Тантал

Спочатку я думав, що це сон. Адже вперше за стільки років у мене не тріщала голова, не пекло в роті та не було звичного вранішнього бажання померти. Отже, я таки або помер, або сплю.

Я стояв посеред засніженої дороги. Хмари, що щільно закривали нічне небо, випускали мертве світло, якого вистачало рівно настільки, щоби вихопити з непроникного мороку темні силуети довкільних об'єктів. Жовтувате світло дорожнього ліхтаря затишно лягало на сніг, що вкривав землю недоторканим пишним шаром. Було так тихо, наче це місце не знало, що таке звук. Можливо, причиною був непроникний туман, який, здавалося, змішався з темрявою й ховав у собі навколишній світ. Я помітив дорожній вказівник, але не зміг розібрати на ньому напис.

Прямо переді мною височіла широка триповерхова будівля. Вона була темною, тільки в одному вікні на третьому поверсі горіло червоне світло. Зайшовши збоку, я побачив те, що невимовно вразило мене — будинок, при всій своїй ширині та висоті, був завтовшки не більше метра. Дивно, як тільки він не впав. Від плаского будинку в чотири боки розходилися доріжки, що губилися в тумані.

Поки я стояв і намагався зрозуміти, що це за місце, з темряви в мій бік випливла фігура. Обличчя годі було розгледіти, істота, здавалося, не мала шиї, і голові починалася відразу від тулуба.

Істота наближалася прямісінько до мене. Вона, мабуть, пливла в повітрі, тому що рухалася без єдиного звуку й не залишала слідів на снігу. Тремтливий панічний страх зародився в грудях і був готовий прорватися назовні. Не думаючи, я кинувся до будинку, щиро сподіваючись, що зможу там сховатися. Про те, що там може підстерігати ще страшніше створіння, я не думав.

Мені пощастило, двері були незамкнені. Я вскочив у будинок і опинився в невеликому вестибюлі. Направо й наліво розходилися коридори, прямо переді мною підіймалися сходи. Я кинувся вперед; мої черевики квапливо стукотіли кам'яними сходинками.

Я добіг до другого поверху й завмер. Внизу грюкнули двері — отже, істота вже в будівлі. Притискаючись до курної стіни, я пішов темним коридором направо, стримуючи хрипке прискорене дихання. Серце ось-ось було готове вистрибнути. Нарешті, я намацав двері, повільно провернув ручку і відкрив. Слава Богу, вони не скрипіли. Без жодного звуку нишкнув всередину й обережно зачинив двері.

Я опинився в невеликому кабінеті, обставленому ​​звичайними меблями: письмовий стіл, книжкова шафа, пара крісел, комод. На стіні висів годинник із гирями. Стрілки на потемнілому циферблаті показували 9:41. На моєму годиннику було 7:15. Можливо, вдень ця кімната виглядає навіть затишно, але зараз у напівтемряві в ній було щось зловісне.

Я прислухався — начебто тихо. Ступив на килим і тут сталося дивовижне. Ноги почали повільно провалюватися в підлогу, що раптом втратила міцність. Стіни прийшли в рух — потемнілі від старості шпалери зі складним візерунком танули, ліниво стікаючи величезними блискучими краплями. Шафа з книгами здригнулася й повільно осіла з неприємним чавканням, перетворюючись на химерну купу. Така ж доля спіткала й інші меблі. Здавалося, що кімната і все, що в ній, зроблене з воску і хтось включив опалення на максимум.

Настінний годинник теж почав стікати, наче на картині Далі, але стрілки залишалися на місці, шалено обертаючись із противним дзижчанням.

Я зробив крок назад, насилу видираючи ноги з в'язкої підлоги. Довелося залишити в ній взуття. Намацав двері та миттю вискочив у темний коридор. Як приємно було знов відчувати під собою тверду поверхню! Химерна кімната стікала до центру, де утворився вир, що засмоктував у себе меблі. Годинникові стрілки на стіні зупинилися й показували 9:47. Серед мішанини речей я побачив свої черевики. Вони з'явилися на верхньому краї виру, мить — і зникли. Страшно подумати, що сталося б зі мною, якби я не втік звідти.

Я зачинив двері тремтячими руками. Куди ж я потрапив? Що це за дивне місце? Я спробував загадати останні події мого життя, та в голові була порожнеча. Лише пронизливий скрип, крик, спалах і все. Якщо це сон (а я щиро сподівався, що це він), то нічого страшного не має трапитися й рано чи пізно я прокинуся. Але що, як це нехай дивна, але реальність? Що як я ніколи звідси не виберуся? І ця незбагненна істота... Від неї не було жодної загрози, але всім своїм єством я не міг витримати перебування поряд із нею.

