Промінь на лезі. Камінь

Radiohead. OK Computer

Машина рушає. Трохи похмурий Мальбе звертає на перехресті й вливається в потік авто. Мирослава дивиться на свої бліді долоні, що їх, незважаючи на всі поцілунки Мальбе, сковує крижаний холод. Раптом вона ніби прокидається і стріпується на пасажирському сидінні. Хмарка золотавих кучерів злітає до гори.

- Стій! Куди ми їдемо?! Ти що, покинеш його там? Вони ж… вони зараз викличуть міліцію! Його заарештують! Чого він туди повернувся?

Вона крутиться, несвідомо намацуючи виступи на дверцятах, ніби збирається вийти з авто, що швидко їде трасою.

- Миро, заспокойся. – каже Мальбе. – З ним все буде добре. Це ж Нік.

- Ні! – вигукує вона майже в істериці. – Як буде добре? Як? Він майже вбив ту свиню! Всі це бачили! Чому він не тікав?! Треба повернутися! Зупинись! Мальбе, зупинись!

- Спокійно. Зараз зупинимося, почекай.

Мальбе звертає з широкого проспекту на вузьку вуличку і припарковує авто. Глушить двигун і розвертається до дівчини, оглядає її зі співчуттям і, чомусь, сумом в очах. Шукає слова.

- Послухай… Ти маєш мені повірити – тобі не треба турбуватися за Ніка. Ти нічим йому не допоможеш. Я теж. Але він цього і не потребує. Повір мені, я не брешу. Тобі здається, те, що він зробив – це неприпустимо, незвично, небезпечно. Так і є. Але розумієш… Це те, що Нік робить завжди. Тому в нього повага, влада, гроші, все що завгодно.

Мирослава дивиться на хлопця зацькованим поглядом маленького звірятка.

- Навіщо він це зробив? Це було так страшно!

- Так, я розумію. – каже Мальбе, турботливо дивлячись на дівчину. – Багато з того, що робить Нік – страшні речі. Просто, коли ти довго поруч, починаєш розуміти, що він діє як хірург – невелике втручання часто виліковує страшну хворобу й дозволяє всім уникнути великих страждань і коротким шляхом прийти до найліпшого результату. І коли бачиш це раз за разом, починаєш розуміти, що іншого шляху немає… Тобто, є, але всі вони довші й гірші за найкоротший шлях.

Дівчина обдумує почуте. Вона в серці знає, що, звісно ж, Геолог подолає перешкоди, все буде йому як з гуся вода. Для нього це – гра, до того ж цікава.

- Ти теж таке робиш? – питає, прискіпливо заглядаючи в очі дівчина. – Теж робиш страшні речі заради загального щастя? Поводишся як бандит?

Мальбе відвертається й якось навіть сумно дивиться вздовж вулички крізь лобове скло.

- Ні. Я дію по іншому. До того ж я не вірю у загальне щастя, лише у щастя кожного зокрема – це не моя думка. Це Віан написав.

- Хто?

- Французький письменник.

Мирослава дивиться на Мальбе, недовірливо зважуючи його слова.

- Але ти працюєш із Геологом?

- Так. Якщо чесно, я його права рука. Це не вихваляння і не приниження. Це констатація.

- І це ти попросив його… врятувати мене?

- Так. Я хотів сам, але мені таке з рук не зійшло б. До того ж, наші люди завжди намагаються вирішити проблеми тих, хто втрапив у біду через нашу справу і є нашими людьми.

- Наші люди, наша справа – це що?

- Ми так кажемо. Про нас і нашу справу.

- То я вже одна з вас?

- Так. – каже Мальбе і розвертається до неї знову. – Ні. Ти не одна з нас. Ти одна для мене. Одна єдина.

Мирослава дивиться в його темні очі, сповнені благання й смутку. І звісно, любові. Але вона все ще надто шокована й трохи сердита. Її студентське життя, без сумніву, закінчене. Треба просто забрати речі з гуртожитку і повертатися додому – подалі від всього цього безумства.

Вона сідає на сидінні прямо й опускає голову.

