Ахіллесова п’ята Бульдога

Того ж дня, коли Лана Рей запропонувала мені нову угоду, відбулася ще й зустріч кандидатів на посаду міського голови з журналістами. Там я перетнувся з Андрієм Бахуром, який повідомив мені ще одну неприємну новину:

– Круглий, ти в нашу редакцію навіть не потикайся. До Ратушняка звідкілясь дійшли чутки, що Світлана завалила сесію на журфаці. Він гадає, що то все через ваші «шури-мури», і готовий тебе роздерти.

Ось тобі, бабусю, і Юріїв день…

Про що кандидати говорили на цій прес-конференції, я пам’ятаю невиразно. Здається, Попадюк розповідав ще один недолугий анекдот, Старовойт теревенила про мораль і сімейне виховання, Заремба глаголив про те, як подолати хабарництво. Однак, коли помічники Пападима (Бульдог знову проігнорував такий захід) почали роздавати всім присутнім журналістам по примірнику книги «Крок за кроком», яку спік хтось із моїх колег по професії на основі біографії й вимислів Вадима Пападима, я вже знав, як залагодити Світланині проблеми з навчанням.

На факультеті журналістики заступником декана з виховної роботи працював мій добрий знайомий Ігор Божик. Я перетнувся з ним у газеті журналістських розслідувань «Декада», яка збурювала Старгород упродовж майже двох років. Я писав на кримінальну тематику, а Ігор проводив глибокі історичні розслідування. Випускник історичного факультету вмів цікаво викладати думки на папері (а це вдається навіть далеко не всім випускникам журфаку). Його нариси з альтернативної історії завжди викликали зацікавлення в аудиторії, про що свідчила кількість листів до редакції. А ще Ігор люто ненавидів «чорних археологів», котрі плюндрували історичні пам’ятки, цвинтарі й місця воєнних баталій. В одній із публікацій він розклав по поличках не тільки, хто й де копає, але й хто із владоможців має рильце в пушку, куруючи незаконні розкопки. За свою принциповість, чесність і відвагу Божик зазнав жорстокої помсти з боку тих, чий спокій порушив. Ігоря перестріли в темному провулку, вибили кілька зубів і зламали йому ногу.

Час, проведений у лікарняному ліжку з загіпсованою кінцівкою на витяжці, Ігор провів із користю – він написав дисертацію з археології, яку успішно захистив після виписки з травматологічного відділення.

«Декади» на той час уже не було – її редактор зробив успішний скачок у царину політики, ставши депутатом Верховної Ради. Отримавши хлібне місце в бюджетному комітеті, він звів на пси своє дітище, котре, за великим рахунком, і допомогло йому відчинити двері в салон політичної еліти.

Газета перестала виходити, на історичному факультеті для Божика місця теж не знайшлося, навіть асистентської посади. Ігор вагався, чи перебиратися до Києва в пошуках журналістської роботи, чи їхати на заробітки в Іспанію, де вже облаштувалися його родичі.

Плече підтримки підставив Орест Сидорків, молодий декан факультету журналістики. На чергових виборах очільника факультету він здобу Піррову перемогу, обійшовши на один голос багаторічного декана, котрий після зміни статуту навчального закладу надумав очолювати факультет аж до смерті. Сидорків на виборах переміг, але всі його революційно-реформаторські ініціативи наштовхувалися на запеклий саботаж з боку сивочолих професорів – друзів старого декана. Не маючи достатньої команди однодумців на факультеті, Сидорків зробив відчайдушну спробу сформувати таку з варягів. Божику він запропонував посаду заступника декана з виховної роботи. Ігор погодився.

Реформатору не вдалося закінчити боротьбу з представниками старої системи. Два роки ламання списів нічого не дало, і Сидорків написав заяву на звільнення за власним бажанням. Ректор, якому теж не подобалися ініціативи молодого декана, без вагань її підписав. Він не міг пробачити Сидорківу того, що той відмовився взяти на бюджетне навчання його небожа, котрий ледь-ледь закінчив школу.

Реформатор, який вільно володів кількома мовами, поїхав викладати в якийсь із польських університетів, а старого декана призначили виконуючим обов’язки, а там і ще раз переобрали.

Незважаючи на те, що Божик був протеже опального реформатора, ніхто Ігоря не рухав. Він не втручався в розподіл педагогічного навантаження між кафедрами, не брав участі в оцінюванні творчого доробку абітурієнтів і не призначав рецензентів бакалаврських та магістерських робіт. Розселення студентів по гуртожитках, творчі вечори, олімпіади й конкурси талантів великих дивідендів не приносили, та й ніхто із сивочолої братії не зазіхав на таку невдячну посаду. Ігор гармонійно вписався в тераріум, хоч і не мав отруйного жала.

На мій дзвінок із проханням зустрітися відповів згодою.

– Привіт, друже, що привело тебе в наше пристанище? Набридли ріки крові й трупи в морзі? Хочеш на роботу, яка за своєю безвідповідальністю не має рівних? Тобі є чому повчити майбутніх зірок і місяців…

– Та ні, доброго журналіста ноги годують. Та й звик я, що за написану статтю гонорари платять мені, а не я редактору наукового збірника.

– Доброго журналіста годує голова, бо ноги можуть і перебити, – Ігор кивнув на свою правицю, на яку помітно накульгував після прикрого випадку. – Так що тебе привело сюди?

