Цілитель

— Давай, погнали!

Вітька кинувся вперед, а ми за ним.

— Куди так бігти? — хекав Артем. — Ще поки зберуться.

Ми поспішали на майдан біля районного будинку культури, який усі називали Білий дім через колір цегли. Звідти лунав гомін юрби, що зібралася подивитися на чудо — виступ справжнього цілителя, брата Еудора. Його тонке обличчя з пронизливими темними очима дивилося на мешканців з барвистих об’яв, що обліпили усе містечко. «Зніму прокляття, вилікую хвороби, приверну успіх та відверну невдачу у вашому житті», — обіцяли величезні літери.

Уже чималий натовп зібрався біля спеціально збудованої сцени. Чоловіки курили та спльовували, розтираючи плювки черевиками. Жінки перекладали із руки на руку сумки та перемовлялися, поглядаючи на дітей, що нишпорили юрбою.

Початок виступу призначили на сьому годину вечора. Хоча над деревами вже виднівся блідий місяць, та сонце ще не зайшло, і було світло і тепло.

— Бач, ще не почалося, — відсапувався Артем, спершись руками об коліна.

— Бачу, — відрізав Вітька.

Ми просвердлилися крізь натовп ближче до постаменту. Грубо обтесані дошки пахли свіжою деревиною. На сцену занесли стійку з мікрофоном, який використовували під час урочистих святкувань. По краях сцени височіли здоровенні, в мій зріст, чорні динаміки.

Початок затягувався. Над майданом лунали розмови, сміх, лайка. Народ почав нетерпляче підганяти організаторів.

— Починайте! — вигукнув якийсь чолов’яга, і всі засміялися.

— Чого так довго? — протягнув Артем, найменший у нашій компанії. Його руда голова ледь стриміла над сценою, неспокійно оглядаючись навколо.

— Та що там чекати? — Вітька презирливо скривися, оголивши вибитого в бійці зуба.

— Так цікаво ж, — встряв я. — Раптом чудо побачимо.

— Яке чудо? Надувайлівка, як вона є.

Суперечку перервав незнайомий чоловік, одягнений у білу хламиду. Він підійшов до мікрофона, промимрив щось нерозбірливе й пішов у інший бік. Назустріч йому піднявся високий, як баскетболіст, чоловік з об’яви. Він, щоправда, мав не таке тонке обличчя, як на зображеннях, але очі були такими ж пронизливими й темними. Здавалося, що то дві діри, у яких живе щось дике та нестримне, що так і рветься на поверхню.

— Браття та сестри, — залунав над майданом сильний, владний голос. Гомін у юрбі стих.

— Я їжджу містами, я їжджу селами, і скрізь я бачу нещастя. Людей, що страждають від хвороб та проклять, людей, що втратили рідних, людей, що втомилися від невдач та бідності.

— Так, — пронизливо вигукнула баба Нюра. Посивіла раніше часу, вона не дочекалася з Афганістану свого єдиного сина.

— Так, — скорботно стишив голос чоловік. Він зняв мікрофон зі стійки та проходжався сценою, здавалося, заглядаючи людям прямо в душу. — Так, усі ви когось втратили, кожен із вас важко працює й не отримує справедливої винагороди.

Чоловіки схвально загули. На місцевому консервному заводі вже три місяці не платили зарплату.

— Я маю дар, — провадив далі цілитель. — Я не просив його, але він у мене є. Я не знаю звідки, я не знаю як, але точно знаю, що мушу ділитися ним з іншими.

Він обвів натовп дикими очима-ямами та зробив секундну паузу.

— Я прийшов сюди допомагати та зцілювати. Але я знаю, що таких, як я, багато приїздить у місто. Вони дають марну надію, а потім забираються геть із грошима.

Він підвищив голос.

— Але я не такий. І щоби довести це, я готовий просто зараз, прямо на цій сцені вилікувати одну людину. Приводьте!

Останнє слово він викрикнув на всю силу своїх легень, майже оглушивши народ. Запала напружена тиша. Люди переглядалися та ніхто не наважувався зробити крок уперед і вийти на сцену.

— Ну ж бо, не бійтеся! Я вилікую вас!

Почувся шум, і крізь натовп продерся чоловік, ведучи попід руки хлопця. Ми знали їх — це був дядько Іван, агроном, та його син-каліка Михайло. Крім вивернутої з дитинства ноги, через яку він не ходив, а припадав, наче качка, Михайло ще й був… усі називали його дурненьким. Жінки жалісливо поглядали на нього, коли він шкутильгав вулицею, блаженно усміхаючись. Ми ж, що правди дівати, підсміювалися над ним, а одного разу пригостили цигаркою, скрученою із сухого горіхового листя. Михайло вдячно мекав і давився терпким димом. Ми ж реготали, дивуючись, як можна бути таким дурним.

