Анастасія С.

Поетесою я завжди мріяла бути

Ще з ранніх літ як я пам'ятаю.

Вивчаючи античний світ літературної історії,

Захопливо читаючи відомі твори.

Я завжди була творчою душею,

Звикла бачити красу у простоті.

Сьогодні, у тяжку хмарну погоду,

Я бачу красу вогня у печи.

І навіть коли душа болить,

Немає сенсу на щось хороше,

Відволічись, подивись у небосхил,

Де зорі огортають теплом.

Під куполом цирку,

Де тисячі вогнів на мені,

Я відчуваю себе лише лялькою.

І мені немає радості,

Щастя та поняття самого себе:

Я лише лялька без лялькара.

Без емоцій та відчуттів.

Втративши надію, себе та віру,

Потроху приходжу в себе.

А руки опущені донизу,

І я не в змозі їх підняти.

Це не моя роль - радіти та радувати.

Моя роль - у докорах та сумліннях - як мене навчали.

Будь як троянда - ніжною та крихкою.

Але твої шипи повинні ранити, завдавати болю, бути - твоїм мовчанням.

Не намагайся приваблювати - той, хто покохає по-справжньому знайде тебе серед тисячі.

Не намагайся віддатися у лихі руки - захищайся та не піддавайся.

Будь як троянда - та тільки знай собі ціну.

Не кожен зуміє побачити твою душу й справжню тебе — лише знецінить.

Будь тою трояндою, яка живе у серці - особливою.

Насамперед, для себе.

Ми закуримо одну сигарету на двох,

По черзі випускаючи густий дим.

Ми поїдемо в далечінь від усіх,

Розділяючи незабутні відчуття.

Ми розділимо на двох слова та дотики,

По черзі показуючи свої почуття.

Але чи розійдеться наш шлях?

Бо все так близько до цього....

А поки ми разом, то розділимо на двох момент життя.

Автор фотографії: Jovanarikalo

Смартфон,

Навушники,

Музика та мовчання.

Ніби так і треба,

Для самотньої прогулянки.

Сонце,

Вітер,

Минаючи люди поруч.

Ніби так і треба,

Щоб відчути, як змінюється світ.

Сміх,

Кафе або парк,

Захід сонця та запах квітів.

Ніби так і треба,

Для завершення цього дня.

А завтра все наново,

Ніби так і треба,

Почнеться новий час.

Ми не знайомі, чужі та різні,

Але нас об'єднало бажання тепла та любові.

Ми нові люди один для одного.

Нові відчуття та помилки.

Нас розділяє спокусливій розмір у віці:

Ти впевнений та серйозний,

Знаючий що таке справжнє життя.

А я - ще молода та хитка,

Але впевнена що пізнала його.

Чи зможемо ми бути разом?

Чи не дарма нас звела доля?

Чи ти той, хто мені потрібний?

Чи тому я присвячую цей вірш?

Але очі твої зводять мене,

Твоя посмішка та ти сам.

Я пагубно іду по тонкому лезу.

Чи може спитати тебе?

А що ти скажеш?

Я не знаю, але хочу почути потішні слова....

Ми блукаючи німфи в безодні океану,

Яких зрадив коханий нещасний.

Наш голос та співи всіх манять,

Гублять нові і нові душі.

Наш лик тає у воді, ховаючись за таємною рясою.

Ми лишилися життя своєруч,

Щоб довести, що кохання існує.

А воно нас зрадило та погубило.

Ми втоплені діви в морській чужині,

Де тепер наповік наше життя.

Ми духи води, які охороняють,

Відкликають все нові біди.

Ми відчуваємо страх та біль,

Нових заручниць кохання.

Наші майже розбиті серця жадають їм допомогти,

Заспокоїти та віднести ц кращий світ.

Не треба смутувати, не треба горечі,

Треба лише перестати кохати,

Та вознести себе на височинь.

Мелькаючий пейзаж за вікном маршрутки,

Шлях який лежить серед степів та полів.

