Дитя Світла та Темряви

Я відступала від невідомого звіра, що ніби виростав переді мною, відступала, поки не впала на м'яке місце. Спершись руками об землю і задерши голову вгору, я змогла, нарешті, розглянути істоту, що з’явилась.

А це, дійсно, було пташеня. Хай не пташеня, але представник роду пташиних. Тільки під два метри зросту. Весь вкритий пухом канаркового жовтого кольору, то тут, то там вибивається пір'я найрізноманітнішої забарвлення: червоне, зелене, блакитне... Голова істоти була не особливо великою, приблизно, як людська, і прикрашав її чубчик з короткого пір’я, який то опускався, то піднімався вгору. Два рудих ока, розміром з кришечки для банок, жили, здавалося, окремим життям, обертаючись в різні боки по абсолютно непередбачуваній траєкторії. Великий загнутий дзьоб сходився нещільно і трохи навскіс, немов хтось хорошим ударом скрутив йому щелепу. Тулуб своєю формою нагадував трикутник. До верху звужувався, а до низу розширювався, особливо важкою здавалася задня частина, прикрашена трьома хвостовими пір'їнами чорного кольору. Два синіх крила, досить маленьких для такого тіла, звисали по боках. З-під кошлатих «штанин» визирали дві такі потужні ноги, що страусові і не снилися, та ще й вкриті лускою з копієчну монету кожна. І ось це чудо дивилося на мене з цікавістю і німим захопленням.

- Е-е-е... М-м-м... – ледве видавила я, відповзаючи назад.

- Ти обіцяла! - підскочила істота, схиляючись до мене і простягаючи крило.

- Щ-що обіцяла? - процокала зубами я.

- Взяти мене домашнім улюбленцем!

- Тебе?!

- Мене!

- Маленьке беззахисне пташенятко?! - запитала я, обережно торкаючись виглядаючої з пір'я лускатої чотирипалої долоні.

- Маленьке беззахисне пташенятко, - кивнуло «чудо», - смикаючи мене за руку і приводячи таким чином в стояче положення.

- Ти не пташеня! - обурилася я.

- Чому? - закліпала здивовано істота.

- У пташенят велика голова, а не зад... Ну, загалом, ти зрозумів.

- А-а-а. Так я ж не вчора вилупився, - пояснив він. - Гаразд, не зовсім пташеня, а пташеня-підліток. А що це змінює?

- Переросток, - поправила я.

- Підліток, - вперто повторила істота. - Це ще гірше. Перехідний вік. Стільки спокус. Стільки небезпек. Психологічно недоросла особистість може не витримати всіх труднощів, що звалилися на неї...

- Коротше...

- Коротше, ти просто зобов'язана взяти мене під опіку, поки я не накоїв дурниць і не закінчив життя самим паршивим чином, що буде цілком на твоїй совісті!

- А я тут при чому? - обурилася безмірно.

- Ти пообіцяла взяти мене собі! Дала мені надію! - істота змахнула з ока сльозинки і скосило на мене допитливий погляд. - Що є гірше невиправданих надій?

Поки я роздумувала, чим крити його аргументи, «пташеня» продовжило:

- Але ж я тобі у нагоді стану! Ти тут новенька, з першого погляду видно. А я Венеру-Торг знаю, як свої п'ять пір'їн! Що треба - підкажу, де треба - допоможу...

Останній аргумент явно зіграв в його користь. Мені, дійсно, не завадить попутник і порадник. Все ж в чужому світі адаптуватися не так і просто, як іноді здається. Тільки надії зайти на Торжище з домашнім улюбленцем на руках, здається, не виправдаються. Швидше цей «малюк» занесе на руках мене, свою, так звану, господиню.

Немов у відповідь на мої думки «пташеня» обхопило мене крильми і відірвало від землі.

- Гей! Що ти робиш?! - заволала я. - Постав мене на місце! Що ти собі дозволяєш?!

Чіпкі лапки вивернули мене так, що перед моїми очима виявилася трава, і я побачила цілу армію величезних, сантиметрів десять в довжину, мурах, або, напевно, термітів. Вони з шелестом мчали через те місце, де тільки що стояла я, зливаючись в єдину масу, немов потік брудної води, що злітає після грози з гір. Самотні особини іноді завмирали на мить, щоб грізно зиркнути в мою сторону, але розчаровано продовжували свій шлях. Уявляю, що було б зі мною, потрап я їм на шляху. Дуже своєчасно врятувало мене «пташеня», тепер я точно візьму його з собою. Його лускаті ноги руда річка плавно обтікала, не завдаючи шкоди. Спробували б! Один спробував. Найнахабніший з мурашок забрався по нозі вище і вкусив. Природно, «пташеня» навіть не відчуло нічого, а камікадзе плюнув розчарувано, звернувши собі щелепу, погрозив вгору кулаком і зник у натовпі собі подібних.

