Промінь на лезі. Камінь

Нік і Світлана покаталися лише тричі. Третій раз стався десь за тиждень. Нік під’їхав не за довго до закриття ковзанки. Було вже темно, але кригу яскраво освітлювали прожектори. Всі відвідувачі вже пішли і вони каталися вдвох. Світлані вже не доводилося, тримаючи Геолога за обидві руки їхати перед ним спиною вперед. Він швидко вчився, і тепер вона каталася поруч, тримаючи його долоню. І їй було хвилююче й приємно відчувати його дотики. Він постійно смішив її. Вона любила повеселитися, але такого з нею ще не траплялося ніколи. Два-три слова і вона знову згинається, а з очей виступають сльози від сміху. Обезсилена, вона інколи опускалася на коліна, щоб віддихатися. Ніколи вона не зустрічала такого дотепного, енергійного, розумного чоловіка, до того ж гарного. Його краса була мужньою. Його гострі вилиці, трохи запалі щоки, смаглява, видублена шкіра, ранні зморшки, прямий, якийсь грецький ніс, що майже без западинки на переніссі переходив у високе чоло, самі собою були дуже привабливі. Але головними були все ж його очі – чисті, холодні, але й усміхнені, чий погляд пронизував тебе, як удар блискавки. Світлана швидко зрозуміла, що в ньому їй подобається геть усе. Навіть запах тютюну, що завжди змішувався із запахом одеколону, на диво, був їй тепер приємний.

Нарешті, пара покидає пустий каток, дівчина забирає з своєї будочки речі, замикає всі замки й вимикає світло прожекторів. Площа поринає в притьму. Зовсім без обговорення, вони вирушають разом, тримаючись попід руки.

- Я тебе підвезу? – пропонує чоловік.

- Не варто, - відмовляється дівчина. – До метро зовсім не далеко.

- Ну, ми могли б знайти якийсь кафетерій, випити чогось теплого. – пропонує Нік.

- Може, наступного разу. Зранку на пари, а я просто валюся з ніг. – Світлана навчається на педіатра, як з’ясував Нік ще першої зустрічі.

Вони саме проходять повз авто Геолога.

- Який величезний. – оглядає машину Світлана, вперше наблизившись до неї впритул. – Що це?

- Шевроле. Американець.

- Вражає. – каже Світлана, хоча й не виглядає надто враженою. Вона так і не зрозуміла чим займається Нік, але не була дуже здивована існуванню людей з такими автомобілями. Вона з відомої медичної династії, тож батьки нерідко мали справу із заможними людьми. Тож в її голосі скоріше ввічливість, ніж захоплення.

- То може…

- Ні, ні. До побачення? Якщо схочеться ще попрактикуватися післязавтра.

Вона відступає і дивиться на Ніка з теплою посмішкою. Легкий змах рукою, і вона прямує геть.

Але невдовзі поруч із собою чує шарудіння шин авто, що тихо їде услід за нею, не відстаючи і не обганяючи ні на крок. Дівчина озирається, з напівтемного салону до неї всміхається Нік, запрошуючи помахом руки. Вона відвертається і крокує далі, ховаючи усмішку у блакитному шарфі. Але чує, як опускається автоматичне водійське віконце.

- Мила, схоже, нам все одно по дорозі.

Світлана зупиняється і розвертається, авто тут таки зупиняється теж. Руки дівчини заховані глибоко в кишені куртки, дихання перетворюється на морозні хмарки, що міняться в скупому світлі нічної вулиці. Вона оцінююче розглядає чоловіка, що невимушено поклав лікоть на низ віконця, ніби на дворі тепле літо. На другій руці, що лежить на кермі, виблискують пара перстнів зі світлого металу. Раптом він спирається підборіддям на зап'ясток і дивиться на Світлану очима вірного пса, що готовий чекати на хазяйку хоч цілу вічність.

Дівчина, ледь нахмуривши брівки, обходить все ж таки автомобіль і застрибає в салон.

