Тунельний працівник

— Заповніть заяву, — працівниця відділу кадрів міського метрополітену протягнула Давиду аркуш. — Також мені потрібен паспорт, ідентифікаційний код, шкільний диплом, трудова та медична книжки.

«Довідка з ЖЕК та аналіз сечі», — продовжив подумки студент, копирсаючись у рюкзаку.

Працівницю звали Анжела Владленівна. Це була жінка років п’ятдесяти, із пишною фарбованою зачіскою та яскраво-червоним ротом. Вона неквапливо передивлялася документи, які дав їй Давид, потім також неквапливо робила ксерокопії.

У цей час Давид Загорський, студент третього курсу, майбутній психолог і теперішній шукач підробітку, заповнював заяву ручкою, що погано писала. Перед ним лежав затертий примірник, весь до пари кабінету: старі, ще радянські меблі, рипучий паркет, вкритий вицвілим лінолеумом, що загинався на краях. Кондиціонера не було, і ледь помітний вітерець, що проникав крізь відчинені вікна, не справлявся із липневою спекою. Біля столу торохтів і крутився з боку в бік вентилятор, розганяючи гаряче повітря.

— Ви ознайомилися з умовами роботи? — суворо запитала Анжела Владленівна, коли почалася співбесіда. — Виключно нічні зміни, п’ять ночей підряд. Премія, компенсація шкідливих умов праці та нічні. Усе зрозуміло?

Давид кивнув.

Анжела Владленівна продовжила.

— До ваших обов’язків входить ремонт і реконструкція тунельних споруд. Промивати мармур від сольових нашаровувань. Очищувати з’єднання від корозії та бруду.

Вона почекала секунду й пояснила:

— Треба працювати ганчіркою та пилососом.

І із сумнівом глипнула на студента.

— Зрозуміло, — не повів бровою той. Робота марудна, але ж робота.

— Яка у вас освіта?

— Неповна вища.

— Спеціальність?

— Психологія.

Працівниця зневажливо пхикнула.

«Уявляю психолога, що лазить тунелями метро, копирсаючись у бруді», — прочитав у її очах Давид. Але йому було все одно. Криза, компанії банкрутують, а про заробіток для студентів годі й говорити. Він перебивався випадковими халтурами: вантажив цеглу, роздавав листівки, копав землю. Грошей вистачало на їжу та дрібні радощі, але прийшов час платити за гуртожиток. Звернутися до батьків по допомогу він не міг, бо знав, що тим самим зараз скрутно, тож викручувався, як міг.

Коли він побачив у вагоні метро вакансію тунельного працівника, то спочатку лиш засміявся, уявивши себе під землею із ломом у руках. Але дочитавши до пункту про необов’язковість попереднього досвіду, нічний графік роботи та доплати за умови праці, замислився. Він спав мало, тож працювати всю ніч не було б проблемою. Наступають літні канікули, і він заробив би достатньо грошей, щоби вистачило й на гуртожиток, і на дещо для себе. Ще залишився б якийсь вільний час вдень. Він відразу подзвонив за об’явою, його запросили до управління метрополітену на співбесіду разом із документами, й ось він уже заповнює заяву на роботу.

— Тут важка робота, не в зошиті писати, — провадила працівниця.

— Це не проблема, я працював і вантажником, і помічником майстра на виробництві. Я звичний до фізичної роботи, — відповів їй Давид, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині закипало роздратування.

Анжела Владленівна із сумнівом цмокнула язиком і продовжила:

— Коли зможете розпочати роботу?

— Та хоч сьогодні, у мене ніч вільна.

Жарт був так собі, але жінка й вухом не повела.

Давид не витримав і запитав:

— А що з оплатою? Коли я отримаю гроші?

Анжела Владленівна повільно, наче дитині, пояснила:

— Аванс на початку місяця й залишок 15 числа.

Аванс звучало дуже добре.

— Приходьте сьогодні на станцію опівночі, вас зустріне майстер та введе в курс справ, — сказала Анжела Владленівна, коли бюрократичні процедури нарешті закінчилися.

Давид піднявся, подякував і вийшов із душного кабінету в липневу спеку.

Було незвично заходити в станцію метро, коли там немає пасажирів. Для працівників був окремий вхід, біля якого чекав Павло Федосійович, або, як він представився, просто Федосійович. Перше, що відчув Давид, коли потис йому руку, був застарілий запах тютюну, перегару та поту. То був низенький чолов’яга років шістдесяти, одягнений у засмальцьовану оранжеву жилетку та темно-синю уніформу. Картуз прикривав брудно-сіре волосся, що вперто з-під нього стриміло. На неохайно поголеному обличчі сяяли надзвичайно світлі, лукаві очі.

— Ну що, робітничок, попрацюємо, — заохотив він Давида хрипко-вискучим голосом. Потиск руки був міцний та шкарубкий.

— Вітаю.

— Ти проходь-проходь, — вказав той на двері. Дочекався, поки Давид їх відчинив, та прошмигнув всередину першим.

Станція була вже зачинена. Навколо сновигали працівники метро в оранжевих жилетках. Хтось підмітав, хтось протирав мармурові стіни. Двійко чоловіків копирсалися в розібраному турнікеті. Федосійович привітався з ними, і ті врізнобій відповіли.

— Краса! — задоволено вигукнув Федосійович, обводячи рукою навколо, наче володів цим місцем. — Ти тільки уяви — усе місто спить, і лиш ми з тобою знаходимося зараз під землею. Ну хіба що якість несповна розуму сюди залізуть.

