Різдвяний домовик

— У нас завівся домовик, — сказала Оля.

Катерина здивовано підняла ліву брову. Серед її знайомих саме Оля вирізнялася раціональністю та тверезістю розуму і від неї вона найменше очікувала таке почути.

— Справді? Завжди мріяла про хатню чортівню, — відповіла вона, розплутуючи гірлянду.

У кутку вітальні стояла коротенька, але густа ялинка, яку Катерині вдалося дешево сторгувати на базарі. На зекономлені гроші вона купила трішки прикрас та гірлянду.

— Я серйозно, — незадоволено підняла кутики рота Оля.

— Я теж.

— Я постійно чую вночі шурхіт та кроки. А ще пропадають мої речі: шпилька, пилочка для нігтів та ще якийсь дріб’язок.

— Оце вже цікаво, — оживилася Катерина. — Та клята ж ти гірлянда, щоб тебе підняло й опустило!

Вона в серцях зіжмакала гірлянду, що смерділа пластиком, та швиргонула заплутаний клубок на підлогу.

— Нащо це взагалі? — запитала Оля.

— Бо треба, — відказала Катерина.

Вона затіяла всю цю мороку з ялинкою лише заради Олі, сама б спокійно без неї обійшлася. Чи не велике діло Різдво, чи Новий рік? Але не могла бачити, як Оля сидить, скрутившись, у кріслі й тоскно дивиться у вікно чи годинами перевіряє новини в телефоні.

— То що з тим домовиком, він тебе лякає? — Катерина підняла гірлянду і знов почала розплутувати.

— Дратує, — зізналася Оля. — Мене зараз усе дратує, будь-який шум, галас. Учора стояла в черзі в Новій пошті, так думала закричу. Усі ці люди, весь цей гамір…

Вона скривилася і сховала обличчя в рукав теплого светра. Опалення працювало, але це поки було світло. За прикидками Катерини, його мали вимкнути через годину, та хто ж міг сказати точно.

У Катерини стиснулося серце. Сама вона трималася на чесному слові й не знала, скільки ще протримається. Олю війна підкосила набагато сильніше. Та й не дивно — батьки опинилися на окупованій території, брат воює на нулі.

«Фігове життя», — подумала дівчина.

Вона нарешті розплутала кляту гірлянду та акуратно розвісила на ялинці.

— Готово, — підкреслено урочисто сказала Катерина. — Гарно, як у дитинстві.

Ялинка і справді нагадувала прикрашене дерево з дитинства, така ж скромна і проста. Старі іграшки, гірлянда, у якій горіли дай Боже половина вогнів, та купа дешевого дощику, який приховував усі недоліки.

Оля підняла очі й вимушено усміхнулася.

— Гарно.

— Краще ніхто не зробить, — підтвердила Катерина. — То що з твоїм домовиком?

— Він не мій.

— Хочеш, піймаємо його або проженемо?

— Як ти це зробиш? — уперше щиро засміялася Оля.

Катерина вхопилася за можливість пожартувати та підняти подрузі настрій.

— Ну, не мишоловкою, звісно. Взагалі можна дістати святої води та з хрестом у руках викропити його геть. «Во ім’я…»

— В тебе немає ні води, ні хреста, — сміялася Оля.

— Візьмемо твій, — вказала на маленький срібний хрестик на шиї сусідки Катерина. — А з водою щось придумаємо. Може, домовику буде достатньо, якщо я освячу воду, а не батюшка?

Дівчата відсміялися і одночасно зітхнули. Хвиля веселощів пройшла, і знов накотило тоскне відчуття втоми та відчаю.

Наступним кроком у плані Катерини по підняттю духа Олі йшли подарунки. З грошима був напряг. На роботі зменшили зарплату, щоб не скорочувати працівників, хоча Катерина була впевнена, що до цього теж дійде. При всьому бажанні вона не могла дозволити для подруги щось пристойне, тож доводилося обійтися чимось скромним.

«Адже не такий важливий подарунок, як увага», — глибокодумно подумала Катерина, походжаючи рядами супермаркету.

Їй не подобалося нічого, на що вистачало грошей. Усе було якесь дешеве, абияк зроблене, взагалі без душі. Нарешті вона зупинила свій вибір на наборі цукерок у вигляді чарівного замку. Оля любила солодке та фентезі, ось і ідеально поєднання за доступний бюджет.

На касі виникла оказія. Картка Монобанка ніяк не спрацьовувала, як Катерина її не прикладала до термінала.

— Таке рідко трапляється, — винувато сказала їй продавчиня, одягнена у фірмовий зелений жилет. Під очима в неї були темні кола від втоми.

