Земля крові

Двері підвалу захряпнулися за вартовим, який вивів із собою Дмитра. Олекса встиг побачити оксамитове небо й майже повний місяць, що незворушно споглядав жахіття, які принесли із собою російські війська. Так само він світив п’ять днів тому, коли на світанку пролунав перший вибух, а за ним відразу ще кілька. До обіду головною вулицею села гуркотіли болотяного кольору танки та бронетранспортери з намальованою білою літерою V. Селяни, які не виїхали геть із першими пострілами, зі страхом оглядали невпинний потік техніки та озброєних військових, і кожен боявся.

— Вони його вб’ють, — сказав Микола.

У підвалі було темно, хоч оком стрель, тому Олекса міг лиш приблизно уявити з якого кутка говорив сорокарічний механік. Росіяни схопили його, коли знайшли в будинку Миколи камуфляжний костюм, який той одягав на риболовлю.

— Мабуть, — відповів Олекса.

Серце стислося, коли він уявив, що зараз зроблять із Дмитром. Той воював в АТО, й окупанти раділи, як гієни, коли знайшли його посвідчення учасника бойових дій. Вони допитували ветерана особливо жорстоко, вибивши йому око, зламавши руку й кілька ребер.

— Коли настане наша черга? — озвався Микола.

Усі мовчали. Холодний, липкий страх смерті затоплював Олексу. Він сидів на підлозі, спершися спиною об льодяну стіну підвалу й відчував як дрібно трусяться руки. До страху додавався холод, який забирав останні сили. Хлопець не знав, як довго вони сидять у підвалі — годинники, не кажучи вже про телефони, у них забрали ще під час першого обшуку.

Він згадав грубий крик військового, який командував загоном окупантів. Це були не звичайні строковики. Усім на вид за тридцять, одягнені в чорну форму й повністю екіпіровані; відчувалося, що в них є бойовий досвід. Жодного зайвого руху, жодної тіні сумніву в тому, що вони роблять. Окупанти діловито перекидали все в будинку, шукаючи докази зв’язку Олекси з українською армією. Вони роздягнули його догола, видивляючи військові або патріотичні тату.

Можливо, те, що в нього взагалі не було татуювань, подарувало Олексі кілька днів життя. Менше пощастило сусідці Оксані, у якої на литці було зображення тризуба. Її гвалтували троє по черзі, а потім відвели до лісу, де напівживу розстріляли. Окупанти перетворили галявину біля старого дуба на місце для страт. Куди вони дівали тіла, Олекса не знав. Що він знав, так це те, що незабаром сам опиниться на тій галявині й то буде його остання мить на землі. Від цього усвідомлення йому скручувало шлунок і хотілося плакати.

«Як це несправедливо! Я просто собі жив, нікого не чіпав, планував вступити до аспірантури. Чому ці виродки вирішили, що можуть ось так зруйнувати все?» — Олекса всередині захлинався криком, та відповіді не знаходив. Діяння російських загарбників були примітивними — прийти і сплюндрувати.

— Срані москалі, — з ненавистю прошепотів Олекса. До початку війни він не уявляв, що зможе когось так щиро ненавидіти.

— Що? — глухо озвався Микола.

— Чому вони приперлися до нас? Чому все зруйнували? — Олекса втер невидимі в темряві сльози.

— Бо такі вони є й завжди були, — сказав Андрій Іванович, вчитель історії в сільській школі. — Не вміють щасливо жити й хочуть, щоб інші народи жили так само.

— Але ж це тупо! Це нелогічно!

— При чому тут логіка? Це тваринний, хоча ні, тварини такого не роблять, нелюдський потяг знищити щось, що краще за тебе.

— Суки, — чвиркнув крізь зуби Микола, й Олекса не міг не погодитися з ним.

Знов запанувала тиша. Розмовляти не було сил, крім того, холод проникав крізь куртку та кросівки, забираючи рештки енергії. Олекса зі страхом уявляв ще одну ніч у льодяному підвалі. Він не міг заснути, не міг щось робити. Міг лише щільніше ховати руки в кишенях, залишаючись сам на сам із думками. Попередні ночі він не спав, а провалювався в кількахвилинне забуття, з якого повертався за найменшого шурхоту.

«Я буду наступним. Мене вб’ють».

Від цієї думки, такої простої й реалістичної, йому перехоплювало подих, наче він вдихав повні легені льодяної води. Страждання посилювала невідомість, коли і як саме це станеться. Його лякала думка, чи будуть перед стратою катувати й чи витримає він? Хлопець яскраво уявив цю ситуацію, і його ледь не знудило від тривоги.