Раптом мурашки різко зменшились в розмірах. Точніше, це мене знову повернули головою до сонечка і потягли геть. Тільки вийшовши на дорогу моя домашня тварина поставила свою господиню на різнокольорове каміння бруківки:

- Фух! Ну, ти й важка! - «пташеня» важко гепнулось поруч.

- Я б не сказала...

- Так я ж ще маленький! Мені не можна такого піднімати! А ти абсолютно не пристосована до цього світу. І до Торжища НЕ дійдеш!

- З тобою - дійду, - буркнула я.

- Правда? Ти береш мене з собою? - підскочив радісно мій рятівник.

- Беру, - посміхнулася я. - І спасибі тобі...

- А ти, правда, не знала, що з дороги не можна сходити?

- Не знала.

- Але якщо ти торговий агент, про що говорить твій спецкомбінезон, то ти повинна була ознайомитися з інструкціями!

- Напевно, погано знайомилася, - зітхнула я.

Не буду я навіть своєму домашньому вихованцеві зізнаватися, що я - несправжній торговий агент. Я обтрусила сірий комбінезон. А він тут, виявляється, на зразок візитної картки. Зручна штука, захищає від спеки і від холоду, від вітру і від дощу, забезпечує мікроклімат. Об'ємна кишеня на грудях, оточена охоронними заклинаннями, надійно вбереже потрібні речі від злодіїв.

- Що ж, давай знайомитися, - протягнула я руку. - Як тебе звати?

- Строкатий Сем. Я з білопузів.

- Білопузів? - розреготалася я, розглядаючи його брудний живіт, якому біле тільки снилося. - Швидше я б віднесла тебе до чорногузів, так в старовину називали в деяких місцях лелек.

- Ось-ось, - підхопило «пташеня». - Це наші найближчі родичі!

- Майже! Тільки це граціозні красиві птахи з довгими червоними ногами і дзьобом, з білосніжним оперенням, чорні тільки хвіст та кінчики крил.

- А я, що, негарний? - хлюпнув носом Сем.

І я відчула, що це вже не гра, що він, дійсно, дуже переживає з цього приводу.

- Та ні, малюк, - погладила я його по пір'ю, що стривожено стало дибки. - Ти, гм, красивий. По своєму. Просто такий вік. Знаєш, як гидке каченя...

- Як ти мене назвала?! - витріщив очі білопузик. - Гидке?!

- Та ні! Зовсім ні! Просто в одній книзі так називали пташеня-підлітка, тому що він не був схожий на інших. А потім він виріс і став прекрасним лебедем. І всі захоплювалися його красою...

- Так! Так! У нас теж дорослі білопузи дуже гарні! Ось я виросту і стану... ось такого зросту! - він витягнув вгору крило. - І вкриюсь райдужним оперенням! І животик у мене стане білим! І навчуся літати! І буду дуже-дуже гарним! А як звуть тебе, господиня? - раптом запитав він без будь-якого переходу.

- Називай мене Світлотінь. Або просто Сень. І давай вже вирушати в дорогу, сонце наближається до полудня, а ми все на місці.

- Взагалі-то, тобі потрібно було прилаштуватися до того слимака, який виліз відразу за тобою. Забралася б на його широку мушлю і їхала.

- І він був би не проти?

- Та він і не помітив би! Скільки твоєї ваги! Але тепер, дійсно, вже запізно, навряд чи пощастить ще раз з таким транспортом. Так що пішли пішки, - потягнув мене за руку Сем, і ми потопали в напрямку Торжища, що маячило вдалені.

- Розкажи тоді, звідки ти тут узявся, Строкатий, і чому один? - запропонувала я. - З дому втік, чи що?

- Як у воду дивилася, - кивнула кудлата голова. - Втік. Бачиш, ми, білопузи, дорослішаємо довго, до повноліття проходить десять років.

- А тобі скільки?

- Вісім. Тільки-тільки почав пір'ям обростати, тому і здаюся таким... розпатланим.

- Тепер зрозуміло.

- Щороку в родині з'являється одне пташеня. Так заведено, що старші доглядають за молодшими. Отже, на моїй шиї вже висіло семеро молодших. Я їм що, нянь? Якби ти знала, як мене вже дістали ці соплі, соски, памперси...

