Дитя Світла та Темряви

Величезний замок височів прямо переді мною. Коні нетерпляче били копитами, влаштовуючись в ряду таких же шикарних екіпажів. Дверцята відчинилися і я побачила слугу у лівреї, що послужливо схилився, подаючи руку в рукавичці. Озираючись здивовано, я вийшла з карети. Як, втім, вела б себе і справжня Енрет Маніла, бо вона до сих пір ще не виїжджала у світ. Чи тут потрібно говорити, в темряву?

До входу в замок вели широчезні сходи, куди там Потьомкінським, але не занадто довгі, ступенів п'ятдесят. Хоча на моїх каблуках це перетворило її у досить довгу. По обидва боки, як говорив Хей, через кожні п'ять ступенів стояли озброєні стражники. Підхопивши руками обручі на спідниці, я рушила вгору, але мене зупинив слуга:

- Ви забули показати запрошення, леді... – тоном, повним вибачення, почав він.

- Так, дійсно, - я простягнула йому конверт із запрошенням.

Слуга кинув погляд на листок і вклонився, повертаючи мені папір:

- Прошу вас піднятися наверх, леді Енрет...

Не встигла я пройти і десятка ступенів, як позаду почувся шум. Я озирнулася. У двір в'їхав ще один екіпаж, і з нього вже вибиралася жіноча фігура з закритим вуаллю обличчям. Я хотіла продовжити «підйом на Еверест», але знизу почулося:

- Леді Енрет Маніла? Але леді Енрет Маніла тільки що пройшла, ось вона, піднімається по східцях!

Ого! Невже накладочка вийшла, і справжня темна, незважаючи на хворобу, з'явилася на бал? Думку бігти швидше і загубитися серед гостей я відкинула відразу. Навіть якщо мене не схоплять стражники відразу, підніметься паніка, і я зірву всю операцію. А переді мною вже стояв, кланяючись, слуга.

- Леді Енрет, виникло непорозуміння, і я попрошу вас повернутися для повторної перевірки автентичності запрошення.

Я зробила обурене обличчя, при цьому гарячково міркуючи, що ж робити. Дівчина, що стояла внизу, аж тремтіла, впершись руками в боки, явно готова мене розібрати на запчастини.

- Самозванка! - крикнула гнівно вона. - Шахрайка!

Я повільно спустилася вниз, і, задерши носа вище, крижаним тоном промовила:

- Справжня леді Маніла не ховалася б за вуаллю, а показала своє обличчя. Так хто з нас самозванка і шахрайка?

- Це визначити буде нескладно, - замахала перед моїм обличчям конвертом дівчина. - Моє запрошення - справжнє, а твоє - підроблене!

Краще б ти цього не робила, дурненька. Моя рука тінню метнулася і вирвала з рук кричущої конверт, кружляючи, немов зірваний лист, впав він на кам'яні плити двору. Я навіть не ворухнулася, а дівчина, що кинулася піднімати запрошення, навіть не підозрювала, що піднімає вона вже не свій, а мій конверт.

- Перевірте, - протягнула вона листок слузі в лівреї.

- І порівняйте з моїм, - подала я своє, вже справжнє, запрошення.

Уважно переглянувши обидва листи, слуга в низькому поклоні схилився переді мною:

- Прошу вибачення, леді Енрет, за непорозуміння і затримку. Не тримайте на мене зла, я всього лише виконую свою роботу. Ви можете приєднатися до гостей у святковому залі. А з самозванкою ми розберемося.

Пара стражників виступила вперед, схопила дівчину, що волала та упиралася, під руки, і потягла її в невідомому напрямку. Вуаль спала, відкривши покрите дрібним червоним висипом обличчя. Так, постраждала дівчина ні за що. Так не треба було хворій пертися на бал! Так усім заміж кортить...

І я, обурено пирхнувши, покрокувала вгору по сходах.