«Боже, закінчи мої страждання, благаю тебе», — молився Олекса, відчуваючи всередині страшенну порожнечу.

Окупанти перерили кожен будинок, забираючи собі все цінне — гроші, прикраси, техніку. Водночас вони хизувалися один перед одним та зчиняли бійки за найкраще накрадене. Людей обшукували, били та допитували, намагаючись вивідати хто в селі пов’язаний з українськими військовими або має активну проукраїнську позицію.

«Що я скажу, коли настане моя черга?» — із жахом гадав Олекса, дослухаючись до грубих голосів окупантів та болісних криків допитуваних.

— Имяфамилия! — гаркнув червонопикий командир росіян.

Олекса не знав армійських знаків розрізнення, щоби визначити його звання. Це був високий дужий чоловік сорока років. Олекса помітив величезний ніж у піхвах на його грудях, і він йому не сподобався.

— Олекса Мартинов, — на мить забувши власне ім’я відповів хлопець.

— Русский?

— Слава Богу, ні.

Командир кивнув головою й солдат поряд із ним блискавично вдарив Олексу важким черевиком під ребра. Пекучий вибух білого болю осліпив хлопця, він впав навколішки, марно намагаючись вдихнути холодне повітря.

— Встать, тварь!

Хлопець відчув, як його підхопили під руки з двох боків і грубо відірвали від землі. Новий вибух болю пронизав тіло й Олекса скрикнув.

— Молчать! Где служил?

Олекса закашлявся і хрипко відповів:

— Я не служив.

— Где был у 2014 году?

— В Києві.

— Что там делал? Активист? На Майдане был?

— Навчався.

— Что делаешь здесь?

— Я тут народився. Приїхав закінчити диплом.

— Раздеть его, — різко скомандував командир.

Олекса відчув, як грубі руки зашарпали його з усіх боків, рвучи блискавку зимової куртки. За мить він стояв в одних трусах, зіщулившись від пронизливого вітру.

— Стоять ровно!

Олекса трусився від холоду, коли російські військові оглядали його.

— Нет тату, — навіщось констатував командир.

— Товарищ майор, вот что у него в телефоне.

До командира підійшов високий солдат («Добра палка гімно мішати» згадалася Олексі приказка бабусі) і простягнув телефон. Олекса і правда встиг зробити кілька фото, сподіваючись відправити їх ЗСУ, але інтернет тоді вже зник або його глушили окупанти.

— Он делал фото нашей техники!

— В подвал его.

Олекса ледве встиг підхопити одяг, коли холодні грубі пальці вчепилися в нього й потягли до сусідського двору. Там жили Іванчуки, які займалися вирощуванням огірків. Скляні поверхні теплиць були розбиті, крізь чорні провалля завивав вітер. Олекса не побачив дядька Василя, його дружини Надії та дітей, і зробив висновок, що їх уже вбили. У їхньому будинку, найкращому в селі, росіяни організували штаб, а просторий підвал перетворили на в’язницю. Там було дев’ятеро людей, коли туди закинули Олексу, і за кілька днів їх залишилося троє.

Олексу мучив голод, холод і спрага. Годували їх заледве раз на день. У кутку полонені знайшли зелений від плісняви баняк із давньою водою й пили звідти, забувши про відразу.

«Мене вб’ють. Закатують і потім уб’ють. Можливо, це знімуть на камеру, щоби потім хизуватися», — ці слова звучали так невідворотно, як і те, що вранці зійде сонце.

«Але я це сонце не побачу, — думав Олекса, хитаючи важкою головою в марній спробі задрімати. — Воно світитиме й далі, але без мене. Боже, як це несправедливо!»

Хлопець тихо заплакав, витираючи сльози брудним рукавом куртки.

— Не соромся сліз, — сказав у темряві Андрій Іванович. — Це допоможе.

Олекса промовчав, але відчув, що йому справді стало трохи легше. Він шморгнув носом і зітхнув.

— Я перед війною авто купив, думав, подорожуватиму Україною, порибалю скрізь, де тільки можна, — сказав Микола й заскрипів зубами.

