Коли іншого немає

За три будинки від мене долинув брязкіт розбитого скла, потім жіночий зойк, а за ним басовите гиркання. Я підвівся, тримаючи в руці пучок вирваної щириці, і прислухався.

«Вже вчетверте чи впʼяте за тиждень», — подумав я і втер собі лоба брудною рукою. — «Варто було їхати в глушину, щоб таким насолоджуватися».

Два голоси ще якийсь час лементували, а потім нарешті затихли. До світу повернулися мирні звуки — дзижчання комашні, гавкіт собак, мекання кіз, ґелґіт гусей та інший милий сільському вуху шум. День лише починався, сонце ще не почало випалювати все живе, то ж я вирішив по холодку висмикати бурʼян, якому, схоже, єдиному було плювати на спеку, на відміну від помідорів чи картоплі.

«Може, ми все робимо навпаки? Можливо, треба вирощувати саме бурʼяни, а не капусту з кабачками, якщо вони такі живучі?» — філософствував я, повернувшись до землі.

Висмикнута щириця вивергала грудки землі, у яких копошилися комахи. Я планував закінчити із цим за пів години, а потім втішити себе кавою. Нічого собі заняття для письменника, еге ж? Варто було їхати з великого міста в надії написати клятий роман у тихому селі, без відволікань та спокус. Я сподівався, що знайду тут довгождане натхнення, або хоча б душевний спокій, але де там. Письменницький блок був таким же міцним, як і в міській квартирі, а щодо спокою, ну ви чули тільки що.

— Знов Колька буянить?

За забором, зробленим із сітки рабиці, горою височів Гнат. Він, як завжди, був без футболки чи сорочки, і нагадував мені ведмедя — такий же здоровенний та волохатий.

«Як йому влітку не жарко в такій шерсті?»

— Ні дня без пригод, — відповів я, із задоволенням розгинаючи спину.

— Воюєш із бурʼянами? — кивнув Гнат на чималеньку купу щириці.

— Кину все це, та повернуся до міста.

Гнат засміявся і почесав густу бороду. Очі в нього були блакитні, аж прозорі, і нагадували ставки, що блищать серед чорної рослинності на обличчі.

— Ти кожного разу так кажеш. Кинув би її, та й по тому. Нащо вона тобі?

Я не знав, що відповісти. Сказати, що я прокрастиную та займаюся чим завгодно, замість того, щоб писати?

— Може, кави? — запропонував я, оглядаючи вцілілу щирицю. І то правда, досить із мене на сьогодні.

— Не відмовлюся.

Гнат пішов обходити свій двір, щоб зайти до мене, а я вкотре подумав, що варто зробити в заборі хвіртку. Ми майже щодня по-сусідськи спілкувалися, пригощалися кавою, ввечері пили пиво чи смажили шашлики. Це, мабуть, було єдине, що по-справжньому радувало в селі — адекватний сусід, справжня рідкість. На відміну від того ж Кольки Гнат не пив та не скандалив, на відміну від інших мешканців села не ліз мені в душу, випитуючи, що я тут забув та як це — писати книжку. Сказав їм на свою голову, думав, що це буде мені мотивація, а це перетворилося на додатковий тиск. Гнат запитував стільки, скільки тобі б хотілося розповісти, і сам із задоволенням розповідав численні історії із часів, коли він ходив на кораблі.

Я заварював першу турку з кавою, коли грюкнули двері і в крихітну кухню зайшов Гнат. Вільне місце на кухні відразу закінчилося.

— Мені міцніше, — сказав він, сідаючи на старезний тапчан, на якому сиділо кілька поколінь моїх предків.

— Само собою.

— То як просувається книжка?

Я почекав, як до краю турки добігла коричнева пінка і вчасно зняв її з вогню. Перелив у горнятко з товстими стінками й потім відповів.

— Та все там же. Не можу і все тобі. Простіше поле бурʼяну голіруч висмикнути, ніж бодай один рядок написати.

Гнат дипломатично промовчав, за що я його й поважав. Інший би вже поліз у душу, випитуючи чому саме мені не пишеться. Чого я не люблю в людях, так це безтактності.

— Не письменник, тому порадити нічого не можу.

Я здвигнув плечима й почав заварювати нову порцію кави.

— Не подобається мені цей Колька, — сказав Гнат, потягуючись. Я почув, як захрустіли кістки.

— Не тобі одному. Паршива вівця в стаді.

— Спокійно було, поки він у вʼязниці сидів. Були якісь сварки, але ж не таке. Учора він Юрка Тюльку побив, коли обидва в черзі магазину стояли. Катька каже, що Колькі не сподобалося, як Тюлька на нього поглянув.

Так, я теж відчував це напруження, яке пронизало село. Зазвичай тихе та безпечне, наче літній ставок, зараз по ньому пішли брижі страху. Люди боялися. Чого там, я сам боявся, що раптом зустрінуся з Колькою. Я далеко не майстер єдиноборств, а тут клінічний випадок. Колька — зек, для нього не існує правил мордобою, він бʼє людину, поки та не втратить здатності чинити опір. А ще я підозрював, що він має при собі ножа. Помножте це на горілку, яку йому купувала мати, яка не бачила жодного недоліку у своєму синові, й отримаєте те, із чим нам доводиться жити.

— Одна людина тримає в страху ціле село й ніхто не може нічого зробити, — промовив я, пильно стежачи за пінкою. Зняв турку з вогню та перелив каву в горнятко. У кухні смачно запахло кавою.

Ми синхронно вийшли надвір та сіли у два крісла під навісом. Небо було блідим, наче вицвілим від сонця, без жодної хмарки, обіцяючи черговий жаркий день.

— Дивина, еге ж, — чи то запитав, чи то погодився з моїми словами Гнат. — Ти ж його давно знаєш?