Я відчув пекучий сором у грудях, коли згадав цю історію. Дядько Іван вів сина, вперто стиснувши губи.

— Я бачу! — закричав цілитель, побачивши процесію. — Підіймайтеся, браття!

Батько та син піднялися сходами, де їх підхопив чудотворець і провів на середину сцени.

— Хто ти, брате, та яке в тебе нещастя?

Дядько Іван був невисоким та опасистим, і двометровий чоловік написав над ним, наче лелека над пташеням.

— Я Іван, — нерішуче почав батько.

Натовп ствердно загудів, його добре знали.

— Хто це з тобою? — чоловік вказав на скрученого Михайла, що усміхався всім одночасно.

— Мій син, — тут голос дядька Івана трохи зірвався. — Він хворий.

— Я бачу! Що з тобою, брате?

Михайло у відповідь щось радісно забулькав.

— Я бачу! — заволав чоловік, повертаючись до юрби. — Диявол скував йому не лише тіло, а і язика!

— Чи можна щось зробити? — мені дивно було чути, щоби доросла людина так жалісливо просила.

— А як же, брате! Я вижену біса, що скував його, й дарую зцілення!

Натовп збуджено загудів. Ми з хлопцями перезирнулися — брат Еудор говорив так впевнено, наче справді збирався зробити чудо.

На майдан спустилися сині сутінки. Місяць набрав силу та яскраво світив, піднявшись у небі, де виступило кілька перших зірок. Теплий вітер розносив солодці пахощі липи у цвіту. Десь брехали собаки, вискнули гальма вантажівки.

Моє серце застукотіло, наче перед контрольною. «Невже він його таки зцілить?» — недовірливо гадав я.

Тим часом чоловік наказав батькові тримати сина й покликав двох помічників у білих халамидах.

Яскравий ліхтар над сценою кидав глибокі тіні на обличчя цілителя. Чоловік повісив мікрофон на стійку та підійшов до Михайла, що розгублено крутив головою.

— Брате, демон скував тебе! — загарчав брат Еудор, якого й без мікрофона було чудово чутно. Він поклав руки Михайлу на обличчя і прокричав:

— Демоне, я наказую тобі — іди геть!

Нічого не відбулося. Люди схвильовано зашепотіли.

— Іменем тих сил, що дали мені силу, я наказую тобі — йде геть!

Чоловік закляк, вчепившись в обличчя Михайла. Зблизька я бачив як набрякли вени на його міцних руках. Усмішка зникла з обличчя Михайла. Він злякано замурмотів і питально закрутив головою, шукаючи батька. Той тримав його ззаду, сльози текли небритими щоками.

— Все буде добре, синку, все буде добре, — шепотів він йому.

Чоловік зашепотів щось нерозбірливе, не відриваючи долонь від хлопця. Михайло злякано забурмотів і заборсався, намагаючись вирватися, та помічники лиш міцніше його тримали.

Голос чудотворця звучав усе вище і вище, він щось співав сильним баритоном. У натовпі хтось істерично скрикнув чи застогнав. Я мигцем огледівся. Люди завмерли, вчепившись поглядом у те, що відбувалося на сцені. У кількох з них блищали від сліз щоки, в одного чоловіка рідке волосся стало дибки. Хтось обхопив себе руками, а інший вчепився в сусіда, наче боявся впасти.

Михайло тим часом щосили заборсався, помічники ледве його втримали. Батько плакав та шепотів сину на вухо щось заспокійливе.

— Йди геть! — голос чудотворця луною рознісся майданом. У мене від нього шкіра взялася сиротами.

Михайло закричав так жалібно, що мені схотілося скочити на сцену і звільнити його. Натомість я зчепив руки так, що пальці заболіли, і продовжив дивитися на чудо.

— Я наказую тобі!

Михайло ще сильніше закричав, заборсався. Жінка в натовпі крикнула: «Відпустіть його!»

— Йди геть!

Михайло різко замовк, наче в ньому вимкнули звук і вигнувся назад так, що здалося, ніби зараз зламає шию. І, мабуть, не один я цього злякався, бо позаду зойкнули.

— Бляха, — прошепотів Вітька, стискаючи кулаки.

Михайло швидко-швидко затрясся, наче всередині нього запрацював моторчик. Чоловік відірвав руки від його обличчя й підняв їх над головою.

— Йди геть!

Михайло повис на руках батька та помічників. Мені здалося, що він втратив свідомість. Іван обхопив його й завив:

— Що з ним? Що з моїм сином?

— Брате, май віру! Він зцілився! — закричав чудотворець, схилившись над непритомним Михайлом.

— Брате, тобі кажу — прокинься!

Михайло кліпнув, оголивши білки очей. Здалося, що зіниці викотилися десь ззаду ока. Він розгублено поглянув на чоловіка, на батька, на юрбу.

— Та-то, — невпевнено сказав він. Голос звучав грубо, наче його горло було зроблене з металу.

