Ахіллесова п’ята Бульдога

Чим довше я перебував у товаристві Ростислава Заремби, тим більше дивувався його обізнаності та життєвій мудрості. Декілька днів поспіль нам довелося зустрічатися з забудовниками Старгорода, і на цих зустрічах наш кандидат висловлював радикальне бачення подальшої забудови міста. Заремба, як професійний будівельник, мав кардинально протилежний погляд на будівництво нових багатоповерхівок, аніж попередній мер та його кліка. «Висотка не повинна з’являтися на будь-якому клаптику землі, що зненацька став вільним. Розширення міста треба проводити цілими мікрорайонами, де, окрім житла, в людей має бути під боком дитячий садочок, школа, поліклініка, супермаркет і розважальний центр. А ще туди мають вести нові дороги», – наголошував Заремба.

Ростик бачив розвиток міста й у розбудові невеличких готелів та костелів, у яких могли б заночувати мандрівники. Довкола Старгорода було чимало цікавих історичних пам’яток: палаців, замків, садиб, які хоч і доживали свого віку, але навіть руїнами приваблювали туристів.

Клізми й Глиста на цих зустрічах не було. Забудовники – люди серйозні, їх не підкупиш недолугим анекдотом та спічами про мораль і духовність. А от представники Бульдога на одну з таких зустрічей прийшли, подарувавши архітекторам та інженерам дорогі готувальні, а власникам будівельних компаній – високооптичні біноклі.

У розпал передвиборчої кампанії я відпросився в Ростика на два дні і поїхав на малу батьківщину Юрка Орната. До Сваляви доїхав без пригод, а там на перекладних дістався до його рідного села. У мене не було чіткого плану, лише адреса матері в’язня та прізвища й імена шістьох свідків, за показами яких і фабрикували справу десантника.

Я довго стояв під брамою, намагаючись потрапити на подвір’я Орнатів, аж поки хтось із перехожих не спровадив мене на обійстя заміжньої сестри Юрка, принагідно поінформувавши, що стара Орнатка знову в лікарні.

У рисах молодиці, яка відчинила мені двері, проглядалося щось спільне з Юрком, якого я здалеку бачив на спортивному майданчику тюрми і фото якого розглянув у матеріалах справи.

– Доброго дня!

– Доброго здоров’я…

Я не знав, з чого розпочати розмову, а господиня тим часом вивчала мене з ніг до голови. Вона ж першою перервала мовчанку:

– Кажіть, чого прийшли, бо в мене борщ на плиті википає і кози ще не дояні. Якщо ви зі страхової компанії, то кажу ожразу: ми не будемо страхувати ані хати, ні худібки – грошей нема.

– Та я… Власне… Вам вітання від брата… Я бачив його кілька днів тому, – збрехав я, щоб якось розпочати розмову.

– Ви не схожі на в’язня, якого випустили з тюрми. Там таких гладких, – молодиця кивнула на мій живіт, який суттєво округлився від Світланиних смаколиків, – нема. Чого вам треба?

– Я журналіст. Назар Круглик, – продемонстрував господині редакційне посвідчення. – Був у тюрмі по роботі, зокрема і в секторі довічного ув’язнення. Бачив «інопланетян».

Молодиця вагалася, чи впускати мене за поріг, чи прогнати геть. Зрештою, впустила до хати.

Слово за слово, зав’язалася розмова, яка прояснила, що сестру Юрка звуть Оленою, що їхня мама після суду й вироку часто хворіє, що грошей на ліки не вистачає, бо треба ще й брату якось допомагати. Також від сестри в’язня я довідався, що двоє із свідків, прізвища яких я виписав собі в блокнот, уже на цвинтарі – їх підстрелили разом із главою агрофірми; один – на заробітках в Угорщині, а з тих трьох, що залишилися в селі, нічого не витягнеш.