- Поїхали куди небуть? – байдуже пропонує вона.

Мальбе заводить двигуна.

* * *

Автомобіль впевнено ковтає кілометри, просуваючись до північних передмість правобережного Києва. Мирослава не питає куди вони прямують – їй все одно. Вона сидить на широкому сидінні зі світлої шкіри, зручно підібгавши ноги. Мальбе зрідка поглядає на дівчину. І вона могла б почати дратуватися – вона не маленька, щоб про неї турбувалися, зітхали й здували порошинки. Але спіймавши один з поглядів Мальбе, вона розуміє, що помилилася – він просто милується її профілем.

- Ліда хвилюватиметься. – каже нарешті Мирослава.

Мальбе хитає головою:

- Не думаю. В цілому, вона знає, що все буде добре. Анатолій з нею поруч, а він знає, що Геолог у грі.

Мирослава раптом згадує дещо і посміхається щасливо і трохи збентежено.

- Ти знаєш про Ліду й Анатолія?

- Звісно. Адже ми друзі. – Мальбе всміхається й собі. – Він примусив мене допомагати з вибором обручки. Але, зрештою, не слухав порад.

- І правильно! Дуже гарну обрав. Ніколи такої не бачила.

Мирослава, помовчавши, вирішує поділитися підозрами, що відучора не дають їй спокою:

- Мальбе. А як сталося, що Анатолій покликав Ліду заміж саме в той день, коли її виключили з комсомолу й відрахували з університету? Невже він хотів так її втішити?

- Ні, що ти. Він вирішив це зробити одразу по завершені нею третього курсу. Здав сопромат – можеш женитися. А то вже так вийшло, що всі ці комсомольці-активісти влізли. Ну, але, звісно, мабуть, це було вчасно. Щоб у неї не було часу побиватися через дурниці.

Мирослава незгодна:

- Чому це дурниці? Хіба не треба вчитися, потім працювати? Чи краще сидіти вдома, чекаючи зарплатню чоловіка?

- Вчитися, звісно, треба. Але не для того, щоб працювати. А для того, щоб ставати кращим. А потім твоя справа й доля тебе знайде. Якщо ж навчання робить тебе не кращою людиною, а кращим… товаришем і робітником – це не правильно.

Мирослава зацікавлено поглядає на Мальбе:

- Чому не правильно? Можна бути і гарним товаришем і гарною людиною. Всі так живуть. Навчаються, одружуються чи виходять заміж, працюють, отримують гроші, народжують і ставлять на ноги дітей, разом стають старі і помирають в один день. Ну, в ідеалі. – вона трохи дражнить Мальбе, витягаючи з нього провокаційні погляди на життя.

- Багато ти сьогодні бачила гарних людей серед товаришів? – задає риторичне питання Мальбе. Він сердитий на всіх тих боягузів й уродів, що мовчки споглядали за знущаннями над Мирославою.

Мирослава схиляє голову, потім киває, визнаючи правоту хлопця.

- То як же жити правильно? – питає вона вже серйозно.

- В кожного своя відповідь. – каже Мальбе й замовкає. Але дорога довга, Мирославою, схоже, знову заволоділи сумні думки, тож він продовжує:

- Захід будує капіталізм, де всі працюють, щоб невеличка кількість людей жили добре. Союз – комунізм, де всі працюють, щоб всім жилося добре. Принаймні, так в нас кажуть. На заході ти працюєш, заробляєш, береш кредити, щоб одружитися, придбати будинок, машину, влаштувати дітей в коледж і все життя разом зі своєю парою працюєш, щоб віддати борги. Десь там є твої права і гарне життя в голлівудських фільмах. Але люди все працюють, все віддають борги, поки життя не пройде. Десь там з’їздили, щось побачили, щось спробували, щось випили, десь якийсь випадковий роман – і ось вже кінець.

- Добре, що в нас не так. – з неприхованим сарказмом мовить Мирослава.

- Люди є люди. І тут і там. Життя утікає крізь пальці, якщо ти сам не знайдеш його сенс. А щоб знайти сенс, треба шукати й вчитися – не тому, чому вчать в радянських університетах. Якраз протилежному – як не йти строєм з усіма, а вийти з нього і піти своїм шляхом. Я проти загального щастя – я за щастя кожного зокрема.