Бал, бал, бал... Я вперше була на такому заході і крутила головою направо і наліво, розглядаючи кавалерів і дам в шикарних вбраннях. Одні трималися зграйками, інші, як і я, одинаками ходили, розглядаючи чудову ліпнину, статуї на зразок давньогрецьких, картини на стінах і просто інших гостей. Всі жінки були в чорному, фіолетовому, темно-синьому або темно-бордовому. Чоловіки - строго в чорних костюмах або фраках. Вишколені офіціанти носили по залу підноси з напоями і бутербродами.

- Така красуня - і одна! - матеріалізувався біля мене худорлявий тип з витонченими вусиками і борідкою. - Дозвольте представитися: барон Строн Жуневський.

- Енрет. Енрет Маніла.

- З далекого Хорстона? Як ваш батько? Я бачив його останній раз років шість чи сім тому.

- Батько хворіє, - відповіла я. - А ви звідки його знаєте?

Строн Жуневський зупинив слугу, що проходив повз нас, прихопив з таці пару келихів і самовіддано почав розповідь. Він був з тих людей, яким важливо тільки, щоб їх слухали, що мені було на руку. Я потягувала потроху незрозумілого складу коктейль і кивала співрозмовнику, оглядаючись при цьому. Треба ж мені знайти брата, який викрав медальйон. Зазвучала музика, і балакучого Жуневського перервав інший молодий чоловік, високий та ставний, запросивши мене на танець. Лей перед відправкою показав мені пару модних в даний період танців, і я випробувала свої вміння на новому кавалері. Може, пару раз і відтоптала ноги, та для провінціалки зійде. Потім мене нарозхват запрошували нові партнери, поки не зазвучала незнайома мені мелодія, і я, пославшись на головний біль, вирушила далі по залу в пошуках господаря свята. Час на великому годиннику, що прикрашав одну зі стін зали, невблаганно рухався до дванадцяти, а горезвісного медальйона, який мені треба було викрасти, я так і не побачила ні на кому. Ця обставина мене дуже дратувала. Адже я повинна виконати завдання і врятувати своїх друзів! Хоча при цьому я служу Принцу Темряви. Але, на жаль, вибору у мене немає.

Я більше не погоджувалась на танці, а переходила від однієї групки до іншої, уважно оглядаючи присутніх і роздумуючи, що буду робити, якщо так нічого і не знайду.

На годиннику було вже за десять хвилин опівночі, як народ раптом притих, повертаючись в дальній кут зали. Там з'явився невисокий чоловічок в багатому, розшитому сріблом, камзолі, на відміну від інших строгих костюмів і фраків. Крім того, його наряд ряснів прикрасами. Серга у вусі, персні на всіх пальцях, ланцюги на грудях, і, крім інших, великий круглий медальйон з півмісяцем на ньому! Це він, лорд Жей Дукей, молодший темний!

Гості замовкли, а чоловічок заговорив:

- Хай буде день наш - вночі, і буде ніч - темна. Так опуститься благословенна темрява на замок, на місто, на материк. Так напоїть стражденних життєдайною силою своєю. Нехай Господь дасть нам життя, і дасть нам темряву. Так повернемося ми до витоків своїх, повернемося до істинних тіл своїх, до облич своїх первозданних, природних і бажаних...

Потім він ніс подібну нісенітницю, з якої я нічого не зрозуміла, ще і ще. Стрілки на годиннику наближалися до півночі, а я потихеньку просувалася чоловічка, що читав проповідь.

І ледь стрілки торкнулися один одного, відзначаючи закінчення доби, як Жей Дукей замовк, вигукнувши наостанок, викидаючи вгору руки:

- Так повернемо собі лики наші!

І тут почалося жахіття.