Я здивовано глянула в бік строкатого Сема, але промовчала.

- Я не витримав і втік, - продовжив він. - Хотілося свободи, дорослого життя...

- І що?

- Виявилося, що в дорослому житті потрібно самому думати, що поїсти і де переночувати. Спробував я жити чесним життям. Цілий місяць працював у барі, чистив посуд, мив туалети за тарілку юшки і оберемок сіна у стайні. І що б ти думала? Мало того, що не заплатили ні копійки, вигнали, та ще й побили на доріжку. Тоді я вирішив спробувати жити нечесної життям. На Торжищі стільки товарів, невже хтось збіднів би через з'їдені мною яблуко чи ароматну булочку? Мене знову зловили і побили. І де справедливість? Сень, де справедливість?

- Важко сказати... А що було далі?

- Я походив по цьому світу, але ніде не був щасливий. І голодував, і ночував під парканами. Останній місяць я працював в дитячому притулку, у мене був дах над головою і завжди чекала тарілка гарячого супу. Але чим це життя краще за те, від якого я втікав? Ті ж соплі, соски...

- Так повертайся додому, Строкатий!

- Ні-і, - похитав птах головою. - Я тепер - твій улюблений вихованець. Адже так?

- Так-так.

- А тепер розкажи про себе. Що тобі потрібно на Торжищі?

- Як ти і сам вже здогадався, я - торговий агент, представник однієї впливової особи, азартного колекціонера холодної зброї. Пройшов слух, що на Венері з'явився старовинний меч із зображенням місячного серпа на ефесі. Я повинна відшукати і придбати для господаря цю реліквію. Або здобути будь-яким іншим способом, - багатозначно подивилася я на супутника.

- Навіть так? - розуміюче кивнув головою Сем, так що дибки скочило пір'я на його голові. - І з чого ти збираєшся почати?

Ось це питання я до сих пір якось серйозно і не обдумала.

- Ну... Походжу по базару, подивлюся, порозпитую...

- Так. Ясно, - відрізав мій домашній улюбленець. - З тобою все ясно. Ти не тільки вперше на Венері, але і торговим агентом до сьогоднішнього моменту не працювала. Так?

- Взагалі-то так, - погодилася я.

- Не бійся, - поблажливо поплескав мене Сем крилом по плечу. - Зі мною не пропадеш. Кредитна або платіжна карта, сподіваюся, у тебе є?

Я кивнула, поплескавши долонею по магічно захищеній кишені, де лежала пластикова картка, видана мені мало не під розписку Принцом Ночі.

- Це добре. Це, можна сказати, головне в нашому світі!. Будуть кошти, все інше - нісенітниця! Добудемо ми твій меч, Сень. До-бу-де-мо! Чого б нам це не коштувало.

Так, перемовляючись, точніше, розмовляв переважно білопуз, а я тільки кивала, намагаючись вивудити з потоку інформації, що лився на мене, необхідні для виживання на Венері-Торг відомості, ми наблизилися до арочного входу на Торжище. По обидва боки стояли два стражника в латах, понуро спираючись на дебелі мечі.

- А що, вхід не вільний? - здивувалася я.

- Що? Вільний. Платіжку діставай, - скомандував мій вихованець, вихопив з моїх рук пластикову карту, вставив в щілину терміналу і повернув мені, менторським тоном попередивши: - Не загуби.

Опинившись на Торжищі, я, буквально, втратила дар мови. І це при тому, що я вже звикла до таких нестандартних істот, як однорогий або перевертень, з якими навчалася в академії. Тут абсолютно спокійно і не звертаючи один на одного ніякої уваги, снували туди-сюди по одному і групами такі неймовірні істоти, що найболючіша фантазія мешканців психлікарні повісилася б від своєї неспроможності.

- Рот закрий, - штовхнув мене під бік Строкатий Сем. - Чула? Можуть неправильно зрозуміти.

Я здригнулася, обернулась до свого супутника. Так він просто душка проти всіх інших!

Ні, не всі тут, зрозуміло, виглядали монстрами. Більшість мала звичайний людський вигляд, але зустрічалися і дуже навіть незвичні екземпляри. Головоногі спритно перебирали по асфальту щупальцями з присосками, іншими притискаючи до себе яскраві валізи. Раз у раз з шелестом розчинялися за спинами деяких сірі шкірясті крила. Невелике стадо козлоногих з людськими головами процокали копитами повз нас...