- Французький письменник?

- Так. – сміється.

Автомобіль виїздить за місто і Мирославі, нарешті, стає цікаво:

- То, куди ми їдемо?

Мальбе поглядає на неї.

- Анатолій попросив мене про дещо. І ти можеш мені допомогти, якщо хочеш.

- Цікаво.

- Ми будемо готуватися святкувати заручини Анатолія та Ліди.

Ця пропозиція викликає в серці Мирослави гарячий відклик і вона підстрибує на сидінні від радості й плескає в долоні. Вранішній жах, як це не неймовірно, майже забуто.

- Що саме треба робити? – завзято питає Мирослава.

- Піднести мені склянку води інколи. – всміхається Мальбе. – Жартую, роботи вистачає – тільки встигай!

* * *

Vienna Teng. Close to Home

Піщана, майже непроїзна, доріжка веде крізь ліс і Мирослава дивується, як цей величезний квадратний автомобіль просочується крізь густі сосни. Раптом спереду зблискує блакитна осяйна смужка великої води. Справа, прямо на березі піднімається невисокий пагорб і дорога оббігає його й губиться десь між пагорбом і водою.

Автомобіль завертає і спереду виростають якісь споруди. Довга будівля без вікон, зрубана з довгих колод справа продовжується парканом з необструганих дошок, що добігає аж до пагорба. Дещо менша споруда зліва стоїть прямо на березі. Між спорудами – ворота, зроблені вручну – просто й надійно. В глибині бовваніє двоскатний, досить пологий дах будинку з величезним димарем з дикого каменю.

Мальбе зупиняє, виходить і крокує, вгрузаючи в пісок до воріт, широко розкриває обидві стулки і обертається, склавши сильні руки на грудях і дивлячись на Мирославу крізь лобове скло авто. Він ледь помітно всміхається і вона раптом гостро відчуває урочистість моменту. За хвильку він підходить, відкриває їй дверцята і простягає руку:

- Bienvenue à la maison, Mademoiselle. – каже він.

Dire Straits. Once Upon a Time in the West

Мальбе крокує попереду, ведучи Мирославу за собою за руку і вона думає, чи багатьох дівчат він вже водив цим шляхом. Але, хоч це, можливо, і глупо, щось в його погляді крізь лобове скло, в його рухах, в його напруженій спині наводить на думку, що жодна жінка не проходила цих воріт з ним за руку.

Проминувши ворота, вони опиняються на широкій ділянці пляжу. Будинок височіє метрів за п’ятдесят від води, і весь цей простір зайнятий жовто-сірим дрібним піском, що його вистелив довгими дрібними хвилями вітер з ріки. За будинком і аж за сотню метрів попереду, вдаючись у воду високим зеленим мисом, височіє той самий пагорб, що з цього боку обривається крутими схилами, проораними ярками і пророслими старим сосновим лісом. Закам’янілі медузи соснових кореневищ, підмитих дощами, мальовничими скульптурами прикрашають вкриті віковічним шаром старої хвої урвища. Тож зручно підійти до будинку можна лише через ворота, якщо не бажаєш дряпатися пагорбом чи плисти. Будинок цілком складений з довжелезних колод. Він має один поверх і мансарду під невисоким дахом. Він широкий й оперезаний піднятою на палях критою терасою. У поєднанні з невисоким, покатим дахом його ширина створює враження стійкої, стабільної міцності, і водночас очевидно немісцевий, якийсь американський вигляд, додає будинку загадкової шляхетності.

Мирослава кидає погляд на Мальбе, що, все ще тримаючи її руку, терпляче чекає, доки вона роздивиться. Цей будинок дуже схожий на Мальбе, - думає вона.

- Я звісно, знаю французьку досконало, але в тебе шкутильгає вимова. – каже Мирослава, в’їдливо посміхаючись і кидаючи бісики очима. – То що ти там сказав?

- Нічого особливого – щось типу «вітаю вдома».