Пані та пани раптом стали втрачати людські форми. Причому, всі відразу. Юні красуні виповзали зі своїх бальних суконь, прекрасні лорди залишали свої фраки і костюми купками ганчірок на підлозі, роздувалися кулями, розтікалися по паркету, витягувалися в довжину і знову стискалися, випускали з тіл, що змінювались на очах, щупальця, вусики, відростки... Міняли кольори, то плавно темніючи від блакитного до насиченого ультрамарину, від бузкового до похмурого фіолетового, від кольору мокрого асфальту до глибокого чорного, то покривалися плямами різноманітних відтінків і форм. А очі! А носи! А роти! Вони вільно переміщалися по пластичним тілам як хотіли і куди хотіли. Пікассо відпочиває! Повз мене прокотилося щось отруйно жовте в дрібний горошок болотного кольору, з трьома величезними очима, коричневим, синім і зеленим, які миготіли один за одним, в порядку черги, немов вогні світлофора, здивовано витягло в мою сторону відросток з губками, розчулено складеними бантиками, і ткнуло мене іншим відростком. На його «спині» виросло вухо, розміром зі слонове, і так само плавно розсмокталося.

Тільки тут я ніби прокинулася. Ось чому Принц Ночі говорив, що починати операцію слід рівно опівночі. Так що ж я не поспішаю? У мене не так багато часу, це раз, і я вже починаю привертати увагу, це два.

Я відмахнулася від відростків, що тягнулися до мене і стала тінню.

Таємне слово - і шнурівка корсету послабшала, сукня зісковзнула з мене, точніше, я вислизнула з неї і стала пробиратися до того місця, де тільки що горлопанив Жей Дукей. Він виявився там же і теж втрачав людську подобу, він ривками витягувався вгору, все вище і вище, з гордістю дивлячись зверху вниз на своїх підданих одним оком з двома фіолетовими райдужками, що закривалися нижнім рухомим віком. Я впізнала його лише по круглому медальйонові, що плавно розгойдувався на горбистому тілі, де одні горбики напиналися, а інші в той же час опадали, немов пробиті повітряні кульки. Я знала, що мене зараз ніхто не бачить, але доторкнутися до цієї істоти здавалося таким огидним, що... А що поробиш? Я повинна це зробити, і крапка!

Медальйон зісковзнув, немов сам по собі з бугристого тіла і... І я щодуху кинулася до виходу. Вибирати вільний прохід мені було ніколи, відпущені мені десять хвилин катастрофічно спливали, не вистачало ще, щоб Януарій матеріалізувався прямо в цьому бедламі. Я наступала на кого доведеться і на що доведеться. Вони квакали, підскакуючи і матюкаючись, а я бігла все далі і далі. Позаду пролунав жахливий крик. Напевно, цей виродок виявив пропажу символу влади. Я побігла ще швидше. Нарешті переді мною з’явилися стулки величезних дверей. І вони закривалися! І я не встигала!

І тут я побачила попереду великий екземпляр місцевого темного життя у вигляді надувного крісла, посипаного дрібними чорними оченятами. У рішучому стрибку кинулась я через «голови» істот на товстуна, плазом упала, збивши його, немов просту кеглю, і, розпластавшись на ньому, виїхала із залу через стулки, що закривалися. Двері ухнули, зачинилися. А ми з моїм «кріслом» прогоцали по всіх сходинках, підстрибуючи на кожній. Не пощастило бідоласі! У всякому разі, я йому не заздрю. Злетівши з останньої сходинки, темний закрутився на місці, як дзига. А я зіскочила з нього і трохи носом не врізалась в однорогого, що матеріалізувався прямо переді мною. Він підскочив і з риком сіпнувся у бік, озираючись навколо себе.

- Сень! Ти?

Так, я ж до сих пір здавалася тінню. Я озирнулася, стулки дверей відчинилися, і безлика маса темних вивалилася на сходи, давлячи один одного. Стискаючи в руках зброю, стрибали через кілька сходинок стражники.

- Це я! – показалася я другові.

Януарій підхопив мене своїми міцними руками і посадив собі на спину.

