Дитя Світла та Темряви

Ми повільно наближалися до загону, який безтурботно очікував на нас, по-правді, за чисельністю він більш нагадував маленьку армію. Уже стало зрозуміло, що, як тільки ми робили крок, у наших супротивників додавався один воїн. Але що це за магія, не могла пояснити навіть Знахідка, якав виросла тут.

- Ой, Сень, вмирати не хо-очеться! - картинно закочував очі Строкатий Сем, рідкіі пір'їни на ньому стали дибки, доводячи, що йому, і правда, страшно. - Небо-то яке блакитне... А я ж навіть вирости не встиг! Я ж навіть нецілований ще!

- Вертайся, Семмі, - не витримала я. - Ще не пізно.

- Не пізно було, поки я не вибрав тебе, - буркнув він, але затих.

Ми продовжували мовчки наближатися до армії монстрів. Адже не чіпатимуть вони двох неозброєних дівчат? Хотілося б сподіватися.

Армія була вже зовсім близько, але не нападала. Так і стояли чудовиська, спираючись на мечі та дубини, і дивлячись на нас червоними блискучими очима. Ось ми вже порівнялися з першими рядами. А як же пройти?

Знахідка заговорила з чудовиськами:

- Пропустіть нас! Я сама з Калістонії. Зі мною мої друзі. Ми прийшли з миром і добром!

Мовчання у відповідь.

Дівчина простягнула руку, щоб торкнутися лапи чудовиська з важким плоским хвостом і лопатоподібним дзьобом, як у качкодзьоба, що стояв перед нею. І раптом радісно обернулася до нас:

- Їх немає! Це всього лише фантоми! Дуже якісні фантоми, я, навіть наблизившись, думала, що вони - справжні! Тепер ясно, як армія збільшувалася з нашим наближенням. Це давня і дуже сильна магія! Захистити такі воїни не зможуть, але налякати, внести сум'яття в ряди бажаючих напасти - безсумнівно.

- Ти впевнена, що їх немає? - обережно торкнулася я найближчого монстра. Рука провалилася в порожнечу. Неприємне відчуття.

- Музей фантомних чудовиськ! - радісно вигукнув Строкатий, пірнаючи в примарну армію. - Я ось тобі зараз... І тобі вріжу! І тобі!

Користуючись безкарністю, білопузик бадьоро нокаутував примарних воїнів. Я слідом за Знахідкою проїхала прямо крізь натовп таких реалістичних фантомчиків.

Зате, виїхавши з іншого боку, нам довелося серйозно задуматися про власну безпеку. З-за частоколу визирали луки в повній бойовій готовності. І тремтячі стріли були готові вирватися на свободу в пошуках жертви.

- Гей, це я, Знахідка! - закричала відьмочка. - Свої! Відкрийте!

Її крик був почутий, луки опустилися, а незабаром і ворота відкрилися, пропускаючи нас в надійно огороджене частоколом городище. Перед нами м постала група жінок і дітей, багато з яких тримали в руках опущені луки.

- Знахідко, крихітко! - вигукнула сива стара, підскакуючи до дівчини. - Невже ти?! Та ні, не може бути! - і шандарахнула по ній вогненною кулею.

Відьмочка кулю відбила, і так вони якийсь час пасували один одному, поки бабка не пропустила чергову подачу, в результаті чого магічний м'яч ковзнув повз її голови, залишивши в сивині мальовничу горілу доріжку, промчав між глядачами, що жваво розсипалися в обидві сторони, і шумно підірвав найближчу будова, то чи курник, то чи туалет, я толком роздивитись не встигла. Стара озирнулася на воронку, потім перевела погляд на односельців, які дружно залягли, немов по команді «Повітря», і крякнула:

- Таки вона! Вона завжди мене обігрує!

Народ зашумів, став підніматися, обтрушувати з волосся спориш, що вилетів з коренем, витягувати дрібні скалки - все, що залишилося від недавньої споруди. Бабка вхопила за руки Знахідку і запитала, заглядаючи їй в очі:

- Як же так? Ми ж тебе оплакали вже всі! Я в колодязь дивилася: як тебе на площу привели, як до стовпа, дровами обкладеного, прив'язали, як факел запалили... Не змогла більше дивитися, відключилася. Як же врятувалася ти, дівчинко? Не повірю, що старовіри могли тебе просто відпустити!

