорила із мітлою, точніше з тією загадковою особою, яка прикидається для очей людських звичайнісінькою, нічим не примітною дерев'яною мітлою? Тієї миті я все розуміла і не розуміла нічого взагалі, усе здавалося таким необхідним і таким неважливим, але в будь-якому випадку потрібно було зупинитися і перевести дух.

    — А якщо жертва – це я? — не знаю, чи я це сказала вголос, прошепотіла чи тільки подумала, але ця думка анітрохи не стривожила мене – вона навіть втішала.

    — Ти справді так вважаєш? — тіло скувало холодом, і я ледве пересилила себе, щоб обернутися.

    — Здрастуйте, Наталіє Владиславівно... — сказала я тихо, практично без сил.

    — Доброго ранку. Не хитайся коридорами під час уроків, будь ласка. Що зараз у вас? — сказала вона спокійно і ласкаво, зовсім іншим, звичайним тоном, не таким, як одну репліку тому.

    — Не знаю, я нічого не знаю. Не пам'ятаю, у якому ми кабінеті, яке зараз заняття та день тижня... — розгублено шепотіла я, опустивши погляд униз.

    — Ну, давай поміркуємо разом. Якщо вчора був вихідний...

    — То сьогодні понеділок. — погодилася я.

    — Правильно. — підтвердила директорка і рушила до сходів, які вели на другий поверх – я побігла слідом, — А який за ліком урок може бути о восьмій-п'ятнадцятій?

    — Перший, Наталіє Владиславівно! — радісно доповіла я, — Французька мова.

    — Іди. — суворо наказала жінка, вказавши рукою на вузький коридор, а я слухняно рушила геть.

    У кабінеті було гулко – викладачка кудись вийшла. Без скрипу відчинивши дерев'яні двері, я спробувала зовсім непомітно потрапити до класу, але незважаючи на зайнятість кожного якоюсь надважливою справою, пробратися непоміченою від кінця кабінету до першої парти мені не вдалося.

    — О! А ось і королева балу явилася! — засміявся хтось із хлопців. Я промовчала.

    — Я склеїла ледь не під випуск директорку, а чого досяг у житті ти? — засміявся другий.

    — Забий. Вони просто дурні. — ляснула по плечу сусідка по парті, навіть не підводячи свого байдужого погляду – до речі, її байдужість мене завжди захоплювала.

    — Ти зрадила Світлану? Як вона це переживе? — сміявся хтось із одногрупниць.

    — Ось побачиш, вони сьогодні посміються, а завтра вже ніхто про це не згадає. — знову пробурмотіла сусідка по парті.

    — Зі Світланою Сергіївною так не вийшло, а шкода... — зітхнула я.

    — Тому що вона не директорка. Це директорка вміє дивитися так, щоб пам'ять стерти раз і назавжди. Вони пам'ятають це лише до найближчого уроку літератури, ось побачиш! Відьма, вона і в Африці відьма, чого вже про Україну казати...

    — Відьма... — навіть не посперечалася я.

    — І все-таки, що тоді було? На балу? — дівчина звернула до мене свій зовсім порожній і неживий погляд.

    — Наслання... — встигла хрипко відповісти я до того, як у кабінет увійшла наша кураторка.

    Це була жінка середніх літ, загалом недурна собою, однак кожен її жест і навіть посмішка були просякнуті лицемірством, а парфуми пахнули обманом, що мене в ній, безперечно, відвертало, тому я намагалася навіть не дивитися на її витончену кулясту зачіску та вбрання, які на пару років її, звичайно, молодили, але точно не робили привабливішою. Я відвернула своє обличчя і мовчки вирячилася на парту, намагаючись максимально поринути в улюблений образ, який і так переслідував мене всюди, але ще одна розмова була неминучою.

    — Ну що, ти знову запізнилася сьогодні? — повстала вона переді мною. Мені знадобилося зусиль, щоб підняти погляд. Цікаво, чи заведе вона розмову про новорічний бал або вона теж цього вже «не пам'ятає», адже на зимових канікулах точно перетиналася з нашою dame d'école?

    — Я ніколи не запізнююся... — намагалася насупитися я.

    — Ні, це не так. Ти вже вдруге за цей навчальний рік помітно спізнюєшся на перший урок. Що відбувається? — вона говорила це з таким занепокоєнням, ніби я не запізнююся, а прогулюю заняття, і не вдруге, а другий рік поспіль, але тільки це занепокоєння було брехливим — я-от прекрасно розуміла, що їй просто влітає від керівництва. І ця думка гріла, адже я знала, хто її керівництво.

    — Вибачте. — сухо відповіла я.

    — Що, знову Світлана Сергіївна? — вона посміхнулася настільки слащаво, що до мого горла підступила нудота. Я криво посміхнулася у відповідь, — Ох! І що ж нам робити з цією любов'ю? І що тобі потрібно від дорослих жінок? — я мовчала – зрештою, це було навіть смішно.

    — Отже, староста захворіла, а на наступному уроці треба буде ось це до секретаря віднести. Впораєшся?

    — Я?

    — А чому б і ні? Що у вас буде за наступний урок? Англійська? Подейкують, що ти від викладачки, як ошпарена, бігаєш – от і буде тобі щастя! Директор просто тільки на другому уроці приходить... — жінка простягає мені великий коричневий конверт.

    — Як? — розгублено розглядаю однотонну упаковку, згадуючи про те, скільки разів за цей ранок нам довелося зустрітися з директоркою, — Її ще немає на роботі?

    — А що тебе дивує? Це ж дирекція, а не прості смертні вчителі... — розвела руками вона, не надавши ніякого значення моїм словам.

