Ахіллесова п’ята Бульдога

Після закінчення екскурсії адміністрація виправного закладу запропонувала нам поїхати на обід, щоб заморити черв’ячка та поспілкуватися неформально у більш приємній атмосфері. Зауваживши краєм ока, що в «Спринтер», яким ми приїхали, заступник Камінського вантажить ящик горілки, я зрозумів, що одним обідом не обійдеться.

Нас привезли в приватну садибу на березі річки, де у великій альтанці неподалік води господарі закінчували накривати стіл. У великому казані над живим вогнем парувала рибна юшка, а в одному з пакетів, які заступник начальника тюрми діставав з мікроавтобуса вслід за спиртним, було замариноване м’ясо…

Спочатку випили за знайомство, потім за успіхи у роботі, далі за любов і присутніх тут жінок – Світлану й дружину господаря, яка налила кожному з присутніх по величезній мисці запашної юшки, пригубила зі склянки й побігла до вогню варити куліш.

Далі розмова поточилася сама по собі. Хтось із моїх колег слухав оповідку Дробота про те, як страшно йому було вперше переступити поріг тюрми; заступник Камінського розповідав про свою строкову службу в Афганістані; Світлана пішла з господарем дивитися на в’єтнамських свиней… І лише я та начальник тюрми не брали участі в розмові. Запаливши цигарки, ми відійшли в куток альтанки, який звисав над плесом річки.

– Не страшно керувати закладом, підопічні якого вкоротили віку кільком сотням людей? – поцікавився я в Камінського, коли перший голод було втамовано, а горілка приємно зігрівала зсередини у доволі прохолодний осінній день.

– Скажу вам чесно, Назаре, але не як офіційне джерело – що чимало із цих жорстоких убивць сидять не тільки за себе.

– Тобто?

– Коли тебе довіку запроторили за грати за умисне вбивство – однією смертю більше собі вже не зашкодиш. А райвідділам та іншим слідчим підрозділам звітність закривати треба, статистику поліпшувати, а «висяки» ой як псують показники розкриття злочинів! Добре жити хочуть усі: от і «згадують» наші підопічні про подвиги давно минулих днів, якщо їх про це гарно попросять. Пишуть зізнання і беруть на себе чужі злочини. А папір не тільки все стерпить, він ще й силу документа має. От і виходить так, що злочини «розкривають», а справжні вбивці не покарані.

– А вашим підопічним що з того?

– По-перше, для них це зміна обстановки й можливість на кілька днів покинути стіни камери. Слідчий експеримент вимагає виїзду на місце злочину, тому таким тюремним туризмом годі не скористатися. По-друге, ніхто ж за так зайвого злочину на себе не бере, а вигода буває різною… Гадаєте, то наша паніцентарна система забезпечує в’язням гарячу воду в душі, сателітарне телебачення й кухню, як у ресторані? Ні, то все результати взаємовигідної співпраці.

– І ви не боїтеся про таке розповідати? А як же корпоративна солідарність?

– Можна подумати, про це ніхто не знає… Та й страшно, що на волі розгулюють справжні злочинці, а ми займаємося окозамилюванням та поліпшенням статистики… Назаре, маю до вас більш серйозну розмову. Тільки ви, журналісти, можете допомогти виправити долю одному з довідників. Хлопака сидить за злочин, за який зазвичай дають років сім-десять.

– Ви про Карпачова?

– Ні. З Михою не все так просто, як він оповідає. Я уважно переглядав його справу, і попри те, що в ній багато що пришито білими нитками, життя трьом людям не повернеш. А найбільше шкода чотирьохмісячної дівчинки, яку задушили колготками після того, як заразили її глухонімих батьків… У нас відбуває покарання Юрко Орнат. Може звернули увагу на здорованя, який так завзято крутив «сонце» на турніку у дворі для прогулянок?

Образ дебелого молодого чоловіка, м’язи котрого випирали з-під оранжевої роби, як у молодого Шварценегера, закарбувався мені в пам’яті.