- Угу… - багатозначно мугикає Мирослава, скидаючи взуття і з насолодою відчуваючи розкішний дотик зігрітого сонцем піску. – А це що там таке? – не бажаючи розвивати тему про те як розуміти це «вітаю вдома», вказує вона на якісь дерев’яні бруси, що стирчать з пляжу недалеко від води.

Мальбе пояснює й набуває хазяйновитого вигляду. Видно, як він любить працювати руками:

- О, ну це власне те, що нам належить перетворити в гарне місце для святкування заручин. Опори залиті в невеликі бетонні основи, бо я хочу залишити на потім в якості сезонної альтанки, чи, радше, павільйону від сонця. На шість опор я вже приготував горизонтальні бруси, крокви, все що треба. Буде невеличкий вальмовий дашок. Потім вкриємо тканиною і прикрасимо. Ще треба буде зібрати стіл – там майже готово, лише з’єднати докупи складові частини.

Пояснюючи він захоплено жестикулює руками, вказує де і що буде, а Мирослава дивиться все так же хитро, ховаючи від нього тепло, що зігріває її груди.

- Як багато розумних слів! – сміється вона.

- Так, вибач. Схоже, я захопився. Це все потім. А спершу треба передягтися й поїсти. Ти голодна?

Мирослава стенає плечами.

- Ходімо. Не думаю, що ти щось їла зранку. А твої спідниця й блузка явно не для пляжу!

Він веде її до будинку, сходинками вони піднімаються на терасу, він видобуває ключа з потаємного місця у горщику з ялівцем, що то тут то там розставлені на терасі, і відмикає двері. Бере її за обидві руки і, задкуючи, заводить у високий, у два поверхи, хол. Крізь високі вікна жовті потоки світла заливаються всередину, розтікаючись підлогою з простої струганої дошки. Тут все ще відчувається слабкий приємний сосновий дух. Простору забагато для досить спартанської обстановки – стіл посередині, дві софи позаду, місце для приготування їжі, що поки що не тягне на ім’я справжньої кухні, сходи на другий поверх. Десь ще далі – великий кам’яний камін, пара масивних крісел в стилі Шерлока Холмса й книжкові полиці – мабуть, найближчі до фінального вигляду. Мирослава бачила стільки книжок одразу хіба що в бібліотеці. Всюди розставлені великі свічки у скляних підсвічниках, на блюдечках, чи просто так. Є і керосинова лампа. Помітивши, що дівчина роздивляється свічки, Мальбе трохи ніяково пояснює:

- Світло до будинку ще не підведено. Тут це не легко. Але за пів року тягтимуть гілку до нового дачного кооперативу – і я підключуся. А поки в мене є бензогенератор в сарайчику, тож на кілька годин можна влаштувати ілюмінацію, послухати музику. Ну ось. Позаду там є ще дві невеликі кімнати, санвузол, душ. А нагорі ще дві мансардні спальні.

- Добре. – каже Мирослава, з усієї сили тамуючи свій захват. – А де в тебе продукти?

За годину Мальбе й Мирослава сидять на терасі, куди господар виніс невеличкий стіл й двійко плетених з лози крісел. Незважаючи на протести Мальбе, дівчина заволоділа газовою плитою і швиденько приготувала обід з того що було – йому яєчню з шинкою й смаженими помідорами, згори притрушену тертим сиром. Собі – салат з зелені й молодих огірків та яйце-пашот. Мальбе приніс пляшку білого вина, і хоча Мирослава й не звикла пити просто так, без приводу, але після пережитого сьогодні, і – головне – не розуміючи, що її чекає далі, зараз була зовсім не проти трохи захмеліти. Сидячи напроти хлопця, Мирослава трохи ніяковіла. Вона не пригадувала, щоб їй доводилося їсти на очах когось, хто був їй небайдужий. Тож вона почувається трохи скуто, але водночас відчуває, як шкірою ніби раз-по-раз мандрують приємні електричні розряди, що примушують ставати дибки прозорі волосинки на її шкірі.