— Дигери? — блиснув знаннями Давид.

— Хєригери, — сплюнув Федосійович. — Вигадали собі, що можуть лазити, де не треба, а ти їх потім рятуй.

— І таке буває?

— Ну, знаєш. Метро штука небезпечна. Тут, як ото гуляти без голови, то можна й у халепу втрапити. Заблукати — раз плюнути.

— Та хіба ж не можна вийти до станції, якщо йти вздовж рейок? — здивувався студент.

Федосійович хрипко засміявся і хвацько поправив картуза.

— Ее, брате, то тільки здається, що метро просте, як на мапі у вестибюлі. Тут, окрім основних маршрутів ще є допоміжні тунелі, службові, а є і взагалі покинуті.

Та Федосійович не встиг продовжити, як до них підійшов чоловік у синій формі.

— Федосійович, ти чого стажиста не навчаєш?

— Як це не навчаю? — щиро обурився той. — Ось, про техніку безпеки розповідаю, щоби не травмувався, не загубився де.

Чоловік недовірливо хитнув головою.

— Покажи йому, чим він буде займатися, та нехай починає вчитися.

На Давида він не глянув, розвернувся та пішов до чоловіків біля розібраного турнікета.

— Еть, на Макарича втрапили, — сплюнув Федосійович. — Ото як побачиш його, то відразу щось роби, бо отримаєш. Ходім, стажоре, покажу тобі, що до чого.

Він повів студента до перону, від якого розходився в обидва боки яскраво освітлений тунель, що далі зникав у темряві.

— Ото тобі й перше завдання буде, — Федосійович кивнув у бік барвистих реклам, якими була обліплена вся стіна біля бронзового напису станції. — Візьми відро з водою, ганчірок, та помий тут все добряче, а то, бач, заляпалось.

Так почалася нічна робота Давида. Він швидко розібрався що й до чого, познайомився з іншими працівниками, а кілька чоловіків на чолі з Федосійовичем навіть запросили його випити після робота. Давид відмовився. Він пив мало, та і здогадувався, що спільних тем для розмови в них буде небагато.

На п’яту зміну Давиду випало разом із Федосійовичем перевірити рейки, чи не хитається яка, щоби не сталося катастрофи. Давид із нетерпіння чекав подібного завдання, щоби можна було заглибитися в тунелі, подивитися, як воно там усе влаштовано.

Давид ніс валізу з інструментами, Федосійович же розмахував довгим ломиком, постукуючи ним по рейці.

— Не бойсь, — сказав Федосійович. — Контактну рейку знеживлено, а то б нас із тобою миттю б на попіл перетворило. 825 вольтів, це тобі не жарти.

Давид погодився з ним. У тунелі було цікаво, наче знаходишся всередині змії: арматура ребрами вкривала стіни, товсті кабелі венами та артеріями тяглися вздовж тунелю. Йому чомусь згадалася стилістика Ґіґера. Яскраво горіли вогні, і від цього тунель мав буденний, нестрашний вигляд. Зовсім не те, коли стоїш на пероні та вдивляєшся в загадкову темряву, звідки ось-ось вилетить потяг. Давид не втримався й голосно крикнув. Його голос луною пронісся тунелем і зник у темряві. Давид засміявся.

— От молоде й дурне, — і собі засміявся Федосійович.

— Так що ви казали щодо небезпеки метро?

— Га?

— Ну в перший мій день ми розмовляли про дигерів, ви казали про те, як це може бути небезпечним, та нас перевали.

— А, ти про це, — Федосійович зупинився та підкурив. Смердючий дим миттю заповнив собою все навколо. Давид скривився, але промовчав, цікаво було дізнатися більше про метро.

— Так от, тут у халепу потрапити, якщо не бути обережним, раз плюнуть, — щоби підтвердити слова ділом Федосійович енергійно сплюнув і розтер. — Це ж ми трошки відійшли від станції, тут усе просто. А пройди далі, і почнуться розгалуження, службові тунелі, і…

Тут чоловік замовк і удав, що закашлявся.

— І що ще є? — підштовхнув його Давид.

— Та не треба про це проти ночі розповідати, — Федосійович озирнувся навколо. — Давай я тобі краще про велетенських щурів розповім, чи про сатаністів, що тут ритуали влаштовують, або про загадкове світло…

— Та ні, розкажіть краще про те, що збиралися розповісти.

— От ти який упертий, — поглянув на нього приречено чоловік. — Ладно, неспокійна твоя душа, розповім.

Він змінив ногу, щоби зручніше стояти, запалив нову цигарку та почав:

— Коротше, ось тут неподалік є ще один тунель, недобудований. Його першим почали копати, у сімдесят п’ятому чи сімдесят шостому? Ну, то не важливо. І сильно поспішали його закінчити, якщо чув про таке: плани, п’ятирічки?

Давид кивнув. Він любив історію.

— Добре. Так от, і був тут начальником ділянки лютий мужик, ганяв усіх робітників у хвіст та гриву. Усе хотів перевиконати план та здати тунель раніше строку. А робочий контингент теж був, не балуй: люди й табори пройшли, і що таке зона знали. Й от одного разу він сказав їм, що не випустить з-під землі, аж поки вони не закінчать. Ну мужики трохи обурилися та і сказали, що, як тобі треба, ти й залишайся. І він залишився.

— Тобто?

Федосійович стишив голос.

— Вони його живцем замурували в стіні. Так він тут досі й знаходиться.