- Відпустили, бабусю! Тільки спочатку ця добра дівчина, - тицьнула вона в мене пальцем, - розтлумачила, що вчиняють вони неправильно.

Стара обернулася до мене, примружилася:

- Щоб людей переконати, що вони не праві, змусити їх переконання свої на протилежні змінити, та проти своєї натури вчинити - силу мови потрібно мати чаклунську.

- Та не чаклунство це, бабусю, а логіка! - відгукнулася я.

- Сама бачу, немає в тобі магії, а що є - зрозуміти не можу. Начебто зовні ти - людина, а й ні! Не знаю я таких істот, не зустрічала за все своє життя. Та й сила у тебе мені невідома. Одні використовують силу каменів, інші - рослин, треті беруть сили у землі-матінки, іншим сили темряви служать або світла, а у тебе – ло-гі-ка... Дивна ти.

Я не стала переконувати стареньку, нехай думає, що хоче.

- Ох, сили небесні! - ахнула бабка. - Що ж тепер буде?

- А що? - хором запитали ми із Знахідкою.

- Що? - висунулася між нами голова строкатого, якому, нарешті, дозволено було говорити.

- Ти ж коли зникла, батько твій названий, Рябий Пес, де був?

- Напевно, як завжди, в капшуці у Сивого Лося, виручку за меч пропивав.

- Точно. Він і знати - не знав, і відати - не відав, що викрали тебе бузувіри.

- Так ніхто мене не викрадав! Я сама втекла з Сохачі! - видавши свій секрет, Знахідка збентежилася і опустила очі.

- Сама, значить? - суворо глянула бабка, і немов здригнулося в передчутті грози повітря. - А про наслідки ти подумала?

- Не подумала, - зітхнула відьмочка.

- А знаєш ти, чим жіноче «не подумала» зазвичай закінчується?

- Ну, незапланованим збільшенням чисельності населення, напевно...

- Це по малому рахунку. А по великому - війною! Кровопролиттям!

- Так я ж повернулася!

- Слухай, дівонько, я ж про тебе все думала, змінилася ти, скритна стала, в гості давно не заскакувала до старої Вербени. Вирішила в колодязь глянути, про тебе запитати. І побачила, як старовіри тебе спалювати збираються. Якщо б володіла я чаклунством, щоб на відстані руйнувало, не залишилося б і сліду від Старого Верона. Та не дано мені, може, і на щастя... Побігла я тоді Гопсона шукати, як ти і думала, у Сивого Лося відшукала, гептом п'яного. Та тільки дізнався він про моє видіння, хміль з нього вмить злетів. Зібрав він з навколишніх селищ всіх чоловіків і пішли вони до Старого Верону мститися за тебе.

- Так ми ж не зустрілися!

- Вони в обхід Бронських боліт рушили справа, а ви, мабуть, через інший бік.

- Коли ж вони вийшли?

- Поки Гопсон зібрав народ, часу чимало пройшло. Десь години півтори тому.

- У нас в запасі не більше двадцяти хвилин, щоб зупинити їх, Вербено, мила! - вигукнула Знахідка.

- Хто ж наздожене їх за цей час? Таке не під силу людині...

- Бабусю, ти ж одна з найстаріших відьом Калістонії! Вигадай що-небудь! Інакше війни не минути!

- Ти не думала, як тікала, а я тепер думати повинна? - невдоволено крутнула головою баба.

- Вельмишановна Вербено! - встряв Сем. - У ваших руках життя і старовірів і старообрядців!

- Ви ж знаєте якісь стародавні обряди! - вставила я своє слово. - Адже можна як-небудь передати загону звісточку.

- Можна, розійдіться все. Чаклунство творити буду. А ти, Знахідко, пиши листа батькові, буде зараз гінець.