— Та в мене теж, — сердито відповіла Катерина, тицяючи карткою. — Працюй, твою дивізію.

Але термінал вперто не хотів схвалювати покупку.

— Можлива оплата готівкою, — підказала продавчиня.

За Катериною вже зібралася невелика черга. Хтось виразно зітхнув їй у спину.

Дівчина зиркнула в гаманець і знайшла лише сорок три гривні готівкою. У сердитому розпачі вона поглянула довкола й побачила стенд із жувальними гумками, шоколадними батончиками та іншим дріб’язком.

«А це може спрацювати», — подумала Катерина і сказала продавчині:

— Зміна планів, я візьму ось це.

Вночі вона довго не могла заснути. Крутилася, перекладала подушку, а сон усе не йшов. Світло вимкнули годину тому й у квартирі було прохолодно. Дівчина щільніше закуталася у дві ковдри.

«Що нас чекає попереду? Що робити далі?»

Вона не сумнівалася в перемозі України, але від думки, скільки війна протягнеться, скільки життів забере, стискалося серце. Колишні плани про кар’єру ілюзіоністки, міжнародні виступи здавалися далекими й безглуздими. Взагалі зараз усе їй здавалося таким, що втратило сенс. Те, що раніше приносила задоволення, зникло і від цього було так гірко, що хотілося заплакати. Але і плакати вона не могла.

Раптом вона почула кроки. Тихенькі, наче йшла дитина, але все ж добре чутні. Половиці прогиналися під вагою того, хто йшов, і рипіли. Цей хтось йшов обережно.

«Невже домовик?» — здивувалася Катерина.

Вона завмерла, намагаючись не злякати мару випадковим шумом. Кроки пройшли мимо її кімнати до кімнати Олі. Зупинилися. Тихо скрипнули двері. Катерина як могла тихо встала з ліжка, яке все одно зрадницьки скрипнуло. Дівчина посиділа так ще хвилин п’ять, але кроки більше не лунали.

— У мене зникла ручка, — заявила Оля зранку. — Це вже не смішно. Домовик це чи не домовик, але так у мене скоро нічого не залишиться.

Катерина варила каву на спиртівці, бо світла зранку не було.

— Я його чула.

— Домовика?

— Еге ж, учора вночі.

— То ти тепер мені віриш?

— Я тобі завжди вірю, — сказала Катерина, знімаючи турку, доки пінка не піднялася занадто високо. — Це моя слабкість.

— То що робитимемо? — запитала Оля, підставляючи улюблену блакитну чашку із журавлем. Напівтемна кухня наповнилася затишним ароматом кави.

— Переддень Різдва найкращий час, щоб ловити домовика, — серйозно відповіла Катерина.

Після сніданку вона дістала з комори досить велику коробку з Нової пошти, яку зберігали на всякий випадок. Потім принесла ножиці, скотч, гумку, якою перетягують банкноти, скріпки й ще кілька дрібниць.

Оля зацікавлено дивилася за діями сусідки.

— Що ти робиш?

— Пастку на домовика, — підморгнула їй Катерина.

— Стіл у нас буде скромний, але що ж, — сказала Катерина.

— Тільки в мене для тебе немає подарунка, — знітилася Оля. — Замовила блокнот, а він десь пропав на пошті. Яка я невдаха.

— На твоє щастя, у мене також немає подарунка, тому ми квити. Справжній дух Різдва не в подарунках, а в… ну чомусь іншому.

Святковий стіл накривали при свічках. Світло вимкнули не за графіком, і тепер дівчата гадки не мали, коли його увімкнуть. У квартирі було прохолодно, і Катерина щиро сподівалася, що не вдарять морози. Дівчата принесли з кухні у вітальню стіл і розставили нехитрі страви. Трохи ковбаси та сиру, олів’є, соління, бутерброди зі шпротами, котлети та пюре.

— Куди ж без пюрешки, — сказала Катерина, ставлячи глибоку миску, повну паруючої картоплі, на середину столу. — Прошу.

Оля повільно встала з крісла та сіла за стіл. Рипнула табуретка. Катерина відкоркувала й розлила вино.

— Ну, з Різдвом тебе, — проголосила вона, піднімаючи келих.

— І тебе, — зітхнула Оля.

Дівчата цокнулися, випили й почали накладати їжу.

— В нас вдома завжди був великий стіл на Різдво, — тихо сказала Оля. — Приходили родичі, було так весело.

— Мама запікала качку і я отримувала ногу, — продовжила вона, колупаючи виделкою пюре й дивлячись кудись мимо.

Катерина занепокоєно подивилася на сусідку.

— Це ще все буде, — сказала вона. — Після перемоги ви зберетеся всі разом, і отримаєш качку, і ногу, і навіть крило.

