Ахіллесова п’ята Бульдога

На першу прес-конференцію Ростислава Заремби прийшло не так уже й багато акул пера, хоча напередодні я зателефонував усім знайомим журналістам-політологам та розіслав анонси по всіх редакціях. На стільцях та кріслах розсілися переважно практиканти та представники старшої генерації. Але, як то кажуть, на безриб’ї і рак риба.

Перед початком прес-конференції я вийшов до сусідньої кімнати, щоб сказати Ростику кілька напутніх слів, але старший Заремба не виглядав схвильованим:

– Назаре, не турбуйся. Ще Плутарх колись сказав, що є три способи відповідей на запитання: сказати необхідне, відповісти з вічливістю та наговорити зайвого. Я постараюся обійтися без третього пункту.

На початку прес-конференції я представив кандидата на посаду міського голови, а Ромчик тим часом роздав кожному із присутніх біографію Заремби та короткий витяг з його передвиборчої програми. Далі почалася місія Ростика – словесний пінг-понг із журналістами Старгорода.

– Чому свою політичну кар’єру ви вирішили розпочати одразу з балотування на посаду міського голови?

– Я не розпочинаю політичної кар’єри. Я хочу навести лад в господарці. Я будівельник за професією, а не політик.

– Ви такий же мільйонер, як і Вадим Пападим. Чому виборці мають довіряти вам, а не йому?

– Не ображаючи нікого, скажу, що навіть перший свій мільйон я заробив чесно. У роздруківках, які вам роздав мій помічник, чітко вказані мої статки та об’єкти нерухомості, які мені належать.

– Але там нема жодної згадки про авто. Ви збираєтеся провести кампанію пішки?

– Тільки так і можна побачити всі проблеми в Старгороді. Крізь вікно машини – лобове чи бокове – все виглядає зовсім інакше. Машини у мене, справді, немає.

– У чому ви бачите прогес у веденні господарки міста?

– У тому, щоб чиновники перестали красти й брати хабарі, щоб перестали думати тільки про свої інтереси, а задумалися над проблемами громади. Щоб громада відповідально ставилася до міського майна…

– Ви вважаєте, що таке можливе в нашій державі, де крадуть усі?

– Я не краду, наприклад.

– Ви не відповіли на моє запитання.

– Так, можливе, якщо покаранням за хабарництво буде не кивання пальцем, а тюрма й неможливість влаштуватися на будь-яку роботу з бюджетним фінансуванням, навіть на посаду двірника.

– Але для цього потрібна чиясь воля нагорі?

– Усе велике розпочинається знизу…

– Ви не жили постійно в Україні і не знаєте всіх розкладів у верхніх ешелонах влади, як даватимете собі раду із цим?

– Зате я найбільше з-поміж усіх кандидатів прожив у Європі, до якої ми тепер так стрімко наближаємося. Я знаю розклади по інший бік порога, а розібратися на місці мені допоможуть мешканці Старгорода.

– Чи берете до уваги те, що за непопулярні для місцевої еліти рішення проти вас ополчиться депутатський корпус, прокуратура, силові відомства?

– Чесних людей у місті більше. Вони мене захистять від таких нападок, якщо підтримають усі мої реформи.

– Чимало ініціатив залежить від бюджетних надходжень із Києва. Що робитимете, якщо у столиці вам уріжуть фінансування?

– Продам нирку. Люди живуть і з однією. А якщо серйозно, то розвиток міста бачу не в подачках із Києва, а в притоці інвестицій з боку великого й середнього бізнесу.

– А вони будуть?

– Неодмінно, якщо лише влада в місті не вимагатиме відкатів у двадцять-тридцять відсотків.

– А що робити з олігархами, які чесно жити не вміють і не хочуть?

– Змусити їх платити податки в повному обсязі й виплачувати людям зарплату не в конвертах.

– У чому ви бачите поліпшення морального клімату серед молоді?

– Насамперед у тому, щоб забрати кіоски з пивом та з цигарками якнайдалі від шкіл та профтехучилищ.

– Який посил ви хочете дати виборцям нашого міста?

– Голосуйте за тих, хто менше обіцяє – тоді й розчарування буде не таким сильним.

Далі розмова перейшла у невимушений формат фуршету, на якому основною персоною був уже не кандидат, а я, пояснюючи колегам, що ж спонукало мене очолити передвиборчий штаб одного з кандидатів та перейти на інший бік барикад.