Ми стали свідками найдавнішого чаклунства. Окреслила Вербена коло навколо себе, всередину схилила трави, ниточками зв'язала, щоб вітер зловити, землю-матір просила не перешкоджати, вогонь спалахнув сам, пробіг за обрисами кола, спалюючи ниточки, і зник, роси вгору зметнулися. Стала стара відьма невидиме щось ліпити, присівши в центрі зім'ятої трави навпочіпки, слова незрозумілі шептати. Почала в руках її концентруватися грудочка жива, і через кілька хвилин побачили всі білого голуба, чисту магію землі і стихій, в реальність втілену.

Піднялася Вербена, взяла у Знахідки з рук листок, до ніжки пташиної прив'язала:

- Лети, лети, голубок,

Знаєш місце, знаєш, кому,

Звісточку достав, з любов’ю,

Духи збережуть тебе...

Біла грудочка зісковзнула зі зморщених долонь, простягнутих до сонця, і злетіла у хмари. Нереально швидко для звичайного голуба зник він з поля погляду. Та й не був він звичайним. Від давньої магії тремтіло досі повітря навколо старої, і відчувалося щось таке величне, таке могутнє, що серце завмирало від захоплення і натхнення. Щаслива я, що довелося побачити чисту магію початкову, природну.

Тільки Сем не розумів урочистості моменту, він мужньо мовчав, поки відбувався обряд, а тепер знову заговорив, задаючи недоречні запитання.

- А посланця яструб по дорозі не з'їсть? А правда, що голуби - найближчі родичі білопузів? Адже ми схожі? Ну, трошки...

- Ось і все, - повернулася до нас стара. - За вісника можете не турбуватися. Немає такої сили в цьому світі, яка могла б перешкодити йому виконати свій обов'язок. Представ тепер нам своїх супутників, Знахідко.

- Це - Сень, - вказала на мене відьмочка, - Світлотінь, яка володіє даром переконання. Це - Сем, її домашній вихованець...

- З білопузів? Рідкісний птах, - кивнула Вербена.

- А це - Хряк, охоронець Тіні.

- Гном добровільно служить людям? - здивувалася бабця. - Що за часи? Що стало з гордим плем'ям гномів?

Хряк надувся, граючи ланцюгом.

- О! Він відчайдушний найманець! - вліз Сем. - Ми відчайдушно багато за нього платимо!

Я смикнула його за перо. Він крекнув, підскакуючи, а мешканці селища, що оточили нас, сахнулись врізнобіч. Вони і так вже були всі в сажі, і їх не сильно радувала перспектива потрапити під чиюсь гарячу руку.

- Підемо до мене, гості дорогі, відпочинете з дороги, відобідаєте, - очі найстарішої відьми Калістонії світилися і грали.

- А що це у вас за примарна охорона, бабусю? - запитала Знахідка, беручи стару під руку.

- Так чоловіки всі за тебе мстити вирушили, а ми одні, жінки та діти, без захисту. Раптом би старовіри напали, ще когось викрали або вбили?

- Та не викрадали вони мене, бабусю, я ж вам вже говорила. І не збираються ні на кого нападати...

Розмова про Старий Верон продовжилася за столом, коли ми вже взялися за звичні Знахідці, але незнайомі нам старовинні страви і напої.

- Як би там не було, а охорону варто налагодити. Довіряти старовірам не можна! І не намагайтеся мене переконати! - розійшлася стара відьма.

- А їм і не треба довіряти, - докинула я. - Їх просто слід взяти на поруки!

Як це «взяти на поруки» бабка зрозуміла відразу, але скривилася невдоволено:

- І потрібний нам цей головний біль?

- Потрібний, - впевнено кивнула головою я. - Вже краще тримати ворога під постійним контролем, ніж постійно чекати удару в спину.

Відьма задумливо запустила п'ятірню в сиве волосся.

- А ти в чомусь права, гостя. Тільки неможливо все це. Адже ми із старовірами навіть не контактуємо.

- Значить, слід максимально зблизити Старий Верон з Калістонією.

- Це як, - відірвався від тарілки Сем, - скласти їх зображення на карті?

Отримавши від старої запотиличник, він знову уткнувся в тарілку, де, явно, було набагато цікавіше, ніж у нас.

