Ахіллесова п’ята Бульдога

Будь-які посиденьки в «Незалежній» рідко коли закінчувалися в приміщенні редакції – обов’язковим ритуалом було поводити козу та обійти кілька культових закладів, першим із яких обов’язково була «Стара брама».

Під милозвучною назвою приховувався звичайнісінький генделик совкового типу зі скупим асортиментом та ненав’язливим сервісом. Тут наливали 50, 100 чи 150 грам горілки чи коньяку сумнівної якості, видавали на закуску крабову паличку, солоний огірок, кілька маслин чи крекерів, і приймали наступне замовлення. На вітрині стояли й більш вишукані страви – салати «Олів’є» та «Дністер», канапки з оселедцем, ковбасою та шинкою, котлети, смажена риба, але тільки люди з дуже здоровими шлунками та студенти могли без шкоди для організму споживати ці яства. Такі шедеври кулінарії, зазвичай, на вітрині стояли по декілька днів поспіль, поступово вкриваючись зеленим мохом.

У «Старій брамі» цінувалася атмосфера – сюди з козою заходили не лише журналісти, але й музиканти, співаки, письменники, художники. Заклад міг би претендувати на статус богемного, якби контингент його відвідувачів не складали ще й звичайні п’янички та бомжі, які заходили сюди погрітися. Щоб клієнти надовго не затримувалися, для споживання спиртних напоїв і невибагливих закусок у залі закладу стояли чотири столики і не було жодного крісла. Усе відбувалося швидко й злагоджено.

Проте того вечора в «Старій брамі» щось пішло не так – до прилавка вишикувалася чимала черга, а ще декілька клієнтів, тримаючи в руках гранчаки з пійлом і надщерблені тарілки з нарізаним огірком чи крабовою паличкою, косо дивилися на двох відвідувачів, які всупереч встановленим тут правилам надовго окупували один із столиків. Придивившись уважніше, в одному з нахаб, які помішували ложечками каву в пластиковій тарі, так і не наважуючись її пригубити, я впізнав Володю Зарембу, свого колишнього однокласника. Він теж зрадів, зуздрівши мене:

– Назаре, привіт! Радий тебе бачити! Ти дуже зайнятий? Маю до тебе справу…

– Три секунди…

Я виставив колегам по редакції ще по чарці перцівки і, випозичивши Бодьові сто гривень, вийшов із Зарембою та його знайомим на вулицю. Що ж, завдяки цій несподіваній зустрічі з однокласником ніхто в редакції так і не знатиме деталей моїх стосунків з Ратушнячкою. А далі Лана Рей нехай самотужки розгрібає ту кашу, яку сама ж і запарила.

– Назік, знайомся, це мій брат Ростислав, – розсекретив свого компаньйона Влодко.

– Дуже приємно.

– Ростику, це – Назар Круглик, мій однокласник і журналіст. Гадаю, він саме той, хто нам потрібен.

Я хоч і провчився з молодшим Зарембою вісім років в одному класі, проте його рідного брата бачив уперше, хоча неодноразово в шкільні роки був в гостях у квартирі Заремб. Старший від Влодка на п’ятнадцять років Ростик ніколи не цікавився нашими дитячими інтересами та й мешкав за межами Старгорода.

– Ми можемо десь спокійно порозмовляти? – поцікавився старший із братів, даючи зрозуміти, що в «Стару браму» він більше ані ногою.

– Не знаю, я не великий знавець місцевих кнайп, – відповів молодший.

– Воно й видно, – буркнув Ростик.

– Ходімо в «Рондо», це недалеко звідси, – узяв я ініціативу в свої руки, – там і кава добра, і контингент відвідувачів інший.

За хвилю ми сиділи за столиком в зручному й затишному кафе, яке не надто вшановувало своєю присутністю журналістське співтовариство. Тут хоч і наливали більш благородні й якісніші спиртні напої, але закусити можна було хіба тістечками, пляцками та струдлями. Цей заклад для мене відкрив Модестович, який дуже полюбляв солоденьке. Я ж водив сюди своїх подруг перед тим, як запропонувати їм візит до моєї квартири.

Випивши за зустріч та за знайомство (пив лише молодший з Заремб, а старший тільки пригубив), брати не стали тягнути кота за хвоста:

– Назаре, нам потрібен керівник виборчого штабу…

– Вам?

