Ахіллесова п’ята Бульдога

Винагородою за всі ці пригоди став розкішний сирник (о третій годині ночі) і поцілунок у щічку від Ратушнячки. Світлана очікувала на мене на кухні, накинувши на коротеньку спальнюшку не набагато довший халат. Час від часу у розріз потрапляли її принади. Ех, задля такого видовища вартувало поризикувати!

Тішачись, немов дитина, заліковій книжці, Світлана поцікавилася результатами моєї поїздки на Закарпаття. Я коротко розповів їй про все й обмовився про плівку з записом.

– Тільки не знаю, чим вона допоможе, коли у справі покази всіх свідків зовсім інші.

– Та все просто. Ти покажи їм це відео – і хлопці скиснуть. За неправдиві свідчення теж передбачено покарання, правда?

Дивно. Дивно, як із таким логічними ланцюжками в голові Світлана не могла скласти іспитів, і як я сам не здогадався використати відео так, як порадила Ратушнячка.

На четвертому тижні роботи виборчого штабу Ростислава Заремби в мене закралася підозра, що в нашому тісному й малочисельному колективі завівся кріт. Про наші подальші плани й стратегічні ходи дивним чином дізнавалися люди з оточення Бульдога й випереджали нас на крок чи першими застосовували наші напрацювання. Поділившись своїми підозрами з кандидатом, я отримав заперечення, що це неможливо. Але після того, як команда Пападима першою надрукувала буклети, де на одній стороні було колективне фото гравців «Олімп» і президента клубу з підписом: «Одне місто – одна команда», а на зворотньому – календар ігор баскетбольного клубу, Ростик визнав, що нас підслуховують. Влодко припустив, що в помешканні, де ми проводили виробничі наради, встановлено «жучки». А Ромчик пригадав, як у штаб приходили дивні електрики.

Як професійний будівельник, старший Заремба обстежив у квартирі всі потенційні місця, де можна було би встановити підслуховуючий пристрій, але жодної апаратури ми не знайшли. Тоді я запропонував братам покликати на допомогу Ван Ванича.

Іван Іванович Пирожков півжиття пропрацював у технічному відділі КДБ. Він не був активним прихильником комуністичного режиму й зовсім не переймався тим, що в СРСР підіймали голови дисиденти. Здібного випускника факультету радіоелектроніки в контору запросили лише тому, що він з юнацьких літ був ще тим Кулібіним. У студентські часи Ван Ванич відзначився тим, що з підручних матеріалів сконструював радіоприймач, який без спотворень приймав хвилі ворожих радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки». Цим і потрапив на олівець у представників держбезпеки. Приймач конфіскували, а молодого радіо конструктора добряче налякали. Після отримання диплома працівники контори люб’язно запросили Пирожкова в приміщення на вулицю Дзержинського і намалювали перед ним два варіанти подальшої кар’єри: роботу в технічному відділі організації в цьому ж приміщенні, або кирзові чоботи й онучі у якомусь з віддалених гарнізонів, де радіо із ним слухатимуть хіба ховрашки або північні олені. Як людина розумна, Ван Ванич обрав перший варіант.

За три десятки років праці на контору Пирожков ні разу не бачив ані чужих шпіонив, ані наших розвідників, не переслідував інакомислячих і не прослуховував дисидентів. Але трудився над винаходами, які допомагали колегам з інших відділів успішно виконувати розвідницьку роботу за кордоном та виявляти «ворогів» удома.

Коли СРСР добігав до свого кінця, керівництво Ван Ванича переймалося тільки тим, як вивезти особові справи своїх сексотів до Москви, й залишило напризволяще відділ технічного оснащення. Очільники новоутвореної СБУ теж не вважали за необхідне поцікавитися, над чим стільки років працювали співробітники кабінету №037. Розміри приміщення, де втілювали в життя свої задуми технарі, ідеально підходили під те, щоб поставити у ньому більярдний стіл. Ван Ваничу, який досяг пенсійного віку, люб’язно дозволили забрати додому увесь «мотлох» перед тим, як впустити в кабінет №037 бригаду будівельників…

Я познайомився з гуру технічних пристроїв ще тоді, коли жив під крилом у мами й вряди-годи вигулював домашню улюбленицю – болонку Ельзу. У Пирожкова був доберман Матіз, тож одного дня ми перетнулися в одному зі скверів. Незважаючи на те, що Ван Ванич пропрацював півжиття в конторі, де на стінах висіли плакати «Болтун – находка для шпона», він із перших днів знайомства навчив мене, як зупиняти електролічильник і відмотувати назад покази газового, як приготувати чорнило для ручки, щоб написаний нею напис зникав за кілька годин і появлявся при потребі. У нападі душевної теплоти, а вона наставала завжди, коли я заходив із ним у «Пельменну», дозволивши псам самостійно справляти своїх потреби. Поки Ельза та Матіз мітили територію чи весело борюкалися, я брав «два по стопісят» тутешньої бормотухи і склянку томатного соку. Після такого частування Ван Ванич дарував мені якусь корисну «дрібничку»: запальничку-фотоапарат; диктофон, захований у пачку з-під цигарок «Космос», багатофункціональний ніж, вмонтований у значок із портретом співачки Сабріни; блокнот із непромокального паперу. Організував мені Пирожков і екскурсію до свого помешкання, в якому зберігався «мотлох», непотрібний українським есбістам. Ван Ванич мешкав лише з Матізом – дружина померла кілька років тому – і не переймався, прибрано в квартирі, чи ні. Переглянувши колекцію технічних експонатів, я визнав, що Пирожков має рацію, називаючи нинішніх власників приміщення на вулиці Романа Шухевича (колишній Дзержинського) недалекоглядними дурнями.