Ми вчилися разом у сільській школі, Колька був на три роки старшим. Уже тоді він тримав страху школярів. Відбирав гроші на обід, був завжди готовий дати в пику будь-кому, хто йому не сподобається. Він звʼязався зі старшими хлопцями, які займалися темними оборудками, і тоді його почали боятися і деякі дорослі. Колька йшов шкільним коридором чи головною вулицею з виглядом повної впевненості в собі. Важкий, хижий погляд сканував кожного зустрічного, і горе було тому, хто посмів затримати на ньому погляд довше, ніж це дозволялося. Колька не задавав питань, не штурхався, не намагався звучати «круто» перед випадковими свідками. З коротким гаканням він налітав на жертву й зупинявся лише тоді, коли та лежала на землі, скімлила і просила помилування. Наче впевнившись у відсутності загрози з боку нещасного, Колька обводив очима глядачів і продовжував неспішну ходу своїми володіннями.

— Та трохи знав, — мені соромно було зізнаватися Гнату в дитячих страхах. — В девʼятому класі він пішов у бурсу й тоді вся школа зітхнула з полегшенням, навіть вчителі.

— Є такі персонажі, — погодився Гнат, сьорбаючи запашну каву. Я і собі надпив, відчуваючи як темний ароматний напій примиряє мене із реальністю.

— Тоді він почав чудити по-великому. То в когось гаманця вкрав, то ножем погрожував. Але знаєш, як воно в селі — ніхто не викликав дільничого. Його мати ходила скрізь і покривала його гріхи. Там випрошувала, там благала, щоб не заявляли. Хоча, мені здається, що й без того б ніхто не заявляв.

— Боялися, що без толку? — здогадався Гнат.

— Саме так. Правосуддя в нас тоді було досить сліпе. А зараз і того немає, навіть дільничого не можуть назначити в таку глушину. Звісно, він і дня не працював — навіщо, коли мати завжди нагодує, а як ні — то можна і вкрасти. Найстрашніше було те, що знаходилися люди, які виправдовували його. Що він, мовляв, не такий і поганий, що у школі був гарним футболістом, що хлопець має бути жорстким.

Я допив каву. Поставив горнятко на стіл і примружив очі. Потім повільно відкрив.

— А до вʼязниці як він потрапив?

— То вже було, як я закінчив школу та поїхав навчатися до міста.

— Радів цьому?

— Ще б пак! — я на мить зупинився і поглянув довкола. — І чим це закінчилося?

Гнат ввічливо засміявся. Над його бородою покружляла бджола, він прогнав її порухом руки.

— Колька тоді зґвалтував Дашку, доньку дядька Мишка, що біля водокачки живе.

Гнат кивнув головою, наче знав, хто це.

— Зґвалтував, побив і викинув за хвіртку. Дівчина якось дібралася додому, де її й знайшов батько. Дізнавшись хто, він схопив сокиру та побіг до Кольки. Заледве не вбив його, у того досі шрам на лобі. Мати закрила собою синочка та і врятувала. Ще й не дурна, написала заяву дільничому. Так дядько Мишко сам став обвинуваченим. Звісно, потім про зґвалтування дізналися, провели експертизу в місті та й посадили Кольку за ґрати. Дядьку Мишку дали умовний строк. Бідна Дашка, усе село гуділо про це. Ну і звісно, лунали фрази про «як сучка не захоче, то кобель не скоче», «а чого вона до нього пішла» й так далі.

— Добрі люди, — пробурмотів Гнав, і собі відставляючи горнятко.

— Та не те слово. На щастя, її забрала до себе родичка з іншого села, хоча б не довелося потім щодня серед цих людей ходити. Та й Кольку не побачить. Закінчився, видати, строк, у нього, повернувся до старого.

— Та я чую, як він мати гамселить, — Гнат почесав густу бороду, у якій заплутався зівʼялий вусик винограду.

— Еге ж. Мені здається, це питання часу, поки він знов щось утне, — зітхнув я.

— Побачимо, — прогудів Гнат, дивлячись на хмару.

Я і соб на неї глянув, мені вона здалася схожою на вівцю.

***

Я прокинувся від грюкоту у двері. Серце стисла холодна рука — так стукають, коли трапилося щось жахливе й немає часу на ввічливість.

— Денисе, відкрий!

Я впізнав бас Гната, це мене трохи заспокоїло. Натягнувши з третьої спроби шорти, я поспішив до дверей. Сусід висів у пройомі заклопотаною горою. За ним сірів ранок.

— Що трапилося? — просипів я.

— Колька, — сказав Гнат. — Він вбив одного чи може двох, ще кількох поранив.

Всередині мене все стислося і зібралося важким каменем у шлунку. Захотілося в туалет.

— Як? Чому?..

— Не знаю. Я обходжу сусідів, попереджаю, щоб зачинили двері й не пускали його.

Я подивувався його хоробрості. Мені хотілося зачинити двері на всі замки, але губи самі промовили:

— Я з тобою, вдвох швидше буде.

Гнат мить мовчки на мене дивився, наче щось зважував, і кивнув.

— Тільки візьми якусь зброю.

Я помітив, що сусід тримав у здоровенній руці сокиру, якою він рубав дрова.

— Я зараз.

Що взяти як зброю? Я пожалкував, що в мене немає пістолета чи карабіна. Не з вилами ж на Кольку йти, як на вовка? Я крутився по хаті, не знаючи, що придумати, аж поки на кухні не впав у око тесак, яким я рубав мʼясо. Гарна японська сталь, досить важкий та напрочуд гострий. Мені стало моторошно, коли я взявся за прохолодний пластик ручки й уявив, як заганяю цей широкий шмат металу людині в голову.

— Знайшов?

Гнат зайшов у хату й нетерпляче дивився на мене.

Я мовчки показав йому тесак і ми вийшли на подвірʼя. Ранок був вогким та свіжим.

— То що сталося?

Гнат крокував широкими кроками, я ледь за ним поспішав.

— Прокинувся рано. Почув крики. Сусідка, тітка Нінка, кричала, що Колька ходить селом із ножем руках. Вбив Петровича, того, що в крайній хаті живе, коли застав Кольку у своїй вітальні за пошуками пенсії. Колька побіг городами, дорогою йому стрілася сусідка, він її різонув. Здається, ще кількох порізав, не знаю точно.

— Де ж він зараз?

— Гадки не маю. Може, втік із села, переховується в лісі.

Поряд із селом ріс досить таки великий та густий ліс. Якщо Колька там, то знайти його буде важко.

Село завмерло. Не чулося вранішнього крику птиці, яка прокидається та тріпоче крилами. Не рохкали свині, не вели пастися корів. Напруження, яке трималося з появи Кольки, дійшов своєї межі й перетворило село на пустку.

Ми зайшли в кілька хат, в одній нам не відчинили, може, людей там і не було. Краще для них. Новина вже пролетіла селом і обростала подробицями. Кількість жертв зросла до пʼяти. Хтось викликав швидку та поліцію, але ті мали приїхати аж із району, хто зна, скільки це займе часу.

Сонце трохи розвіяло моторошну атмосферу в селі. Люди почали виходити з домів та гарячково ділитися подробицями того, що сталося. Особливо популярним було повідомлення, що Колька ховається у покинутих хатах на околиці лісу. А хтось божився, що бачив його матір, яка несла туди клунок, мабуть, із їжею.

«Цього їм ще на багато років стане», — подумав я.

Ніхто з району так і не приїхав. Світило сонце, пахла земля, а в кількох сотнях метрів від нас у будинках лежали мертві люди. Поранених перевʼязали.

— Це якась маячня, — сказав я Гнатові. — Чому ніхто не їде? Люди так просто лежатимуть на землі? А спека, сморід?

Гнат мить промовчав, наче щось обдумував.

— Ти правий. Треба перенести тіла хоча б у підвал, там прохолодніше.

— Ти це серйозно?

Я вибалушив очі на сусіда.

— А як же сцена вбивства? Нам що, крейдою обвести тіла?

— Навіщо? — спокійно відказав Гнат. — Сфотографуємо, ще й на відео запишемо, як усе було.

Справді, про це я не подумав. Однією із цілей переїзду в село було відпочити від мобільного та соцмереж. Для цього я залишав телефон у спальні, щоб менше на нього відволікатися. Якщо щось серйозне трапиться, то мене завжди можна знайти у дворі або хаті. Я настільки звик, що мобільний лежить десь у кімнаті, що геть забув про нього.

— Може, варто це залишити для поліції? Все-таки, сцена вбивства, ми ще якісь докази затопчемо.

Зізнатися чесно, від думки побачити на власні очі вбитих та ще і тримати їх за руки, мене брали дрижаки.

— А якщо вони не приїдуть?

— Тобто?

— Уяви, що поліція так і не приїхала, щоб ти робив? Залишив усе, як і є?

Я замʼявся.

— Звісно ж, ні. Тоді вже довелося б самим щось робити. Але зараз не той випадок, чи не так?

— Хто зна, — сказав Гнат, дивлячись у бік лісу.

«Невже він планує піти в ліс, шукати вбивцю?» — майнуло в мене в голові.

— Давай ще трохи зачекаємо, і якщо ніхто не приїде, зробимо, як ти кажеш, — запропонував я, щиро сподіваючись, що відповідальні служби до цього часу приїдуть.

Час летів швидко. Я думав про обід, але від думки про їжу шлунок протестуюче стискався. Обмежився кавою. Виходити в село не хотілося (а раптом там десь Колька причаївся?), щось робити сил не було, тож я тинявся двором та хатою, кидаючи погляд на вулицю, по якій ніхто не їхав.

Близько третьої прийшов Гнат. Я мовчки кивнув йому й пішов слід за ним. Гнат узяв із собою гумові рукавиці для миття посуду, я прихопив телефон. До Петровича ми йшли мовчки. Село наче вимерло (який гидкий каламбур). Де-не-де крякала качка чи гримів ланцюгом пес.

— Моторошно, — поділився я з Гнатом.

Той кивнув у відповідь.

— Люди бояться, це природно.

— А ти не боїшся?

Гнат повернув до мене голову.

— Звісно боюся, але щось треба робити.

«Чи не це справжня хоробрість, коли ти робиш попри страх та сумніви?» — подумав я.

Під ногами стелився старий асфальт, з тріщинами, крізь які пробивалася трава, з вигинами, які ти знаєш на памʼять і оминаєш автоматично. Дуже мирний та невинний асфальт, якщо так подумати. Він нікого не вбив, не зґвалтував, не принижував. Він собі лежить, люди по ньому ходять.

Я згадав про Кольку, мереживо темних бажань та сили. Я завше думав, ще як був школярем, що в голові таких, як він? Про що вони думають, коли прокидаються вранці? Про що мріють, коли лягають спати? Чи є в них відчуття саморефлексії, усвідомлення власних дій? От вкрав він телефон — чи щось перед цим тьохнуло в серці? Чи відбувалася в голові боротьба доброго і злого Кольки? Чи він просто взяв, що хотів, і навіть не замислився про моральність вчинку? Чи не в цьому й полягає сила всіх цих кольок, що вони не сумніваються та не роздумують, а просто діють у власних інтересах? Чи не тому зло тріумфує в цьому клятому світі?

— Прийшли.

Голос Гната вивів мене з філософських роздумів. Ми стояли перед хатою Петровича. Хвіртка, нещодавно пофарбована в зелений колір, була відкрита. Я уявив, як Колька штовхнув її, тікаючи звідси. Двір був акуратно прибраним та затіненим старим виноградом, що плівся вгорі. Собаки не було. Петрович жив сам із того часу, як два роки тому померла від раку його дружина, з якою вони прожили в селі разом понад тридцять років. За хатою чулося квохтання курей.

«Треба буде дати їм їсти та води», — подумав я.

Ми обережно ступали, дивлячись під ноги, щоб не знищити якісь докази. Поліцейські, мабуть, посміялися б із нас, якби побачили. Крім того, було якось соромно шуміти, коли знаєш, що неподалік лежить мертве тіло. Двері в будинок були відкриті, як і хвіртка. Сітка з марлі, яка захищала від мух, зачепилася кінцем за верхній край дверей і слабко тріпотіла на протязі. У сінях було напівтемно. Пахло старим одягом та вчорашнім супом. Тишу розбивало дзижчання мух, які безперешкодно залітали всередину.

— Нічого не чіпай руками, — скомандував Гнат.

Я якраз хотів поправити марлю і зупинив руку на пів дороги.

— Залишиш відбитки, — пояснив сусід.

Я кивнув головою.

Не роззуваючись, ми так же обережно пройшли до кімнати. Вона була напрочуд світла, наче вміщала в собі все сонце, яке лиш могла. В одному кутку стояв сучасний телевізор, напроти якого біля стіни стояв старенький диван, з акуратно залатаними покриттям. Біля вікна розташувався круглий столик, на якому лежав годинник, кілька місцевих газет, відкритий блок цигарок LM. На стінах висіли чорно-білі фотографії Петровича та його дружини Марії. На підлозі жужмом лежали плетені доріжки, які вказували, де пройшов Колька. Тіла Петровича ми тут не знайшли, і я особисто цьому зрадів.

Ми мовчки пройшли до спальні. Там було напівтемно, вікна завішені щільними шторами. На пофарбованій підлозі між шафою для одягу та ліжком лежав Петрович. У носа мені вдарив важкий запах міді. Чоловік лежав обличчям вниз, розкинувши руки. З-під грудей витекла калюжа темної крові, над якою роїлися мухи. Їхнє дзижчання було єдиним, що порушувало моторошну тишу.

— Бідаха, — промовив Гнат тихо.

Я дістав телефон та спочатку зняв відео, намагаючись захопити всю кімнату. Потім зробив купу фото. Через морок довелося використати спалах. Я почувався, наче справжній криміналіст, який працює на місці вбивства. Після цього вийшов до вітальні й зафільмував там усе, і так само в сінях та дворі. Коли я повернувся до Гната, він уже переклав тіло Петровича на простирадло, яке стягнув із ліжка. Я був йому за це вдячним. На підлозі залишилася розмазана пляма крові. Я кивнув Гнатові й ми підняли простирадло з нещасним чоловіком та понесли до підвалу. Попри те, що Петрович був за життя невисоким, нести його було важко. Руки миттю налилися втомою, коли я намагався втримати кінці простирадла. Мені здалося, що після смерті тіло важить набагато більше, ніж за життя. Гнат запропонував зробити перерву, але я заперечливо хитнув головою, дивлячись на його дужі руки, які, здавалося, без жодних зусиль виконували задачу.

Ми поволі спустилися в погріб, і якщо ви думаєте, що легко спускатися високими сходами з тілом дорослої людини в руках, то ви прикро помиляєтеся. Добре, що працювало світло. Долівка підвалу була покрита піском, який скрипів під ногами. Пахло прілими овочами та сирістю. Ми поклали Петровича біля стіни та накрили простирадлом. Вираз обличчя залишався стражденним, у напіввідкритому роті завмер зойк. У фільмах мертвим закривають очі, але я не зміг це зробити. Ми хвилину постояли мовчки, віддаючи шану померлому. Ніхто не перехрестився.

Після сирого й холодного підвалу двір зустрів нас приємним теплом, яке огорнуло нас, наче ковдра.

— Бідолаха, — сказав я, підкурюючи сигарету. — Ніхто не заслуговує на таку смерть.

— Так, — коротко відповів Гнат.

— Думаєш, ми вчинили правильно?

— Ще трохи, і на такій спеці тіло почало б розкладатися. Так воно хоч довше збережеться до поховання.

Гнат подивився на мене.

— Якщо що, я скажу, що сам усе зробив.

Я спочатку не зрозумів, а потім обурено вигукнув:

— Навіть не думай про це. Просто, не кожен день таким займаєшся. Думаєш, що тебе це не стосуватиметься. Що завжди буде хтось, хто зробить як треба. А тебе до такого не готували, не вчили.

Гнат уперше за сьогодні посміхнувся.

Сонце заходило за обрій, заливаючи небо червоним. Це неприємно нагадало мені про кров, яку я сьогодні бачив. Ми перенесли в погріб Петровича та ще двох жертв — Катерину Іванівну, мою колишню вчительку української літератури, та Олексу, двадцятитрьохрічного тракториста. Молоді і старі, жінки та чоловіки — у Кольки щодо віку чи гендеру не було упереджень. Були лише ті, хто йому потрібні, та ті, хто заважають.

Ми з Гнатом сиділи мовчки в наших улюблених кріслах та пили пиво. Я курив. Легкий вітер відносив дим, грався ним, поки той не розчинявся в золотистому вечірньому повітрі.

— Так ніхто й не приїхав, — сказав Гнат, тримаючи у велетенських долонях запотілу пляшку пива.

— Еге ж, — підтакнув я. — якби це трапилося в місті, тут би вже половина поліції на гвинтокрилах зібралася.

— Яка дивна річ — люди, — провадив Гнат, дивлячись на сонце, що сідало. — Видумують купу умовностей, називаючи їх цінностями, цивілізацією, ще якоюсь хрінню. Але правда завжди залишалася одна й та сама, яки ти її не прикрашай. У світі панує сильний. Ти можеш робити все, що заманеться, поки тебе не зупинить хтось сильніший. Чому, думаєш, бандити були такими успішними? Бо вони це відчували. Навряд чи розуміли, але точно відчували якимось рептильним мозком. Нас виховували, що світ розумно організований та справедливий, на кожну дію є своя протидія, і зло, загалом-то, карається. Тому ти живи порядно, поводься згідно із заповідями чи ще чимось, і тобі воздасться.

— Але ким воздасться? — Гнат повернув до мене обличчя. Воно пашіло, очі блищали.

Я промовчав, бо не мав відповіді.

— Ось сьогодні було вбито трьох людей. Просто так. Вони нічого злого не зробили, щоб це заслужити. Якою філософією це пояснити, окрім тваринної сутності людини, яка це вчинила? І того, що його ніхто не зупиняє. І це так дивно. Він спокійно може уникнути покарання і жити далі.

— Ти пропонуєш самосуд? — запитав я.

— Не найгірша практика. — Гнат побачив, як змінилося моє обличчя і додав. — Знаю, знаю, це для примітивних суспільств, у нас є поліція та суди. Але мені здається, що люди так і залишаються примітивним суспільством. Сотні, тисячі років минають, а нічого не міняється. Про що писали древні греки та середньовічні автори, те ж залишається актуальним. Тільки зараз ми більше знаємо й через це більше боїмося.

— Нічого нового під сонцем, суєта суєт, скрізь суєта, — несподівано згадав я рядки Екклезіаста.

— Саме так, — кивнув Гнат. — Ось бачиш, він це розумів і сказав ще тисячі років тому.

— Щось тебе накрило. Тебе послухати, так взагалі немає сенсу ні в чому, що люди роблять. Але ж вони намагаються, борються з бідністю, несправедливістю, голодом, і в них виходить.

— Та я не про те, — хитнув головою Гнат і постави пляшку на стіл. Та дзенькнула склом.

— За найменшої кризи всі наші демократичні принципи полетять геть і назовні вийдуть принципи первісного суспільства, як у девʼяностих. Все те саме.

Коли ми розійшлися, я помив посуд та прийняв душ. Вода в літньому душі нагрілася за день і змила з мене бруд, смерть та втому цього дня. Поки я намилював голову шампунем, то подумав про Кольку.

Я уявив, як він зараз ховається у лісі або в покинутих хатах біля нього. Про що він думає? Чи усвідомлює свій злочин, чи для нього це абсолютна норма — вони мені заважали, я їх вбив? Чи має він якусь мораль, чи лише загальний принцип — те, що добре для мене, і є правильним? Що він зараз відчуває, про що думає? Чи як дикий звір зарився в кутку і сторожко стежить, чи по нього зараз не прийдуть? А якщо не прийдуть, то він сприйме це як підтвердження того, що він правий? А так значить, що і Гнат правий у своїй безрадісній філософії. Ти можеш робити, що хочеш, поки тебе не зупинить сильніший? А де знайти сильного? Хто візьме на себе відповідальність вчинити самосуд і зупинити злочинця? У давніші часи із цим, мабуть, було простіше, коли не було поліції і всього іншого — ти мстився і ніхто тобі слова не казав. Коли у твою кошару прокрався вовк — ти не чекаєш, поки хтось прийде і прожене його, ти не чекаєш дозволу від будь-кого на захист своєї власності. Ти береш рушницю і йдеш до кошари. Або ти зупиниш вовка, або ніхто його не зупинить.

Я хитнув головою, проганяючи ці думки. Якоюсь частиною мозку я розумів, у чому має рацію Гнат, але не хотів би жити в такому суспільстві.

«Але ти вже живеш, — прошепотів голос у голові. — Ось зараз вовк порається біля кошари й ніхто його не зупиняє. Усі чекають, що хтось інший це зробить, а тим часом він буде різати вас один за одним».

***

Наступного ранку додзвонилися до району. Там повідомили, що в місті сталася серія вибухів, зараз усі ресурси направлені туди.

— Так, а хто ж Кольку ловить-то буде? — вигукнула в трубку Терещенщиха, яка виконувала обов’язки голови в сільській раді.

— Не переживайте, ми пришлемо бригаду, як тільки зможемо.

— Що ж нам зараз робить?

— Замикайте двері та не виходьте без потреби на вулицю.

Кілька людей зібралися біля сільради, курили та балакали, обговорюючи новину.

— Легко сказати — сидіть вдома, — пробурчав Степан. — Як же ми корів поженемо на випас?

— Ділаа, — протягнув дядько Мишко, той самий, який свого часу ледь не вбив Кольку за зґвалтовану доньку.

— Що ж нам, чекати, поки він нас усіх переріже? — запитав хтось. — А як же діти?

— Це нереально, — похмуро сказав Степан. — Зараз косовиця, я не можу просто в хаті сидіти.

Люди замовкли, дивлячись собі під ноги. Сонце почало припікати. Десь у каштанах, у тіні яких ми ховалися, цвірінькнув горобець і замовк.

— Я піду по Кольку, — сказав нарешті Гнат.

Усі вирячилися на нього.

— Ти ненормальний? — вигукнув Степан. — Він же тебе вб’є.

— Сидіти й чекати не має сенсу. За цей час Колька може повернутися і ще когось зарізати.

— А може не заріже? — з надією запитала Терещенщиха. — Може, обійдеться?

— Еге ж, треба перечекати, а там якось буде, — докинув хтось із дядьків.

— А якщо не обійдеться? — запитав Гнат, дивлячись в очі дядьку.

— Нє, ну тоді… — зам’явся той і заходився розпалювати цигарку.

— Я йду, — повторив Гнат. — Хто зі мною? Гуртом легше буде.

Народ замовк. Хто дивився під ноги, хто дістав телефон, наче зайнятий у важливій справі.

Обличчям Гната пробігла болісна тінь і зникла.

— То я сам тоді.

— Стій, я теж із тобою, — проти волі вихопилося в мене.

Хтось здивовано поглянув на мене, але я здивувався сам не менше за них. Найбільше на світі мені хотілося піти додому, зачинити всі двері та вікна й почекати, поки поліцейські (це їхня робота, лунало в голові) піймають Кольку і все закінчиться. І закінчиться так, як і мало. Влаштовувати самосуд у двадцять першому сторіччі? Облиште. Але побачивши тінь на обличчі Гната, боязко відвернуті очі чоловіків, відчув, що не пробачу собі потім, якщо сховаюся вдома. Не зможу дивитися в очі Гнату, разом пити каву й бути на рівних. Він хоробрий, а я ні. Він вчинив мужньо, а я ховався.

— А тебе куди… — протягнув дядько Мишко й повагавшись додав. — Якщо письменник може, то і я піду. У мене з Колькою власний рахунок.

Для підтвердження своїх слів він плюнув у пилюку.

***

Ми йшли до потенційної схованки Кольки, про яку стільки говорили. Хата знаходилася далі від села, майже біля лісу й тут давно ніхто не жив. Вікна були вибиті й покошені, черепичний дах в одному місці провалився. Дзижчали комахи, у блакитному небі ширяли серпокрили, і для мене мирність природи разюче контрастувала з нашою метою — знешкодити небезпечну людину.

— Саме місце для такого покидька як він, — сплюнув дядько Мишко.

Коли ми підійшли ближче, Гнат зупинив нас жестом руки. Ми зібралися напівколом біля нього.

— Треба розділитися і оточити хату з кількох боків.

Ми згідно кивнули головою, наче щодня робили подібне.

Мені випало зайти з боку лісу. Я перехопив тесак міцніше й поволі пішов до пролому в заборі. Серце калатало, як шалене. Я ніяк не міг повірити в те, що відбувалося. Мені тридцять шість років, я досвідчений фінансист, користуюся айфоном і їжджу на відпочинок за кордон, і зараз крадуся між високою травою із сокирою, якою рубають мʼясо, щоби піймати злочинця. Коли таке трапилося? Мене до такого не готували.

Я озирнувся і поглянув на інших. Гнат пригнувся, наскільки йому дозволяв зріст, і беззвучно ковзав між будяків, якими поріс двір. Дядько Мишко, весь білий від хвилювання, обходив хату з іншого боку й тихо вилаявся під носа, коли перечепився через дровиняку у високій траві. Мені нічого не залишалося, як продовжувати рухатися.

«Що трапиться, коли він на мене вискочить? Як я його затримаю? Закричати? Погрозити сокирою? Швиргонути її в нього?» — я не міг уявити цю сцену й щиро сподівався, що хтось інший стикнеться з ним першим, а я вже допоможу.

Від трави підіймався гарячий і пряний дух, наче від щойно спеченого пирога. Як я не поспішав, але все ближче і ближче підходив до пролому в огорожі. То були просто обтешене гілля дерев, прибите до стовпчиків із товщого гілля, яке від часу, а може й за допомоги підлітків, місцями покосилися та розвалилися. Я обережно переступив через залишки забору, стежачи за тим, щоб не зачепитися за гілля штанями. Прислухався. Були тихо. Я продовжив йти далі. Стіна хати потріскалася. Місцями відвалився тиньк, оголюючи руду глину. У дворі було повно сміття. Двері погребу були відкритими, і коли я проходив повз, звідти подуло сирою затхлістю, до якої домішувався сморід гнилих овочів. Я побачив попереду Гната. Він помітив мене й самим поглядом запитав як справи. Я хитнув головою, на що Гнат кивнув у відповідь. До нас наближався дядько Мишко, він виглядав помітно веселішим, коли ми зібралися разом.

— Бачили? — запитав тихо Гнат.

Ніхто не бачив Кольку. Ми зайшли в будинок і оглянули його. Там давно ніхто не жив, скрізь було повно піску, будівельного сміття та битої цегли. В одній із кімнат ми знайшли застелене старою рядниною ліжко, на якому недавно хтось спав, бо на ньому не було шару пилу, як на інших речах. Біля ліжка валялася порожня пляшка з-під горілки, кілька консерв та пів батона хліба.

— Він тут був, — сказав дядько Мишко, з огидою дивлячись на умови, у яких жив Колька.

— Може, помітив нас та чкурнув у ліс? — запитав я з потаємною надією.

Гнат стояв невдоволений.

— Або він десь пішов за їжею, а, може, і взагалі втік звідси, — сказав він.

Ми переглянулися.

— То що робитимемо? — запитав я. Тесак у руках видався мені смішним зараз, коли небезпека зникла.

— Перевіримо ліс навколо, може, він там ховається, — відповів Гнат.

Ми розділилися і рушили прочісувати ліс. Я йшов обережно, намагаючись ступати безшумно, але кожного разу шурхотіло листя чи тріщало галуззя.

«Так тебе і глухий почує, не те, що Колька», — докорив собі я.

Мене знов охопило відчуття нереальності того, що відбувалося. Десь зараз люди грають у відео ігри, дивляться ТікТок, будують штучний інтелект. А я крадуся між кущів, здираючи із себе павутиння, і переслідую вбивцю із сокирою в руці. Я нервово захихотів, побачивши цю ситуацію і себе самого збоку.

Попри страх, що тримав мої ноги напоготові, мене також сповнювало відчуття полювання. Так, мабуть, перший мисливець йшов за своєю здобиччю, і це відчуття «я його спіймаю» штовхало його, як і мене, уперед.Так я крався хвилин десять, а потім зупинився і прислухався. Тихо, лише співає щиглик та зітхають сосни.

«І де його в біса шукати? Я ж навіть не слідопит, щоб помітити сліди Кольки. Може, він десь далі втік?»

Я вирішив повертатися. На щастя, я не зайшов глибоко в ліс і без проблем зміг знайти дорогу назад. Повертатися було веселіше, здається, я навіть засвистів якусь мелодію. Ліс перестав бути ворожим, а став знову лісом, у якому я підлітком ходив у походи з ночівлею. Чи міг тоді тринадцятирічний я уявити, що через двадцять із гаком років я буду йти цими стежками не за пригодами, а щоб піймати злочинця?

Я встиг почути різкий шурхіт, коли щось темне вилетіло справа й кинуло мене в товстий стовбур сосни. Від несподіванки я не встиг згрупувати й тому щосили гепнувся головою об дерево, зчесавши лоба об шорстку кору. Я випустив тесак і той м’яко впав у торішнє листя.

Чиїсь руки підхопили мене, не даючи прийти до тями, і гепнули ще раз об дерево, а потім кинули на землю. Я впав на спину. У голові дзвеніло, очі запорошив пил, тому я не відразу розібрав обличчя Кольки, яке нависало наді мною.

— Сука, — з ненавистю прошипів вбивця, обдаючи мене смородом перегару та цибулі.

Він вхопив мене за горло й щосили стис.

«І це все? — крутилося в мене в голові, — Так усе закінчиться? Саме я витяг нещасливий квиток і попав на Кольку?»

Тим часом я інстинктивно обхопив руки нападника, намагаючись вибороти собі ковток повітря. Як не дивно, при цьому я встиг чітко, наче на фотографії, розгледіти обличчя Кольки. Воно було темним від бруду і якогось вічного загару. Руда щетина колючим полем вкрила підборіддя та щоки. Але найбільше страхали дві речі. Перша, це його рот, з вишкіру якого виднілися чорні зуби, і звідки несло невимовним смородом, наче прорвало каналізацію на горілчаному заводі. Іншою річчю були його очі. Колись зелені, вони налилися кров’ю, наче іржаве болото, і дивилися на мене з відчайдушною ненавистю.

Я застогнав, борючись із на диво сильною хваткою зека, а потім закричав. І сам засоромився свого крику — у ньому звучало щось примітивне, первісне, крик тварини, яка попала в лабети хижака.

Колька відчув, що я не здаюся, і відірвав одну руку від мого горла. Я встиг відхилити голову, і кулак лише зачепив скроню. Відчувши, що тиск послабшав, я обома руками обхопив руку, що мене душила, та щосили викрутив. Нападник скрикнув від болю, потім лайнувся. Я перекотив Кольку через себе. Той борсався, але мені вдалося втримати руку. Я смикнув її вище й Колька закричав від болю.

— Сука, пусти мене!

— Оце вже ні, — прохрипів я, щосили втримуючи його руку в моїх слизьких від поту долонях.

— Я тебе захуярю, — гарчав Колька, не припиняючи борсатися. — Ай!, — скрикнув він від болю, коли я сильніше вивернув йому руку.

— Тварь, я тобі переріжу горлянку, серце виріжу!

Я завмер, щосили тримаючи руку нападника. Якщо випущу його, він мене вб’є. А потім вб’є ще когось, бо йому це нічого не варто.

«Що робити, що робити?» — гарячково гадав я, відчуваючи, що часу на прийняття рішення я маю дуже мало.

— Агов, хлопці, ви де? Я піймав його! — закричав я що було сил.

— Гнат!

Попри мої сподівання, відповіді я не почув. Лише цвірінькання пташини та шелест вітру в листі.

— Я тебе замочу, я з тебе шкіру зніму, — цідив далі Колька. Тут він натужився і спробував піднятися разом зі мною. Я закричав від страху та люті й щосили вивернув йому руку. Пролунав тріск, наче поряд зламалася гілка, і я відчув, як рука Кольки ослабла. Той заволав.

— Блядь, ти мені руку зламав! Підар!

Він знов заборсався, намагаючись піднятися, не зважаючи на біль. Я тримався за його зламану руку й не знав, що робити.

— Хлопці! — знов крикнув я, несамовито сподіваючись почути відповідь.

Тиша. Страшне усвідомлення охопило мене, наче мокре простирадло. Це або він, або я, іншого не дано. Це не гра, це не жарт, це життя в його основі — вбивай першим. Я не міг відпустити Кольку, але і тримати далі не вистачало сил, я відчув, як швидко втомлююся.

«Я мушу його вбити, іншого виходу немає», — стукотіло в голові, але я гнав цю думку геть.

Якби ж я міг знерухомити його, вирубити та зв’язати. Я закричав і вдарив Кольку кулаком по голові, по потилиці. Той закричав у відповідь, закрутив головою, але не збирався втрачати свідомість. Я ледь не заплакав. Тут мій погляд впав на тесак, який лежав за кілька кроків від мене. Він зарився в листя, я впізнав його лише за руків’ям із полірованого дуба. Я вхопив його і важкість зброї раптово надала мені відчуття впевненості.

— Я тобі зараз голову відріжу, — прошипів я на вухо Колькі, притуливши холодне лезо до його шиї. — Ворухнешся, і тобі кінець.

Колька хрипко засміявся.

— Ти цього не зробиш, ти сявка. Ти в житті нікого не вбивав, мабуть, і не бився толком. Я пам’ятаю тебе в школі, ходив із книжечками під рукою.

Моя рука, що тримала тесак, затремтіла. Він мав рацію. При всьому моєму страхові за власне життя і ненависті до Кольки, я не міг всадити йому в голову сокиру, спокійно дивитися, як витікає кров, як біліє його мозок, дивитися, як він вмирає.

Колька відчув мої вагання і з якимось нелюдським зусиллям та гаканням рвонувся і перекинув мене набік. Я випустив зламану руку, хоча він і не міг нею нічого робити. Він підхопився на коліна й кинувся на мене. Я автоматично відмахнувся рукою, що тримала зброю, і нападник зашипів. Ліву сторону його обличчя залила кров від глибокого порізу над бровою. Колька засичав і схопився за обличчя. Можливо, це спрацював ще один первісний рефлекс — коли бачиш кров ворога, вона розпалює тебе. Я побачив кров Колька на його обличчі і вона виглядала буденно, зовсім не страшно.

— Уб’ю! — закричав я крізь сльози й кинувся на нього. Тесак випав із моїх рук.

Я повалив Кольку і схопив його за шию. Вона була брудною та колючою від щетини, але я не зважав та щосили стискав його горло. Колька вхопився здоровою рукою, намагаючись розчепити мою хватку, але дві руки таки сильніші за одну. Ось він захрипів, заборсався всім тілом, намагаючись скинути мене, але я міцно тримався за його шию, бо це означало життя для мене. Наші погляди зустрілися і я несподівано побачив страх у його очах. Нахабна впевненість, тваринна агресія та ненависть зникли, і натомість я побачив щирий страх істоти, яка боїться померти. Це видіння зникло й ненависть знов затопила його погляд.

«Він ніколи не зміниться, ніколи», — усвідомив я.

Я не пам’ятаю, як довго стискав його горло, аж поки борсання Кольки не зійшли нанівець. Останніми заспокоїлися його очі. Там не було ненависті, не було страху. Вони застигли, дивлячись просто на мене. Я відняв руки від Кольки й гидливо потер їх об штани. Колька не ворушився. Весь той запал, та нестримана енергія і сила, його переповнювала його й лякала мене зі школи, зникли. Він лежав на листі напрочуд мертвий, наче його вимкнули.

«Це я зробив. Я його вимкнув. Вбив його».

Я спробував піднятися, але ноги затрусилися і я впав поряд із нападником. Мене всього затрусило, легені завмерли, наче забули як дихати, і я хрипкими ковтками вбирав повітря, якого було так мало. Тінь схилилася наді мною і я зрозумів, що то Колька.

«Звісно, як я міг вбити первісне зло. Це його стихія, а не моя, і зараз він зі мною покінчить».

Сили покинули моє тіло, і я не пручався, коли темна фігура підняла мене, відтягла бік та притулила до дерева. Я відчув тверду й колючу кору крізь футболку.

— Ти як, живий? — запитала тінь голосом Гната.

Я мотнув головою, проганяючи каламуть переди очима, і, мов випливаючи з дна ставка, з’явилося стривожене обличчя сусіда. Я хотів щось сказати, але натомість видав шиплячий звук, наче повітря виходить із велосипедної камери.

— Зараз, — сказав Гнат, дістав невелику пляшку води й потихеньку почав вливати її в мене.

Я тільки зараз усвідомив, наскільки хотів пити. Я вхопився обома руками за пляшку і висмоктав її за кільки ковтків.

— Легше, легше, не вдавися, — Гнат уважно стежив за мною.

— Я… я… — прошепотів я, киваючи на тіло Кольки.

— Та я зрозумів, що трапилося. Ти все зробив правильно.

Сльози наповнили очі і я заридав. Гнат обхопив мене, притуливши до сильного й теплого плеча. Від нього пахло потом і тютюном, але таким мирним, невинним, що я ще сильніше заплакав.

— Все добре, усе вже закінчилося, — промовляв Гнат, обіймаючи мене. — Це був самозахист.

— Я вбив його! — заскреготів зубами я, відчуваючи, як втратив якусь невинність, яка відділила мене від інших людей.

— Ти не мав іншого вибору і зробив, що мав зробити. Або він, або ти.

— Що буде далі? Що робити?

— Довести, що це необхідна міра самозахисту буде важко.

— Мене посадять? — похололо всередині мене.

— Ні, якщо ми зробимо все вірно. За законом тебе спокійно можуть зробити винним, навіть коли ти захищаєш себе. Але краще бути винним, аніж мертвим.

Гнат піднявся. На його правому плечі виднілися мокрі плями від моїх сліз.

— Ніхто не бачив, що тут трапилося. Ми закопаємо тіло тут, і скажемо, що не знайшли його. Усі подумають, що Колька втік і будуть лише раді.

— А що робити мені? Як мені жити далі? — з болем запитав я, зазираючи в очі Гната, наче там мала бути відповідь.

— Час усе вилікує, — відповів Гнат. — Ти зупинив вовка, ти врятував овець. Ти зробив вибір та взяв на себе відповідальність, якої уникають більшість людей. Тобі болітиме, але із часом ти усвідомиш, що не мав іншого вибору. Що за тебе цього ніхто б не зробив.

— Я вбивця, — прошепотів я.

— Це він вбивця, — хитнув головою в бік Кольки сусід. — Те, що ти зробив, то необхідне зло. Легко уявити, що можна вирішити всі проблеми лише гарними словами. Але так не вийде.

— Ти відпочинь, а я зараз усе зроблю.

Гнат підібрав мій тесак, витер Кольчину кров листям і, використовуючи його як лопату, почав копати яму.

«Могилу», — подумав я. — «Не яму, а могилу. Він тут лежатиме й ніхто не знатиме, як закінчилося життя Миколи Тарана».

Гнат працював швидко й незабаром викопав досить глибоку яму. Він стягнув у неї тіло Кольки, потім хусткою обтер йому шию та руки.

— Щоб відбитків не знайшли, — пояснив він.

Гнат обдивився навколо, чи не залишилося якихось доказів, і почав засипати яму. Я спробував піднятися. Ноги втратили силу, але я все ж втримався і поволі підійшов до Гната. Той невтомно кидав землю, ховаючи ноги, руки й наприкінці голову Кольки. Я дивився на його обличчя, спотворене, залите кров’ю, посиніле від удушення, і з розумів, що то зробив я.

***

— Агов, хлопці, ви його бачили? — загукав нам дядько Мишко, коли ми повернулися до будинку.

— Ні, — відповів Гнат, не дивлячись на мене.

Я промовчав.

— Ну і хрін із ним, — сплюнув дядько Мишко. — Сподіваюся, він згниє в цьому лісі.

«Отут ти правий», — подумав я, йдучи до села, якому більше не загрожуватиме Колька.

Поряд ішов Гнат.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.