– А він за що сидить?

– Про це я й хочу розповісти. Юрчик – ми всі його так називаємо – простий хлопака зі Свалявського району. До армії зустрічався з дівчиною, планував одружитися, але повістка з військкомату відтермінувала цю справу. Орната скерували до Львова в десантну бригаду. За півтора року він дослужився до звання старшини. Командування бригади дає йому тільки позитивні характеристики. У частині йому пропонували залишитися на контракт після закінчення строкової служби, він, начебто, не був проти, але хотів навідатися спочатку додому.

За півтора року, коли Юрко стрибав із парашутом та розбивав головою цеглу, його сикса знайшла собі іншого кавалера. Пробувши з мамою та сестрою заледве півгодини, Орнат подався до друзів. За гембель добряче хильнули й пішли ввечері на танці. Там і сталася подія, яка привела Юрка до нас. У клубі десантник зустрів свою пасію з новим кавалером. Слово за слово – і пацани пішли з’ясовувати стосунки на вулицю. Юрко – в гордій самоті, а його суперник – з цілою зграєю. Але хіба десантників злякаєш кількістю опонентів? Два удари рукою, дві «вертушки» ногою – і четверо суперників опинилися в горизонтальному положенні. Біда тільки, що один із них розбив череп до бард юра, а хахаль його дівчини напоровся на штир арматури, котрий проткнув його наскрізь. Два трупи на місці. Це можна було б класифікувати за самооборону, або за побутове з’ясування стосунків, але хахаль – син директора агрофірми, людини багатої і впливової. На похороні свого єдиного спадкоємця місцевий «царьок» пообіцяв згноїти Юрка в тюрмі – і свого слова дотримав. Його зв’язки виявилися сильнішими, ніж захист адвоката – Орнату дали довічне.

– Н-да, шкода хлопаку.

– Не те слово! Він не заслуговує такого вироку.

– Але ні духом, ні тілом він не занепадає, м’язи – як у культуриста.

– Так, він щодня на спортмайданчику не злазить з тренажерів, а в камері качає прес по тисячі разів за добу.

– Навіщо?

– Адвокат запевнив, що через сімнадцять років (три Юрко вже відсидів) за умов зразкової поведінки можна буде написати заяву про помилування на ім’я президента. Орнат тільки цим і живе. Після двадцяти років у тюрмі йому буде лише сорок один рік. Ще не пізно, аби пожити нормальним життям. Але двадцять років – це завеликий термін за вбивства, які аж ніяк не можна назвати зумисними… Напишіть про нього, наробіть галасу – може щось і зміниться. «Царька», до речі, пристрелили конкуренти. Тепер нікому встромляти палиці в колеса системи правосуддя.

Коли ми повернулися до столу, куліш вже впрів, а Лана пішла в рознос – вона пила на брудершафт з усіма присутніми і цілувалася з кожним, хто ще стояв на ногах. А після шашлику й наливок (горілки, як завжди, бракнуло) всі втратили до неї інтерес – щось у шлунку дівчини захотіло поглянути, хто там так щедро наливає.

На коня Світлана вже не пила. Усівшись у «Спринтер», ще спромоглася дістати з сумки ручку й блокнот і записати кривим почерком глибокодумну фразу, яку породила її затуманена алкоголем уява: «на периломних етапах житя суспільства коли відбуваються зміни людських відносинах і законодавчих актах які їх ригулюють, завжди виникає проблема законості й доцільності права як такого». Якщо прибрати граматичні помилки та поставити коми на свої місця, можна було б сказати, що для журналістики Ратушнячка не безнадійна. Далі Лана Рей сперлася мені на плече й безтурботно засопіла в обидві ніздрі.

