Дитя Світла та Темряви

Я - Світлотінь.

Це я тільки-но дізналася. А взагалі до сих пір мене звали по-іншому. Цілком навіть людськими іменами. Рідкість тільки в тому, що в свідоцтві про народження вказано два імені, як ніби я якась принцеса: Світлана Тетяна. Коли дитині дають кілька імен, то звуть його все одно якимось одним. А мене обома одразу, поки не скоротили до швидкого Сень. І ось тепер дізнаюся, що моє справжнє ім'я - Світлотінь. Всі навколо ходять, мов буки, нічого не пояснюють толком. Єдине усвідомила: я - не людина. Ось так живеш на світі білому шістнадцять років, і раптом дізнаєшся, як щось банальне: ти - не людина ні з якого боку! Та й взагалі віднести мене до якогось розумного виду представляється дуже навіть проблематичним. Тому що земні батьки, виявляється, зовсім навіть і не мої батьки, бо мене вони всиновили? Чи треба казати, вдочерили? А насправді з одного боку у мене татко - справжнісінький ангел, а з іншого: моя мама - справжня демониця. Ні, не треба говорити, що більшість чоловіків саме так і вважають, що вони святі, а їхні половинки - сила нечиста. В моїй ситуації все саме так і є. Я теж повірити не могла. Та й досі до мене повністю не доходить. Може, мені навмисно таку несинітницю кажуть? Власні батьки? А сенс?

У дитинстві мені часто розповідала мама (тепер дізнаюся, що нерідна) казку. Мені вона дуже подобалась, і я просила перед сном переказувати її знову і знову. Потім я, звичайно, виросла, і балувати мене розповідями на ніч перестали, але дитяча пам'ять зберегла історію в усіх подробицях.

«Одного разу, давним-давно (а виходить, не так вже й давно, якихось сімнадцять років тому), злетів з небес білокрилий ангел. Посланий був він на землю, щоб зробити добру справу, врятувати вмираючого хлопчика. Але, з якоїсь фатальної випадковості, потрапив він під лопаті злітаючого гвинтокрила (ще одне свідчення, що було це не так давно, я раніше тільки цього не розуміла) і звалився з покаліченими крилами прямо в дикий, що не знає ноги людини, ліс. Упав він на сиру землю, та так і залишився лежати, поранений і знесилений. Так би і загинув прекрасний білий ангел в непрохідних хащах, якби не пролітала випадково повз по своїх справах справжнісінька демониця. Вона була втіленням сил темряви на землі, але в той же час вона була диявольськи красива. Її привернув дивний світ між деревами. Спустившись, демониця побачила небесного ангела зі зламаними крилами, але не розсміялася від зловтіхи, а підійшла ближче. Його світлий лик привернув її погляд, і вона довго не могла відвести від потерпілого своїх чорних очей. Демониця відклала всі свої справи і вирішила допомогти ангелу. Вона не могла повідомити на небеса, що з ним сталося лихо, адже її і близько не підпустили б до священих земель. І до себе, в Темні Світи, забрати його не могла. І вона стала лікувати красеня-ангела сама. Півроку доглядала гостя з темних світів пораненого. Тільки дикий ліс був свідком цього. І полюбила його всім своїм чорним серцем. Та й ангел, коли прийшов до тями, спочатку був в шоці, побачивши схилену над ним демоницю, але незабаром скорила його і її темна краса, і її незвичайна самовідданість, з якою піднімала вона на ноги небожителя. Так полюбили один одного ті, хто повинен був один одного ненавидіти. А коли крила ангела зрослися і зміцніли, змушений він був покинути кохану, щоб летіти на небо. А демониця повернулася в свої рідні місця. Так закінчилася ця незвичайна любов».

Коли я стала дорослішою, і у мене додалося досвіду від прослуховування інших казок, то одного разу запитала: «Якщо вони так один одного любили, у них, напевно, повинен був з'явитися маленький синочок?»

«Ні, у них з'явився не маленький синочок, а маленька донечка».

«І що ж з нею сталося далі?» - зраділа я, чекаючи продовження.

«Дівчинку віддали добрим людям на виховання. А що вже з нею сталося далі - це зовсім інша казка».

І все!

І ось тепер мене раптом приголомшують: «Люба, а пам'ятаєш ту казочку про ангела і демоницю, яка тобі так подобалась в дитинстві? Тебе ще завжди цікавило, що сталося з їх донечкою. Так ось, це казочка про твоїх справжніх батьків. Ти і є та маленька дівчинка, яку віддали на виховання добрим людям. А ми і є ті добрі люди».

І як накажете розуміти?