Сем схопив мене за руку і затягнув за один з наметів:

- Сень! Перестань витріщатися! Тут так не прийнято! Або вирішать, що ти хочеш у них що-небудь вкрасти, і поб'ють, або подумають, що їх підозрюєш в крадіжці. І теж поб'ють. Навіть незважаючи на те, що ти - дівчина.

- Угу, - кивнула я, ковтаючи слину.

Загроза навіть не дійшла до моєї свідомості, я просто переварювала побачене. Білопуз приречено зітхнув:

- Та-ак, нічого ти не зрозуміла. Загалом, слухай: зараз ти опускаєш очі... Я сказав: опускаєш очі! І ми найближчим шляхом рухаємося до агентства «Цербер». Там можна найняти охоронця за доступну ціну. І не дивись на мене, як на божевільного. Так роблять більшість торгових агентів, а вже молоді леді - тим паче.

Строкатий Сем повернувся і потягнув мене за руку, петляючи між наметами і раз у раз простягаючи крило, щоб підняти мою обвислу щелепу або повернути голову, що повернулася на сто вісімдесят градусів. На щастя, ніхто до нас не встиг причепитися, як попереду виріс будинок з нерівно прибитими над дверима буквами: «Цербе ..». Остання, мабуть, пала смертю хоробрих.

- Давай, заходь, - підштовхнуло мене синє крило, і я опинилася в невеликій конторі, де з нудьгуючим виглядом жувала бутерброд нафарбована дівчина з копицею жовтощоких вужів, що звисали з її голови.

- Привіт, Лулу! - підскочив до дівчини Сем, витягаючи з-за спини квіточку, яку невідомо де поцупив. - Я тут клієнтку привів. - кивнув у мій бік. - Потрібен охоронець. Хороший охоронець.

- Ви б ще пізніше прийшли, - дівчина незадоволено запхнула в рот залишки бутерброда. - Один тільки і залишився, на ваше щастя. Гей, Хряк, виходь!

Я очікувала побачити такого собі бугая зі звірячою пикою і кийком на плечі, але через фіранки, що прикривали вхід в сусідню кімнату, з'явився крихітний чоловічок.

- Ось, гном, - вказала на нього рукою дівчина. - Досвід роботи, кваліфікаційний розряд, курси сек'юреті... Все, як годиться. Берете?

Ми з Семом спантеличено витріщилися на мовчазно застиглу фігурку. Гном, значить? Навіть без бороди! Це що, такий молоденький? Я вважала, що гноми народжуються з бородами. І що ж він такий крихітний? Дивилася я «Володар кілець», та й інші фільми-фентезі, так гноми хай і набагато нижчі звичайної людини, але набагато ширші в плечах, кремезні, міцні, суворі. А цей трохи вищий мого коліна, худий, брудний, гладке обличчя без натяку на щетину і величезні блакитні очі, чисті і дуже сумні. Правда, в руках він стискав бойовий меч, за розміром трохи довший кухонного ножа, на руці я помітила кастет, а до поясу був прикріплений ланцюг з двома гирьками. Так все таке іграшкове! Я не зрозуміла, це він повинен нас оберігати, чи його нам доручають, аби ми його оберігали?

- Я не чую відповіді, - повторила дівчина, з шумом закриваючи кнугу, що лежала перед нею. - Берете?

- І що, більше нікого немає? - приречено підняв голову білопуз.

- Ні! - гаркнула та, і вужики на голові прокинулись, заворушилися, сліпо тикаючись в різні боки.

- Скільки?

- Один реал на добу.

- Ого!

- Такса, - розвела руками дівчина.

- Оформляй поки на добу.

- Сем, нащо він нам потрібен?! Подумай! - зашепотіла я, схиляючись до вуха птиці. - Ще й його за собою тягати? Невже ти вважаєш, він нас буде захищати?

- Буде - не буде, а підпишемо з агентством контракт - і вони будуть зобов'язані виплатити компенсацію в разі, якщо охоронець не впорається зі своїми обов'язками. Може, він не так і поганий, як здається. Думаєш, агентство горить бажанням віддавати свої гроші?

Робити було нічого, я підписала запропонований мені контракт і оплатила платіжною карткою надану послугу.

- Не забудьте, що весь той час, поки Хряк працює на вас, ви повинні його годувати і оплачувати нічліг, в договорі про це йдеться, - нагадала дівчина, коли ми зібралися виходити.

- Та знаємо ми, знаємо, - невдоволено кинув білопузий.

