Cassian Petersen

Ти в ряд уклала весь дивізіон,

І пред тобою пав мій Вавилон.

Я білий стяг здійняв у небеса,

Мов злодійка мене ти обвела...

Ти імператорка мого життя,

А інші – крапля вічного буття.

Твій гімн, моє сумирне каяття –

Смакуєш його ночами до дна.

Гляжу в палючих емпіреях –

Тебе, котра живе у згубних мріях.

З'явись у ночах темних ти мені,

Зірками сяй на оголеному тлі.

Між нами наново зведу свій мур

І вчитимусь коханню без тортур.

Та знову винищиш крихкий кордон,

Захопиш у дурманливий полон.

Кохана, стань жерким Везувієм,

Помпеї спопели в душі моїй.

Хай милість твоя попелом сніжить,

Вона у вічність бій наш ув'язнить.

Стягни кайданами мою ти плоть,

Поки тілом не уп'ється млость.

Я так люблю твою нечисту гру,

В темниці ночами ім'я кричу.

Ти оповила все моє життя –

Прокралася у звук серцебиття.

Укотре вже зведу свої міста,

Мене силкуй, хай злине стяг.

Поцілуй мене у скроню,

Де куля лад свій навела.

Вона забрала мою долю,

В пітьму лиху давно звела.

Обійми ж мене, благаю,

До серця ніжно притисни.

На самотині я вмираю –

З верхів дарую тобі сни.

Час повернути досі мрію,

Літа, що разом провели.

Я спогад цей в собі зігрію,

Подумки вернусь у вечори.

Тоді ти поруч біля мене сів

І став читати всі свої вірші.

Зачарований край тебе ліг –

Так добре там було мені.

Єдина смерть тільки самотня

Звела в ніщо всі мої дні.

І куля лиш одна стороння

Ізнищила життя старі.

Ти вже не пишеш свої вірші,

Я ж не слухаю на моріжку.

Забрали в нас усі світи нові,

Убили тіло і часть людську.

Молю я тебе про одне –

Ти сильно зненавидь мене.

Щоб горіло серце вогнем –

Ненатлим полум'ям днем.

Настільки зненавидь мене,

Щоб ночами картав я себе

І Бога питав про дурне:

Як скоро усе це мине?

Розкажи мені про страшне:

Чом серце моє кам'яне?

Та краще не думай про це,

Ти просто зненавидь мене...

У попіл стер би свою душу тлінну,

Аби почути з твоїх вуст покірну,

Так заспокійливу, злегка манірну,

Не в міру хтиву і таку повільну –

Річ твою аж надто вже свавільну.

До цього знав я свою тяжку Долю,

Аж доки світ мій не упав тобою.

У темінь твою ринув з головою,

Хоч не готовий був я до покою –

Ти відібрав мою слабкую волю.

Все це ти обернув на свій манір

І злинув – не лишив себе надмір.

Тож важко це забути, ти повір,

Бо вчора був ти, наче лютий звір –

Того мистецтва древнього утвір.

Нехай сьогодні не прийдеш ти знов

І не розбурхаєш мою ти кров,

Але останні межі я пройшов,

Аби відчути холод тих оков –

Прийнять усюю хіть твоїх умов.

Тож хочу знов почути монолог:

Політ твоїх пожадливих думок –

Розпусніших за тисячі книжок,

Що їх читаєш завше межи строк,

Які зі мною взяв ти на зразок.

Ти обернув у попіл кров і плоть,

Розливсь у венах моїх, як та ртуть.

Я шепіт твій жадаю в тиші чуть,

Аби удвох нам сміло перетнуть

Кордон, якого ми згубили суть...

Король в своїй норі –

Фантазіям владика.

Ніхто у людській грі –

Для тебе це не дико.

В словах ховаєш лихо,

Коли всміхнешся стиха.

Життя ж твоє розбито,

Всім схожий ти на психа.

Чи думав ти хоч раз,

Коли ти став інакшим?

У голові ж маразм,

Навіщо виділятись?

Під стягами для копій

Жити було б легше.

Небо стало б сірим,

Світ весь чорно-білим.

«Та стій, не опирайся,

Ходім скоріше в маси!

Всі глянемо у ящик,

Лиш одягай гримаси.

І дядькові з екрану

Повірим ми на слово.

Брехать не гоже пану...

Тобі ж усе це ново!»

Слухавку кидаєш,

Та нащо? Мусів слухать!

У тиші знов зітхаєш,

Та мовчки звісив носа.

Маси завжди круто,

І думка всіх єдина.

Лиш ти чому інакший?

Чому чекаєш дива?

Я пережив війну, що вів з собою

І умертвив того, хто жив тобою.

Собі роками він шукав спокою

Й ніколи не жадав він болю.

Перетворила ти його у зброю,

Що навіки згубила свою волю.

Примарна тінь торкнулася рукою

Душі твоєї, що омилась тьмою.