- Тільки не думай що причарував мене своїми прийомчиками з індійського кіно. До дому ще далеко, а мені дуже треба в туалет!

Світлана каже це, втягнувши голову у плечі, похмуро дивлячись кудись крізь лобове скло й міцно стискаючи стегна. Нік захоплено сміється і примушує її витягнути ліву руку з кишені. Тоді з задоволенням цілує зворотну сторону долоні дівчини, ніжно стискаючи. Наступної миті мотор просинається, рикає як лев і величезний автомобіль раптом зривається в шалений політ, так що Світлана, широко розкривши очі й вуста, міцно чіпляється за сидіння обома руками.

Всього за кілька хвилин вони підлітають до сяючого велетенського готелю, крізь двері якого не часто проходили прості кияни. Нік зупиняє авто і миттю опиняється біля дверцят Світлани, щоб допомогти їй вийти з салону. Вони йдуть до велетенських різьблених дверей, крізь скло яких на вулицю виливається сніп яскравого світла й долинає тиха музика в живому виконанні. Знадвору вештається недоречний як опудало швейцар у мундирі, плечі якого запорошило снігом, що саме починався. Показуха для іноземців. Світлана трохи напружено наближається до цього опецькуватого цербера, але Нік крокує так упевнено, що ця упевненість передається і дівчині. Побачивши Ніка, швейцар запопадливо посміхається і низько вклоняється, відкриваючи двері.

- Дуже приємно! Дуже приємно! – з неприродною урочистістю, ніби актор грецької драми, декламує він. Світлана переконана, що ця вистава призначена не першому ліпшому клієнту, а Нікові персонально. Хто він такий, цей яскравий чоловік, що так легко веде її туди, куди йому заманеться?

В середині, в багато прикрашеному каменем, кришталем та килимовими доріжками холі, вони звертають вліво, де худенька жінка-гардеробниця – нічого собі! – допомагає Світлані виплутатися з шарфа й вискочити з куртки.

Поки вони прямують коридором, Світлана обережно штовхає Геолога в бік:

- Ресторан? Ти так вульгарно намагаєшся справити на дівчат враження?

- Що ти, мила. Я одразу зрозумів, що ти вища за це. Це місце було найближче, в місті цієї пори залишилося не так багато відчинених закладів. До того ж тут терпимо, хоч і скромно, без сумніву.

Інші скляні двері в зал ресторану для них відкриває розпорядник, що теж явно знає Ніка, й з щирою усмішкою перекидається із ним якимись ледь не дружніми фразами. Докоряє, що Нік зовсім про них забув. І негайно проводить пару до столика в центрі зали, миттєвим рухом прибираючи серветочну пірамідку, що сигналізує про заброньований столик і клацанням пальців підзиваючи офіціантів. На столі миттю з’являються пара меню, тонка скляна ваза з одинокою білою трояндою й запалена свічка.

Коли їх залишають, Світлана, дивиться на Ніка вже з більш ненаграним невдоволенням:

- Боже, тут такий пафос, а ти притягнув мене сюди в брудному спортивному комбінезоні! Це не смішно.

- Світлано, повір, твоя краса затьмарила б будь кого з присутніх, навіть якби ти прийшла в медичному халаті зі стетоскопом на грудях.

- Краще б вже так… - бурмоче дівчина, роззираючись. Добре, треба припудрити носик. – і йде, завдавши на плече свою не менш невідповідну обстановці, ніж одяг, велику сумку.

Вона десь пропадає досить довго, а коли повертається, Нік встає зі стільця. І не лише з ввічливості. Комбінезон Світлани кудись зник. Тепер вона у вузьких чорних штанцях і довгій білій сорочці, три верхніх ґудзики якої вона сміливо розстібнула так, що можна оцінити краєчки глянцево-молочних опуклостей її великих грудей, а вузьку талію підкреслює вигідний крій. Її зачіска магічним чином перетворилася на царствену корону піднятого догори медово-рудого волосся, а повні губи палають карміновим кольором.