– Божик, хоч про тебе й ходить слава, як про непідкупного викладача й анти корупціонера, але тільки ти можеш зарадити, щоб твій старий знайомий не залишився без роботи.

У кількох реченнях я окреслив Ігорю суть проблеми і пояснив, що причиною неуспішності доньки головний редактор «Незалежної» вважає мене.

– Он звідки цього разу прилетіло, – розсміявся заступник декана. – Світлана Ратушняк – то масна пляма на полотні факультету. Такої дурепи, як вона, я ще не бачив. Але до четвертого курсу її дотягнули, бо ніхто не хоче бити горшки з редактором однієї з найбільших газет в регіоні. Нам же треба кудись студентів на практику скеровувати. Але в минулі сесії Ратушняк завжди сам домовлявся, щоб його доньці дали індульгенцію до наступних іспитів, а тепер переклав це на тебе? І чому ти так на неї запав?

Тут двома реченнями відповісти було важко, але Божику моїх одкровень і не знадобилося.

– Гаразд. Я поставлю їй трійку, якщо на перездачі матиме уявлення хоча б про гетьманську Україну часів Руїни і знатиме, хто такі Петро Дорошенко та Іван Сірко. Може й четвірку поставлю, якщо зможе розрізнити двох гетьманів Скоропадських… Світлофору занесе омріяну пляшку – і той талон закриє. Народовець поставить «трояк», якщо купить його книжку й прийде з нею на перездачу. Найважче буде з Альбіносом. Ти не уявляєш, як він верещав ось у цьому кабінеті, скаржачись на студентку, яка не має морального права такою бути. Я не любитель пліток, але просвіти, що там сталося.

Я делікатно переказав стратегічний план Світлани щодо того, яким чином скласти «Правово-нормативні аспекти сучасної журналістики» (так називався той предмет).

Божик почухав потилицю і розчарував мене:

– Тут я навіть не знаю, з якого боку підступити. У Старовойта зуб на твою Світлану. А на кафедрі основ журналістики він зараз найголовніший. Дідуля Жиголо якщо й оклигає, то після останніх донжуанських подвигів на роботу навряд чи повернеться. Тут пенсія однозначно. А Старовойт хоче показати всім, що тільки він може завідувати кафедрою.

– І що нам робити?

– Є один варіант, але скажу тобі чесно – хоч і пливу з усіма в одному човні, підписуватися на нього не буду. Попри всю принциповість Альбіноса, доларів сто вирішать проблему. Гроші він любить більше, ніж гарних дівчат.

– Він насправді голубий?

– Свічки не тримав, і мене особисте життя інших мало цікавить. Але там мама далі вирішує, у що дитині зодягнутися, що їсти і з ким зустрічатися. Мама забирає всю його зарплату і видає тільки на проїзд у транспорті. А дитина – давно не підліток, мужику вже під сороківку. Щоб мати хоч якісь кишенькові, він перестає бути принциповим, коли випадає нагода перехопити кілька купюр, про які мама не дізнається. Отже, береш сто доларів, залікову, талон і йдеш до нього.

– Не можу, Ігорку.

– Ти теж принциповий?

– Та не в тому справа. Я працюю в виборчому штабі кандидата в мери, який є конкурентом Ірини Старовойт. Дружина Цезаря має бути поза підозрою? Здається, так говорили древні римляни?

– Фух… Ти, справді, не можеш бути гінцем, котрий приносить золоте руно… Тоді попроси Глиста – він найближчий друг Альбіноса.

– ???

– А ти не знав? Вони разом ходили в дитсадок, потім вчилися в одному класі. Їхній дружбі вже не один десяток років.

Ось так Ігор відкрив для мене у передвиборчому пасьянсі ще одну важливу карту – ось чому Попадюк на зустрічах із виборцями завжди виплітає щось таке, що дає змогу заскочити на свого поні Клізмі. Він – технічний кандидат, а це значить, що попри всі зростання рейтингу Глиста, в Заремби є тільки один конкурент – Бульдог. Але відповів я зовсім інше:

– Божик, ти напевно газет не читаєш і телевізора не дивишся. А по дорозі в архів і назад погляду від асфальту не відриваєш.

– Чого б це?

– Бо тільки сліпий та глухий може не знати, що Сашко Попадюк теж претендує на посаду мера.

– Фух… А я це випустив з уваги.

– Божик, пам’ятаєш, як три роки тому тебе наздогнали копачі з лопатами на пероні Більча, а я тоді повертався з інтерв’ю зі старим упівцем, який відсидів тридцять років в тюрмах і таборах? Я допоміг тобі відбитися й заскочити в дизель.

– Як не пам’ятати, ти ж тоді якщо не життя мені врятував, то здоров’я точно.

– Еге ж. А пригадуєш, як відсапавшись на дерев’яному сидінні, ти назвав себе моїм боржником?

– Було таке. І?

– Ігорку, ось тобі сто доларів і залікова. А ще гроші на книжку і пляшку коньяку. Залагодь Світлані іспит у Старовойта та в інших – і ми квити. Тебе за язика тоді ніхто не тягнув. А про гетьманів Скоропадських, якщо хочеш, замість Світлани розповім тобі я…

Можливо, моя поведінка й виходила за межі дружніх відносин, але й Ратушнячка – не чужа мені людина…