Юліана Нестерович

(Прабабці Гані)

Пахли м’ятою зроблені Ваші руки…

Вам доземно кланялись жита…

Не зозулі кули — накричали круки

Ваші довгії, бабко, літа.

І коли Ви на поле із сапою йшли,

Ваша постать була величною.

Ви з собою в долонях сонце несли,

Людям щастя від Бога зичили.

Ви впустили до хати голодну долю —

Ваше серце боліло за всіх.

Ви життя прожили зі святою любов’ю,

Ви добром убивали гріх.

І коли Ви вдивлялись у неба синь,

Ваша мрія була крилатою.

Ви гарніші були за античних богинь,

І душа в Вас була багатою.

Помережана сріблом шовкова коса,

Елегантні у праці долоні.

Чистотою святою омила роса

Найніжніші у світі мозолі.

Вже до Бога полинула Ваша душа —

Величаво, розкішно, яскраво…

І завмерла молитва на Ваших устах —

Так чарівно і так нелукаво.

Кудись пішли Ви… Кажуть, в кращий світ…

Я так боюся голос Ваш забути…

Пішов за Вами Ваш чорненький кіт,

Ридали діти, правнуки і внуки…

І сумували стежечки й поля…

І зроблені навік спочили руки…

Погасла в небі зболена зоря…

Зловісно в небі буркотіли круки…

Пройшли роки… Могила Ваша он…

Заквітчана весною рідна хата…

Та все ж надіюсь: раптом, це лиш сон,

І Вам не треба, бабко, помирати?

Я Вас обійняла. А Ви

Всміхнулись крізь темряву ночі…

Цвітуть Ваші, бабцю, сади…

І в ніжних троянд Ваші очі.

Голублять, чекають мене…

Давно виглядають з дороги…

Як прикро, що я не Моне…

І я не збагну їх тривоги…

Я Вас обійняла. А Ви

Так ніжно тоді говорили…

Ви гідно свій хрест пронесли,

Достойно життя це прожили.

Я Богу за Вас помолюсь,

Рукою махну на прощання…

І я ще не звикла, чомусь,

Без Вас зустрічати світання.

Я Вас обійняла. А Ви

Простили розлуку і сльози…

Лихі завірюхи журби

Вплели в Вашу косу морози…

Я Вас обійняла. А Ви

У сон мій тривкий завітали.

Найбільші у світі скарби

Життя і здоров’я, казали.

Я Вас обійняла. А Ви

Всміхнулись крізь темряву ночі…

Цвітуть Ваші, бабцю, сади,

І в ніжних троянд Ваші очі.

Цвітуть червоні мушкательки,

Осінні плачуть вечори.

А зорі, наче карамельки,

Лежать в кишенях дітвори.

І сонцю кошеня руденьке

Свої котячі звірить сни…

Цвітуть червоні мушкательки

І з нетерпінням ждуть весни.

Я віночок сплету з сотень рим, з сотень слів

І назву його віршем, і дам йому душу.

Я сплету його так, як ніхто ще не плів,

Віршик жити, кохати і мріяти змушу.

Сотні тем, сотні доль — я придумую їх.

Це неважко, бо серце не хоче мовчати.

Серед слів неземних, серед квітів моїх

Не знайдете одного-єдиного: «мати».

Всоте рими крилаті ловлю по світах,

Та безбарвно-сухі у букетиках квіти.

Я запитую в Музи: «Чому, рідна, так?

Я ж без мами ніхто в цьому грішному світі!

Так багато на серці палких почуттів,

Їх складаю у вірші. Та все чомусь всує…»

«Все тому, - каже Муза, - що в світі усім

Слів подяки для мами, на жаль, не існує…»

Як я мрію про те, щоб спіймати її —

Досконалу, співзвучну, єдину і щиру

Серед сотень віршів, серед тисячі слів

Найріднішу для серденька — мамину риму.

Тут все моє: бузок і алича,

Старий спориш і мовчазна криниця,

Важким колоссям поле золотиться,

Сумній вербі косички до лиця.

Тут все твоє: дощі і полини,

Пухнасті айстри туляться до ночі,

У комишів твого дитинства очі,

І зорі близько - руку простягни.

Тут все чиєсь: стежина і поріг,

Сутула хата, бідна куца доля,

Вдовиний сміх в танку кружляє з болем,

Німе ридання сиріт-матерів.

Тут наше все: вітри і кропива,

Червоні маки, юні і цнотливі,

Мені у спадок предки залишили,

Як і любов, і віру, і слова...

Я навчилася жити, смакуючи посмішку,

Як солодкий і стиглий рубін-нектарин.

І коли ніжні рими на світ Божий просяться —

Ти для мене безгрішний, немов херувим.

Я не просто пишу, я творю тебе вміло.

Всі метафори в мене, як гострий стилет.

Я люблю твою душу, люблю твоє тіло,

Я люблю помічати десь твій силует.

Я люблю твої очі — з насмішкою ніжною.

Я люблю, як спідлоба на мене глядиш.

Я люблю, як холодною осінню пізньою

Шелестить твоє слово, як мрійний комиш.

Діамантами небо закохано світиться...

Шепотіли нам айстри печальні в саду,

Що колись наші долі блукали під місяцем,

Милувалися зорями нам на біду...

Пожовтіло листя — і жовтіє небо...

А мені від тебе ласки більш не треба.

Опадає листя та й землі на груди,

А мені байдуже, що там скажуть люди.

Я зберу в долоні золотисту пряжу

І про нас нічого подрузі не скажу.

А забуті вірші нагадає вітер,

Ми були в коханні щирі неофіти.

Мабуть, просто в долі трохи інші плани,

Долі що до того, що у нас кохання?

Може, дощ кислотний на серця нам випав,

Пожовтіле листя пожовтіло в липні.

Я ці верби люблю. Я сама — ця верба.

Я заплутаюсь в косах трави...

Ці дороги найперші я в світі пройшла

З найдорожчими серцю людьми.

Я люблю ці поля. Я — п’янкий вітерець,

Що ночами колише жита.

Тут молитви до Бога летять навпростець,

Кожна днина — завжди золота.

Я ці зорі люблю. Я сама — ця зоря...

Я розтану у шумі дощів...

Там, де сонця останній покіс догора, -

Херувими співають вночі.

Я люблю ці луги. Я — ромашка в траві,

Я — сльозинка на віях весни.

Тут сміються і плачуть дуби вікові,

І казкові зимують тут сни.

Я люблю цих людей. Я — сама ця любов...

Хоч багато доріг, а проте

Наймиліша з усіх — та, що кожен пройшов,

Що до рідного дому веде.