- Продовжуй, Сень. У тебе є якісь ідеї щодо цього? - обернулася до мене баба.

- А ідея тут одна, і дуже проста. Якщо частина населення вашого краю переїде жити в Старий Верон, і, відповідно, частина старовірів поселиться в Калістонії, з'явиться дуже хороша можливість взяти їх під свій вплив.

- Дурниці! - стукнула долонею по столу Вербена. - Ніхто з наших не ризикне переїхати до старовірів, та й не допустять вони, вони нас на дух не переносять. І самі до нас, абсолютно ясно, їхати не захочуть.

- Угу, - кивнула я, відрізаючи привабливий шматок м'яса. - Віра - сила велика. Але є й інша сила. Найдавніша, природна сила тяжіння між чоловіком і жінкою. Он, Знахідка, як закохалася, так і дім свій, і прийомного батька залишила, про віру і не згадала, абсолютно добровільно вирушила до старовірів.

- Як закохалася, так і розкохалася, - невдоволено буркнула юна відьма, так, щоб не почула баба.

- А якщо б цей процес цілеспрямованим зробити? Нехай ваші хлопці собі дружин підберуть у старовірів, дівки у них нічого, симпатичні, міцні. Та й вашим дівчатам або молодим вдовицям можна підшукати чоловіків в Старому Вероні.

Вербена задумливо подивилася на мене:

- Але ж справу кажеш, гостя. Незаміжніх у нас вистачає, є капризулі такі, що ніяк пару не підберуть. А з чужого села і свиня - за коня. Тільки хіба старовіри захочуть в дружини відьом брати? Неможливе ти задумала, гостя.

- А чого думати: захочуть - не захочуть? Ви їх в селище пустіть, а тоді і питайте, - з повним дзьобом прошамкав Сем. - Он сидять в кущах, чекають.

Стара відьма здивовано перевела погляд із строкатого на мене:

- Що, правду птах каже? Привели женишків?

- А то! Відбитися не могли, ось і привели.

- І твій там? - повернулась Вербена до Знахідки.

- Мій був, та весь вийшов, - знизала плечима дівчина. - Вирішила я із заміжжям почекати. Світом з друзями побродити.

- Дивись, тобі вирішувати, - кивнула головою баба. - Може і варто світ побачити своїми очима, перш ніж вибір свій робити. Тільки боюся, що не повернешся ти до свого викрадача.

- Не повернусь, - буркнула відьмочка. - Тут і думати нічого.

- Ну що ж, тоді обговоримо, що нам робити далі, з іншими відьмами.

Як і слід було очікувати, під натиском дівчат на виданні і бадьорих вдовиць населення селища погодилося спробувати налагодити контакти зі старовірами. В результаті делегація, що вже зачекалася, була пропущена в Калістонію. Що там було далі, не знаю. Але високі багаття за селищем, звідкіля доноситься дружний сміх і хоровий спів доводили, що процес пішов. Ми ж так втомилися, що раді були просто відпочити, приєднуватися до оргій возз'єднання старовірів і старообрядців бажання не було. Сподіваюся, від їх незвичайного союзу народиться щось нове...

А ми дочекалися повернення рябого Пса з його гарячою компанією.

- Знахідко! - Гопсон обійняв свою названу дочку.

Далі були гучні і довгі пояснення. Я заплющила очі, поклавши голову на стіл і намагаючись не заважати батькові з дочкою з'ясовувати стосунки. Сем прихилився до мене, склавши крила на пузі, що вже лопалось, і каламутним поглядом спостерігав за Знахідкою. Хотілося, звичайно, скоріше дізнатися щодо меча, та хай вже спілкуються.

Зрештою вияснення стосунків закінчилися, і Гопсон обернувся до нас:

- Знахідка говорила, що ви мене шукали у важливій справі?

- Так! - стрепенулася я. - Кажуть, ви днями продали один унікальний клинок ...

- Місячний Меч? О, так! Річ неперевершена! І що?

- Нам просто потрібно знати, хто його придбав.