Давид вирячився на чоловіка — чи він жартує?

— А ділянка й так погану славу мала — аварійність височезна, ледве не щотижня хтось калічився чи гинув. А після історії з начальником, ніхто й не хотів тут продовжувати роботу. Так тунель закрили, а побудували ось цей.

Федосійович погрюкав ломиком по іржавій арматурі.

— Та як таке могло трапитися? — не вірив студент.

— Запросто. Суворі умови, суворі люди, суворі рішення. Списали все на нещасний випадок, що, мовляв, чоловік заблукав і не повернувся. Та всі, хто треба, знали, і вже новий начальник по-людськи з робітниками себе вів.

— Так, а чого ви тоді не хотіли про це розповідати? Історія моторошна, але ж не на стільки, щоби боятися її.

Федосійович знов озирнувся.

— Ти в привидів віриш? — несподівано запитав він.

Давид пирснув від сміху. Для майбутнього психолога це було кумедне запитання.

— Звісно ж ні.

— А даремно. От такі як ти потім тут і пропадають, бо не вірять і лізуть, куди не треба, — Федосійович говорив цілком серйозно, так що Давид припинив посміхатися. — Начальник-то наглою смертю загинув, от його неупокоєний дух і блукає тунелем та шукає своїх кривдників.

Давид спробував прибрати посмішку, щоби не образити напарника, та все ж зі смішинкою в голосі запитав:

— І його хтось бачив? Ви його бачили?

— Пішли, уже час нам і пообідати на ніч дивлячись, — Федосійович розвернувся й рушив до станції. Давид підхопив інструменти й поспішив за ним.

— Я тут всякого бачив, — почав Федосійович. — І гриби велетенські, що світилися в темряві, вимазані кров’ю стіни та кісточки людські. А вже про дитячий плач та летючі вогні тобі кожен працівник розкаже.

— Так, а привида-то бачили? — не відступав Давид.

Побачивши вдалині рідне світло станції, Федосійович розговорився, як раніше, та перестав озиратися по сторонах.

— Ну, і так, і ні. Я щось бачив, розумієш?

Студент чесно хитнув головою, що не розуміє.

— Коротше, одного разу мені треба було щось перевірити біля входу в покинутий тунель, чи труба лопнула, чи кабель згнив. Не важливо. І пішов я туди сам, молодий ще був, відчайдушний. Це зараз я без напарника в тунелі не полізу, а тоді ти що, показати свою дорослість. Й от коли я ладнав ту штуку, то відчув, наче льодяним вітром потягнуло з покинутого тунелю. І звук — цюк, цюк, цюк. Наче хтось йде, як оце я, і стукає ломиком по рейці. І раптом, — Федосійович стишив голос і вирячив очі, дивлячись кудись уперед, — я побачив там світло. Слабеньке, наче від каганця, але воно наближалося до мене. Ну, тут я не витримав і чкурнув до людей.

— То ви чули звуки та бачили світло? — розчаровано протягнув Давид.

— А тобі мало? — обурився Федосійович. — Я б на тебе подивився, що б ти робив тоді, ма’ть одні б п’яти виблискували.

— Та ні ж, — заспокоїв його студент. — Я про те, ну, мало що то могло бути. Десь від вітру провід міг об рейку стукати. І щодо світла, ну от ви розповідали про гриби, що світяться, може то теж природне світіння було, флуоресцентне, тобто.

— Ох і розумний же ти, — неприязно подивився на напарника чоловік. — До всього-то в тебе є пояснення. А от опинишся колись сам один у тому місці, і подивимося, наскільки тебе твоя макітра врятує.

Решту шляху до станції вони йшли мовчки. Давид відчував, що Федосійович образився, і вирішив не чіпати його. Та подумки він був переконаний, що правий. Які ще привиди? Розводить його напарник, як новачка зеленого, та й по всьому. Звісно, якщо ти сам один під товщею землі, у напівтемряві та повній тиші, то й не таке побачиш та почуєш. То все наш бідний мозок винен, який так легко обманути.

«Але ж ти сам бачив привида», — прошепотів невидимий голос у голові.

Давид спохмурнів. Він намагався забути про те, що сталося давно. І не через привида, а через ту трагедію. А те, що йому в дитинстві привиділося, то не можна розглядати серйозно.

«А чому ж ти тоді боїшся? — не вгавав голос. — Чому прокидаєшся від кошмарів?»

Це теж була правда. Вони вже не так мучили його, як у дитинстві, але й досі снилися. Саме тому Давид і вирішив стати психологом, щоби краще зрозуміти свої страхи та як їх контролювати. Через кілька місяців після трагедії йому попалася в руки стаття в журналі, де описувалося, як у мозку формуються страхи. Розуміння цього процесу сильно йому допомогло, бо він тоді ледь із розуму не зійшов, згадуючи побачене.

«Він би не загинув, якби не ти», — дзижчав далі противний голос.

«Стоп!» — вигукнув подумки Давид і шльопнув гумкою на зап’ястку.

Про це він теж у курсі — про нав’язливі думки, що заполоняють розум. Боротися з ними марно, усе одно що руками ловити морські хвилі. Він довго вивчав техніки когнітивно-поведінкової терапії, щоби навчитися контролювати свої реакції на ці думки.

«Нехай собі виникають думки, — спокійно сказав собі Давид. — Вони нічого не означають, це просто хмарка, що, як з’явилася, так і зникне».