Гном раптом немов ожив і метнувся перед нами, перевіряючи, чи безпечний вихід. Хоч видимість роботи створює. Хоча... Не дуже мені подобається, що мене буде супроводжувати стільки народу. Набагато легше було б мені самій загубитися в натовпі тінню в разі небезпеки. Раз - і немає мене. Правда, Лей Дукей попереджав, щоб я поменше використовувала свій дар. Гаразд, побуду поки звичайною дівчиною з охоронцем... А де ж він? Я зупинилася, озираючись. Гном, шумно хекаючи, зайняв позицію, як службовий пес, «до ноги». Так він ще і не встигає за нами! От вже говорять: дав Бог, та ще й кинув з високої дзвіниці. І толку мені, якщо з нами щось трапиться? Кому тоді агентство виплачувати компенсацію збирається, а?

А куди, власне, ми йдемо? Щось я задумалася сильно.

- Сем!

- Так, господине?

- Ми тепер куди?

- У трактир, господине.

- А навіщо?

- Ти ж хочеш їсти, господине?

- А може, спочатку займемося справою?

- І справою займемося, господине.

Зрозуміла, білопузий сам голодний, тому й лабузниться переді мною, фінанси-то в моїх руках. Ну, гаразд, і справді, поїсти не завадить, підкріпимося, потім з новими силами і приступимо до виконання завдання.

Строкатий Сем привів нас в чистеньку забігайлівку, де людина, або людиноподібна істота, що нагадувала товстенького мужичка в довгому фартусі, всучила мені в руки меню. Так, по мінімуму, три порції юшки, баранина під соусом, кисіль... Стоп! А де ж моя платіжна картка? Я в паніці обшарила кишеню, захищену заклинанням. Пусто! Так де ж я могла її посіяти? Ось так початок!

Я в шоці повзала під столом, нерозумно сподіваючись, що впустила картку тільки що. Гном похмуро стояв поряд, стискаючи міні-меч і не кажучи ні слова. Білопуз уважно дивився на мої старання, киваючи головою.

- Сем! Її немає! - З жахом виглянула я з-під столу.

- Ось так завжди, - зазначив білопузий. - Хтось неуважний і необережний, а виручай - Сем. Добре, Сем візьме і виручить, Сем всіх виручить...

Він повернувся і пішов до шинкаря.

Думки в голові крутилися і стикалися одна з одною, я була абсолютно пригнічена.

Тим часом мужичок у фартусі почав видавати двометровому пташеняті страву за стравою. Я з подивом спостерігала, як мій домашній вихованець запускає обидва крила з чіпкими пальчиками прямо в тарілки, запихаючи їжу собі в дзьоб. Я підійшла. Барна стійка була заставлена стравами з горіхами і сухофруктами, а білопузий витягав з терміналу зелену картку. Мою картку!!!

- Сем!!!

Чорнохвостий підскочив, не чекаючи каверзи, і обернувся з винуватим виглядом. Руді очі забігали в різні боки, уникаючи мене.

- Сем!!! Адже це моя картка! Ти вкрав її!

- Ну що ти, господине, - пробурмотів він. - Так як би я міг? Ти ж знаєш, що вкрасти її неможливо, там така магія! Просто ти залишила картку в агентстві «Цербер», а я розсудливо її підібрав. Можна сказати, врятував усіх нас від голодної смерті!

- Але чому ти мені нічого не сказав?! Я ж трохи не збожеволіла, розшукуючи пропажу!

- А потім ти знову б її втратила, господине! Я подумав, що у мене вона буде в більшій безпеці!

- Та ти що? У більшій безпеці? А ну давай сюди! Згодна, я роззява. Але ж це я - господиня! І це моя картка! І зберігатися вона буде у мене! А якщо хочеш їсти - стеж, щоб я її більше не губила!

Строкатий згідно кивав, виставивши вперед крила:

- Так, господине. Як скажеш, господине...

Нарешті я злегка заспокоїлася, витерла піт з чола. Все ж Сем міг, підібравши картку, просто змитися з нею, а він залишився, значить, не такий поганий.

- Ось скажи, навіщо ти стільки замовив горіхів і сухофруктів? - повернулася я до нього.

- Вегетаріанець я. І не їв давно...

- Гаразд, забирай хавчик і шуруй за крайній столик. Але не сподівайся, що я кожен раз буду для тебе стільки замовляти. Платіжна картка не безрозмірна.

- Звичайно, господине! - Сем радісно почав переносити страви на вказане місце.

А я подумала, подумала, плюнула на економію і замовила для нас з гномом найдорожчі страви з поданого меню. Не одному ж білопузику гуляти. Тай й відмітити повернення картки треба. Чи я не права?

Після обіду Строкатий Сем підвів мене до вивішених на стінах довгих списків.