Коли я спробував відкрити двері, у мене нічого не вийшло, вони немов приварилися до одвірка. Потім почали плавно розтікатися, поки, нарешті, не злилися зі стіною. Дверей більше не було, і страшної кімнати теж.

Я рушив далі коридором, але дива — чим ближче підходив до вікна в його кінці, тим далі воно відсувалося. Коридор витягнувся нескінченно далеко вперед, і вікно перетворилося на маленьку крапку. Йти далі не мало сенсу, і я пішов в інший бік. Але коли озирнувся, то побачив, що вікно почало наближатися, доки не опинилося на попередньому місці. Тільки я зробив крок у його напрямку, як воно знов почало тікати в далечінь.

Залишилося піти до сходів, які, на щастя, нікуди не дівалися. Піднявшись на третій поверх, я повернув наліво. Два кінці лампи денного світла горіли червоним світлом, немов очі дракона, тьмяно освітлюючи приміщення.

У цій напівтемряві я побачив зелені двері, що м'яко скрипнули, коли я увійшов у кімнату. Першим, що впало в очі, було старовинне ліжко, знайоме мені з дитинства, коли я гостював у бабусі: високе, з блискучими металевими набалдашниками у формі шишечок. Гора білосніжних подушок, складених одна на одну чітко за розміром, починаючи з найбільшої, височіла на синьому покривалі. Більше в кімнаті нічого не було. Тобто, зовсім нічого — ліжко, здавалося, висіло в темряві; з-під покривала, що спускалося до самих ніжок, миготіло бузкове світло. Я заліз на ліжко з ногами, і воно несподівано злетіло. Вчепившись у холодну металеву спинку, я мчав у цілковитій темряві. Страшно не було зовсім. Мене охопило п'янке відчуття польоту, яке буває тільки уві сні. У животі зародилося дражливе, радісне відчуття, і я щосили закричав.

Я не знав, куди лечу і як довго, доки не помітив світлу пляму. Ліжко летіло прямо на неї. Вона все збільшувалася, і я міг розгледіти, що пляма нагадує шматок пейзажу, вирізаного і вставленого в темряву.

Я розрізняв пагорби, вкриті свіжою травою з вкрапленнями жовтих, червоних і синіх кольорів. Між пагорбами мирно текла річка; на її поверхні поблискували сріблястою лускою жваві риби. Поруч здіймалася гранітна скеля з пласкою, як стіл, вершиною, на якій стояв симпатичний будинок. Ретельно побілені стіни, доглянутий двір без єдиного листочка й гілочки.

Це місце дихало спокоєм і умиротворенням. Невдовзі ліжко приземлилося в тихому дворику. Я зліз зі свого літального засобу та пішов до невеликого городу за будиночком. Там буйно росла картопля, кукурудза, помідори — я відчував, як вони радісно тягнуться вгору, наповнені життєвими соками.

Я стояв і дивився на річку, милувався темною смугою лісу, квітучими полями, що тягнулися до горизонту, розчиняючись у синій імлі. Тепле повітря було напоєне пахощами квітів і молодої трави. Я почувався напрочуд спокійно й мирно.

Потім я побачив неймовірної краси квітку. Її пелюстки переливалися всіма барвами веселки. Я схилився над цим прекрасним витвором природи, щоби краще роздивитися, і помітив на пелюстці сірого жучка. Він діловито повзав по квітці, немов господар, що доглядає за своїм господарством. Але, лиш я взяв його в руку, він різко завмер, прикинувшись мертвим. Оглянувши його, побачив, що жучок зроблений із сірої пластмаси. На спині був вибитий серійний номер Б 2135.

Раптом усе зникло, немов хтось різко зірвав полотно з намальованою картинкою.

Я знову стояв у порожньому холодному коридорі цього моторошного будинку. Мною заволоділа туга від безвиході та самотності. Двері, скільки їх не смикав, більше не відкривалися.

Я рушив в інший бік коридору, коли почув тихий шум із боку сходів. Напевно, це було та страшна істота! Притискаючись спиною до стіни, я випадково намацав нові двері, відчинив та тихенько шмигнув всередину. Серце шалено калатало в грудях, здавалося його стукіт чутно на весь будинок.

Я озирнувся. Це виявилася та кімната, яку я помітив ще на вулиці. Він стін виходило криваво-червоне світло, що одночасно збуджувало й лякало. Червоні рефлекси від стін грали на чорно-білих квадратах підлоги, блискучих, як лаковані. Стелі не було взагалі. Я бачив синьо-фіолетові силові потоки незрозумілої природи, які пружно і вільно струменіли в чорному просторі. Підхоплені ними, наді мною пролітали дивні речі: антикварний стілець, старе трюмо, що плескало дверцятами, немов крилами, годинник зі стрілками, що невпинно оберталися. Гостро пахло лікарнею.

