Кольорова Шизофренія

Максим спершу озирнувся. Але нічого підозрілого. Тихо, безлюдно і покинуто. Все так само, як і в інших кімнатах до цього. Тільки після цього Квітка допоміг Алісі вибратися, і молодики обережно пішли вперед. Після попередньої нагоди з тимчасовою петлею часу тепер вони йшли обережно.

Максим перевіряв порожній коридор, виставляючи вже звичний прут перед собою. Виглядало це не дуже - ніби молодик в окулярах нічого не бачить. Але візуальна складова їхньої поведінки турбувала Корснєву та Квітку в останню чергу. Почуття небезпеки пульсувало в судинах сильніше за кров.

Обійшовши кілька кімнат та палат, вони нічого не виявили. Пил і труха, що колись була тонкими дерев'яними полицями, проржавілі ніжки залізних каталок. В одній кімнаті знайшлося навіть дзеркало. Однак шар пилу на ньому був настільки товстим, а павутиння створило навколо такої виняткової краси візерунок, що на дзеркало це не було схоже.

Найбільше воно нагадувало витягнуте овальне блюдо, очищене до блиску і покинуте потім на десятки років. Тьмяне відображення світла від шару пилу створювало відчуття, що раптово потрапив до мертвого будинку. Будинку, у якому вже років тридцять ніхто не живе.

Підходячи до чергової кімнати, Квітка тицьнув двері, що валялися поруч. Одна з прогнилих стулок випала, розколовшись на дві частини. Їх тримали лише горизонтальні набивання зверху та знизу. Друга стулка дверей бовталася на одній петлі, огидно порипуючи.

Майже втративши пильність, Максим підійшов до порога кімнати, але прут підняв. Кінець металевого прута перетнув поріг кімнати так само спокійно, як і фантомну фігуру на самому початку шляху. Але відразу після цього трапилось щось зовсім неймовірне.

Та частина штатива, що опинилася в кімнаті, почала покриватися іржею. Кілька секунд - і іржа почала обсипатися, а штатив - ставати тоншим і тоншим. Ще кілька секунд - і залишки дроту металевим пилом обсипалися на поріг. Але навіть до підлоги цей пил не долетів - зник, розклавшись.

- Що за... - Квітка кинув свою зброю, наче отруйну змію.

- Час, - спокійно викарбувала Аліса. – Час, прискорений у сотні, а, може, й у тисячі разів. Туди нам точно не можна.

- Ну так, ніби ми знаємо, куди нам можна, - буркнув Квітка і, поправивши окуляри, озирнувся.

- Я знаю, куди нам йти, - продовжила Корснєва таким самим сухим тоном.

- Гей, ти чого? Що з твоїм голосом? - Квітка нарешті зауважив, що з дівчиною щось не так. Вона поводилася, як голограма, яка вимовляє фрази чітким і беземоційним тоном.

- Нічого. Я знаю, куди нам йти, – в голосі Аліси емоцій не було зовсім. Хлопець навіть не зміг згадати, чи чув такий голос подруги бодай раз у житті? Це звучало настільки страшно, що Квітка підійшов до дівчини і глянув у вічі.

Те, що він у них побачив, змусило Максима здригнутися. Там нічого не було. Очі дівчини були не просто порожніми. Вони забарвилися у чорний колір повністю. Не тільки сама зіниця стала чорною, ні. Все око стало чорним. Очі пульсували. Вони не просто були темними – вони випромінювали темряву! Немов сама пітьма дивилася з очей Корснєвої.