Олекса щиро йому співчував. У нього теж були плани, мрії про закінчення аспірантури, про навчання в Стенфорді, куди він уже відправив заявку на грант. Його дослідження щодо штучного інтелекту виглядали перспективними, як і все інше — сім’я, кар’єра, ремонт батьківського будинку. Російська чума зруйнувала все це за одну мить. Гостре відчуття смерті закрило собою всі мрії Олекси, сфокусувавши думки на одній речі — скільки він ще проживе.

— Ще поїздиш, — відповів Андрій Іванович.

Олекса здивувався, звідки старий вчитель знаходить сили заспокоювати інших. Сам він говорив мало, бо боявся що зірветься й закричить, вимагаючи, щоб усе це закінчилося.

«Я москалям цього не подарую», — подумав хлопець, стискаючи кулаки. Між брудними пальцями заскрипів пісок.

— Та хрін там, вб’ють мене, та і взагалі всіх нас, — неприродно високим голосом сказав Микола.

— Ще не кінець, — так же спокійно вів далі вчитель. — Зараз ми живі, а це головне. Майбутнього насправді не існує, минуле нам недоступне, залишається лиш ця мить, у якій ми є. Це наша справжня реальність, і в ній ми зараз живі.

— Філософ, — сплюнув у темряві Микола.

Олексі заяви про мить теж не здалися сильно переконливими. Він заздрив Андрію Івановичу, який вочевидячки знайшов власну точку спокою серед цього жахіття і вона підтримувала його. Олекса пробував молитися, чого не робив із дитинства, шепочучи шерхлими губами прості слова:

«Господи, врятуй нас. Захисти всіх, хто зараз боронить нашу землю та страждає від війни. Допоможи, благаю».

Та цього йому було недостатньо, щоби зберігати спокій перед обличчям смерті.

Вони якийсь час сиділи мовчки. Микола хрипко сопів і бурмотів крізь сон. Холод добивав Олексу, мучив і не давав заснути. Він провалювався в коротке забуття з напрочуд яскравими, теплими картинками, і за мить повертався в реальність, відчуваючи як задубіла спина, яка холодна бетонна підлога під сідницями, який непроникний морок навколо.

Клацнув замок і двері з гуркотом відчинилися, впускаючи до сирого погребу запахи конюшні, такі теплі й невинні. Темряву прорізали яскраві промені ліхтарів і грубий голос загавкав:

— По одному, руки за спину, на выход!

Чоловіки завовтузилися, намагаючись підвестися.

«Ось воно, почалося», — подумав Олекса, затуляючись від світла долонями. Як не дивно, страху він відчував менше, ніж коли чекав цього моменту.

Він ледь не впав, перечепившись об сходи ватяними ногами. Солдат вилаяв його і вдарив прикладом у спину.

«От і все», — крутилася в голові хлопці єдина думка, коли їх зібрали у дворі Іванчуків, а потім повели до темної смуги лісу.

Олекса із насолодою вдихав холодне, але свіже повітря, напоєне запахом землі та гною. Дерева готувалися розквітати й за мить мала прийти весна. Місяць яскраво світив, і хлопець чітко бачив розбиті шибки будинків, виламані ворота. Хата Мартинів згоріла до стін. Олекса наче вперше йшов головною вулицею села й не впізнавав її. Усе завмерло, ані собаки, ані птиця не наважувалися порушити моторошну тишу. Будинки стояли темні, неживі, наче їх покинули багато місяців тому.

«Які ж тварюки, — подумки лаявся Олекса, звертаючи наліво за вчителем. Вони йшли повз кладовище, де ще трохи, і почали б прибирати перед Великоднем. — Все руйнують, усе нищать».

Гаряча лють затопила його, долоні стислися в кулаки, змагаючись із бажанням розтерзати кожного окупанта на українській землі.

Вони йшли хвилин двадцять, але для Олекси час летів занадто швидко. Від усвідомлення, що він востаннє бачить сільську бібліотеку, міст через річку, лісок, у якому вони смажили шашлики, хотілося заволати з усіх сил.

Російський майор добре знав, куди вести бранців, і впевнено командував:

— Налево. Направо. Быстрее, твари!

Вони звернули до ліска й пішли вглиб. Йти було важко навіть із ліхтарями, але Олекса із жахом бачив, що шлях уже проторований. Свіжа стежка вела їх скрізь дуби та клени все далі й далі, аж поки вони не зупинилися на великій галявині. Посеред неї височів старий дуб, який тихо скрипів. Скільки себе пам’ятав Олекса, цей дуб стояв чорний, без листя, але вперто не хотів помирати.

Полонені опинилися в центрі галявини, оточені напівколом озброєних окупантів.