Liz Cooper & The Stampede. The Night

- Слухай, в тебе тут досить затишно, але дечого не вистачає. – каже дівчина, хитро примружуючи сині очі.

- Телевізора? – припускає хлопець.

- Ой, ні! Про це я навіть не подумала.

- Чого ж тоді?

- Ну, колись тут, за логікою, опиниться якась жінка – а жінці потрібне велике дзеркало.

Мальбе дивиться на неї із теплотою і викликом. Перевдягти Миру було досить складно, з огляду на те, що в його оселі був лише його власний одяг. Зрештою, дівчина обрала червону футболку і старенький, але чистий джинсовий комбінезон з лямками й карманом на грудях. Все це було мало не вдвічі більше за розміром, ніж належало, штанини довелося закотити в три шари, а лямки були б задовгі навіть підтягнуті до найменшої довжини, тож Мирослава переплела їх винахідливим способом.

- Згоден. Буде дзеркало. Тим більше, жінка вже з’явилася.

- Де? – запитує Мирослава й здивовано озирається.

Мальбе опускає очі. Чомусь йому не дуже смішно. Тоді відпиває з бокалу й знову дивиться Мирі у вічі.

- Послухай… Зараз я мав би запитати чи ти думаєш на ніч повернутися до гуртожитку. Це поставило б тебе в незручне становище, бо до гуртожитку ти не повернешся. Ти сказала б, що переночуєш…

- У тітки. В мене тітка в Києві.

- Добре. Так би ти й сказала. Але тітка буде розпитувати що сталося, чому ти не хочеш повертатися до гуртожитку. І тобі довелося б брехати, або казати правду. Тітка зателефонувала б батькам. І вже сьогодні тобі довелося б мати із ними розмову. Тобто, до тітки теж не дуже гарний варіант.

Обличчя Мирослави стає напруженим. Вона не дуже хоче це чути, повертатися з світу, де сонце, вода, запах соснової живиці і темні очі Мальбе у світ пережитого вранці жаху та його наслідків. Але і з логічністю ходу думок хлопця важко не погодитися.

- Миро, - продовжує Мальбе, уважно й співчутливо зазираючи в обличчя дівчини. – Мені теж ніяково просити тебе, але я прошу – давай згадаємо про все це потім. І клянуся, ти марно хвилюєшся. Зрештою буде тільки так, як ти побажаєш. Ти мені потрібна і я не дам тебе ображати. Тож, прошу, залишайся в мене. Нагорі кімната з ліжком. Я влаштуюся внизу. Я ніколи не ображу тебе і не завдам тобі шкоди. А днями привезу найбільше дзеркало, яке зможу відшукати!

Мирослава закушує губку, ледь посміхається і Мальбе помічає блиск вологи в її очах. Він страшенно хоче заспокоїти її, взяти на руки й заколисати, як маленьку дитину. І не відпускати з обіймів більше ніколи. Але він не може наважитися, бо боїться наполохати біляву синьооку мрію, що сумно дивиться на нього майже впритул – лише простягни руку. Але вона все читає в його очах і, після секундного вагання, встає і підходить до нього, обхоплює його скуйовджену вітром важку голову й притискає до себе так, що він відчуває маленькі пружні груди під грубими шарами тканини комбінезону. Він обережно обіймає її стан руками, і дівчина сідає на його коліна, огортає його обличчя хмарою золотавих кучерів і цілує. І Мальбе приймає цей поцілунок, як ковток із Чаші Грааля і відчуває солонуватий присмак сліз Мири.

А коли він приходить до тями, вона задерикувато посміхається:

- Ти казав, в нас повно роботи.

* * *

Мальбе виносить з майстерні біля воріт стоси нарізаних дерев’яних брусів, дві розкладну драбину, молоток і залізну банку з гвіздками, з будинку – великий сувій грубої тканини, пофарбованої яскравими різнокольоровими полосами довільної ширини, якісь картонні коробки. Розкладає все це на березі біля встановлених опор майбутнього павільйону. Стає біля Мирослави, склавши руки на грудях, оглядає будівельний майданчик.

