Кольорова Шизофренія

Аліса одягла свою сукню кольору блакитного льоду, начепила сережки зі смарагдами та поїхала на зустріч із Максимом. Сьогодні, двадцять четвертого серпня дві тисячі вісімнадцятого року, виповнилося рівно три роки з моменту тієї дурної розмови, коли вона спіймала Квітку, що нервує, на слові.

До ресторану вона входила граційно та повільно, не замислюючись, куди йти. Їхній столик залишався незмінним, місце завжди було вільним. Аліса дивувалася - чому його ніхто ніколи не займав? Навряд чи Квітка щоразу його бронював, хоч… Хто його знає?

Цей ресторан на Набережному шосе завжди подобався Корснєвій. Тут було спокійно. Тихе місце з вишуканим інтер'єром і розслаблюючою медитацією хвиль Дніпра навіювало романтичний настрій і дозволяло просто відпочити від реалій життя. Затишні столики, великі вікна, через які відкривався шикарний вид на водну гладь, приємне обслуговування. Ціни трохи завищені, але все інше було настільки приємним, що ти вже не замислюєшся про ціни, посидівши тут якийсь час.

Максим зустрічав Алісу у незвичайному вигляді. Дівчина навіть не могла згадати, коли бачила Квітку в такому вбранні. Чорного кольору костюм із срібним відливом від падаючого світла давав хлопцеві плюс сто до чоловічого шарму та важливості. Біла сорочка та темних тонів краватка підкреслювали карі очі Максима. Сьогодні він був у тонких стильних окулярах, які носив лише з особливих випадків. Не тому, що вони йому не подобалися, а тому, що йому було трохи незручно.

Квітка одразу побачив Алісу, що пливла до нього, наче айсберг із палаючою верхівкою, і зробив пару кроків назустріч.

- Привіт, красуне! – Максим був непоправний. - Ну, ти й вирядилася! Що, є привід?

- Макс! - Аліса не втрималася і кинулася до хлопця, обіймаючи його. – Сьогодні точно є.

- Ну, ти чого? Задушиш! – усміхнувся Квітка. – Прошу!

Підсунувши стілець дівчини, Максим сів навпроти. Раптом увесь жартівливість злетіла, в очах залишилася лише тривога.

- А тепер розкажи – що трапилося вчора? Ти була сама не своя.

- Нічого, любий, все добре. – Аліса похитала головою. – Правда.

- Що ж, гаразд. Ти сказала, що сьогодні є привід. Який?

- Я… - Корснєва затнулась, потім підняла погляд і продовжив. – Я сподіваюся, що сьогодні є привід. Я хотіла б вибачитися за свої помилки минулого, якщо ще не надто пізно.

Під час її слів Квітка накрив руки Аліси своїми та легенько стиснув. Як тільки вона закінчила, хлопець тихо відповів:

- Помилки минулого становлять фундамент нашого майбутнього.

Аліса здригнулася й уважно придивилася до Максимового обличчя.

- Що ти сказав? - Вона не могла повірити, що почула ці слова.

- Я говорю, що визнавати свої помилки ніколи не пізно, - повторив Квітка. Аліса з шумом видихнула. Значить, здалося.

- Я... - Корснєва знову запнулася. Було видно, що дівчина дуже нервує. - Я багато думала останнім часом, Максиме. Якщо тобі це ще має значення - я згодна.

Сльоза заблищала в куточку очей Аліси. Вона із завмиранням серця дивилася на хлопця, який сидів навпроти і тримав її руки у своїх долонях. Вона не знала, що в нього в голові, але передбачала можливість такої ж, як і її відповіді, три роки тому.

– Заради такого моменту я готовий прочекати ще стільки ж, – посміхнувся Максим. - Тоді я не встиг показати тобі одну річ, яку приготував для того моменту. Їй, як і мені, довелося трохи зачекати…

Квітка дістав з кишені маленьку коробочку шоколадного кольору, перев'язану стрічкою, і простяг Алісі. Дівчина прийняла подарунок та обережно відкрила її.

Усередині лежало невелике кільце з трьома яскравими смарагдами. Як тільки коробочка була відкрита, світло потрапило на каміння і, переломившись, заграло відтінками соковитої трави, заповнюючи своїм сяйвом коробочку та долоні Корснєвої. Але тільки Максим бачив, що це смарагдове сяйво виходить не тільки від коробочки з кільцем, а й з очей Аліси.