Я дивлюся на них, сумуючи за квітучою красою дитинства,

Коли з закоханим поглядом дивилася весь свій шлях.

Більше не дме благородний вітер,

Не співають солов'їна пісні пташки.

Я буду повертатися чим шляхом,

Але вже того не зустріну.

Скупчаться тяжкі хмари наді мною,

Покрапає як мої сльози дощ.

Але вже не дуже такий як тоді шлях прекрасний,

В полоні горючого вогню, ям після ракет.

А я буду пам'ятати, ніколи не забуду свій квітковий край, свій шлях та місце, від якого гріє у грудях.

Епоха печаллю пройшла,

І ось я - нова Я!

Та, яку полум'я закалило,

Готова до нових перешкод.

Забуваючи все старе, починаючи нове,

Новий девіз життя.

Я дивлюся на себе, як на останнє відображення,

Тепер перед мною нова:

Сильна,

Незламна,

Знаюча собі ціну,

Безсердечна.

Нова Я.

Таку мене зробили.

Такою я була народжена.

Таку мене не любили.

Такою я не була.

І що ви скажете тепер?

Промовчите?

Але тепер – я є – Я.

Нічого вже не змінити.

З дитинства мріяла я стати управною космонавткою.

Мріявши про підкорення небес, зірок та галактик.

Як зорі зійдуться у небі,

Як я відчую смак нестерпного страху.

Я так горіла, ходячи колами, боявшись виконати мрію.

Вона не досяжна, бо не вірили.

Вона не моя, бо казали.

Вона чужа - тільки не моя.

Зруйновані сподівання та очікування,

І я вже сиджу не там де горіло моє сердце.

Задушливий кабінет, нестерпний колектив - я дивлюся на вікно, у небо, все ще бажаючи бути там.

Нічні зорі, небо - і я плачу.

Зруйновані надії та моє значення.

Зруйнована я.

Не кажи мені, що я пала.

Я повернуся, коли розквітне весна.

Моя душа позеленішає,

Як на гілочках листя, відродяться.

Я буду квітнути як квіти,

Які ти ненавидів.

Тобі на зло, я повстану!

Тобі на зло знову оживу!

Тобі на зло відчую смак життя!

Тобі на зло забуду про тебе.

Я повернуся, як пташки защебечать,

Як проміння сонця освітять землю.

Як дерева змінять зимові шубки на зелень,

Як квіти будуть чарувати запахом.

Я повернуся, а ти згадаєш, я знаю.

І моє ім'я буде на твоїх вустах,

Куди не глянь, а я завжди поруч.

Я розквітну, а ти загинеш, так і промовляючи моє ім'я.

Стоячи у сповідальнні,

Я кажу пастору про свої гріхи.

Я повністю оповита похітю,

Моя душа горить блудом.

А ти, весь такий хороший,

Ніжний та немов янгол.

Тебе я очорню за раз.

Я хочу бути грубою з тобою,

Ламаючи тебе як хробаків.

Я хочу тебе очорнити,

Змусити поклонятися Дияволу.

Твоя віра утримує мою суть,

Темну, справжню.

Я хочу бути хорошою,

Але жаль що ти весь в надії.

Я стою на колінах,

Молюсь та благаю,

Але це все дарма, бо твоєї віри не вистачає.

Омріяно з дитячим страхом робила перший крок у не відданий та понівечений світ.

Омріяно хотіла навколо себе ідеали.

Омріяно спостерігала за усім життям.

Омріяними сподіваннями томила свою печаль.

Омріяними дарами боролася зі страхами та світом.

Омріяними відчуттями здобула себе.

Мріями оповила жагу до нових відкриттів. 

Мріями прокладала своє життя.

Мріями ходила колом у скрутні часи.

Мрійливо жадала любові.

Мрійливо спокушала себе сенсом.

Мрійливо та неквапливо підкрадалась до білої лінії життя.

Все життя - мрія.

І жити мріями - скинувши тяжку реаль, можна прожити щасливо.

Навіщо продовжувати якщо можна попрощатися?

Навіки забути губні слова, болісні дотики та докір сумління.