Його вже гукав Федосійович, забувши образу. Давид міцніше перехопив валізу з інструментами та поспішив до вже рідного світла станції.

Це було спекотне літо 2000 року. Від розпеченого асфальту, між тріщинами якого пробивалася вперта трава, віддавало нестерпним жаром, наче з відкритої духовки. Четверо хлопців щосили натискали на педалі велосипедів, поспішаючи до залізничної колії. Проїхали акацієву посадку, останній прихисток від серпневої спеки, та виїхали на відкритий простір. Навколо, на скільки вистачає зору, розкинулися безкраї поля гречки та кукурудзи, що ліниво хиталися від вітру. Поряд із гуркотом прокотилася брудна Таврія, залишивши хлопців у хмарі пилу.

— От козел, — прошипів Антон, випльовуючи дрібний пісок із зубів.

Давиду ж в око потрапила піщинка. Він намагався однією рукою відтягнути повіку та проморгати, щоби звільнитися від колючого болю. Відвернувся, і ледь не в’їхав у заднє колесо велосипеда Ігоря.

— Дивись, куди їдеш, — той ледь встиг звернути вправо.

Спека доконувала їх, робила злими й роздратованими.

Хлопці звернули на розбиту стежку, прямуючи на південь. Якби не важлива справа, то друзі не перлися б у тридцятиградусну спеку бозна-куди. Краще б поїхали до ставка. Вода зараз тепла й можна сховатися в тіні невеличкого ліска. Натомість вони вперто працювали ногами й вдихали гаряче повітря, напоєне гострими пахощами степової трави та сухої землі. Хлопці їхали по залізничні костилі, якими прибивали сталеві рейки до шпал. Хтось сказав Антону, що приймальники брухту залюбки беруть оці костилі та не питають, де їх узяли. Перспектива легко заробити гроші заворожила товаришів. Не гаючи ані хвилини, вони стрибнули на жорсткі сідала велосипедів та покотили до залізничної колії. Вона йшла на південний схід від містечка. По ній перевозили зерно, зрідка проходив пасажирський потяг до станції Берегівка.

Хлопці під’їхали до залізничного насипу, спішилися та покотили велосипеди вгору.

— Тут, — коротко скомандував Антон.

Вони кинули транспорт та підійшли до колії, що тягнулася в нескінченність в обидва боки. Від шпал несло тим особливим міцним запахом смоли та дьогтю, який хотілося вдихати ще й ще.

Друзі розійшлися й почали свою справу. Носком сандалів перевіряли, чи міцно тримається костиль, який потім витягали. Уже витягнутим костилем було зручно підважувати інші. Робота захопила їх, перетворившись на пошук за здобиччю. Вони й не зчулися, як почули різкий оклик:

— Гей, що ви там робите?

Хлопці озирнулися й побачили чоловіка, що котив велосипед, до рами якого було прив’язано косу.

— А ну геть звідти!

Друзі випустили здобич, що з брязкотом впала на рейки, і кинулися до велосипедів. Миттю застрибнули й дали драла, лиш курява піднялася за ними.

Давид раз по разу озирався, чи не женеться за ними чоловік, але він стояв, де був, і грозив їм кулаком.

— Пішов нахєр! — кинув через плече Антон чоловіку.

— Та нахєр такі заробітки, — пробурмотів Ігор, важко дихаючи на підйомі угору.

Давид мовчки погодився. Це здавалося веселою грою, аж доки не прийшло усвідомлення того, що вони натворили. Добре, що той чоловік їх вчасно зігнав, і вони не встигли багато витягти. А якби встигли? І потім там проїхав би потяг із людьми та перекинувся. Від цієї думки йому стало погано. Давид пообіцяв собі, що більше цього не робитиме.

Хлопці їхали не тим шляхом, яким добиралися сюди. Повз них проносилися посадки з акаціями, вертлява стежина вела невідомо куди.

— Стій! — скомандував Антон.

Друзі зупинилися.

— Дивіться.

Вони побачили широкий круглий вхід у тунель, що прорізав пагорб.

— Ого, круто! — захоплено вигукнув Вадим.

— Гайда, перевіримо, що це, — запропонував Давид. Це було краще, ніж колупати костилі на сонці.

Хлопці під’їхали ближче і відчули сирість, що повіяла з тунелю. Вони кинули велосипеди біля входу та увійшли всередину. Там було тихо, прохолодно і вогко. Антон крикнув і дзвінка луна пронеслася тунелем. Усі засміялися й собі почали кричати, дослухаючись до власних спотворених криків, що носилися тунелем взад-вперед.

Стіни тунелю були викладені рудою цеглою, що від часу покришилася та почорніла. Бетонні плити під ногами вкривав бруд та сміття, де-не-де блищали калюжі. Звідусіль несло каналізацією та пліснявою. Вони пройшли вперед і побачили, що далі тунель розділяється на три інші.

— Здається мені, що це колишній колектор, — з розумним виглядом сказав Антон, придивляючись до вологих стін.

— Розділімось, може, знайдемо щось цікаве, — запропонував Ігор.

Хлопці погодилися. Антон з Ігорем пішли в один тунель, а Давид із Вадимом в інший. Спочатку вони йшли мовчки, слухаючи, як скриплять під ногами бетонні крихти. У тунелі було напівтемно, сюди ще доходило світло з вулиці. По стінах туди-сюди сновигали блискучі стоноги.

— Я не хотів, — перервав мовчанку Вадим, наймолодший у їхній компанії.

— Що?