Посеред цієї дивної кімнати стояла важка дерев'яна шафа з дзеркальними дверцятами. Правда, коли я підійшов ближче, то побачив, що в цих дзеркалах нічого не відбивається. Дверцята були замкнені на ключ, який стирчав тут же в замку. Я відчинив шафу — у ній було порожньо, якщо не брати до уваги синьо-фіолетового кола, що висіло в повітрі, обертаючись за годинниковою стрілкою. Судячи з усього, воно було тієї ж природи, що й силові потоки над моєю головою.

Мить повагавшись, я простягнув руку. Нічого страшного не сталося (я-то був впевнений, що це сон), пальці доторкнулися до прохолодної субстанції, що нагадувала кисіль. Недовго думаючи, я зробив крок уперед і опинився з іншого боку шафи.

Навколо мене був нескінченний засніжений степ і нескінченне ж хмарне небо. Обидва однакового сірого кольору, тільки небо було світліше. Величезне, воно нависало наді мною, поки вистачало погляду. Рівномірне, без жодної плямочки, воно здавалося вічним, древнім, могутнім. У порівнянні з ним, степ сприймалася не таким глибоким, але й у нього відчувалася своя сила, свій сум. Безмежний, він тягнувся до ледь помітної темної лінії горизонту, єдиної межі, що не давала злитися небу й землі.

Тиша огортала все навколо, м'яка, невловна, але постійна. Якби не вона, порожнеча поглинула б мене і весь світ. Я зрозумів, що тут більше нікого немає, і гострий приступ самотності стис моє серце залізним кулаком.

Я обернувся, та порталу не було. Значить, туди мені вже не повернутися, залишається йти вперед. Брести по снігу босими ногами (як я шкодував, що мої черевики поглинула проклята кімната) було ще тією мукою. Ноги швидко скрижаніли і стали як дві заморожені колоди; я їх не відчував, а просто тягав за собою. Я не знав, куди йшов, хоч куди глянь, скрізь одна й та ж картина. Немає орієнтирів, нема за що зачепитися спраглому оку. Степ, небо, сніг, тиша. І я. А більше нічого.

М'язи горіли від втоми, я страшенно змерз і без зупинки трусився. Відчай охопив моє заклякле тіло. Я зрозумів, що довго так не протримаюся. Хотілося впасти в сніг, лежати та не вставати. М'який і холодний, він прийняв би мене й заспокоїв. Назавжди. Ні, не можна лягати, не можна здаватися, потрібно йти вперед. Раптом щось мене врятує, це ж все-таки сон? Так, але уві сні не буває холодно, зауважив я сам собі.

Я не повірив очам — переді мною стояло ліжко з попередньої кімнати. Швидко, наскільки зміг, дошкандибав і заліз на нього, очікуючи рятівний політ. Однак ліжко нікуди не летіло і продовжувало спокійно стояти посеред засніженого степу. Я простягнув втомлені ноги і спробував ні про що не думати. Дивився в небо, поки воно не закрутилося перед очима. Усе швидше і швидше, швидкість наростала, і я на мить заплющив очі.

* * *

Коли я їх відкрив, то побачив сіру стелю, на ній жовтувате світло від голої лампочки. Спробував встати, але не зміг — я був геть замотаний бинтами. Нестерпний біль пронизав моє скуте тіло, я застогнав. Відчинилися двері, я негайно, наскільки зміг, повернув голову й побачив людину в білому халаті Це був немолодий чоловік, з акуратною сивою борідкою й добрими блакитними очима. Від нього приємно пахло сигаретами.

— Його стан погіршився. Галюцинації почастішали, — сказав доктор комусь за собою, кого я не зміг розгледіти.

— Так йому і треба, — невидимий голос був повний презирства. — Хай страждає, як батьки юнака, якого він збив. Ненавиджу п'яничок.

Доктор вколов мені ліки; болю я не відчував. Потім він і його невидимий супутник вийшли. Я подивився на лампочку і провалився в сон.

Я знову стояв на засніженій дорозі. Туман трохи розсіявся і я розгледів дорожній вказівник, на якому було написано «Дрімфог». Прямо переді мною стояла страшна істота, від якої я тікав. Тепер я побачив її перекошене від страху обличчя, широко розплющені очі, у яких відбивалося невидиме світло. Істота втисла голову в плечі так, що здавалося, у неї немає шиї. Вона посміхалася.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.