Колись же сяяла та чистотою

Кохання істинного аж до болю –

Вона була наділена красою,

Наскільки не була б жорсткою.

У серці мому ти неслась грозою,

Такою винятковою, не злою.

Так краще буде нам з тобою,

Хоч не обмовили все між собою.

Знаю я: як зійдуть всі мої літа,

Тоді ти не згадаєш про вірша,

Що я пишу у відчаї й пітьма

Стає єдиним свідком того дня.

Я відкриваю шлях свій в небуття:

«Прощай й прости» – моє це каяття,

Прийми же ти останні вже слова,

Щоб стала вільною душа моя.

«Я люблю дощ», – торочила вона,

От тільки таїлась від нього.

Стікали холодні краплі вікном,

А він знов ховався у ньому.

«Його люблю», – говорила вона

І щораз обіймала другого.

Лилося тепло поміж їх тіл,

А він усе знав – це ж не ново.

Брехню з її уст чути не хтів,

Однак усе слухав по колу.

Це його біль і владний дурман,

Що діє, як згубний наркотик.

«Я люблю дощ», – повторював він,

Тож блукав під краплями знову.

Змивали вони надлишок втоми,

У думках повертали додому...

Річ нам пише поліглот,

Аби зрозуміти міг народ.

Спершу мову вибрав для істот:

«Слово – мертве, як мовить його хто.

Слово – смерть для власника свого,

Бо тільки глупі знайдуть у нім почот.

Тож, шановні, закривайте рот

І тихо віддавайте за життя налог.

Пишайтеся, для вас це вічний борг,

Бо жити нам дозволив пан Ріон.

А ще тримайте міцно при собі

Усі бажання, що ховають гасло в тінь –

Ріон же краще відає за нас,

Чого хотіти ми повинні повсякчас,

А що відкинуть краще є для нас:

Де нам мовчати, що сказати,

Де сісти, встати чи сльозу пустить...»

І крапку вмить поставив поліглот –

Задовго роздивлявся він листа,

Папір вбирав облуднії слова,

Готуючись ізнищити полишені кордони,

Нести у світ лиш смерті силу,

Захоплювать міста ще вільні, ще живі,

Рука Ріона їх доки не сягнула,

Не захопила чистії ума.

Раніше він свідомости не мав –

Затьмарений диктатором вірив у слова.

Злинали вони з гасел, як істина й буття.

Де ж була відвага, що супроти йшла?

Витягнувся в кріслі поліглота стан,

Кістки його тріщали – вік одна деталь.

Лише стальною волей гартується мораль.

Поглянув він у шибку – площа за вікном:

Лунали гасла звідти майже в унісон.

Усі, хто там зібрався, впали в монотон,

Тішилися смертю, бо не торкне ж вона

Усім, хто славить гасло, пан вигадав закон:

«Живіть на трохи довше тих, хто не збагнув

Любов свою до гасел і убозтво мов».

Висять тіла на площі – їм салютують зорі.

Юнак стоїть самітній у центрі того горя,

Волав на всю горлянку – слина розліталась,

Хвалив чужу облуду, істину ж боялись:

«Ріон же знає краще! Ріон - одвічна сила!»

Зрадив власну матір, бо вірив у промову,

А та його любила - як і любила слово,

Її не зупиняла міць первісної мови.

Схопився поліглот знову за перо,

Згадуючи мову, що люд обрав давно.

Їх за це судили – куля той пророк.

В архівах забрехались, знищують поток,

Пам'ятники зводять – то чужая кров,

А слід пера це сила, стійкіша від промов.

Їх щебіт досі лине, нема страху умов,

Думок ті не цурались, тож завше вільні знов.

Писав тож він невпинно, зовсім неухильно,

Нарешті всі відкрились Ріонові гріхи.

І тут же він звеличив тих, хто не змогли,

Із мертвих воскресив, хто вільними були.

Тоді вже витягнувся в кріслі поліглот –

Не чув уже і тріскоту кісток.

Так довго він вдивлявся у вірша,

Здавалося, що вічність тут із ним була.

І знов папір вбирав чорнила у листа –

Там більш не бачив тіней згаслих,

Лиш світло слова, що лилося власно,

Готове вихором сягнути у міста.

Тож повернувся поліглот до шибки вчасно –

Згас там юнак, затихли гучні гасла.

Чом ж лиш тепер свідомість він обрав,

Коли вже пізно рятувать свій стан?

Тож від сьогодні вслухатись він почав,

Ріона ж тьма лилась за ним всякчас.

За слово нагорода – видали всіх нас.

Сьогодні кулю в скроню отримав поліглот:

Поліг у Сандармосі, де тиша їсть твій час,

Бо полюбив він мову і закохавсь у слово,

Зненавидів бо гасла – облудні сили зла.

Вдих - видих...

Серце так б'ється.

Воно шаленіє,

Зараз зірветься.