— Я не хотів їхати по костилі, — голос друга звучав тихо, наче він хотів зізнатися, але соромився.

— Чого ж поїхав тоді?

— Знов усі почнуть кепкувати з мене, Ігор найбільше.

— Я б не кепкував.

— Я знаю. Просто це неправильно — витягати костилі, небезпечно. А я не зміг сказати про це.

— Та ти не один такий. Мене, коли усвідомив, що могло трапитися, ледь не знудило. Добре, що той чоловік нас зупинив.

— Ага, добре.

Зізнавшись один одному в тому, що хотіли приховати, вони відчули полегшення і, не змовляючись, засміялися.

У тунелі ставало дедалі темніше.

— Слухай, пішли назад, — сказав Вадим.

— Зачекай, у мене є запальничка.

Давид дістав із кишені шортів дешеву запальничку, яку дали в магазині на здачу, і кілька разів чиркнув нею, доки та не загорілася. Жовте полум’я трохи розігнало темряву, і хлопці побачили, що зліва видніється вхід у ще один тунель.

— Гайда туди, глянемо, що там, і повернемося, — запропонував Давид.

— Що ми там не бачили? — запротестував Вадим.

— Та пішли, туди й назад.

Давид пішов далі, його товариш зітхнув і пішов слідом. Йти під землею, освітлюючи морок лиш запальничкою, було моторошно. Вадим весь час поглядав назад, наче перевіряючи, чи нікуди не дівся шлях назовні.

Незабаром вони вийшли до величезного круглого приміщення. Від нього розходилися входи в інші тунелі, наче спиці у велосипедному колесі розходяться від центру. Під ногами скрипів мокрий пісок.

— Слухай, тут можна влаштувати лігво! — захоплено вигукнув Давид. — Можна робити, що захочеш, і ніхто нас не знайде.

— Еге ж, — сказав Вадим, озираючись.

— Пішли, роздивимось ближче.

Хлопці зробили крок уперед, коли запальничка засичала й погасла. Цілковита темрява охопила все навколо, наче хлопцям одягли на очі щільні пов’язки. Вадим скрикнув.

— Не бійся, стій на місці! — Давид щосили вжикав запальничкою, та лиш видобував бліді іскри.

— Як ми знайдемо шлях назад? — голос товариша дрижав.

— Він якраз позаду нас. Зараз разом повернемося й підемо, там лиш один шлях назовні.

Давид відчув, як Вадим ухопив його за руку холодними слизькими пальцями, і міцно стис їх.

— Все буде добре.

Першим почув звук Вадим.

— Що це? — злякано прошепотів він.

Тепер уже почув і Давид. Цюк-цюк-цюк. Наче хтось йшов і стукав металом по металу.

— Може, це хлопці до нас ідуть? — сказав Давид стишеним голосом. — Це ви? — вигукнув він.

Його крик луною унісся тунелями й зник. А цюкання наближалося все ближче.

— Не кричи більше, — Вадим щосили стиснув руку товариша.

Давид намагався з’ясувати, звідки йде цей звук. Справа чи зліва? Чи йде просто на них?

— Повертаймося і валимо звідси, — прошепотів Давид.

Та вони не встигли. Їхні очі вже звикли до темряви й відразу помітили слабке світло, що з’явилося зліва.

«Значить, таки зліва», — навіщось сказав собі Давид, наче це мало зараз значення.

Світло було все ближче, разом із невпинним цюканням, що починало діяти на нерви. Давид відчув, як волосся на руках та потилиці стало дибки, коли побачив фігуру, що вийшла з одного з тунелів. Від неї розходилося слабеньке сяйво, обличчя ж було годі розгледіти. Давиду здалося, чи мара справді не торкалася землі ногами?

Вадим верескнув, відпустив руку друга й кинувся кудись убік.

— Вадя, ні! — вигукнув Давид, відчувши, як напружилися м’язи ніг, готових дати драла. Він кинувся за товаришем, орієнтуючись на звук. Пробіг кілька метрів, перечепився і впав обличчям у мокрий, смердючий пісок.

— Вадя, ти де?

Навколо тиша. Давид скочив на ноги, відчувши біль у підвернутій стопі. Озирнувся, і побачив ту бліду фігуру. Йому здавалося, чи він почав розрізняти риси її обличчя? Фігура зробила крок уперед, Давид не витримав і чкурнув у найближчий тунель. Він гадки не мав, куди той приведе, але не міг залишитися сам на сам із… Давид не міг назвати побачене. Привид? Він почув пронизливий крик, від якого похолола кров. Цей крик луною рознісся тунелем і затанцював, відбиваючись від його мокрих стін. Давид затис вуха, перечепився і впав.

Його знайшли Антон та Ігор. Він лежав, скрутившись на брудній плиті, затисши собі вуха. Він майже добіг до виходу з цього проклятого тунелю. Вадима знайшла пошукова партія з міліції та місцевих чоловіків, разом із батьком Вадима, яких викликали хлопці. Його тіло лежало в глибокій ямі, заповненій битою цеглою та арматурою. Вадим побіг іншим тунелем і втрапив у цю пастку.

Хлопці довго розповідали про те, як знайшли колектор, як лазили тунелем, злякалися та розбіглися. Трагедію списали на нещасний випадок, вхід у колектор закрили. Але Давид так і не сказав нікому про фігуру, що світилася. Як сказати вбитим горем батькам, що він та їхній син побачили привида і злякалися? Це звучатиме, як недоречна вигадка й жорстока спроба пожартувати. Крім того, при світлі серпневого сонця, Давид сам не був упевнений у тому, що бачив. Але він звинувачував саме себе в тому, що сталося.