- Чогось не вистачає, тобі не здається? – дивиться в очі дівчини, тоді підносить вказівного пальця вгору: - А, знаю! – і біжить до будинку.

За хвилину витягає на терасу пару аудіоколонок, розтягує й з’єднує якісь дроти, прямує до комори й невдовзі там форкає й починає стиха гуркотіти генератор.

Мальбе знову притьмом, стрибаючи через сходинки залітає до будинку і невдовзі берегом розноситься енергійна пісня:

If you start me up

If you start me up, I'll never stop

If you start me up

If you start me up, I'll never stop

I've been running hot

You got me wrecking gonna blow my top

If you start me up

If you start me up, I'll never stop

Never stop, never stop, never stop

Ось хлопець знову з’являється на терасі й підносить вгору два великі пальці.

- Що це? – кричить Мирослава.

Мальбе підбігає, стягуючи майку через голову і жбурляючи на пісок.

- The Rolling Stones! До справи!

Мирослава в деякому шоці крадькома роздивляється його гарне тіло, сильні руки й плечі, широкі груди, плаский живіт, де під шкірою перекочуються м’язи. Поки хлопець розкладає драбину, надійно встановлює, вдавлюючи ніжки глибоко у пісок, починає прилаштовувати довгий брус до опор, вона стоїть осторонь, вгамовуючи швидкий рух крові, що вдарив у скроні й запалив обличчя рум’янцем. Знов опанувавши себе, дівчина починає допомагати. Поки Мальбе нагорі, подає йому чергові бруси, тримає металеву бляшанку з гвіздками. Коли альбом закінчується і музика стихає, вони саме стоять поруч, трохи притрушені тирсою й спітнілі, але щасливі і роздивляються зібраний каркас павільйону.

- Ну, це було легко. Далі надія тільки на тебе. Накриваємо й прикрашаємо. Принесу ножиці й поміняю пластинку. В мене є свіженькі Dire Straits!

Як не дивно, Мальбе був правий – дерев’яні палки виявилися квіточками. Довелося робити ескізи в блокноті, заміряти й переміряти розміри даху по десятку разів, тоді кроїти й зшивати накривку циганськими голками з грубою ниткою. Коли ж все було майже готове, виявилося, що невеликий вітерець майже унеможливлює процес розтягування тканини по риштуванням. Молоді люди боролися з неслухняним вітрилом, стрибали й бігали круг нього, намагаючись вгамувати і прилаштувати на місце, падали одне на одного в пісок і сміялися до сліз. І інколи Мальбе знову цілував Миру і тут таки дорікав, що вона його відволікає.

Музика давно скінчилася, а сонце почало хилитися до обрію, коли Мира й Мальбе, нарешті, відсапуючись, сидять у піску по-турецьки, п’ють прохолодний виноградний сік й задоволено споглядають виконану роботу. Павільйон під смугастим кольоровим дахом, що повільно вигинається хвилями в потоках бризу, виглядає просто нереально на цьому безлюдному березі.

- Гарно. – каже Мирослава.

- Так. Але буде ще гарніше. Давай сюди коробки. Зараз розвішуємо гірлянду з лампочок – це найскладніше, бо вони заплутуються. Потім – штучні квіти. Згори білі, потім рожеві, внизу червоні.

Мирослава відкриває коробки, роздивляється вміст, видобуває сплутані вервечки квітів з тканини. Придивляється до павільйону.

- Ти неправильно придумав. Червоні й більшість зеленого листя має бути нагорі, а білі і оці штуки – що воно таке? Як великі сережки з берези – гарне щось. Все це має бути внизу і ті перекладини теж ними прикрасимо.

Мальбе здивовано дивиться на Миру:

- Добре. А рожеві?

- Рожеві забудь. Вони сюди зовсім не пасують.

- Як не пасують? Що зовсім не розвішуємо?

- Ні. Забудь. Це був би жах.

- Ну, добре. А що це в тебе? - примружує очі Мальбе, придивляючись до чогось на боку Мирослави.

- Де? – дівчина намагається роздивитися те місце.

- Та отут! – вигукує Мальбе і накидається на Миру, валить на пісок і починає лоскотати її ребра.