– Муравський їм добре заплатив, щоб сказали на суді все так, аби брата в тюрмі згноїти. Але на чужому горі свого щастя не побудуєш. В одного мама від раку померла, другому руку на пилорамі відрізало, третього жінка з дому вигнала. Цілими днями сидять під магазином і запивають муки совісті, – сказала на прощання сестра Юрка.

Знайти трьох друзів по нещастю виявилося не так уже й складно. І хоч за столиками біля магазину «АВС» погожої осінньої днини сиділо декілька мешканців села, тих, хто мені був потрібен, я впізнав одразу. Якась безпросвітна туга була в їхніх очах, а в одного з молодиків вітер хилитав порожній рукав піджака. Спілкуватися на тему бійки біля клубу вони категорично відмовилися, хоча в очах у них зблиснув переляк.

Таким чином, із думкою начальника тюрми про те, що Юркові дали надто суворе покарання, підтримувала тільки його сестра, а це аж ніяк не привід для перегляду справи. Інші односельчани Орната або відмовлялися говорити про трагедію, яка мала місце в їхньому селі, або казали: «Йой, та то було так давно».

Коли, не солоно хлебунувши, я стояв на зупинці, щоб упіймати якийсь транспорт до Сваляви, до мене підійшов кремезний дядько у костюмі. Нетипове вбрання для сільського мешканця посеред тижня. Припаливши в мене цигарку, глибоко затягнувся і, випустивши хмарку диму, запитав:

– Це ти ворушиш скелети на нашому цвинтарі?

– Я переймаюся долею живого.

– Кубіку можна допомогти?

– Кубіку?

– Юркові… Його так у школі ще прозвали за прес, як у Арнольда. Можна допомогти, чи ні?

– З вашими тутешніми партизанами – не дуже. Якщо того вечора все було саме так, як вони розповіли слідчим і як зафіксовано у справі, то Кубік із квадратика тюрми не вийде в найближчі двадцять років.

– А якщо не так усе було, як в справі написано?

– Що ви маєте на увазі, і хто ви такий?

– Я – тутешній мешканець. А ти хто такий, і чи можу я тобі довіряти?

– Я – Назар Круглик, журналіст зі Старгорода. По роботі був на острові і перейнявся долею вашого односельчанина. Вважаю, що він забагато отримав за злочин, який був лише бійкою з фатальними наслідками.

Незнайомець уважно роздивився моє редакційне посвідчення й назвав себе:

– А я – Іван Махиня, директор місцевого будинку культури. І в мене є відеозапис подій того вечора…

– Що??? І ви досі сидите з ним, як собака на сіні? Це ж докорінно може все змінити. Чому ви раніше не сказали про це міліції, слідчому, адвокату, прокурору, судді?!!

– Тихо, не здіймай галасу, нехай на нас люди не дивляться. В часи Мурого всі ті, кого ти назвав, годувалися з його рук. Якби плівка тоді потрапила до когось із них – вона б навіки зникла, і в Кубіка не було би найменших шансів. Але тепер, коли Мурого застрелили, а ситуація в державі зовсім інша, все може змінитися, правда?

Махиня відвів мене за зупинку, де нас не було видно нікому, й розповів, що на дискотеці в селі колись билися часто. Іноді пацанячі розбірки закінчувалися розбитими вікнами та вибитими дверима в клубі. Аби знати, кому висувати претензії за нищення майна, директор клубу придбав систему відео нагляду.

– Про неї знали всі, і відтоді, як вхід на дискотеку знімала відеокамера, мірятися силами та з’ясовувати стосунки йшли подалі від клубу, в шкільний сад.

– Але чому ж тоді міліція й люди мурого не забрали касету з записом подій того вечора?

– Бо я пояснив, що відео зйомка – дуже дороге задоволення як для сільського клубу, і що вмикаю її тільки по великих святах, коли на танці сходиться чимало молоді із сусідніх сіл. Переконав усіх, що в той вечір запис не вівся.

– Але він був?

– Так. І зберігся до сьогодні.