Нічні зміни тягнулися, наче потяги метро, але до цього одноманітного плину додалося ще одне. Історії Федосійовича та спогади з дитинства розбурхали в душі Давида неспокій, який він стишував стільки років. Коли потрібно було щось зробити там, де знаходився перехід до покинутої частини, Давида наче струмом било. А потім тягло туди, як магнітом. Він заворожено дивився на іржаві, та ще міцні, важкі двері й думав. Як він не гнав думки, та раз по разу вони поверталися до однієї теми — привид. Що він бачив в колекторі десять років тому? Історії Федосійовича можна було легко розвінчати логічними та раціональними доказами. Та чи хотів він цього? Якась частина Давида бажала, щоби привид не був вигадкою. Тоді це б пояснило те, що трапилося в колекторі. А ще він би нарешті перестав відчувати вину за смерть товариша — що він міг зробити проти надприродної штуки? Нічого. Та й ніхто б не зміг.

Ці думки наче одурманили його. Він довго не міг заснути, а потім прокидався від найменшого шурхоту й лежав із розплющеними очима. Через це та регулярні нічні зміни Давид ходив, наче уві сні. Його щось запитували, він відповідав, не пам’ятаючи, що саме, механічно ходив на заняття та роботу. Під почервонілими очима зібралися мішки, обличчя зблідло і якось схудло.

Федосійович помітив зміну в напарникові та намагався його розворушити за власним методом. Пропонував випити як слід, з’їздити на риболовлю, прозоро натякав на необхідність регулярного сексу.

«У всьому один корінь зла, — казав він, попихкуючи цигаркою. — Ось цей корінь!»

Він показував собі на матню й заразливо реготав. Давид слухняно розтягував губи в посмішці, та думками був не тут.

Федосійович намагався бути поряд зі студентом, бо відчував, що в того на думці. Та одного разу він захворів, заміни йому не було, тож Давид працював сам. Макарич дав йому завдання замінити лампочку у тунелі. Йти самому, нехай і освітленим підземеллям, було незвично та лячно. Звуки кроків лунко розносилися тунелем та розчинялися в темряві. Студент фізично відчував напруження, що пронизувало стіни, йшло кабелями в товстій ізоляції та розходилося під цілим містом.

Давид дійшов до потрібного місця та швидко замінив перегорілу лампочку. Здавалося б у тунелі мало стати світліше та спокійніше, натомість хлопець відчув тупу тривогу, що невидимим кулаком стисла низ живота. Він підхопив валізу з інструментами та закрокував назад до станції, до людей.

Лише на зворотному шляху Давид зрозумів, що знаходиться біля входу до покинутого тунелю. Ці знайомі важкі двері, що снилися йому ночами, він упізнав би всюди. І зараз вони були напівпрочинені. Давид закляк на місці, дивлячись на освітлену щілину, межу між загадковим тунелем та собою.

«Може, там зараз працівники зі станції? — подумав студент. — Треба щось відремонтувати, от вони й відчинили двері».

Він знав, що ніяких колег там не було, та все-таки підійшов ближче. «БКР-86» — облізлий напис білою фарбою на дверях ледь виднівся. Давид стояв перед ними, наче зачарований, і не міг зрушити з місця. Раціональна частина мозку кричала йому забиратися звідти, інша ж, темна та глибока, штовхала вперед, роз’ятрюючи серце та отруюючи думки.

«Я лише гляну одним оком і все», — переконував себе Давид.

Він поставив на землю валізу з інструментами, підхопив улюблений ломик та боязко торкнувся холодного металу дверей. Нічого не трапилося.

«А що мало трапитися? Це ж просто двері».

Він рішуче штовхнув двері, але ті лиш трохи прочинилися. Давид наліг на вогкий метал плечем, здерши шар іржі, і з протяжним виском, від якого на мить стало страшно, двері відчинилися. Вхід було відкрито.

Давид зробив обережний крок уперед і опинився в темному череві покинутого тунелю. Налобний ліхтарик розганяв давній морок. Хлопець зачаровано дивився на ребристі нутрощі тунелю, по якому зміїлися запилюжені кабелі. Іржаві рейки вели в обидва кінці тунелю і зникали в темряві. Тут пахло так, як і всюди в метро, але до цього запаху примішувалося ще щось. Якийсь задушливе, наче сперте повітря в зачиненій кімнаті.

Давид кинув погляд на привітно освітлений головний тунель та обережно зробив крок у невідоме. Він уважно дивився під ноги, щоб не перечепитися в майже темному тунелі. Під кросівками хрустіла іржа та щебінь. Давид задумався на мить, скільки людей було тут до нього. Втомлене місто спить, і зараз він єдиний знаходиться в цілком загадковому та моторошному місці.

Моторошному, бо шкіра таки вкрилася холодним потом. Як він не запевняв себе, що боятися нічого, невгамовний ящірковий мозок сторожко реагував на незвичну ситуацію. Давид міцніше перехопив ломик та рушив далі. Він не збирався заходити далеко, лиш перевірити цікавинку та втамувати жагу, що отруювала його життя.

Вздовж вогких та пліснявих стін (зовсім як у колекторі, недоречно згадалося йому) тягнулися товсті кабелі та іржаві труби. Шпали під ногами місцями згнили, тож йти довелося обережно, перевіряючи, куди ступаєш.