— Ну, что, суки, настал ваш черед, — сказав майор. Місячне світло прорізало глибокі тіні на його обличчі.

— Тварюки, щоби ви всі виздихали! — з відчаєм та ненавистю крикнув Микола.

До нього підскочив російський солдат у балаклаві й коротко вдарив прикладом у висок. Механік кавкнув і впав на землю.

— Вы все обвиняетесь в деятельности против освободительных российских войск, — провадив майор, не змигнувши оком.

— Кого ж ви звільняти прийшли, га?! — Олекса сам здивувався, коли викрикнув ці слова.

Очі майора недобре зіщулилися.

— От вас, фашистов! — проревів він. — Вы не позволяете мирным русским жителям вернуться в Россиию, как это было раньше.

— На цій землі немає руських, — спокійно промовив Андрій Іванович. — Це українська земля, і жили тут та й живуть зараз українці.

— Молчать!

— Ви не можете змиритися з думкою, що Україна — не частина росії, що українці — не адаптація російської нації, а самостійний народ, з власним менталітетом і жагою до свободи, якої у вас ніколи не було. І ви радше знищите цілу націю, аніж змиритеся з фактом, що ми — інші, що ми ніколи не були й не будемо братами.

— Ты у нас самый умный, я так вижу, — процідив майор. — Значит, ты будешь первым. Ко мне его.

До старого вчителя підскочили двоє солдатів, схопили й поставили на коліна перед своїм командиром, тримаючи за руки. Майор повільно дістав із піхов ножа, й Олекса подивувався, який той довгий, знов відчув, як він йому не подобається. Місячне світло блиснуло на гостро наточеному лезі.

— Твои слова ничего не изменят, — сказав майор, наближаючи ножа до ока Андрія Івановича. — Мы вырежем всех, если понадобится. Новая россия прострется от Тихого океана к Атлантическому и русский народ наконец-то примет свою судьбу.

— Цього ніколи не буде, — спокійно відповів вчитель і скрикнув від болю, коли гостре лезо розрізало йому під оком щоку. Темна кров потекла по щетині й закрапала на холодну землю.

Олекса хотів кинутися до вчителя і вже скочив на ноги, коли його перехопили військові й кинули на землю так, що забило подих.

— Да здесь сплошные герои, я посмотрю, — сказав задовлено майор, дивлячись на Олексу. — Это хорошо, это будет долгая ночь.

Він перехопив ножа іншою рукою і вхопив вчителя за волосся.

— Я сейчас отрежу тебе оба уха, затем нос, а потом выколю глаза. Хотя нет, глаза я тебе пока оставлю, чтоб ты видел, что мы сделаем с твоими дружками.

Олекса затремтів, почувши ці слова. Найбільший страх справджувався — його будуть довго й болісно катувати, аж поки він не помре. Хотілося закричати, благати про помилування, але він втримався.

«Я цього не подарую», — скрипнув зубами хлопець.

— Вам ніколи не знищити Україну, — відказав Андрій Іванович.

— И кто же мне помешает? Ты? — глумливо запитав майор.

Військові загиготіли.

Галявиною рвучко пролетів вітер і старий дуб заскрипів ще сильніше. Голе віття хиталося з боку в бік і кілька солдатів відійшли, щоби їх не зачепило. На мить світ наче завмер, Олексі здалося, що він забув як дихати. Дуб розмахував гіллям усе сильніше, аж поки довга гілляка не потяглася до найближчого солдата й не простромила його наскрізь, наче то був не військовий у бронежилеті, а паперова фігурка. Солдат крякнув, охнув і з його розкритого від болю рота бризнула кров. Ще одна гілка потяглася до іншого солдата, обліпивши йому шию. Той схопився за гілку й марно намагався звільнитися, задихаючись на очах. Хтось вихопив автомат і вистрілив чергою в дерево, яке не зважало на кулі, продовжуючи вбивати окупантів.

Гілля тяглося до кожного військового, ловлячи навіть тих, хто спромігся тікати. Олекса завмер від жаху, споглядаючи неймовірну картину. Галявина наповнилася хрустом кісток, чавканням розірваної плоті, криками болю і благаннями, до яких старий дуб, очевидно, був байдужим. Він душив, протикав, розривав солдат, гамселив їх об тверду землю, нікого не залишаючи в живих. Кілька гілок обхопили майора за руки й ноги й розтягнули, піднявши в повітря. Товста гілка прошила його зі спини, від чого майор закричав високим голосом, зляканим, а не командирським. Інші гілки потяглися до нього, пронизуючи одна за іншою, перетворивши військового на подушечку для голок. Той ще був живий, хриплячи від болю, коли дерево затремтіло і в одну мить розірвало його на шматки.