Дівчина знаходить зеленими очима Ніка у переповненій залі й ледь помітно всміхається посмішкою сором’язливої Мадонни. Нікові перехоплює подих. Жага, яку він відчуває така страшна, що він має зробити над собою титанічне зусилля, щоб підкорити обличчя і м’язи своїй волі. Він майже впевнений в цю мить, що ніколи досі він так сильно не бажав жодної жінки. І хоч він вміє володіти емоціями, коли дівчина наближається, він абсолютно чітко розуміє – йому не вдалося нічого від неї сховати. Він відсуває стілець Світлани і вона граційно опускається на сидіння й бере до рук меню. Нік сідає навпроти й достає з кишені люльку й тютюн. В процесі він усвідомлює, що ці дії були цілком автоматичними, але відступати запізно, до того ж він мусить закурити, аби заспокоїти кров, що нуртує жилами, наче кавказькі ріки.

- Ти не будеш заперечувати, якщо я палитиму? – питає він, але вона лише в’їдливо всміхається, пускаючи очима бісики поверх розгорнутого меню.

Чорт забирай, вона бачить його наскрізь! Здається, цього відчуття Нік теж не мав дуже давно. Він набиває і запалює улюблену, трохи потерту, люльку й з насолодою наповнює димом легені, дійсно відчуваючи, як рівновага повертається до нього.

За кілька хвилин Світлана відкладає меню, спирається ліктем на столик і опускає підборіддя на долоню. Піднімає свої довгі вії і нарешті зустрічається лукавим поглядом із Ніком, ніби досі не помічала, що він не відводить від її обличчя очей, в глибині яких нуртує чи то вулканічна лава, чи відсвіти люльки, що горить в його зубах:

- Ти нічого не скажеш?

- Вибач, мені потрібно трохи більше часу, щоб прийти до тями.

- Я так вже тебе вразила? – шепоче дівчина.

Нік не відповідає, бо до столу саме наближається офіціант з тацею на коліщатах і починає сервірувати стіл. Він ставить тарілки зі стравами перед Світланою, піднімаючи сяючі металеві кришки й поглядаючи на рудоволосу красуню з посмішкою в очікуванні хоч найменшого схвалення старань кухара. Вона відповідає досить вимушеною посмішкою, а тоді пронизує Ніка обуреним поглядом. Коли офіціант виставляє блюда Ніка, розкладає столові пробори і з поклоном віддаляється, дівчина з непримиренністю в голосі питає:

- Ти замовив за мене? Не спитавши чого б я хотіла?

- Так, мила. Я хотів пограти в гру – чи вгадаю я твої смаки. Крім того, ці страви тут дійсно вміють готувати. Каре ягняти з гострим томатним соусом, рататуй з карамеллю. Якщо хочеш, це негайно приберуть і замінять на що забажаєш.

Дівчина довго дивиться йому в очі з викликом, вивчаюче. Тоді її пальці стискають ніж і виделку. Не відриваючи погляду від Нікових очей, вона кромсає м'ясо ножем, наколює великий соковитий шматок на виделку і повільно кладе до рота. На її губах проступають неохайні краплі червоного гострого соусу.

Нік довго невідривно дивиться як вона повільно пережовує м'ясо. В його закам’янілій руці димить забута люлька.

- Я тебе хочу… - тихо хрипить Геолог, ледь володіючи голосом.

* * *

The Rolling Stones. Can’t You Hear Me Knocking

Вони обидва відчувають непогамовний голод і пожирають їжу пожадливо, забувши про етикет і пристойності. І не відривають очей одне від одного, поки на тарілках залишаються розчавлені, пошматовані, перемазані соусами недоїдки. Біля столика виростає усміхнений офіціант з картою вин, але Нік відмовляється і від вина і від кави:

- Води і рахунок. – з зловісним гуркотом у грудях вичавлює з себе він.