- Дивись, тут вказані всі, виставлені на аукціон, цінності. І не тільки на Торжищі, а й у всіх інших містах Венери. Може бути, знайдемо і меч з півмісяцем. Хвилин на двадцять ми заглибилися в читання списків. На жаль, нічого схожого виявлено не було.

- І що далі робити? - обернулася я до свого строкатого вихованця. - Де тепер шукати?

- Може, його і не виставляли на аукціон, - розважливо мовив Сем. - Він цілком може виявитися в якомусь антикварному магазині. Зараз ми сходимо до одного мого знайомого. Його лавка - найбільша на Торжищі. Якщо меч і не у нього, то він напевно знає, якщо він на Венері з'явився. Такі вісті серед торгашів розходяться швидко.

І ми вирушили на подальші пошуки Меча Сили.

- А ти молодець, - підбадьорив мене Сем. - Уже не на кожного зустрічного у тебе щелепа відвисає.

Я зло смикнула пташеня за перше ліпше перо, що потрапило під руку, той заволав, що його позбавляють всієї краси, але швидко заспокоївся, коли я пообіцяла його вночі налисо поголити. А тут і антикварна крамниця вималювалася на горизонті. Ми почекали нашого, постійно відстаючого, охоронця і вступили в святі святих антикварного бога Торжища.

Приміщення виявилося довгим і повністю заставленим і завішаним різними незвичними штучками. Але, в першу чергу, в очі кинулася ящірка, з натягнутими між лапками і тілом перетинками, широко роззявленою червоною пащею і грізно піднятим гребенем. Розміром вона була з велику кішку і, чіпляючись кігтиками за експонати, шипіла на нас, немов збиралася напасти.

- Ти не бійся, - заспокоїв мене мій домашній вихованець. - Це - охоронець, він пошумить, але нас не зачепить, якщо ми, звичайно, не захочемо чогось прихопити.

Ми рушили вперед, лавіруючи між великими важкими вазами і статуями. Ящірка стрибала слідом за нами, не перестаючи сичати.

- Обережно, Сень!

Але попередження прийшло надто пізно. Я вже зачепилася за гілку штучного дерева з золотими листочками, що бездумно звісилась на моєму шляху, навернулася і боляче вдарилася при падінні. Дерево полетіло на підлогу слідом за мною, брязкаючи кроною і чіпляючи все на своєму шляху. Сем вчасно зорієнтувався і кинувся під нього, своїм м'яким тілом захищаючи від удару об жорстку підлогу. Гном в польоті підхопив важку вазу, яка цілилась мені в голову. А червонорота ящірка зловила злетівший зі стіни кинджал, який ніби норовив помститися мені за влаштований бедлам.

На шум прибіг господар закладу, підраховуючи на ходу збитки і поспішаючи з'ясувати, хто візьме на себе відповідальність за вчинений теракт. Але, до його чи то радості, чи то розчарування, збитків не виявилося. Все було врятовано героями, що самовіддано кинулись грудьми «на танки». Постраждалою виявилася тільки я, яку ніхто не поспішав рятувати, навіть синці і шишки довелося рахувати самостійно.

- Сем, ти? - вигукнув торговець, ящероподобний розумний в сюртуку.

- Я, старий Брямкусе, - відгукнувся з-під дерева білопуз. - Ось привів до тебе покупця.

Торговець допоміг Сему поставити дерево, забрав з рук гнома вазу і повісив на місце кинджал.

- Просто диво, що все ціле, - похитавши головою, констатував факт Брямкус. - Жоден листочок не відвалився. Хіба що за моральну шкоду з вас здерти, а?

- Старий, не треба так жартувати, краще обслужи дівчину, - білопузик подав мені крило, допомагаючи піднятися.

- І чого бажаєте, вельмишановна? - запобігливим голосом запитав торговець.

- Рідкісні види холодної зброї, - відповіло за мене «пташеня».

- Мечі, - додала я. - Мене цікавлять тільки мечі.

- Тоді ходімо в наступний зал, - вклонився злегка старий. - У мене непоганий вибір. Яка зброя вас в першу чергу цікавить: бойова, мисливська, спортивна?

- Що-небудь ексклюзивне, - відповіла я, підтримувана торговцем антикваріатом з одного боку і Строкатим Семом - з іншого.

Вони обережненько вели мене під руки, мабуть, побоюючись, щоб я знову що-небудь не звалила. Можна подумати, я винна, що тут так все напихано.