Тіла окупантів не довго лежали під деревом. Воно почало згрібати їх гілками, наче сіно граблями, ближче до себе, і потім трапилося те, чого Олекса ніколи не зміг забути. Коріння дуба вилізло із землі, оголюючи під ним чорне провалля. Звідти війнуло сирою могилою й полином. Невтомне гілля загребло в яму понівечені тіла військових. Один із них ще був живим, коли його затягувало під землю, і Олекса помітив жах в очах солдата.

«А чи жахався ти так, коли вбивав та гвалтував?» — подумав Олекса і не здивувався власній жорстокості.

Військовий чіплявся за торішню траву, шкріб нігтями по землі, але ось він зник у вогкій темряві. Зібравши рештки окупантів, коріння повернулося на своє місце. Старий дуб усе слабше махав віттям, заспокоюючись від отриманої данини. Ось він завмер, ледь поскрипуючи. Від військових залишилися криваві плями на землі та сморід нутрощів у повітрі. На галявині залишилися Олекса, непритомний Микола та Андрій Іванович.

— Всі цілі? — прохрипів вчитель, важко піднімаючись.

Олекса й собі почав вставати, відчуваючи, як ноги його не тримають. Серце бухкало, наче гармата, а у вухах ще дзвеніли крики окупантів і несамовитий скрип дуба.

— Давай, Олексо, допоможи мені.

Хлопець підійшов до Андрія Івановича й підхопив непритомного механіка під руки. Разом вони поволі пішли в бік села.

— Що це було? — запитав Олекса пересохлим горлом.

— Думаю, це помста, — спокійно відповів вчитель, і хлопець знов подивувався, як йому це вдається.

— Але ж це неможливо! — вигукнув він, повертаючи обличчя до Андрія Івановича. На щоці вчителя застигла темна смуга крові.

— Ти знаєш, що це за місце?

— Та ні, звідки? Звичайна собі галявина в лісі.

— Не зовсім. Хіба там влаштовують пікніки або рвуть качкам траву?

— Ні, — визнав Олекса після швидкого обдумування.

— Тобі це не здавалося дивним? — запитав вчитель, наче вони були на уроці.

— Ну, хто зна. Просто не робили і все.

— У тридцять четвертому році на тій галявині НКВД розстріляло сто двадцять людей. І там же їх і поховали. Звісно, про це ніхто не мав знати, цілковита таємниця, але ж я історик, зміг знайти свого часу певні докази.

— І що ви з ними зробили?

— Тоді — нічого. Радянська влада нізащо б не визнала такого злочину. Архіви спалювалися, свідки вмирали, але, схоже, сама українська земля запам’ятала те жахіття, і коли туди знов повернулися нащадки вбивць, вона помстилася.

— Як таке взагалі можливо? — прошепотів Олекса.

Йому не вкладалося в голові те, що він бачив на власні очі, і те, чого його вчили все життя — надприродного не існує, усьому є раціональне пояснення. Але як пояснити смерть і зникнення сімох солдатів?

— Де ми? — застогнав Микола, розплющуючи очі. З його розбитого лоба текла кров.

Чоловіки зупинилися.

— Ми вільні, — сказав Андрій Іванович, дивлячись на Олексу.

— Як? Де москалі?

— Вони нас кинули, а самі втекли.

На думку Олекси, історія не трималася купи. Микола, схоже, теж так вважав, попри струс мозку.

— Хрінь якась. Справді, що трапилося?

— Все, що я знаю, це те, що ми вільні, а російських солдатів немає.

— То що робитимемо?

— В селі ще залишилися окупанти. Треба повідомити про це ЗСУ.

Чоловіки поволі рушили додому. Олекса йшов мовчки, намагаючись осягнути те, що трапилося кілька хвилин тому. Так само сяяв місяць, блищала річка, коли переходили міст, але до цього додалося відчуття, що вони живі. Олекса думав, що то було востаннє, коли він йшов цим мостом, на якому вони зустрічали світанок у випускний день. Але ось він знов йде ним, бачить кожну тріщинку на асфальті, крізь які пробивалася вперта трава, і вони були йому такі знайомі й любі, що аж дух перехоплювало. Він живий, він вдома.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.