– Так. Ростик балотуватиметься на посаду міського голови.

Я не знав, чи сміятися, чи сприймати сказане за невдалий жарт. Обидва Заремби з першого погляду справляли враження людей адекватних і при своєму глузді, а тут так з місця в кар’єр.

Оскільки мій подив важко було не зауважити, Ростик на правах старшого взявся все роз’яснити:

– У Влодка була приблизно така ж реакція, коли я сповістив його про свій намір… І я – не божевільний. Зі Старгорода я виїхав, коли це місто було одним із провінційних індустріальних центрів з поганою екологією, але навіть тоді воно було живим. Зараз місто нагадує немічного дідугана або онкохворого на четвертій стадії – їм обом три часниці до смерті. І запах тліні та розкладу тут чути скрізь. Мені є з чим порівнювати. Я навчався в Києві, працював у Тбілісі, заробляв на життя в Генуї та в Лісабоні. У мене був успішний бізнес в Мадриді, і зараз я цілком забезпечена людина. Я міг би начхати на те, як в Старгороді розвалюють залишки промислових об’єктів, а ліси та поля поблизу міста нівечать копачі бурштину та чорні археологи, і спокійно жити на Канарських островах чи подорожувати світом… Але, повернувшись додому, я дивуюся, як ви можете жити в такому смітнику, нарікаючи на владу. Влада – це не щось ефемерне, недосяжне й далеке, це ми з вами, громадяни, які її обирають. Чому в Україні загалом і в нашому місті зокрема люди не можуть зрозуміти, що влада має бути для людей, а не люди для влади. Якщо тут нікому розгрібати ці Авгієві стайні, то за це візьмуся я, хоч і не вважаю себе Гераклом.

Я вдивлявся в обличчя старшого Заремби і не бачив у ньому ні Геракла, ні Робіна Гуда. На революціонера він теж не був схожим, і клоуном, наче, не був. Мені, який бачив в силу своєї професії людські душі звивороту й ніколи не мав кумирів серед політиків, чомусь захотілося йому повірити.

– Я доволі міцно стою на ногах у фінансовому плані й не трясуся над грішми, як Гобсек. І якщо доля ще раз привела мене в місто, у якому я народився і в якому поховані близькі мені люди, я готовий послужити на благо громади… Але мене не було в Старгороді останніх двадцять років, тому мені потрібен радник, який ввів би мене в курс справ і пояснив, з ким і з чим доведеться зіткнутися на виборах міського голови. З Влодка пожитку мало – він лише бухгалтер, який вміє вести подвійну бухгалтерію й приховувати від держави прибуток фірми, яка платить йому зарплату в конверті. Брат мало що тямить у політичних розкладах та настоях місцевих еліт. Журналісти в цьому розуміються ліпше.

– То на мене ви вдвох так чекали в «Старій брамі»? – спробував я перехопити важелі розмови.

– Конкретно на тебе – ні. Я попросив Влодка познайомити мене з кимось із незаангажованих тутешніх журналістів, а він не додумався до нічого ліпшого, як притягнути мене в той генделик. Чи саме там збираються старгородські представники найцікавішої професії в світі, щоб за прикладом Маркеса обговорити свої професійні плани? Якщо «Стара брама» – то ваш професійний клуб, то я не заздрю нашій журналістиці. Ви хоч знаєте, як видавати сільськогосподарську газету?

Я здивовано звів брови вгору.

– Габріеля Гарсію я читав в оригіналі, як і Марка Твена. А ще Ортегу-і-Гасета, Томаса Карлейля, Едмунда Берка, Джузеппе Мацціні, Отто фон Бісмарка… У нас усіх є обов’язки перед країною, в якій ми народилися, а ми вимагаємо тільки прав та свобод.

Чесно кажучи, інтелектуальний багаж старшого Заремби справив на мене неабияке враження – таких начитаних людей я давно не зустрічав у Старгороді. Кожен більш-менш освічений інтелектуал намагався вирватися з задушливої атмосфери міста.

– Ти можеш ввести мене в курс справ перед тим, як я віднесу необхідні документи в виборчу комісію? – запитав Ростислав, закінчивши свій емоційний монолог.

– Просто зараз?

– Ні. Завтра. Десь о другій половині дня.