Усі півтори (а може й більше, бо бусик часто зупинявся) години назад в дорозі додому мені випала незавидна участь – притримувати дочку мого роботодавця, яка на кожному підстрибуванні «Спринтера» норовила сповзти на підлогу. Від дівчини тхнуло, як із проспиртованої бочки, і навіть те, що все багатство пазухи випирало крізь розріз плаття, мене не тішило.

Дорогою додому журналістська братія протверезилася, і дехто з найстійкіших ще збирався водити козу. За інших умов до цього товариства долучився б і я, але цього разу на мені (в буквальному сенсі слова) була ще Лана Рей. Оскільки до тями вона так і не прийшла, я не знав, що чинити далі. Адреса її помешкання для мене була невідомою, а везти її в такому стані на квартиру батька було б щонайменше підло. Тому я вирішив везти дівчину до себе.

За таксі довелося заплатити вдвічі більше – шлунок Світлани захотів поглянути ще й на салон «Ауді», і нам добряче перепало від водія, з вуст якого найпристойнішим було слово «худоба».

Ноги Світлани завжди викликали захоплення в чоловіків будь-якого віку, але вони, зізнаюся вам, ще й добряче важили. Зваливши тіло жриці духовності й релігії на себе, я ледь допер його на четвертий поверх хрущовки. Вмостивши сплячу красуню на диван, я завбачливо поставив збоку величезну миску, але, схоже, моє скромне помешкання в шлунка дівчини зацікавлення не викликало.

Зізнаюся чесно: я ніколи не робив зі свого житла об’єкт фетишизму. Спільними зусиллями (моя частка була найменшою) мама, брат і братова допомогли мені придбати двохкімнатну квартиру на околиці міста. Найпривабливіше моя фортеця виглядала після санітарної побілки на момент новосілля. Певний час підтримувати в ній хоч якийсь лад намагалися мама та дружина брата, які по разу на місяць з’являлися несподівано й невчасно, але за якийсь час навіть їм набридло розгрібати «цей свинюшник». Я ж до житла ставився, як до даху над головою, під яким можна переночувати, і не перешкоджав павучкам, мухам і мурахам зручно влаштовуватися на одній житловій площі

Мамі і братовій (та й багатьом іншим представницям прекрасної половини людства) ніколи не зрозуміти, що шкарпетки не розкидані по всій хаті, а розкладені там, де їх зручно шукати. Посуд на кухні не помитий не тому, що комусь ліньки кран з водою відкрити, а тому, що їсти можна й з однієї тарілки. А решта брудного посуду – це сліди набігів моїх друзів, яким не можна п’яними додому приходити, або друзяко, впусти переночувати, бо моя гадюка знову сердиться. Певний час до мене внадилися ще й прихильники футболу, яким Лігу чемпіонів вдома дивитися не можна, бо дитина спить, а в мене можна було кричати, обливати все пивом та кришити чіпсами й сухариками. Поламавши роз’єм під антену, я віднадив прихильників Мессі, Ібрагімовича, Роналду та Руні і по середах та четвергах міг спати сам на дивані, а не валетом з кимось із приятелів, для яких «маршрутки вже не їздять, а таксі – то дуже дорого».

Якщо непрохані гості у мене сплять, їдять й займають сидіння в туалеті, то посуд для себе можуть й самі помити…

Укривши диво жіночої досконалості ковдрою з овечої шерсті, я утримався від спокуси прилягти поруч. Якщо після голлівудських вечірок Дженіфер Лопес, Салма Хайєк і Скарлет Йохансон видають уві сні такі ж винно-спиртові випари, то я і з ними не ліг би в одне ліжко.

Витягнувши зі шафи пошарпаний, але надійний спальний мішок, я пішов моститися до кімнати, яку в порядних сімействах називають вітальнею. Оскільки нормальне життя (телевізор, стаціонарний комп’ютер, радіоприймач) можна облаштувати й у спальні, я використовував її як готельний номер і витверезник для своїх друзів (Ратушнячка – виняток із правил), а заодно й як склад для всіх необхідних в господарстві речей (картонних коробок, старих газет, порожніх пляшок).