Ромчик підвіз нас до скверу в мікрорайоні «Ювілейний», де я передбачав зустріти гуру техніки. Мої сподівання себе цілком виправдали: Ван Ванич грав у шахи на одній з уцілілих паркових лав, а Матіз лежав біля його ніг з байдужим до всього виглядом. Час, який сплив з того моменту, як я переїхав від мами у свою хрущовку, втративши контакти з Пирожковим, невблаганно відбився як на самому Ван Ваничі, так і на його собацюрі. Обидва, як то кажуть, були вже не юними.

Пирожков страшенно зрадів, упізнавши мене, і в два ходи поставив мат своєму огрядному супротивнику з професорською борідкою. «Трясця вашій матері», – зойкнув розчарований опонент, збираючи фігури в шахівницю, – «а мені до перемоги залишався один хід».

Поклавши дошку з фігурами у пошарпаний портфель, бородань дістав портмоне, вийняв з нього 50 гривень і віддав банкноту зі словами: «Умова є умовою». Елегантно зняв капелюха, відкланявся і, підхопивши портфель, поважно пошпацерував у лише йому відомому напрямі.

– Матіз, поглянь, буде тобі на консерву з індичкою, бо пенсію щось затримали, – тицьнув банкноту перед мордою пса.

Доберман байдуже її обнюхав, але облизався

– Розмова, як я розумію, буде серйозною? – оцінив ситуацію Ван Ванич і повів нас до себе додому.

Серйозної розмови не почалося доти, доки Пирожков не показав гостям усіх експонатів своєї колекції: пристрою нічного бачення, портативного металошукача, радіопередавача в портфелі, де роль антени виконував віник для лазні, ручки-ліхтарика, акумулятор якої заряджався тоді, коли стержень щось писав на папері.

Найбільше зацікавлення всіма експонатами проявляв Ромчик, який охав та ахав, немов дитина, дізнаючись про функції того чи іншого пристрою.

– А це що таке? – тицьнув Зелик у невеличку скриньку з хомутом.

– Дисбалансер роботи шлунка, – гордо відзначив Ван Ванич.

– ???

– У конторі ми встигли випробувати його тільки на щурах, але апаратик у робочому стані. Кілька років тому сусіди зверху здали квартиру на Новий рік галасливій компанії. Свято, як не як, я все розумів, але вони крутили таку голосну музику, що в мене від неї голова розколювалася. У першій годині ночі я піднявся до них нагору, подзвонив у двері й попросив не галасувати. Але хлопці та дівчата були настільки п’яними й обкуреними, що не зрозуміли, чого я од них хочу. Тоді я повернувся до себе в квартиру, взяв ось цю коробочку, вставив у неї батарейки і почепив на трубу опалення, спрямувавши ретранслятор електромагнітних хвиль антеною догори. Потужність поставив на максимальний рівень. Далі взяв Матіза на повідок і вивів на прогулянку. Коли ми повернулися через п’ятнадцять хвилин, музика більш не звучала.

– І ви спокійно заснули? – поцікавився Ромчик.

– Та де там! До ранку не спав, прислухаючись, як раз за разом зливають воду в туалеті і кричать про палену горілку й зіпсутий салат-крабов’є… Але вам потрібне щось інше, правда?

Я розповів Ван Ваничу про наші підозри, і Пирожков погодився допомогти. Я з братами спустився вниз до машини, а Ромчик залишився допомогти зібрати Ван Ваничу необхідне обладання та вислухати поміж зборами про призначення тих чи інших експонатів. Судячи з того, як палали його очі, Зелику справді було цікаво.

Жодних «жучків» у квартирі, переобладнаній під передвиборчий штаб, Пирожков теж не знайшов.

– Але якщо ви обговорювали можливу «прослушку», це зовсім не означає, що мікрофонів не було раніше, і що вони не з’являться пізніше. Я залишу вам «Люсю», – Ван Ванич поплескав по ще одній із своїх скриньок, – і покажу, як її вмикати. Виграєте вибори – повернете. Я голосуватиму за вас, Ростиславе, і не через те, що ви обіцяли знайти приміщення під музей техніки.

Ромчик повіз Пирожкова додому, а Влодко пригадав, що після електриків до нашого штабу навідувалися якісь дивні сажотруси. Вони, мабуть, і зібрали «жучки», дізнавшись, що запахло смаленим. Схоже, Бульдог серйозно розхвилювався за перебіг передвиборчої кампанії і результатів виборів.