Вони покидають людний ресторан, гамір голосів і звуки музики стишуються закритими дверима. Геолог крокує попереду, пришвидшуючись у пустому коридорі, стискаючи долоню дівчини, що слухняно йде за ним. Він повертає до ліфтів, але біля них звертає наліво. Знову пустельний коридор, освітлений світильниками, що дають жовте, тьмяне, якесь задушливе світло. Червона килимова доріжка, невиразні картини на стінах, ряди дверей. Вони знову звертають тепер вправо, у черговий пустий коридор, що його не можна було б відрізнити від попереднього, якби не високі вузькі вікна у лівій стіні. Бухгалтерія, Заступник директора, ще двері без написів. Нік перевіряє кожну. Зачинено, зачинено, зачинено, зачинено. Залишаються останні двері в торці коридору. Нік натискає ручку і двері прочиняються у пітьму. Чоловік без вагань крокує у темряву, затягає за собою Світлану і зачиняє двері.

Велике приміщення, скупе світло лише з нічної вулиці надворі – крізь високі стрілчасті заґратовані вікна. Кілька рядів шафок для перевдягання, низенькі лави, єдиний стіл та кілька стільців в глибині приміщення. Біля стіни – потертий та продавлений диван. Предмети обстановки не роздивитися – їх обриси ледь вимальовуються у пітьмі. Чоловік та дівчина крокують в глиб кімнати. Нік хапає один зі стільців, грубо відштовхує його геть і притискає Світлану до столу, що жалібно схлипує, але тримається міста – старий, важкий. Швидке дихання виривається з розтулених вуст дівчини, в пітьмі зблискують її смарагдові очі. Чоловік накидається на неї, як шуліка на зайченя. Але відчуває зустрічний напір, який важко стримати. Його плечі відчувають, якими несподівано сильними можуть бути її такі тендітні руки. Її рот жадібно припадає до його вуст і Геолог відчуває сороміцький гострий присмак червоного соусу. Він притискається до неї всім тілом, безжально вминає її м’який животик набухлим членом, що молить про звільнення від одягу. Його руки спрагло й безсоромно стискають тіло дівчини, ковзають ним – спина, груди, стегна, сідниці, шия, обличчя, скуйовджене волосся.

Раптом від відривається від розпашілої красуні, хапає стільця і повертається до дверей, швидким рухом підпирає його спинкою дверну ручку і надійно вбиває стілець каблуком. Повертаючись, він зриває з себе пальто, витягає сорочку з під паска. Він бачить попереду Світлану, що розстібає останній ґудзик сорочки і кидає її кудись на стіл за свою спину. У пітьмі світиться її білий бюстгальтер. Вона швидко розстібає ґудзики штанців і починає стягувати їх, забувши спочатку позбутися шнурованих чобітків. Вона плутається в штанцях, смикає шнурки взуття, ризикуючи впасти. Вона зовсім не переймається тим, як незграбно все це має виглядати збоку. Вона, ніби кішка, що вийшла на нічне полювання, спідлоба невідступно стежить за чоловіком, що, скинувши сорочку, крокує до неї, розстібаючи тонкий шкіряний пасок. Його жилавий торс схожий на вирізаний з темного дерева, кожен м’яз перекочується прямо під грубою шкірою – на тілі Геолога можна вивчати анатомію. Ось він підходить, хапає дівчину і, легко відірвавши від підлоги, усаджує на стіл. Він сам швидко позбавляє її ноги взуття, стягує маленькі шкарпетки. Вона з відчуттям шаленої невідомої насолоди відчуває, як він цілує пальці на її ногах, скрикує, коли він засмоктує в рот великий палець. Потім він легко стягує її штанці і відкидає геть. Він проводить загрублими долонями шкірою її литок, стегон, боків, безсоромно стискає великі груди, все ще сховані бюстгальтером. Вона знову притягає до себе його обличчя, його жорсткі, охайні вуса лоскочуть її шкіру, чоловік та жінка жадібно впиваються одне в одного розкритими ротами, хтивий язик Світлани, здається, хоче відшукати і забрати саму душу Ніка. Але він відштовхує її, і вона падає спиною на закиданий зім’ятим одягом стіл. Дівчина відчуває, як пальці чоловіка чіпляють резинки її трусиків і ті легко ковзають геть. Вона дивиться вниз і сама розсуває свої стрункі білі стегна. Чоловік із ревінням хапає ці стегна і заривається обличчям між ними. Дівчина видає кілька високих звуків, ніби безутішна дитина і вигинається на столі. Її розпатлане волосся вкриває обличчя. Геолог глибоко впивається у неї, ніби голодний тигр в паруючу плоть антилопи. Дівчина стогне все голосніше, вона мотає головою і міцно притискає власні груди. Якоїсь миті вона примудряється позбутися бюстгальтера і обіймає долонями великі пружні кулі, зминає й пестить їх. Так триває, мабуть, довго, бо душа Світлани майже долітає до сьомого неба, коли чоловік хапає її руку й ривком притягує дівчину до себе, хапає на руки і ставить на підлогу. Він цілує її розм’якле, ніби сонне обличчя, якусь хвилю гарчить, цілуючи її груди.