Розумій - не розумій, а риюсь я зараз у себе на мансарді, збираючи валізу, бо сказали мені прийомні батьки: «Півгодини на збори - і прощавай», а вони там, внизу, розмовляють з дивною тіткою, що прийшла по мою душу. З її приходу, власне, все й почалося. Нічого мені і не снилося сьогодні, як раптом з'явилася до батьків дивна відвідувачка, побачивши яку пахани відразу зблідли і знітилися, переговорили з нею кілька хвилин, покликали мене, проінформували коротко щодо казочки і щодо того, що прийшов час прощатися. Я спочатку все за жарт сприйняла, а тітка відразу ж почала демонструвати крила і здатність літати. Тільки мене цим не здивуєш, недарма я в цирковій сім'ї виросла, і не такі фокуси бачила. Правда, батьки, на моє здивування, санітарів не викликали, навпаки, тітку підтримали, мовляв, загальноосвітню школу закінчила, поїдеш далі вчитися. Ну, раз так категорично з дому виганяють, то я піду, чим далі, тим краще. І я вирушила пакувати в невелику валізку тільки особисті речі. Як сказала тітка: «все інше там видадуть».

Руки перебирають одяг в шафі, а в голові все крутиться: що з усього цього може бути правдою? Я - дочка світла і темряви? І що ж від такого союзу могло статися? Світлотінь? Взагалі-но, батьки розповідали, що з дитинства я примудрялася так заховатися, що мене довго знайти не вдавалося. Бувало, шукають по всій кімнаті, вже збираються в міліцію заявляти про викрадення дитини, як раптом я прокидаюся в ліжечку, звідки, на кшталт б, і вилізти не могла, тільки ніхто мене там не бачив. Потім звикли трохи, вже не турбувалися, тато казав: «виспиться, сама з'явиться». А я часто засинала то в шафі, то під ліжком, коротше, де прийдеться. Коли я підросла, то моєю улюбленою грою стали хованки. Тільки зі мною ніхто грати не хотів. Я могла поруч стати так, що ніхто мене не бачив, а потім з криком бігти «Палі-стукалі!» У дитсадок мене не водили, дитинство я проводила на манежі цирку, як і більшість дітей артистів. Тільки, якщо звичайно в цирку працюють цілі династії, то пахани відразу поставили крапки над «і»: в цирку я працювати не буду. Я особливо і не рвалася, але цікаво було - чому вони проти? Адже всі батьки мріють, щоб діти пішли по їх, так би мовити, стопах. Взагалі-но, вони у мене акробати. І акробати класні, нагород у них купа. Але моє майбутнє з цирком ніколи не пов'язували. Я, проводячи на манежі вільний час і спілкуючись з різним народом, навчилася деяким трюкам, деяким фокусам, але професійно мене ніхто не готував. Школу я закінчила елітну, дуже дорогу. Але в класі особливо не виділялася, в групу крутих не входила, та й коли це в еліту брали дітей циркачів? Жили ми непогано, але не шикарно. Був у нас будинок двоповерховий, просторий, але не такий, як у крутіїв, посередній, купили його в рік мого народження. І «волга» була, їй років, як мені, а на нову тачку поміняти папка так і не зібрався й досі... Стоп. А за які ж гроші вони, тоді ще молоді циркачі, примудрилися в один рік машину з будинком придбати, та ще й, коли була дитина маленька? А потім ще й елітну школу мені оплачували? Невже, правда, їм заплатили за те, що вони беруть мене на виховання? Якось раніше я ніколи над такими питаннями не замислювалася. Гаразд, вірю, що я їм не рідна, але при чому тут ці казки з ангелами і демонами? О! Напевно, я - позашлюбна дочка когось із відомих артистів. Або політиків. Тільки зізнаватися не хочуть, от казки і вигадують. Згадав біологічний тато про нащадку, вирішив влаштувати мою долю, відправити в який-небудь престижний вуз. Що ж, хіба я проти? Все одно я збиралася після школи вступати куди завгодно, тільки в інше місто. Подалі від рідних. Щоб ніхто не знав, що я з сім'ї циркачів, а то в класі я так до самого випуску і залишилася «циркачкою». Так що поки все збігається з моїми планами. Ура! Їдемо вступати! Сподіваюсь, мій невідомий батько допоможе юній студентці.

Ось і все, зібралася. Я почала спускатися вниз і завмерла, почувши голоси і користуючись тим, що мене не помічають. Все ж добре, що я - Світлотінь.

- Ми зможемо її коли-небудь побачити?

- Скоріше за все - більше ніколи. Я не уповноважена нічого вам обіцяти.

- Але...

- Ви знали про це багато років тому, коли підписали договір і отримали немовля. Ви знали, що її заберуть.

- У сімнадцять!

- Сімнадцять їй виповнюється через кілька днів. Це нічого вже не вирішує.

- Але ми планували відзначити її день народження...

- Нічого не вдієш. Заняття починаються завтра, вона не повинна спізнюватися. Ми насилу знайшли заклад, куди її погодилися б зарахувати.

- Їй буде там добре?

- Академія тільки відкривається, вона створена спеціально для таких дітей.

- Ох, я так хвилююся...

- Ви завжди знали, що це неминуче.

- Так звісно. Щось вона затримується... Сень!

Я спустилася, не показуючи виду, що підслуховувала.

- Я готова.

Тітка зверхньо оглянула мій прикид: червону майку з черепом, кепку з аналогічним малюнком і ду-уже обтягуючі джинси Dolge Gabana, хмикнула, але нічого не сказала. Витримана. Я спеціально так вдяглася: подивитися на її реакцію.