Поволі Давид призвичаївся до тунелю й навіть почав насвистувати пісеньку, постукуючи ломиком по рейках. Бадьорий цокіт заспокоював. Хлопець уважно розглядав артефакти іншої епохи, посміявся із таблички «Туалет», що криво висіла на стіні. Іноді по боках з’являлися зачинені решітчасті двері, що вели далі углиб покинутого шляху.

Несподівано пролунав страшний, розкотистий звук, наче стогін металевого каркаса, від якого завмерло, а потім щосили забилося серце студента. Давид закляк на місці від несподіванки, фізично відчувши, як невідомий звук пролетів поряд із ним і зник у темряві, відбиваючись луною від старих стін, доки не згас.

«Все, досить», — тремтячою рукою утер лоба Давид.

Незграбним рухом він зачепив налобного ліхтаря, старенька лямка не витримала й лопнула. Ліхтар так швидко впав долі, що Давид не встиг і рукою поворухнути. Він лиш почув гучний удар, хруст, а потім темрява огорнула все навколо.

Давид щосили вчепився в ломик мокрою від поту рукою. Присів і навпочіпки шукав клятий ліхтар, відчуваючи під пальцями холодний метал, дерево та бетон. Ось зачепив рукою щось пластикове, що відкотилося в бік. Миттю намацав рятівний ліхтар, та той не подавав ознак життя. Хлопець вмикав його, тряс, кляв, та марно. Ліхтар розбився, й Давид залишився в цілковитій темряві покинутого багато років тому тунелю.

Майбутній психолог відчув, як шалено застукотіло його серце. Дихати стало важко, наче йому стисло груди, а противний холодний піт вкрив спину.

«Спокійно, усе під контролем, — намагався заспокоїти себе Давид. — Я відійшов недалеко, зараз розвернуся та за кілька кроків дійду до виходу».

Він розвернувся, виставивши вперед руки та зробив обережний крок. Хлопець намагався намацати кросівкою шпали, щоби не перечепитися. Він поволі крокував далі, а морок задушливим мішком стискав простір навколо нього.

«Це все древня реакція твого мозку, — розповідав собі хлопець. — Ситуація неприємна, але нічого страшного не сталося. І темряви нічого боятися, це лише тунель, викопаний руками людей».

«У якому тридцять років тому живцем замурували бригадира», — люб’язно підкинув інформацію мозок.

«Це ще невідомо, чи то правда», — гарячково відповів Давид, відчуваючи як страх льодяною рукою поліз йому за комір.

«Як він, мабуть, пручався, кричав», — щедро провадив далі мозок.

Давид яскраво уявив цю картину. Суворі чоловіки кладку за кладкою ховають у стіні зв’язаного начальника. Він плаче, він лається, він ридає та благає про милість. Його розширені очі із жахом спостерігають, як цеглин стає все більше й більше. Ось вони вже на рівні його підборіддя, очей, ще кілька кладок і темрява.

Давид судомно видихнув та труснув головою, відганяючи жахливу картину, що висіла перед очима.

«Це все вигадка, страшилка, щоби лякати новачків, — переконував він себе. — Ось вийду та вмажу Федосійовичу цим ломиком, щоби знав. Уже ж має бути вихід».

Давиду стало млосно. За відчуттями він пройшов стільки ж у зворотній бік, як до цього від нього. То де ж той клятий вихід? Хлопець роззирнувся довкола, та не побачив рятівного світла, що раніше проникало крізь відчинені двері.

«Може, він далі? Можливо, я пройшов більше, ніж мені здалося. А у зворотному напрямку йду повільніше через цю темряву».

Та раціональні доводи не сильно його заспокоїли. Справжній дикий жах зароджувався унизу живота, підіймався до грудей і готовий був прорватися назовні. Давид лише силою волі стримував паніку та бажання кинутися вперед у пошуках виходу.

«Як з’їсти слона? По шматочку. Як знайти вихід у темряві? Крок за кроком», — намагався заспокоїти себе хлопець.

Він поволі йшов уперед, намацуючи можливі перешкоди та використовуючи ломик, як ціпок. Давид зачепився ним об армований скелет тунелю, і лункий дзвін прокотився в цілковитій тиші. Студент злякався цього звука. Він трохи повернув уліво і продовжив йти. Він крокував далі й далі, та виходу ніде не було. Лиш суцільна темрява й тиша довкола. Йому нестримно захотілося пити.

Давид відчув, як паніка підкотила вже під горло й лоскотала голосові зв’язки. Він облизав спраглі губи й крикнув:

— Допоможіть!

Хлопець відчув, як із криком виходить напруження, і щосили заволав:

— Допоможіть! Я тут, у покинутому тунелі. Хто-небудь!

Його крики бігли кишкою тунелю, луною відбиваючись від невидимих стін, і поволі стихали. Давид прислухався, та відповіддю йому була лише тиша.

Не маючи змоги бачити, він сильніше відчував підземелля іншими органами чуттів. Застарілі запахи креозоту, сирого бетону та пилу лоскотали носа. Тиша виявилася не цілковитою — Давид чув тихенький скрип металу, десь монотонно крапала вода. Пити захотілося ще сильніше.