- Ланцюги, викувані самим Вулканом, - відпускав на ходу коментарі Брямкус. - Втім, вас це, як я зрозумів, не цікавить. Сокири, скандинавська робота, часи Одіна... Ось, - він підкинув в повітря маленький топірець з коротким держаком і невеликим лезом, - такий використовували лише як метальну зброю. Але цей - з секретом. Ефект бумеранга! - кинув він непомітний погляд в бік гнома. - Завжди повертається до господаря.

- Оригінально, - втрутилася я. - Відмінна штука, щоб звести рахунки з життям.

- Ображаєш, дівчино, - докірливо похитав головою Брямкус. - Повертається виключно держаком!

- А, ясно, тоді можна обійтися легким струсом мозку, - зробила висновок я. - Або важким, з повною амнезією.

Зате у гнома очі розгорілися, як у кішки при вигляді миші в блюдці зі сметаною. Я до цих пір взагалі вважала, що він німий, а тут як закричить:

- Скільки?!

Ми зі Строкатим вражено втупилися у нього.

- Скільки? - повторив Хряк тихіше.

- Десять реалів, - Брямкус дбайливо протер пальцем лезо. – Всього лише десять реалів за таку чудову зброю, не раз охрещену кров'ю в смертельному бою ...

Хряк знітився. Він опустив голову, ворушачи губами і підраховуючи про себе, скільки років йому належить працювати на «Цербера», щоб зібрати потрібну суму. Боюся, з оплаченого нами в агентстві реала за послуги охоронця йому особисто перепаде не більш сотої частини, судячи з його пригніченого вигляду.

Оцінивши одним оком шанси продати топірець, торговець знову повісив його на гак.

- Сокири... Списи... Тризуб Нептуна - чорновий варіант... Справжня японська «дао» - сокира-меч, тільки з додатковою функцією самозаточки. Китайський «ніж місячного дракона»... Точна копія списа, яким святий Георгій убив дракона-людожера... А ось і те, що вас цікавить: клинкова зброя. Шаблі, палаші, шпаги, мечі... Не хочете подивитися справжню шпагу пана Портоса? Або, може, шаблю славнозвісного українського отамана Сірка?

- Мене цікавлять саме мечі, - похитала головою я.

- Ага. Тоді можу запропонувати меч Альоші Поповича, підняти його і не намагайтеся. Давньоруські мечі відрізняються масивністю і надійністю. Скільки років, і ніякої корозії металу! Ні? А ось меч з легендарної Атлантиди! - вказав він на відливаючий кривавим відблиском вузький довгий клинок в футлярі під склом. - Тільки торкатися його без спеціального посвячення не рекомендую, не визнає - зарубає. - розчаровано глянувши на мою незацікавлену фізіономію, торговець поспішив до наступного екземпляру: - А-а-а, тоді вам потрібен меч конунга франків Сигурда, правнука самого бога Одіна, який не знає поразок і розрубує камінь, зламаний його батьком Сігмундом об спис Одіна і відновлений Регіном! Меч Грам!

Я похитала головою:

- Тут немає того, що я шукаю.

- Тоді що ж вам потрібно, люб'язна? - обурено вигукнув Брямкус. - Такі ексклюзивні екземпляри вас не зацікавили! Що ж ви, в такому випадку, збиралися у мене купити?!

- Інформацію, - спокійно відповів Строкатий Сем.

- Добре, - кивнув ящероголовий. - Якщо я зможу допомогти вам, з вас 3 реала.

Я згідно кивнула. Білопуз докірливо глянув на мене, напевно, він збирався поторгуватися. Так, мабуть, я поспішила. Ціна скажена. Але куди тепер дінешся?

- Отже, що ж ви хочете дізнатися від старого Брямкуса, дорогенька, - схилив зацікавлено голову торгаш.

- Чи не з’являвся чи на Венері меч з півмісяцем на ефесі?

- А як же! - примружився хитро ящероголовий, задоволено потираючи лускаті долоні. - Три реала - мої!

Ми всі перетворилися в слух. Нарешті натрапили на слід!

А старий продовжував, звертаючись до Сема:

- Ти ж знаєш цього авантюриста Гопсона - Рябого Пса, Строкатий?

- Ну, так.

- Так ось, минулого тижня він повернувся з чергового походу і притягнув унікальну річ - Місячний Меч.

- Це він! - хором вигукнули ми.

- Вже не знаю, де він його знайшов. Везе дурням! Але факт залишається фактом. Меч він швиденько зіпхнув першому ліпшому клієнту, а сам відправився на батьківщину.

- Кому? Кому він його продав?