– Мені треба все обмізкувати…

– Зателефонуй Влодкові, коли будеш готовий… І, хлопці, скажу вам чесно: це – не кава, – Ростик гидливо відсунув убік філіжанку з пригубленим американо, – це – помиї. Якщо ви вважаєте інакше, то не знаєте, який справжній смак цього напою. До зустрічі!

Старший Заремба потис руки мені та брату й вийшов на вулицю.

Я декілька разів присьорбнув зі своєї чашки – у порівнянні з тим, що запарюють у «Старій брамі», напій у «Рондо» був справжнім нектаром, але то я ще кави в Мадриді не пив…

Зауваживши моє збентеження, Влодко спробував усе пояснити:

– Ти не дивуйся. Після смерті дружини в голові Ростика коліщатка змістилися…

– То ця маячня з виборами – то несерйозно?

– Хотів би я так думати, але, нажаль, ні…

– Він справді подасть заяву про участь в передвиборчій кампанії на посаду міського голови?

– На сто відсотків. Інакше не продав би свою будівельну компанію в Іспанії.

– Нічого не розумію!

– Я теж ловлю себе на такій же думці. Попри те, що ми рідні брати, близькими ми ніколи не були. Мені було три роки, коли Ростик поїхав до Києва вчитися в університеті будівництва й архітектури. Навіть на канікулах рідко бував удоа – їздив з будівельними загонами в Сибір. Після закінчення навчання його скерували на роботу в Тбілісі. Коли в Грузії розпочалася війна, ну та, де Гамсахурдія і Шеварднадзе сперечалися за владу, додому не повернувся – подався на заробітки до Італії. Був чорноробом у Генуї, потім працював на будівництві в Лісабоні, далі перебрався до Іспанії. Поки живі були батьки – ще раз на два роки провідував їх, а так усе наше спілкування відбувалося в телефонному режимі та по скапу.

У Мадриді доля йому посміхнулася. Керівник будівництва, куди брат влаштувався на роботу, мав гроші, але не вмів навіть їх порахувати. Братуха ж був професором у таких справах – за спиною університет і величезний досвід, але обмаль грошей. Об’єднавши зусилля, вони обидва створили компанію KomZar. Їм пощастило виграти декілька державних замовлень, тож бізнес, як у нас кажуть, пішов…

Ростик мав розкішні апартаменти в Мадриді неподалік стадіону, на якому грає «Реал». Я був у нього в гостях, але брат був настільки зайнятим на роботі, що тиждень екскурсії по столиці Іспанії мені проводила Оксана, дружина Ростика. Вона, до речі, теж народилася в Старгороді, хоча з братом познайомилася вже в Лісабоні. Вдома у них було все, що лиш душа забажає, але не було дітей. Вони довго не наважувалися на штучне запліднення – католицька церква проти цього, а Ростик в Іспанії вже був на виду в журналістів… Коли Оксана все ж побувала клініці репродуктивної медицини й завагітніла, брат ще дужче впрягся в роботу – хотів забезпечити свого майбутнього спадкоємця всім…

Наприкінці серпня Оксану насмерть збив на вулиці п’яний мотоцикліст. Дитину, яку вона виношувала, теж врятувати не вдалося. Братова завжди казала, що хоче повернутися додому… Ховали її ми вже тут, а Ростик вперше зіткнувся з нашою корупційно-бюрократичною системою… Через дев’ять днів після похорону він полетів до Іспанії, а на сорок днів знову повернувся додому. А в Старгороді якраз Худик вдавився міченими доларами. Після сороковин брат одразу не полетів до Іспанії, а два тижні вештався містом, читав газети, дивився телевізор, слухав радіо. Якогось дня зірвався і, не сказавши ні слова, полетів у Мадрид. За тиждень повернувся. Сказав, що назавжди. Свою частку в будівельній компанії і апартаменти продав, а в Старгороді купив собі однокімнатну квартиру в новобудові на вулиці Насті Лісовської… Коли в нього з’явилася та нав’язлива ідея балотуватися в мери, я не знаю, але останній тиждень він не давав мені дожити… Допоможеш нам по старій дружбі?

– Та ви хоч знаєте, з ким вам змагатися?

– Я – ні. Але ж ти нам це поясниш?

Одразу відмовити колишньому однокласнику я не зміг, то ж погодився зустрітися із Зарембами наступного дня. Несподівана Відпустка дозволяла встрявати ще й не в такі авантюри.