Вдих - видих...

Кава. Цигарка.

Укотре тривога –

Їсть до світанку.

Вдих. Видих.

Зціплені зуби.

Є сенс кричати?

Самотнім я буду.

Поруч той голос:

«Що ти відчуваєш?»

Що я відчуваю?..

Панічні етюди!

У скроню куля –

Рукопис горить.

Нам кувала зозуля:

Много літ не прожить.

І мрія нестримна

Не для нас майорить.

Ти казав: «Жити буду,

Де маяк височить,

І зі мною здобудеш

Дар старости літ».

Це мара невблаганна,

Що рани ятрить.

Бо мені лиш за сорок,

Тобі – п'ятдесят.

На нас один вирок:

Рукопис згора.

Мовчить вже зозуля –

Відмінила життя.

А маяк височить,

На сторожі старці.

Вони рибу міняють

На нужденний хліб, сіль.

Їх мрії пощезли

Так давно, не спімнуть.

Бо за ними пророчі

Стрімкі кулі женуть.

Знову день, укотре ніч,

Із думками – віч-на-віч.

Роздирають у свій стиль,

Не жаліють ті зусиль.

Зранку – кава, сигарета,

Не поїв... але так треба.

Далі знов – робота, дім,

Тишу слухаю я в нім.

Тож почав я свій роман,

В світі власному – тиран.

Долі нищив на манір,

Згублений тузінь життів.

Тож тепер у них мій біль,

Хором всі волають: «Стій!

Мрій твоїх це не верне,

Рішення аж вкрай дурне!»

Я не слухав їх прокльони,

Жив у світі мертвой волі.

І поставив крапку скоро,

Хоч не почувався ново.

Усе й далі – блякле, сіре:

Не знайду для себе міри.

Тож з думками – віч-на-віч,

Знову вдень і кожну ніч...

Що люди роблять у ночі,

Коли не сплять у тій пітьмі?

Вони ж бо точно не дурні,

Аби розказувать тобі.

Тримають все вони в собі,

Бо легше жить їм в самоті.

Їм легше плить по течії –

Злинать по строфах у вірші.

Та не завжди в тишині

Вони відають про все в собі,

Оживляючи героя на листі –

Героя, створеного у пітьмі.

Того, хто любить блиск душі,

Хто вистояв у смерті на межі,

Бо не скорився він марі,

Що йти за ним благала у зорі.

Що люди роблять у ночі,

Коли не сплять у цій пітьмі?

Може й пишуть про усе в собі

І віддають думки лихі.

Папір лиш бачить дні жаскі,

Емоції, що стали надважкі.

Письменники ж бо точно не дурні,

Аби розказувать усе тобі.

Я не люблю людей,

Що заключили мене в рамки.

Я не люблю людей,

Бо то є неприступні замки

І не люблю я тих,

Емоцій хто обранці.

Вони же винуватці

Фіналу в творчій ланці.

Та вас я точно не виню,

Бо ви мої обранці.

Хоч і причина ви

Початку для фрустрацій.

Я не люблю людей –

Корону що вчепили.

Ловіть же ви,

Бо вас вже засудили.

Так не люблю я тих,

Хто крапку на мені малює.

На ваших ще кістках

Я точно потацюю.

І не шукайте ж ви

Для збігів тут можливість,

Що ви, що я –

Шкода, бо помилились.

Я не люблю людей –

Причини не важливі.

І ви, і я

Урок цей точно пропустили.

Мені набридло бути лицеміром –

Міняти думку для людей.

Робити все, як ви того хотіли,

Чуттям своїм завжди супроти йти.

Глумитись з того, хто і так здобуде менш.

Святих робити з тих, кого і бачити облиш!

«Він, як і більшість» – уже фасують решту,

Коли здіймаємо на трон, та знов не тих...

Мені набридло віру у людей втрачати,

Ховатись в тіні їх брехні.

Адже так легко в бруді тім щезати

Лише світило важко віднайти.

Ти чув від мене не всю правду,

Та так вже сміло викрив гріх облуду.

Тоді аж змусив ти схилитись за брехню,

Хоч досі ти глядів на мене без осуду.

Змирився з тим, що так ніхто й не чує –

Усім начхати чого хочу я.

Жалітися негоже, тож в печалі,

Брехні зрікаюсь тимчасово я.

Вдягнув усмішку знов фальшиву –

Я входжу в натовп із людей.

Ховаюсь там, де все таке ж паршиве,

Аж доки сльози не тікають із очей.

Скажи, чи добре жити лицеміром?

Себе обмежувати, та не в міру.

Жадаю з кожним вести чесную розмову,

Проте вуста, щоб не пускали злу промову.

Хоча тоді чужим я стану, не сумнівно –

Звучить, аж надто безнадійно.

Проте чи гоже жить в брехні ухильно?

Чи варто все ж собою стать?

Наївно...