Навіщо жити ніби незнайомці, які в одну мить стали ворогами?

Більш не буде скандалів, туманних обіцянок та пустих слів.

Навіщо любити до болю та саморуйнації?

Плакати по ночам, чекаючи дзвінка як надію.

Навіщо обманювати себе, якщо знаєш, що все минуло, але сподіватися?

Просто скажу «Прости мене» та відпусти, я загублюсь поміж туманну та тиші.

Легенький вітерець коливаючий волосся;

Туманний запах моря та мокрого піску.

Ми сиділи вдвох, тримаючи білосніжні та крихкі як наші почуття мушлі.

Ми назвали їх "дрібнички" на згадку про наші закохані дні.

І з часом мушлі стануть крихкіше, вразливіше та ламкіше - чи зможуть вистояти негоду, бурі та хвилі океанічної пристрасті?

Ми сидимо один напроти одного, тримаючи "дрібнички".

Закохані очі, ніжні дотики та розсіяні як морські краплі шепітом слова:

– Ми разом, до поки наші "дрібнички" цілі. Також розбиті та загублені у морській безодні, але разом.

Ти не утримав свого слова, назавжди ставши лише маленькими шматочками наших "дрібничок". А я пам'ятаю, сидячи на цьому ж місці, тримаючи свою мушлю.

Літневий бриз, мокрий пісок та думки про твої слова.

Твоя "дрібничка" розсипалась, а моя - ще жива...

Серед золота та діамантів, я втрачаю себе.

Дорогоцінний шовк огортає моє тіло, зваблюючи у розкоші та собі вартості.

Відображення у дзеркалі - моє обличчя, наповнене безлічу моїх ликів, кожен який має своє життя.

Вдихаючи солодкий аромат квітів на столі, тримаючи невеликий клаптик паперу з виразними словами, я по не баченній волі  втрачала свою душу.

Кров окропивша ніжні пелюстки квітів, а сльози покотилися по обличчю. Я не бачила життя серед вечірок та розкоші, лише в жалю та відкритості.

Багатство створює безликих та безжалісних, чиї серця палають до грошей. А я марила безнадійною та зродливою любов'ю, все ще одягнена у дорогий шовк, який обризнула кров'ю.

Коли стало у моді страждання?

Не просихаючі та почервонівші очі?

Вистрибуюче сердце з грудей, закутане тупим болем?

Моє любе місто - палаюче під лихим вогнем, нещадними ворожими пострілами - на вік залишиться у серці тим самим квітучим.

Але сердце буде боліти, бачивши страждання, біль та кров.

Твої парки знову розквітнуть по весні, огорнутся в несамовиту красу кольорів. В них будуть ходити люди, сміятися діти, а ти будеш чарувати своїм чистим небом.

Твої дороги заповняться машинами, які квапливо мчать по справах, а ти будеш оберігати їх шлях, бо це твої люди.

Твій незламний дух, що у кожному містянину, не дасть грізним ворогам тебе захопити.

Ти вистоїш, як камінь, надихаючи інших. Твоє небо знову стане чистим як тобі, на якому малюватимуть малюнки літаючі літаки.

Ти надихаєш, моє любе місто, бо в тобі я відчуваю частинку себе.

Твої слова - зрадливі - так ласкаво злітають з твоїх уст.

Твої поцілунки - фальшиві - знову і знову мене до тебе кують.

Твої руки - зрадливі - оповили моє тіло як змії у мертвих обіймах.

Твої очі - без почуттів - ніжно дивляться на мене, чи так я хочу думати, коли бачу тебе?

Але ти весь зітканий з брехні, зради та почуття моєї провини, за ту помилку які я накоїла.

Але ти був моїм порятунком, останнім подихом в легенях.

Але ти сам все зруйнував, показавши себе, а я оманливої підкорилася своїм почуттям.

Ти той, хто зробив мене сильніше за всіх.

Ти той, хто став моєю помилкою.

Ти той, хто залишиться у серці, навіть, коли я зробила дурість, покохавши тебе.