- Так, - повернулася тітка до моїх батьків. - Давайте, прощайтеся тут, проводжати нас не потрібно.

- Сень, мила, знай, що ми завжди тебе любили... (Ось так, в минулому часі і не «донечко», а по імені)... незважаючи на твій характер... (А що з моїм характером не так, га?) Ти там поводь себе добре, домовились?

- Гаразд, гаразд...

Короткі обійми з маминого боку і безмовне поплескування по плечу з боку батька. Усе!

Усе? Що, справді, все?!

- Ну... тоді... пішли ми, так? Я подзвоню... - договорити навіть не встигла, тітка потягла мене за руку і зачинила за моєю спиною двері.

До побачення, минуле! Здрастуй, студентське майбутнє! Туга за прийомними батьками раптом зникла, видавлена очікуванням нових вражень. Ура! У грудях приємно залоскотало, як буває в передчутті пригод. Все одно я зважитися не могла, куди вступати. А тепер хтось за мене все вирішив. Цікаво тільки, куди?

Крокуючи по доріжці, обсадженій півоніями, я звернула увагу, що біля воріт немає ніякої тачки.

- А хіба ви не своїм авто?

- Ні, - коротко буркнула тітка.

- Зрозуміла, ви, напевно, таксі викликали?

- Ні.

- А на чому ж ми поїдемо?

- Ми полетимо.

- А в яке місто?

- Як би тобі сказати... Це зовсім і не місто, а острів.

Ми полетимо, та ще й на острів... Невже, в Англію? Так у мене ж немає закордонного паспорта! І віза потрібна... Нічого не розумію. До чого стільки секретності?

- А як називається вуз? - спробувала я підійти з іншого боку.

- БУРСА! - гаркнула вже зовсім незадоволена тітка.

Що-о? Бурсами у нас ПТУ-шки називають. Я, що, все життя мріяла в ПТУ вступити? На швачку-мотористку? Чи на кранівницю, може? Я не проти робітничих професій. Дуже навіть поважаю. Коли на них вчиться хтось інший. Але це - не для мене!

Я зупинилася так різко, що тітка, озирнувшись і оглянувши мою розчаровану витягнуту фізіономію, вдалася до пояснень.

- БУРСА - це Базисна Універсальна Разнонаправлена Спеціальна Академія. Її щойно відкрили лорд Фред Ліннон з дружиною спеціально для таких дітей, як ти.

- Для яких «таких»? - безбарвним голосом перепитала я.

- Для бастардів, напівкровок і таких... нелюдських, як ти, яких ні до однієї раси не припишеш. І радій цьому факту, адже ні в одну світлу або темну академію тебе б не прийняли! Також не прийняли б тебе в Універ для гномів і Сільфійскій інститут також. Не кажучи вже про ангельські або демонічні навчальні заклади. І, взагалі, нікуди. Думаєш, чому тобі довелося вчитися у звичайній земній школі? Твій батько вже всі варіанти розглянув. Просто щастя, що лорд Ліннон відкрив цю академію!

- А чому мій батько сам не прийшов?

- Не можна йому, в тебе ж темна кров! А він світлий ангел!..

- Зрозуміло, а мамі-демониці не можна зі мною бачитися, бо в мені світла кров. Робити дітей можна, а зустрічатися з ними - не можна. Та годі мені локшину на вуха ві-і...

Тітка розсердилася, вхопила мене за руку, і... потік повітря так вдарив по очах, що я вимушено їх заплющила. А коли змогла відкрити, то мало не впала. Ми стояли на піщаному березі, що обдувався свіжим бризом. Ми, точно, були на острові! Безкрає море сонно хлюпалося, перекочуючи смарагдові хвилі в яскравих сонячних променях. А перед нами... неймовірне поєднання старовинних і самих модернових будівель. Низька довга будівля, суміш бетону і скла, з величезними вітражними вікнами і шикарним декором. Трохи віддалік - висотка-дев'ятиповерхівка із зовнішнім ліфтом. А вдалині видніється справжнісінький замок! Триярусний, з п'ятьма немов іграшковими вежами, з галереєю, яку підтримують тонкі колони, з фасадом, прикрашеним барельєфами. Доповнювали архітектурний ансамбль високі вікна з мозаїкою і арочні входи. Замок своїм світло-пісочним кольором з червоними прошарками продовжував гру сонця, розпочату морем.

Я стояла, роззявивши рота, коли хтось щось сунув мені в руки. Хто? Що?

Тітка, а точніше, вже не тітка, а справжнісінький ангел жіночої статі в довгій сукні кольору туману і з моторошно незадоволеним виразом ідеального обличчя сунула мені у руки блакитну папку на кнопці:

- Тримай, Світлотінь! Тут рекомендаційний лист. Далі - сама, - і повільно розтанула в повітрі.

Я тричі закрила і відкрила очі, ущипнула себе за м'яке місце, намагаючись зрозуміти, я уві сні чи, може, це якість галлюцінації, і пішла назустріч невідомому майбутньому, притискаючи до себе, мов єдиного друга, стару дорожню валізку.