    Закінчився урок, пройшла перерва – директорки справді ніде не було, тож я вирушила на пошуки викладачки англійської мови. Застала її тоді, коли вона виходила із кабінету. Висока молода витончена брюнетка із великими синіми очима, схожа на якусь принцесу із диснеївських мультфільмів, здається, збиралася відносити до викладацької академічний журнал.

    — Тільки не дивися їй у вічі... — але пізно – я подивилася.

    — Good morning! 

    — Здрастуйте... — я десь уже бачила ці очі, ці сині, як осіннє тривожне небо, очі, які дивилися на мене, ніби із потойбіччя, що жили окремо від своєї господині, кликали мене до себе, манили й загравали, ведучи мовчазний діалог. Ці очі належали іншій дівчині – я знала це точно. Як і те, що цю дівчину я колись дуже кохала, а зараз вона вже давно мертва. Тому блакитне світло прекрасних очей завжди обпалювало мені повіки та щоки, а серце ревно стукало в грудях, звинувачуючи загадкову вчительку в крадіжці. Але колись і скорботі настає кінець, а тому я холоднокровно продовжила:

    — Скажіть, Ілоно Сильвестрівно, Ви не будете проти, якщо я на Вашому уроці відлучуся ненадовго, оскільки мені треба дещо передати директорці через секретаря... Олена Андріївна просила саме на другому уроці...

    — Не буду. — байдуже відповідає жінка і йде, мабуть, до викладацької, але це вже зовсім не важливо: вона ж не директорка...

    — Тепер залишилося тільки дочекатися походу до секретаря... — притискаю до себе шарудливий пакет, тільки мовчки оглядаючись услід викладачці, що пішла, — Ні, вона ніколи не була б до мене настільки байдужа. Боже! Як же я тепер ненавиджу ці очі...

    Двері до приймальної повільно відчиняються: за маленьким столиком, повністю поглинена паперами, сидить симпатична дівчина, Юліана Владиславівна, секретар директора. Поглянувши на неї, я вперше, здається, відчула заздрість: адже вона постійно бачить її, може входити до кабінету без попередження, навпаки попереджаючи про візити інших...

    — Вибачте, Олена Андріївна просила вам передати ось це... — простягаю секретарці конверт – та спочатку кидає на нього лагідний погляд і навіть хоче вже взяти, але розглянувши його ближче, як від киплячого чайника, різко прибирає руку.

    — Це особисто директорці... — каже ледь чутним шепотом.

    — Чорт! Що тут взагалі відбувається? — кричать думки, а потім я уточнюю вже вголос:

    — Вона на місці?

    — Давно. — у відповідь я посміхнулась. Значить, я все ще не збожеволіла – ну, принаймні не остаточно...

    — Наталіє Владиславівно, можна? — легенько постукавши, протискаюсь уже всередину самого кабінету директора. Дивно, але я тут ніколи не була раніше, хоча і часто собі малювала це місце у снах та фантазіях. Що іще дивно, тут все виявилось саме таким, як я собі уявляла, навіть розташування столу та стільців.

    — Ти?! — ніби від подиву підстрибнула жінка, але я була впевнена, що вона точно знала, що сюди прийду саме я.

    — Я. Це Вам просила передати... Ця... Курка, е... Кураторка... — я простягла праву руку вперед.

    — Я знаю. — лагідно посміхнулася директорка, взявши з моїх рук конверт і потім поклавши його на стіл під велику червону папку, — Ти все ще не хочеш мені нічого сказати?

    — Хочу. — уперше за стільки часу наші погляди так щільно притиснулися один до одного, і в її погляді я побачила вічність. Це були світло-зелені очі, у яких хотілося потонути, які притягували до себе із неймовірною силою, порівняно із якою навіть синь потойбічного погляду втрачала свою міць і поступово зникала із пам'яті. Я нахабно і відважно заглядала в самісіньку глибину, куди мені шлях був заборонений, але в той же час був давно відкритий (принаймні, так здавалося), і вперше за весь цей час я відчувала не дикий страх, а ніжність, що наповнювала порожнечу, що заповнювала серцевий простір. Мій погляд був сміливим і мовчазно повторював: «Я кохаю Вас!» — поки я ще раз повторила вголос:

    — Хочу. Але ніколи Вам цього не скажу і ні в чому не зізнаюся.

    — Я знаю. — усміхнулася владна білявка ще тепліше – здавалося, навіть на вулиці визирнуло сонце, а золоте проміння залило мовчазний директорський кабінет.

    — Я піду?

    — Іди. — із якимсь глузуванням у голосі наказала жінка, і я поспішила покинути її обитель, навіть якщо мені цього катастрофічно не хотілося. Перед тим, як остаточно вийти в коридор, я кинула ще один довгий ревний погляд на Юліану і, відвернувшись, гірко, але беззвучно зітхнула.

    — Цю грань не можна переступати, але переступити її – ще складніше!.. — звернулася я подумки до тихого змерзлого коридору, який під акомпанемент урочної тиші безтурботно грав із коханою ним порожнечею.

    __________________________________________________________________

    Наврочив пастку сатана,

    Серце кинувши за ґрати:

    Таки існує грань одна,

    За яку не слід ступати.

    Та і як за неї ступиш?

    Смішно й меншого бажати!

    Зникнуть легше серед вулиць,

    Ніж всі грані подолати...

    Є межа сльозам, скорботі,

    Бува скінченною любов,

    Та володарка на троні

    Все має владу без умов.

    Кохання в серці купина

    На душі зриває квіти:

    Існує просто грань одна,

    За яку ніяк ступити...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.