- Взагалі-то, в нашому колі не прийнято розповідати про покупців. Але за порятунок цієї маленької негідниці... Та й не буде гріхом, якщо я скажу, що Місячний Меч купив король всієї Венери-Торг, Клінус Перший для своєї колекції. Всі знають, що його колекція холодної зброї - краща на планеті.

- Король, значить, - я запитально глянула на всезнаючого Сема. Наскільки це серйозно?

Мій вихованець заперечливо похитав головою, що могло означати єдине: король меч не продасть. Ну, що ж, тоді доведеться перейти до плану два і використовувати свої здібності. А чого я чекала? Саме тому і послали «на справу» мене, а не когось іншого. Прорвемося!

Наступного ранку, як завжди, невиспані та обтяжені важкими животами (їжа у старообрядців проста, смачна, але важкувата для наших розпещених Макдональдсами шлунків), ми вирушили у зворотній шлях.

Юна відьмочка, звісно, ув'язалася за нами. Вона, бачте, твердо вирішила побачити світ і вибрала нас в попутники, навіть не поцікавившись, чи згодні ми тягти ще один тягар. Я і так вважала, що одній мені було б безпечніше. У критичному випадку завжди можу піти тінню. Але проганяти дівчину, що весело щебетала, було якось незручно, і я мовчки проковтнула факт збільшення нашого загону.

Ночували ми у старого Гопсона, і при ньому намагалися наші подальші плани не обговорювати. Тепер же, коли ми вирушили в дорогу назад, пора скласти план подальших дій.

Виявилося, Сем вирішив, ніби я змирилася з фактом, що меч нам не дістати, і для нього шокуючим виявилося моє запитання:

- Так що, Строкатий, як нам до королівського палацу дістатися? Далеко це?

Мій вихованець голосно проковтнув слину і відповів питанням на питання:

- Ти не відмовилася від думки відкупити Місячний Меч? Але це марна справа!..

- Я не питаю, марна це справа чи ні. Будь ласкавий, як місцевий екземпляр розумного життя, скажи, де знаходиться палац?

- А я так вже розмріявся про спокійне існування...

- Де палац?! - гаркнула я, теж нерви не казенні.

- Там! - Сем тицьнув кривуватим пальцем вниз.

- Тобто? Під землею, чи що? Чи треба говорити «під Венерою»?

- Та ні. З протилежного її боку.

- Ого! І як туди дістатися?

- Якби ми були самальотами...

- Так треба знайти ці «самальоти» і летіти на них!

- Сень, що за дурниці ти говориш? Всі знають, що самальоти тому так і називаються, що літають виключно самі. Ще б вони захотіли з ким-небудь носитися!

- Хм. І що називається самальотами в вашому світі?

- А ти не знаєш? Це величезні, більші навіть білопузів, дикі птахи. Літають вони, звичайно, з величезною швидкістю. І навіть можуть подорожувати по всіх трьох вимірах Венери. Але, на жаль, їм і в голови поки не приходило, що людей можна перевозити, а не тільки їсти.

- Вони їдять людей ?! - вигукнула я.

- Кажуть.

- Кажуть, і козлів доять. Але головну думку я все-таки вивела: на їхню допомогу в подоланні великих відстаней сподіватися годі. Отже, розкажи мені все-таки трохи про королівську сім'ю і як можна до неї дістатися.

Сем придавив боки свого їздового козла так, що той закричав, як скажений, потім почав свою розповідь:

- Венера-Торг має одного короля, посада якого скоріше формальна, так як політичними і економічними питаннями займається Велика Рада. Королівській сім'ї підвідомче культурне життя виміру: бали, виїзди, конкурси, свята, музеї, концерти. У нині правлячого короля є дружина і практично доросла дочка. Спадкування передається по жіночій лінії. Хоча чоловік королеви автоматично також набуває статусу короля. Нинішній Клінус Перший зібрав кращу на Венері колекцію ексклюзивних мечів, яку і подивитися-то не кожному дозволено, не те щоб відкупити рідкісний екземпляр. Тим більше, що з тих пір, коли у королівського подружжя пропав маленький син, палац охороняється так, що миша без письмового дозволу не пробіжить, комар без спеціального пропуску не пролетить. Коротше, виходу немає.

- Так нам аби вхід був, - підчепила я білопуза. - А вихід знайдеться.

- Королівський палац, - продовжив мій улюбленець, намагаючись не помічати мого сарказму, - знаходиться в Голдемі, а це - зі зворотного боку Венери. Туди ми доберемося за допомогою кротячих нір.

- А це що ще таке? - здивувалася я.

- Тунелі, які з’єднують протилежні сторони планети.

- Що, можна проїхати через центр планети? - здивувалась я. - Але як же?

- Магія, - схилився до мого вуха Сем.

На Венері всюди куди не плюнь, магія. Мене навіть починає це напружувати. Але зараз мені варто подумати, як добути Меч Сили.

Шлунок раптом неприємно завібрував, і я скривилася, схиляючись майже до шиї їздового козла.

- Що таке, Сень? - запитала мене відьмочка.

- Ух! Та шлунок щось барахлить... - протягнула я.

- І давно?

- Так ось, як на Венеру тепепортувалась, так і почалося. Спочатку несильно тремтіло час від часу. А зараз тремтить майже без зупинки... Я до сих пір мовчала, але вже щось занадто... Може, до лікаря звернутись?

Відьмочка із сумнівом дивилася на мене, мабуть, оцінюючи свої здібності до лікування. А білопуз підняв пір'я чупринки:

- Чуєш, Сень, а господар тобі поштової дощечки не давав, випадково?

- Випадково, давав.

- І, випадково, не в нагрудній кишені ти її носиш?

- Ну так, а що?

- А ну дістань.

Я витягла з кишені дощечку, яка продовжувала дивно тремтіти в моїх руках. Вона була щедро поцяткована написами, по центру крупно виведено «Ну, що?», По «узбіччях» приписки подрібніше типу «Чому не відповідаєш?», «Ти в порядку?», «Чекаю, пиши!» та інші.

- Прочитала? - штовхнув мене під бік Сем. - Витирай і пиши відповідь. Господар, дивись, з розуму вже від хвилювання сходить. Рукою проводь, ось так, так...

Білохвостий провів моєю рукою, безслідно стираючи написи. Дощечка вмить тремтіти перестала. Ну я і дурочка, не зрозуміти, що вібрує в нагрудній кишені чужорідна річ і збиратися лікувати шлунок! Навмисно не придумаєш.

- Тепер пиши, - кивнув мій домашній вихованець.

Взявши прикріплений до дощечці олівець, я на ходу кострубато видряпала: «Поки нічого».

Напис одразу ж випарувався. Але замість нього вже з’являвся наступний: «Нарешті! Пиши кожен день!»

Прямо SMS-листування якесь. Буду писати. Хоча б заради того, щоб не відчувати більше цієї неприємної вібрації в шлунку.

«Вилікувавшись», я дивилася на дорогу попереду набагато веселіше. І вже без роздратування слухала нічого не значущу розмову Сема із Знахідкою. Гном, як і належить охоронцеві, їхав трохи позаду, і в розмовах участі не брав. А я вже навіть звикла до цієї мовчазної тіні за спиною. Хоч і знаю, що він всього лише найманець, і сьогодні ми з ним розпрощаємося. Я взагалі швидко звикаю до людей. Виявляється, до нелюдей теж. Втім, в подорожі до старовірів і старообрядців послуги охоронця нам не знадобилися, знали б, можна було б і не брати із собою Хряка, гроші заощадити...

Ну ось, наврочила... Щось буро-сіре блискавкою перетнуло дорогу і зникло за найближчими деревами. Білопуз онімів на півслові і так натягнув віжки, що цап ледь не вертикально встав. Та й взагалі наші їздові тварини і навіть цілком пристойний кінь Знахідки занервували, почали топтатися на місці, явно, побоюючись продовжувати шлях.

- Що це, Сем?! Та не мовчи, відповідай, коли питають! - розсердилась я.

- Венеріанський змій, - прошепотів мій домашній улюбленець, намагаючись сховатися від реальності в глибокій непритомності. - Ми пропали...