- Тримайся, Сень!

- Тримаю-усь! - я вчепилася з усих сил.

Ех, плаття шкода! Справжнє плаття для принцеси... Пощастить коли-небудь приміряти щось подібне? Навряд... Таку красу кинути довелося.

Януарій досі не міг налаштуватись на Чорний острів. Один із охоронців, самий прудкий, кинувся на нас, скалючись в радісній усмішці, напевно, вже уявляв, яку нагороду отримає за те, що зловить злочинців. Я встигла зірвати з ноги чорну туфельку і врізати каблуком йому прямо межи очі. Отримай подаруночок від «Попелюшки»!

В цю мить все потемніло, і вуха немов заткнули ватою. Однорогий переміщувався. При чому переміщувався прямо в Чорний замок. Крізь темряву проступили обриси кімнати з каміном, де мене інструктував Принц Ночі. Він теж був тут. Тільки цього разу не сидів, розслабившись, в кріслі, а стояв біля вогню, кочергою перевертаючи поліна. Почувши, або відчувши, нашу появу, він повільно обернувся. Його чорні очі в першу чергу відшукали медальйон, що спочивав у мене на грудях, потім ковзнули по моїй фігурі в нижній білизні.

- Одяг леді! - крикнув він, і слуги в чорному поспішно внесли мої футболку з джинсами і, задкуючи, покинули приміщення.

Януарій зняв мене зі спини і поставив на підлогу.

- А тобі личить, - оцінююче подивився на мене принц, і я не зрозуміла, що він мав на увазі: медальйон чи напівоголений вигляд.

Лей Дукей простягнув розкриту долоню.

Я поклала в неї символ влади.

- Ти молодець, - сказав принц.

- Чому ти не розповів, що відбудеться опівночі?

- Я говорив, що на Титані зародилася особлива форма життя, не схожа ні на яку іншу. Так, природний вигляд місцевих жителів - аморфний. Я десять років привчав їх підтримувати людську форму і вести людський спосіб життя, а мій брат повертає їх до первісних звичок.

- Ти теж можеш прийняти вигляд такого чудовиська, як твій брат?

- Ні, у мене батько й мати з людського роду. Але друга дружина батька була з місцевих, тому Жей може приймати аморфну форму. Я не такий.

- Це радує. І все ж, чому ти не попередив, що опівночі почнеться перетворення? Адже ти був в курсі, тому і розрахував час, як по нотах.

- Якби ти знала з самого початку, що приємні на вигляд гості по суті своїй є чудовиськами в нашому розумінні, ти не змогла б вести себе на балу природно. Згодна?

- Згодна. Але це було так несподівано. Я могла розгубитися і запороти завдання.

- Ти швидко адаптуєшся, дівчинко. Я знав, що ти не розгубишся і візьмеш себе в руки. Невже сильно злякалася? - підняв принц вказівним пальцем моє підборіддя.

Я похитала головою, не дозволяючи йому торкатися.

- Не дуже приємне видовище.

- Це точно. Але це мої піддані, а підданих не вибирають. Повернувши собі владу, я знову займусь їх просвітництвом і прилученням до цивілізації. Відведіть однорогого! - крикнув Хей, і пара слуг забрали мого друга, який тихо стояв досі в кутку.

Я помітила, що він знову повісив голову і перебуває в напівсонному стані, що не дозволяє йому пересуватися крізь простір.

- Навіщо ти звелів відвести Яна? - обурилася я. - Я виконала твоє завдання, здобула для тебе Медальйон Влади! Давай, вели повернути Януарія і привести Уну. І ми розійдемось по-доброму!

Принц Ночі скосив на мене погляд і дивився довго та задумливо.

- Ти чого мовчиш?! А ну відпускай нас додому! Я для тебе все зробила!

Лей знизав плечима і тихо сказав:

- А хто казав тобі, що викрасти медальйон - це все, Світлотінь?