Оля слабко усміхнулася.

— Дякую, що робиш усе це. Я це дуже ціную, справді.

— Та то не лише для тебе, при всій моїй любові. Мені самій хотілося відчути щось добре, мирне, як колись. Але не відчувається. Одна порожнеча. Роблю, бо сподіваюся, що це допоможе. А ще страшно, що якщо я зупинюся, то потім нічого не зможу робити.

— Як я? — підняла очі Оля.

— Я не це мала на увазі, — знітилася Катерина. — Я взагалі. Розумієш, у ненормальних умовах війни нормально почуватися ненормально. Фігово це, звісно, але таке життя. Розумієш, усе проходить, і це пройде. Закінчиться війна…

— Нашою перемогою, — вставила Оля.

— Само собою, — підняла великий палець Катерина. — І життя потроху та й налагоджуватиметься. Знов буде світло, подорожі, мрії. Усе воно буде, я впевнена.

— Мені найстрашніше те, що моє минуле життя просто зникло, що його більше ніколи не буде. Знаю, що буде по-іншому, але ж я не знаю це по-іншому, воно чуже й незвичне. А так хочеться чогось знайомого, як колись.

— Ну, ми із цим майже впоралися, — Катерина вказала на стіл та прикрашену ялинку. — Десь так ми в дитинстві і святкували. При свічках і скромно, але все одно святкували. І навіть тоді отримували подарунки. До речі, у мене ж щось для тебе є.

Катерина пішла в кімнату й повернулася з руками за спиною.

— З Різдвом, — вона простягнула Олі кіндер-сюрприз.

Та зареготала. Щиро, відкрито, як колись.

— Ой не можу, — стогнала вона.

— Що таке? — трохи образилася Катерина. — Ну вибач, не було грошей на щось краще.

— Та я не про те, — відмахнулася сусідка.

Вона й собі вискочила за столу й повернулася, тримаючи щось у руці.

— З Різдвом, — лукаво посміхнулася дівчина, і та посмішка та сміх подруги були для Катерини найкращим подарунком.

На долоні Олі лежав кіндер. Тепер засміялася і Катерина.

— Ото ми з тобою дурбелики, — реготала вона.

Катерина почувалася, наче в оповіданні О’Генрі — бідні, але благородні подруги втішаються найменшим. А проте вона і справді відчувала щиру радість, як колись, наче пробився корок у душі і звідки хлинули потоки чистого і свіжого щастя.

Дівчата прокинулися серед ночі від гармидеру.

«Обстріл», — похололо серце в Катерини. Вона намацала в темряві телефон. Офіційні канали мовчали й це трохи втішило.

Знов гуркотіло, а потім завило.

— Що то таке? — вискочила в коридор Оля. Вона була в піжамі.

— Схоже, спіймався домовик, — сказала Катерина, прямуючи у вітальню.

Вона увімкнула ліхтарик і посвітила на зачинену пастку-коробку. Та скакала по підлозі і виразно нявчала.

— Хіба домовики такі? — здивувалася Оля.

— Зараз дізнаємось.

Катерина потягнула в хитрому механізмі, над яким працювала вдень, і кришка відкрилася. З коробки на світло ліхтаря вискочило чорне кошеня.

— То ось ти який домовик, — сказала Катерина, беручи його в руки. Воно пручалося і намагалося видертися. — Ось хто крав твої речі і, підозрюю, під’їдав на кухні.

— А я думала, то ти вночі зголодніла, — простодушно сказала Оля і взяла кошеня. Вона пригорнула його до себе й той притих, вчепившись у піжаму.

— Ось якої ти про мене думки, — обурилася Катерина. — А я мала рацію щодо кота.

— Ти знала, що це він?

— Ну не домовик же, хоча це було б круто. Вдень я знайшла отвір у вентиляції. Схоже кіт жив на горищі і пролазив до нас харчуватися.

— А мої речі?

— Це ж кіт, треба ж йому чимось гратися. Коротше, я підозрювала якесь тілесне створіння і зробила з коробки пастку. Коли хтось заліз би на кришку, то провалився всередину, а кришка заблокувалася б, щоб не виліз. Шкода, що не домовик.

— Та яка різниця. Це різдвяне диво, — казала Оля, гладячи кошеня. — Залишмо його. Тільки треба назвати.

— А це хлопчик чи дівчинка?

Оля підняла кошеня.

— Хлопчик.

— Домовик?

— Нехай буде Домовик.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Дарія Китайгородська
03.03.2023 15:15
До частини "Різдвяний домовик"
Так то ж і був справжній Домовик ;) Вони перетворюються на котів, коли розуміють, що впіймалися і люди їх бачать :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше