Я знаю, що ви робите

Уже давно вимкнули світло, а я ніяк не можу заспокоїтися. Хоча як ти заспокоїшся в тюремній камері? Навіть коли не лунає говірка наглядачів чи лайка ув’язнених, усе одно чутно голос самої в’язниці. Мовчазний, але такий гучний. Бетонна маса стін нависає і здавлює тебе, десь монотонно капотить вода, гуде вітер у вентиляції. Але не ці звуки не дають мені заснути, а страх. Я страшенно боюся невідомого чоловіка, який перетворив моє життя та життя двох моїх друзів на кошмар. Але давайте по черзі.

Усе почалося кілька місяців тому. Був золотавий осінній вечір, те ідеальне поєднання тепла та прохолоди, яке звеселяє серце і наповнює повітря солодко-пряними пахощами. Локдаун знов посилили, і ми з Артуром та Микитою сиділи у квартирі, яку орендували втрьох, і грали в покер. Гра йшла жваво, Артурові щастило і він неприховано цим хизувався. У холодильнику чекало своєї черги прохолодне пиво — що ще потрібно випускниками школи? Ковід зруйнував ту дещицю планів на майбутнє, що ми мали, і залишив нас сам на сам із реальністю. Я підробляв фрілансом, пишучи рекламні статті, Артур із Микитою доставляли людям їжу на велосипедах. Цих заробітків вистачало на винаймання двокімнатної квартири та пельмені з пивом. Коли тобі вісімнадцять, то ти не бачиш у цьому нічого поганого.

Гра підходила до кінця, і задоволений Артур підгрібав обома руками свій виграш.

— Клятий щасливчик, — бурмотів Микита, цмулячи третє пиво.

— Треба вміти грати, от і все, — відповів Артур, перераховуючи купюри.

— Та пішов ти, — буркнув Микита, й увімкнув телевізор. Клацав каналами, аж поки не натрапив на Сімпсонів. Барт саме розігрував бармена Мо через телефон.

— А пам’ятаєте, як ми робили так само на мій тринадцяти день народження? — згадав я.

Гарне було свято — батьки ще не розлучилися, повна хата друзів та подарунків. Пам’ятаю, ми до півночі гасали кімнатами, граючись у вампірів.

— А, пам’ятаю, — засміявся Артур. — А кому ми дзвонили, завгоспу?

Шкільного завгоспа Дмитровича любила хіба що його мати. Ох і клятий же був чоловік, скільки крові він нам зіпсував. Як зараз пам’ятаю немигтючий погляд світлих очей, коли він дивився, здається, у самісіньку твою душу. Його номер телефону ми знайшли в довіднику й досхочу нареготалися, дослухаючись до його матюків та погроз покаранням. Щасливі були ми, що в нього не було визначника номеру телефону, а то б я тоді отримав від батьків.

— Еге ж, — підхопив Микита. Він загалом-то швидко відходив. — Тоді я вивчив кілька нових матюків.

— Та ти до того й ніяких не знав, — відмахнувся Артур.

Батьки Микити були баптистами й ревно оберігали свій дім та сина від лайки. Думаю, вони прокляли той день, коли Микита долучився до нашої компанії.

— Неправда!

— А ну ж, скажи щось.

— Пішов нахрін!

— Та хіба ж то матюк! — скривився Артур, відкидаючись на рипучому дивані, старшому за нас трьох разом узятих.

— А давайте повторимо? — запропонував я, і сам здивувався зі своїх слів.

— Нам що, десять? — скривився Артур.

— Так робити все одно нічого, — сказав я. — Бари зачинені, вечірки скасували, нудно.

— Нудно, — погодився Микита.

— Ну, дзвони, — протягнув Артур. Я бачив, який він був незадоволений. З нас трьох він першим поспішав стати дорослим — першим спробував горілку, першим почав зустрічатися з дівчиною та переспав із нею.

Я вже взяв до рук телефон. Наша хазяйка й досі тримали у квартирі стаціонарний телефон, колись білий, а зараз пожовклий та з тріснутим мікрофоном.

— Завгоспу? — зареготав Микита, розбризкуючи пиво. — Повторімо колишній успіх.

— Та нє, то не цікаво.

— А давайте навмання? — запропонував я. — Наберімо випадковий номер, на кого втрапимо, той й отримає.

Ідея сподобалася, що ми й відсвяткували, цокнувшись пляшками пива. Я швидко натис десять цифр і увімкнув гучний зв’язок. Хлопці завмерли, хихочучи в пляшки. Пішли гудки, але ніхто не брав слухавку. Я знизав плечима й набрав інший випадковий номер. Цього разу нам пощастило.

— Алло, — прозвучав втомлений жіночий голос.

Я на мить завмер, не знаючи, що ж такого дотепного сказати, і ляпнув перше, що спало на думку.

— Я знаю, що ви робите. Досить.

Микита хрюкнув і подавився пивом. Артур вгатив його по спині.

— Я не зрозуміла, хто це? — голос жінки став стривоженим.

— Нам усе відомо.

— Кому вам? Хто ви?

— Припиняйте це робити, інакше у вас будуть великі неприємності, — слова просто лилися з мене.

— Які неприємності? Хто це? — жінка вже кричала.

Хлопці каталися на дивані, ледь стримуючи регіт. Я показав їм кулака і продовжив.

— Даю вам строк в один день, щоб ви припинили, інакше я все розповім поліції.

— Тобі смішно? Ти ідіот шмаркатий! — жінка нарешті зрозуміла, що це розіграш і не на жарт розсердилася. — Щоб тобі повилазило, мудило!

Хлопці вже реготали на повну, Микита примудрився пролити собі на джинси пиво. Жінка ще раз лайнулася й кинула слухавку.

— Непогано, — сказав Артур, виблискуючи карими очима.

— Не завгосп, але теж добре, — підтримав Микита.

Окрилений, я набрав наступний випадковий номер. Пішли гудки, довгі, наче я дзвонив на Марс. Я вже хотів кинути слухавку, коли у динаміку прозвучав чоловічий голос. Він був тихим, наче шелест старого паперу, але напрочуд чітким, ми добре чули кожне його слово.

— Так?

— Я знаю, що ви робите, — я вирішив повторити успішну фразу.

— Хто це?

— Мені все відомо. Припиняйте, а то у вас будуть великі неприємності, — я намагався, щоб голос звучав солідно та загрозливо.

— Що вам відомо? — сухо, але разом з тим і вимогливо запитав голос.

— Усе, — я спробував вкласти в це слово всі можливі натяки.

Невідомий мить мовчав і поклав слухавку.

— Ну, так нецікаво, — протягнув розчаровано Микита. — Тітка була смішною, а цей якась колода, а не людина.

Наскільки ж він виявився правим! Події розгорнулися наступного дня. Хлопці поїхали розвозити суші та піци, я ж засів на написання звабливих описів до порнофільмів. Робота не бий лежачого, пиши якомога брудно та збочено, але і платили непогано. Я хвилин десять входив у ритм роботи, надихаючись попередніми текстами на кшталт «Вона не очікувала того, що отримала», коли задзвонив телефон. Я потягнувся до смартфона, що лежав на столі, коли усвідомив, що дзеленчить старий стаціонарний телефон на стіні біля кухні та вітальні. Гадаючи, хто б міг користуватися цим номером телефону у світі мобільного зв’язку, я взяв слухавку.

— Алло?

Сухий голос звучав чітко та впевнено, наче складав не слова в речення, а цеглу.

— Хто ти й звідки ти про мене дізнався?

— Хто це? — я щиро завис, не пам’ятаючи вчорашніх веселощів.

— Звідки в тебе мій номер?

— Мужик, то був жарт, заспокойся, — я нарешті згадав його.

— Звідки. У тебе. Мій. Номер? — голос невідомого змінився. До сухої чіткості додалася загроза. Мені це не сподобалося, бо загроза звучала реальною.

— Кажу ж, то був жарт. Випадково набрали номер і потрапили на тебе.

Я мить вагався й додав:

— Вибач, якщо вийшло несмішно. То був розіграш.

— Що тобі відомо?

— Та нічого, кажу ж! — мене цей невпинний допит почав дратувати. — То вигадки, розумієш?

— Хто ще знає про це?

— Та Господи, ніхто! — я вже майже кричав у слухавку. Можливо, щоб злістю перебороти страх, який розповзався спиною від голосу невідомого. Він би точно міг грати у фільмах жахів, озвучуючи маніяків-психопатів. — З хлопцями трошки розважилися і все. Забий, мужик.

— Я про вас подбаю.

Здається, ми кинули слухавку одночасно. Думаю, невідомий поклав її на місце спокійно й розважливо, тоді як я вгатив по станції так, що тріщина на мікрофоні стала ще більшою.

Мені було незатишно. Я ходив кімнатою, намагаючись заспокоїтися. «Це просто дзвінок, забий і все», — казав я собі, та марно. Краще б той мужик кричав чи лаявся. Натомість від його спокійного голосу пішли мурашки по спині. Занадто вже переконливо він звучав, особливо оте останнє «Я про вас подбаю». То була не порожня погроза, то були слова людини впевненої в тому, що вона каже. І від цього мені було тривожно на серці.

Я намагався повернутися до роботи — марно. Літери скакали екраном, утворюючи комбінації, які були занадто химерними навіть для порносайту. Викурив три цигарки на балконі, але маленький черв’як тривоги невпинно колупав мій мозок.

Через годину я не витримав і вирішив подзвонити Артуру. Зараз його дорослість була як ніколи доречною. Я був навіть не проти, щоб він мене висміяв, аби лиш заспокоїтися. Артур телефон не взяв. Я повторив спробу двічі з тим же результатом.

«Я про вас подбаю».

Я відігнав із голови цю фразу. Як він нас знайде, коли він не знає ані нас, ані наш номер телефону? Набравши номер Микити, я продовжував ходити квартирою.

— Алло?

— Алло, Микито, це я, — я намагався звучати спокійно. — З тобою все нормально?

— Так, везу макдак на Печерськ, а що?

Я завагався, чи казати йому про вчорашнього невідомого.

— Пам’ятаєш наш вчорашній розіграш телефоном?

— Ну. Смішно було. Ти заради цього дзвониш? Міг би написати, я в дорозі.

Я відчув, що Микита збирається покласти слухавку.

— Стій, це не все. Коротше, сьогодні подзвонив той мужик, намагався з’ясувати, звідки в нас його номер телефону та що нам відомо. Я його послав, а він сказав, що знайде нас, прикинь?

— Тю, от дурник якийсь, — прогудів Микита. Я чув як на фоні шуміли автівки та продзеленчав трамвай. Ці звуки заспокоювали.

— Послав його, і правильно.

— І я так думаю, — підтакнув я. — Якийсь чувак без почуття гумору, хрін із ним.

— Точно. То що ти хотів сказати?

— Ну, не знаю, будь про всяк випадок обережним, — брякнув я й зашарівся.

— Ага, гуд. Усе, до вечора, мені ще п’ять годин сьогодні кататися.

Після відбою я відчув, яка ж тиша стоїть у квартирі. Мені стало спокійніше. Микита правий, це якийсь дурник і хрін із ним. Я ще раз спробував додзвонитися Артуру, та марно. Після ще однієї цигарки сів за ноутбук та поринув у світ барвистих описів порно.

Артур того дня так і не повернувся у квартиру, Микита та я марно намагалися йому додзвонитися. Страх із новою силою стис моє серце. Микита теж виглядав стривоженим.

— Я впевнений, що з ним усе добре. Може, він до батьків поїхав, — сказав він, обгризаючи куряче крильце.

— Не повідомивши нам? І не взявши речі?

— Ти ж не думаєш, що той мужик його знайшов?

— Та ні, то ж дурня. Але раптом він в аварію потрапив?

— Зачекаймо до ранку, а потім подзвонимо в поліцію.

На тому ми й порішили. Вечір та ніч пройшли тривожно, мені снилися безперервні переслідування та втечі. Високий чоловік у чорному ганявся за мною покинутим будівельним майданчиком, на якому ми гралися в дитинстві, і шепотів сухим голосом: «Я про тебе подбаю».

Розбудив мене дзвінок матері Артура, Інни Василівни. Я вислухав її ридання, відчуваючи, як страх накриває мене холодною долонею. Я розбудив Микиту й розповів новини. Артур був мертвий. Його знайшли велосипедисти в покинутому парку. Йому відрізали три пальці, викололи око, а обличчя перетворили на кривавий кисіль. Хтось дуже хотів вибити з нього інформацію.

Микита виглядав таким же ошелешеним, як і я. Ми дружили з третього класу, були як брати один одному, і дізнатися, що одного з найближчих для тебе людей вбито, було як удар колодою по голові.

— Це не може бути правдою, не може! — розпачливо вигукнув Микита, вдаривши кулаком по стіні.

— Я так і знав, що це той мужик — мертвим голосом прошепотів я.

— Це маячня, розумієш! — Микита вперся в мене лютим поглядом. — То був розіграш, а це реальність! Артур мертвий, його вбили, вбили!

Через два дні знайшли мертвим Микиту. Велосипед та квадратна сумка-холодильник валялися поряд. Його допитували електричним струмом, вирвали нігті на лівій руці, вибили кілька зубів. Товариш, якого я знав краще за власного брата, перетворився на понівечену ляльку, і я уявити не міг, які тортури йому довелося перенести.

А потім донька нашої хазяйки повідомила, що її матір вбили. Звісно ж, жорстоко. Коло трупів оточувало мене, стискаючись усе щільніше. Слідчі називали різні причини смертей, але я знав правду. То невідомий із сухим, але впевненим голосом, виконував свою обіцянку. Не знаю, чим він таким займався, що був готовий катувати та вбивати людей за найменшу підозру, але я проклинав той вечір і самого себе за ідею з телефонним розіграшем.

Було очевидно, що за номером телефону він знайшов нещасну Галину Антонівну, що здавала нам квартиру, а через неї договір, записаний на Артура. Як він вирахував Микиту, я міг лише здогадуватися, але в тому, що я буду наступним, не сумнівався. Поліція і близько не хотіла мене слухати, тож довелося взяти свою безпеку у свої руки.

Від страху та відчаю я не міг спати. Дідько, та я нічого не міг робити. Замкнувши всі вікна і двері, я не наважувався вийти на вулицю, покинути мою фортецю. І все одно я почувався незахищеним, кожної миті я очікував, що за мною прийдуть. Найменший скрип долівки, грюкіт шибки — і я завмирав у жаху, знаючи, що настала моя черга. Я думав поїхати до батька у село, але ж чоловік міг знайти мене й там, і від думки, що він зробить з татом, мене обсипало льодяним страхом. Я зовсім втратив здатність мислити, страх сталевими лещатами витискав з мене все, окрім самого жаху.

Будь-яка схованка здавалася мені ненадійною, окрім… Можливо, це прозвучить тупо, але в той момент моєму переляканому мозку найбезпечнішим місцем здалася в’язниця. З товстими стінами, міцними ґратами та озброєними наглядачами. Туди так просто не проникнеш, а за три роки, які мені дали за пограбування крамниці, я сподівався, що невідомий заспокоїться і цей кошмар нарешті закінчиться.

В блоці тихо, лиш поряд в камерах хропуть та стогнуть в’язні. Я лежав на жорстких нарах, що смерділи потом та пацюками, і не міг заснути. Мій план спрацював — мене охороняли озброєні люди, але я все одно боявся. Того чоловіка ніщо не зупиняло, чи захистить мене в’язниця?

В кінці коридору незвично тихо скреготнули металеві двері. Я миттю розплющив очі. Темно, але крізь заґратоване вікно світив серпик місяця, тьмяно вихоплюючи з мороку обриси камери. Я напружив слух і на свій жах почув обережні кроки, впевнені та розважливі. Страх перехопив моє горло, дихати стало так важко, в серце торохтіло у грудях: тук-тук-тук. Кроки наближалися все ближче, аж поки не зупинилися біля моєї камери. Мить пронизливої тиші, а потім сухий, наче шелест старого паперу, голос прошепотів:

— Що ти про мене знаєш?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.