Натовп ахнув і зашумів. Люди сміялися, плакали та матюкалися.

Чоловік допоміг дядькові Івану підняти сина й повернувся до натовпу.

— Ви бачили чудо? — закричав він.

У відповідь прозвучало дружнє «Так!». Юрба ревіла, наче на стадіоні під час недільного матчу з футболу.

— Ваш брат здоровий!

Народ застогнав.

— Ви бачили мою силу й бачили, що я не брешу! Я вас вилікую, я вам допоможу!

Кінець фрази потонув у несамовитому реві юрби.

Ми з хлопцями вислизнули звідки, відчувши, що люди поперли на хитку сцену. Ми стояли віддалік і мовчки дивилися на те, як наші батьки, сусіди, родичі, знайомі кричали, стогнали, плакали та простягали руки до високого чоловіка на сцені. Я уявив, наскільки їм усім боляче, як їм потрібна допомога, і мені захотілося заплакати.

— Ходімо звідси, — прошепотів Вітька і пішов. Ми мовчки рушили за ним до нашого улюбленого місця біля річки. Цигарковий дим повільно розчинявся у весняному повітрі, а ми не знали, з чого почати, як пояснити те, що бачили хвилину тому.

— Та полюбому підстава, — чвиркнув собі під ноги Вітька.

— Але ж ти сам бачив. Ми всі знаємо Мішку, як вони могли обдурити нас? — заперечив я.

— Хрін їх знає.

Я відчув, що Вітька сердиться, бо не може знайти пояснення незбагненному. Він був нашим лідером саме тому, що завжди вирізнявся практичністю та раціональністю. А зараз несподіване чудо чи обман похитнули тверду основу під його ногами.

— То Мішка тепер буде нормальний, як і ми? — запитав Артем. Він єдиний не курив, і ми пробачали йому це, через те, що він був найменшим.

— Кажу ж - не знаю! — зірвався Вітька. — Нащо ми взагалі туди пішли!

Ми замовкли. Я подумав, що нізащо б не пропустив таку подію. Нехай незрозумілий, надприродний, але я відчував у серці, що цей досвід житиме зі мною завжди.

Коли ми ніяково докурили та попрощалися, я повернуся на майдан. Мене тягнуло туди. Натовп розійшовся, залишилася самотня сцена, недопалки та обгортки з морозива. Стемніло, і зараз тиша здавалася чужою та незвичною. Я обійшов сцену, згадуючи кожну мить чуда. «Що ж це було? Як таке можливо?» — гадав я.

У темряві схлипнуло і захрипіло. Звук долинав десь з-за ялинок, за якими ми вперше спробували дешевий портвейн. Я обережно підійшов ближче. Темно було, хоч око стрель, та при світлі місяця я розгледів зігнуту постать у білому. Чудотворець впав на коліна, зіщулився, наче від нестерпного болю, і плакав. Я ніколи до цього не бачив, щоб чоловіки так ридали, хрипко, надривно. І мені стало його шкода. Хотілося сказати йому щось добре, утішити, та я не знав як.

Я зробив крок назад і під ногою хруснула зрадлива гілка. Я завмер, а цілитель підняв голову й побачив мене.

— Чого тобі? Теж потрібно зцілення? — сердито прохрипів він.

Я ледве видавив із себе заперечливий звук.

— То чого тобі? Мало було шоу на сцені?

Я набрався сміливості та сказав:

— Як ви це зробили? Як вилікували Михайла?

Цілитель, здавалося, пронизував мене очима-ямами наскрізь. Його обличчя було жорстким, наче дерев’яна маска.

— А тобі що до цього?

— Мені було його шкода.

Чоловік, здавалося, трохи розм’якнув та усміхнувся.

— Товариш твій?

— Я б так не сказав. То це було насправді? Ви вилікували Михайла?

— Ні, я не настільки сильний. Це лиш фокус із черевомовством та гра на публіку.

Я хотів вірити до останнього, та після цих слів у грудях щось обірвалося.

— Лише фокус…

Чоловік поволі піднявся і зараз височів наді мною, наче будівельний кран, сховавши обличчя у тінь. Здавалося, я розмовляв із казковим велетнем.

— Я дуже слабкий цілитель і можу заледве прибрати синець.

— Тоді чому ви обманюєте людей?

— Бо якщо я цього не робитиму, бандити відріжуть мені голову, — скорботно відповів він. — Вони відразу зрозуміли, наскільки вигідними є подорожування селами та «зцілення». Заради надії люди готові віддати останнє. Я не можу зцілити по-справжньому і не можу не обманювати людей, бо мене уб’ють.

— Ви дуже нещасний, — все, що я міг відповісти.

— Так, малий, — усміхнувся цілитель. — Ти перший, хто пожалів цілителя. А тепер йди звідси та радій тому, хто ти є.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.