Проти волі Давид прискорився, пройшов кілька метрів та впав, перечепившись об цеглину. Він встиг випустити ломика і впасти на руки. Обличчя вберіг, та ліву долоню розпанахав об залізяччя. Давид відчув, як невидима в темряві кров залила руку, побігла до зап’ястка й далі в рукав лоскотними цівками. Хлопець заплакав. Від болю, від відчаю, від власної дурості, що взагалі сюди заліз. Сидів би зараз на освітленій станції серед людей. Підобідали б, порозказували один одному сімейні новини та байки. А тепер невідомо, чи знайде він вихід. Чи знайдуть його взагалі? І чи не буде пізно, коли його знайдуть… Цю думку Давид силою волі відігнав від себе.

«Начальник зміни знає, куди я пішов. А там уже здогадаються, що поруч покинутий тунель і що дурний студент міг туди залізти. Організують пошукову групу та і знайдуть мене», — втішав себе Давид, витираючи сльози здоровою рукою.

Йому стало трошки краще. Усе ж таки, як майбутній психолог, він знав про терапевтичну силу сліз. Давид дістав із кишені хустку (подякувавши бабусі, що в дитинстві привчила завжди мати його із собою) та щільно обмотав пошкоджену руку.

Питання було в тому, чи шукати йому вихід далі, чи сидіти та чекати на рятівників. За відчуттями він був недалеко від виходу, та в темряві важко оцінити відстань. Щоби він не заблукав ще більше, не заліз у якісь додаткові відгалуження тунелю, розумно було б лишатися на місці й полегшити задачу тим, хто буде шукати. Але скільки доведеться чекати, доки хтось не виявить, що практикант пропав? До кінця зміни було ще чотири години. Ще нехай година пройде, коли начальник зрозуміє, що Давид не відмітився в журналі та піде питати в робітників. Поки зрозуміють, що його ніхто не бачив, поки зрозуміють, де його шукати та організують пошуки, може пройти ще години три. Отже, сім-вісім годин він може сидіти тут сам-один, чекаючи на допомогу. І це дуже приблизні підрахунки. А якщо треба буде чекати довше? Давиду не хотілося про це думати. Він вирішив шукати вихід самотужки.

«Якщо вже й дійде сюди група, то скоріш за все я їх почую або побачу їхні ліхтарі, — міркував хлопець. — А то й увімкнуть світло в клятому тунелі, якщо воно тут працює».

Давид обережно піднявся і згадав про ломик. Він мав лежати десь поряд. Хлопець нахилився і почав обережно намацувати руками землю навколо. Він відчув шкарубку іржу холодних рейок, колючі шматки бетону, але ломика ніде не було. Хлопець розширив зону пошуків. Щось металево брязнуло, й Давид спочатку зрадів, що знайшов інструмент, та потім зрозумів, що звук йшов із глибини тунелю. Спочатку тихенький, а потім дедалі виразніший дзенькіт, наче хтось йшов та стукав ломиком по рейках. Цюк-цюк-цюк. Усе ближче та ближче.

Давиду було б зрадіти, що рятівники прийшли раніше, але йому стало страшно. Жах стис груди так, що ніяк було вдихнути. Хлопець завмер, дослухаючись до стукоту, що звучав дедалі сильніше. Потім студент побачив тьмяне світло, що прорізало суцільний морок тунелю. Як і звук, світло ставало дедалі яскравішим. Давид безпорадно закліпав — очі вже звикли до темряви. Він розгледів освітлені стіни тунелю і здивувався, якими просторими вони здавалися йому в темряві. За сто метрів від студента тунель повертав управо, звідки й долинав стукіт.

Світло ковзало облізлою стіною, огинаючи повороти та прямуючи ближче. Знайомий страх скував тіло студента, як тоді, десять років тому.

«Це хтось із робітників, — розпачливо шепотів собі Давид. — Або дигери. Це не може бути привид, їх не існує».

Але важко переконувати себе, коли ти знаходишся сам один під землею в майже цілковитій темряві. Він відчув холодний, вогкий потиск руки Вадима, перед тим як той побіг і щез у колекторі.

Хлопець помітив поряд вузьку нішу й, намагаючись не шуміти, обережно переповз туди. Щосили притиснувшись спиною до холодної стіни, він із жахом спостерігав, як стукіт та світло стають все ближчими. Ось на стіні навпроти виросла чиясь довга тінь і, зігнувшись, підійшла до сховку студента.

Давид затис рота, що не видати себе. Найменше він хотів, щоб його зараз помітили.

«Нехай пройде, а я гляну, хто це, — запевняв він себе. — Якщо людина, то я озвуся».

«А якщо ні?..»

Футболка під замицьканою спецівкою липла до мокрої від холодного поту спини. Серце торохтіло, як навіжене, і Давид боявся, що цей зрадливий стукіт почує невідомий. А той уже був тут, тінь ковзала стіною зовсім поряд, розмірений стукіт ломика дратував і без того накручені нерви хлопця. Давид ледве втримувався, щоб не закричати від жаху. Він втиснувся у свою благеньку схованку, намагаючись розчинитися в ній.

Потім він побачив його. Фігура, що світилася, плила над рейками, не торкаючись ногами, та стукотіла знайомим ломиком. Давид смикнувся від жахливої здогадки, видавши себе. Привид повернувся до нього, і хлопець нарешті розгледів обличчя зблизька. Воно було спотворене виразом жаху, але все ж він упізнав у ньому себе. Привид ворушив губами, наче хотів попередити хлопця, та його слова змішалися із несамовитим криком Давида. Темрява огорнула студента.

***

Три дні по тому.

Над дверима вагону метро, майже під самою стелею висіла об’ява. Відкрита вакансія тунельного працівника. Зручний графік роботи. Досвід роботи не обов’язковий».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.