- А ось цього я не скажу. Як завжди, операція була здійснена через торгового агента, тому ніхто нічого не знає. Але сам Гопсон може вам розповісти про це, тому що працює він, в основному, з одними і тими ж клієнтами.

- І де знайти цього старого пройдисвіта? - запитав білопуз.

- Як я вже сказав, він відбув на батьківщину, в заслужену відпустку, промотувати грошики. З таким прибутком він може гуляти кілька місяців, ні в чому собі не відмовляючи. 500 реалів!

- Ого, та невже? - похитав головою Сем. - А уточнити можеш, звідки родом Рябий Пес?

- А ось тут важко відповісти точно... Чи то зі Старого Верона, то чи з КалістоніЇ.

Строкатий зблід. Ось як звичайна людина блідне, так і з мого домашнього вихованця разом спали всі фарби, і став він сірим, мов миша. Що б це означало?

- Т-ти п-певний? - заїкаючись, перепитав він.

- Або там, або там. В принципі, все одно йти в одну сторону, різниця невелика, - знизав плечима Брямкус.

- А сам-то ти бував в тих місцях, старий?

- Ха! - посміхнувся торговець. - Довелося якось, в молодості. Звідти і повернувся без хвоста!

- А нам радиш!

- Мені-то що? Якщо нікуди поспішати, почекайте, може, через півроку-рік Рябий Пес знову з'явиться на Торжищі... Це вже ваші проблеми, люб'язні...

- Наші, наші. А твоя, старий, проблема, що інформацію ти дав не повну, точного місця, де шукати Гопсона, не знаєш. Значить, і заробив не три, а два реали, - Строкатий поступово знову повертався до своїх кольорів.

- Два, так два, - несподівано спокійно погодився Брямкус. - Знав би більше, більше б і сказав. Але є варіант, що не ви мені платити будете, а ще й я вам додам.

- Як це? - зацікавлено подивився Сем.

- Бачу на юній леді деякі предмети, які не відмовився б відкупити. Наприклад, це непоказне колечко на пальці, - вказав він на подарунок Януарія.

- Не може бути й мови! - стиснула я руку в кулак і сховала за спиною.

- Я непогано заплачу.

- Ні! - відрізала я.

- Значить, знаєте йому ціну... Перстень з рогу єдинорога - дорога річ. Даю п'ятсот реалів.

Я похитала головою.

- Тисяча!

- Подарунки не продаються.

- А як щодо кулона з перлиною? Або браслет?

- Не втрачайте даремно часу, шановний.

- Ну, що ж, ні - то ні. Тільки послухай моєї поради, дорогенька. Для звичайного погляду твої брязкальця виглядають дешевою біжутерією, але для такого старого ящера, як я, їх цінність відразу кидається в очі. Будь обережна, носячи на собі цілий статок.

Кільце на пальці немов ворухнулося і поважчало, ніби відгукуючись на попередження старого.

- Дякую за пораду, Брямкусе.

І ми пішли до виходу. У проході я мало не вбилася, перечепившись через власного охоронця. Хряк знову задивився на метальний топірець, а я його не помітила через малий зріст. І навіщо мені така охорона?

Я заплатила через термінал за інформацію, надану торговцем антикваріату, потім плюнула, і заплатила за топірець. Гном вхопив його, притиснувши до серця, і навіть дар мови втратив. Правда, він і так нас розмовами не балував. Навіть спасибі не сказав. Я знизала плечима, і ми вийшли на свіже повітря.

Сонце вже сідало за хмари, і виявилося, що ми пробули в крамниці старовинних і рідкісних речей дуже-дуже довго. Людей і нелюдів на вулиці майже не було, і Строкатий Сем запропонував поспішити, щоб знайти місце для ночівлі. За його словами, дні зараз звичайні, так що влаштуватися в одному з численних готелів не складе труднощів. От якби був ярмарок, то замовляти номера слід було б за кілька днів. І ми вирушили слідом за сумним білопузиком, петляючи в вузьких провулках, зрідка освітлюваних тьмяними ліхтарями. Кільце з рогу єдинорога так і залишалося дивно важким, але ніякої видимої небезпеки не спостерігалося.

А ще мене цікавило, чому так налякала мого вихованця згадка про Старий Верон і, як там її, Калістонію, але він так поспішав, що я ледве встигала за ним. Наш охоронець взагалі безнадійно відстав. Ось так і наймай охоронців. Не встигла я подумати про це, як зрозуміла, що «накаркала». Ззаду почувся тупіт кількох пар ніг. Я озирнулася, і побачила, як кілька високих фігур в масках і темних одежах, наздоганяють і оточують нас...