Ахіллесова п’ята Бульдога

Спроба Світлани скласти іспит наскоком на доцента мала своє відображення навіть у перебігу виборчої кампанії. На черговій зустрічі з виборцями Ірина Старовойт метала громи й блискавки на адресу сучасної молоді за її розбещеність:

– Мій син – кандидат політологічних наук, доцент, і знаєте, що він мені розповів? На екзамен до нього прийшла гола розмальована фурія, котра хотіла його зґвалтувати просто на робочому місці! До чого котиться цей світ? Яке суспільство ми будуємо? Де у нашої молоді мораль, де батьківське виховання?

Ця зустріч відбувалася в актовому залі профтехучилища №18 і попередньо була озаглавлена як «Шляхи реформування сучасної професійно-технічної освіти: виклики ХХІ століття».

Після заспіву Клізми про мораль слово взяв Сашко Попадюк і розповів два анекдоти:

«У Тмутараканському ПТУ на стенді «Гордість училища» наклеєні портрети випускників, яких достроково випустили з колонії за зразкову поведінку. А ще у тому ПТУ перерви між заняттями мають не більше п’яти хвилин, бо навіть за такий проміжок часу учні встигають сформувати злочинне угрупування».

Поки педагоги та майстри не знали, чи то аплодувати кандидату-коміку, чи обурюватися на його слова, Клізма ще раз вхопила мікрофон й стала плести щось про те, як добре, коли дівчатка вміють вишивати, а хлопці – робити рамки для картин, і як зле, що цього навчають тільки в ПТУ, а не в звичайній школі.

Зал перестав займатися своїми справами тільки після того, як мікрофон передали Ростику. Заремба розповів, що перед вступом у будівельно-архітектурний університет він закінчив одне із старгородських ПТУ:

– Зізнаюся чесно: навчання в училищі дало мені багато чого. І в тому, що я відбувся як успішний бізнесмен саме в будівельній галузі, є заслуга моїх наставників з училища. Коли я повернувся до рідного міста, до захотів якось віддячити своїй першій альма матер. Проте візит до училища для мене став величезним стресом… За двадцять років, відколи я звідтам пішов, в училищі нічого не змінилося. Світ винайшов нові будівельні матеріали й нові технології, запровадив нове устаткування, а в нас і досі вчать, у якій пропорції замішувати пісок, воду, цемент та вапно для будівельного розчину. Майстерні обшарпані і з тим допотопним обладнанням, яке ще радянська армія в німців відібрала в сорок п’ятому році… Жодного майстра, молодшого за шістдесят років…

Шановні працівники профтехосвіти, я низько схиляю голову перед вашою сподвижницькою працею і жертовністю працювати там, куди молодих і на мотузку не затягнеш, але те, чого ви вчите нинішніх підлітків, нікому непотрібне. Не знаю, як там справи в кулінарії та у шевстві, але так, як ви вчите будувати, вже ніхто в світі не будує…

Майбутнє профтехосвіти я бачу насамперед у докорінній зміні матеріальної бази. І не варто сподіватися, що її поліпшить держава – допомогти в цьому можуть компанії та підприємства, зацікавлені у підготовці висококваліфікованих працівників. Таких, котрі одразу зможуть стати на виробничі лінії…

Але, дорогі мої наставники й учителі, і вам необхідно усвідомити, що таке справжнє меценатство. Розчавлений станом виробничих майстерень, я поцікавився в директора училища, чи можу якось посприяти поліпшенню матеріальної бази. Опустивши очі, директор сказав, що в його кабінеті не завадила б величезна плазма на півстіни. Як гадаєте, учні матимуть змогу дивитися телевізор у кабінеті директора?

Вадим Пападим і на цю зустріч не прийшов. Його помічники роздали всім учасникам конференції і слухачам у залі канцелярські набори з логотипом клубу «Олімп».

На фуршеті після закінчення конференції саме біля Ростика вишикувалася найбільша група майстрів та педагогів. Біля Ірини Старовойт зібралися поважні матрони в вишиванках. А Сашко Попадюк стояв самотнім, як перст, налягаючи на закуску та спиртне.

Після цієї зустрічі з виборчим активом мені вперше за увесь період передвиборчої кампанії приснився жахливий сон: до мене в квартиру завітали підлітки з татуюванням та фіксами в щелепі. Дівчата тримали в руках вишиті портрети Ірини Старовойт, а хлопці забивали в стіни цвяхи, щоб повісити на них портрети Клізми. Усі гуртом вони співали «Голубі лєтят над нашей зоной».

Прокинувшись у холодному поті, я ніяк не міг прийти до тями: у моєму помешканні лунало гупання молотка і слова пісні «Я не здамся без бою». На щастя, то не юрба неповнолітніх петеушників біснувалася в моїй оселі, а усього лиш Світлана робила відбивні й наспівувала популярну пісню на весь голос.

Наступні соціологічні заміри були для нас набагато приємнішими. Згідно соціологічних досліджень, на цьому етапі виборчої кампанії Бульдога підтримувало 25% виборців, кількість прихильників Клізми зменшилася до 10%, Глист дурнуватими жартами та обіцянками захопив уже аж 13%, а нашому кандидату довіряли 17%. Кількість тих, хто не збирався йти на вибори, упала до 16%, а не визначилися, за кого проголосувати – 19%. Відтак наше завдання полягало в тому, щоб заохотити людей прийти на виборчі дільниці та викликати довіру до нашого кандидата в тих, хто ще не визначився.

Зрозумівши, що зростання рейтингу залежить не від кількості розклеєних агіток та згадувань у пресі й на телебаченні, а від розмов з людьми, наша невеличка команда по три рази на день зустрічалася з мешканцями Старгорода в різних кінцях міста.

Повертаючись додому втомленим, як віл у весняну пору, я декілька вечорів підряд заставав там незвичну картину: Ратушнячка, обклавшись працями Субтельного, Крип’якевича, Аркаса і Полонської-Василенко, готувалася до чергового іспиту.

На екзамен з історії України Світлана вбралася, мов до сповіді. Але повернулася додому з четвертим талоном. Якщо про успішність дочки дізнається Терентійович, гроза прийде неочікуваною.

А тут ще й маман з братовою не давали мені спокою в своїх намірах побачити мою рабиню Ізауру. Але вести Світлану в гості до родичів – собі ж на згубу. Допоки вона мовчить, навіть Віктор мені заздритиме, але як тільки Лана Рельс відкриє рота, щоб підтримати розмову, її глупота доконає моїх родичів-інтелектуалів.

Ввівши свою співмешканку в курс справ, я з подивом зауважив, що Ратушнячка не така вже й безпросвітна дурепа. Розуміючи, що в гостях вона аж ніяк не виглядатиме в виграшному світлі, Світлана запропонувала прийняти моїх родичів у моєму помешканні.

– Назік, але послуга за послугу. Я допомагаю тобі не впасти лицем у багно перед родичами, а ти клеїш мені сесію в універі.

І одразу ж продиктувала мені список продуктів, які необхідно придбати на святковий обід. Якби ж то я так легко знав, яким чином залагодити її проблеми в універі…