Вечір напередодні іспиту з української літератури Світлана провела за розгляданням якогось жіночого журналу. На всі мої вмовляння бодай погортати хрестоматію, яку я спеціально для неї взяв на абонемент у центральній бібліотеці Старгорода, мала аргументовану відповідь – «та не треба».

– Екзамен із літератури – то, взагалі, легкотня. Щоб мати трійку, досить прийти на іспит з пакетом, в якому має бути пляшка коньяку або дорогої горілки. Викладач задає легеньке запитання, на яке можна й не відповідати. Треба тільки легенько стукнути пляшкою об стіл. Почувши знайомий звук, викладач малює «задов» – і гуляй, Вася… Пляшку я вже стибзила з батькової колекції.

Під впливом таких переконливих аргументів я здався, і ми удвох подивилися на моніторі комп’ютера якусь сльозливу мелодраму, де упродовж двох годин героїв постійно переслідували різноманітні нещастя в той момент, коли вони мали бути поруч. Світлана зарюмсала носовичок, а у мене теж в очах кілька разів ущипнуло.

Вранці кожен із нас вирушив на свій іспит: Ратушнячка – складати українську літературу, а я – готуватися до першої зустрічі з виборцями. Така зустріч з електоратом за участю всіх чотирьох кандидатів мала відбутися після закінчення робочого дня в актовому залі Палацу культури залізничників. Попри робочий день і погану погоду, в залі зібралося до п’яти десятків найсумлінніших виборців.

Захід розпочався з того, що слово взяв Сашко Попадюк, котрий розповів присутнім анекдот про кулькову ручку: «У школі Петрик підходить до вчительки й запитує: «Маріє Іванівно, дивіться, в кульковій ручці є стержень, є дірка. Стержень входить у дірку, а нові ручки у них чомусь не народжуються, чому?» Допоки вчителька гарячково хапала повітря, не знаючи, що ж відповісти, в діалог втрутилася однокласниця хлопця Оксанка: «Дурник ти, Петрику, ручка не може завагітніти – у неї там спіралька».

Скупі оплески винагородили талант кандидата-гумориста, після чого розпочався півгодинний спітч Ірини Старовойт, котра з запалом оповідала про важливість культури й духовності, пуританства в освіті і т.п. Публіка позіхала, а дехто й дрімав та підхрапував. Десь на гальорці четвірка потенційних виборців грала в карти, і в паузах спічу Клізми аж до сцени долітало: «Шість» – «Валет» – «Перевів» – «Бито».

Врешті, хтось із першого ряду не втерпів і, перебивши виступ кандидатки, поцікавився, як же тоді розв’язати проблему ранньої вагітності. Сашко Попадюк запропонував у старших класах шкіл роздавати не тільки безкоштовні сніданки, а й презервативи. Після цього Ірина Старовойт видала ще одну промову про розпусту, порнографію і безвідповідальність батьків, які відпускають дітей на вулиці після шостої години вечора та купляють їм гаджети.

Нарешті слово отримав і Ростик, який свій виступ перевів в іншу площину:

– Проблема гаджетів, справді, дуже гостра, і ці технічні пристрої ще дуже боляче відгукнуться усім нам. Але не вони причина того, що діти так рано стають дорослими. Від нас залежить, чому дитинство наших дітей закінчується так швидко. Їм нічим зайнятися на дозвіллі. Я жив і працював у Португалії та в Іспанії, і кожного разу дивувався, що спортивні майданчики й місця для розваг дітей – велодроми, скейтпарки – переповнені. А що в нас? Погляньте у вікно. На занедбаному стадіоні єдиний уцілілий ліхтар освітлює дві палиці замість футбольних воріт. Лавки на трибунах поламав не москаль, а труби з турніків та шведських стінок позрізали й здали на металобрухт не німці… У будинку, в якому я виріс, колись був дитячий клуб – там займалися танцями, вчили малювати, робили моделі літаків та пароплавів, грали в шахи та в шашки. Нині там піцерія… Майданчик у дворі, де я в дитинстві грав з однолітками у футбол влітку та в хокей взимку, заасфальтували й перетворили на автостоянку. На місці дитячої бібліотеки тепер аптека. То може в тому, що наші діти так швидко дорослішають та народжують нам онуків, винні не лише вони, а й ми, дорослі?

Вадим Пападим це зібрання своєю присутністю не вшанував, натомість усім його учасникам помічники Бульдога роздали настінні календарі на наступний рік з фотографіями баскетболістів клубу «Олімп».