Далі все відбувається миттєво. Чоловік розвертає дівчину спиною до себе і штовхає. Вона падає долілиць на стіл, пальцями ніг все ще впираючись в підлогу. І він одним потужним рухом входить у неї. Хвиля насолоди миттєво накриває її з головою і вона б’ється на столі, як метелик, що намагається злетіти, але заплутався у павутинні.

Коли її конвульсії зупиняються, Нік завмирає, повністю увійшовши в неї і відчуваючи, як останні ледь помітні хвилі її плоті стискають його. Він чекає зовсім недовго, а тоді дівчина раптом ледь помітно рухається, і знову, і знову, з усе більшою амплітудою. І він з хрипінням, що виривається з грудей, відповідає їй сильними поштовхами, до болю стискаючи її сідниці пальцями. Коли, після довгої пристрасної схватки, він відчуває, що дівчина знову близько до вершини, він примудряється перевернути її горілиць, не виходячи і падає на її біле тіло, відчуваючи пружність грудей Світлани. Він цілує її рот, ніс, щоки, вона знову вигинається, обхопивши поперек Ніка довгими ногами. Її останній стогін вилітає з її грудей і губиться в середині тіла коханця, що невідривно цілує її.

Дівчина розкинулася на столі нерухома й безживна, але Нік безжальний. Як ляльку він піднімає обважніле тіло, так і не виходячи з нього і переносить дівчину до дивану. Він сідає, і вона важно навалюється на нього, сидячи згори і повільно видихаючи прямо у вухо Геолога. Її сплутане руде волосся накриває його обличчя ніби затишне шатро. Він ніжно притискає до грудей коханку і ледь помітно похитує, ніби колисаючи. І це похитування дарує йому незвичну, вишукану насолоду. Він хоче набагато більшого, але стримує пристрасть. Він давно пізнав, що стримана пристрасть завершується часто незрівняною насолодою.

З часом дихання Світлани змінюється, так ніби вона прокидається. Нік відчуває ледь помітний рух м’язів її спини під своїми долонями. Вона похитується все помітніше, тоді відсторонюється і дивиться на нього, впираючись руками у його плечі. Він майже не бачить її обличчя у темряві. Він бере в долоні її важкі груди і грається ними, стискає набухлі соски. Дівчина знову видає стогін і починає підніматися й опускатися на його закам’янілому члені. Вона пришвидшує рухи, безсоромно скрикуючи й луна її дзвінкого голосу гуляє просторим, скупо вмебльованим приміщенням. Вона робить кілька повільних широких рухів, високо злітаючи на ньому і сильно опускаючись знову, а тоді раптом видає серію дуже швидких і Нік шаленіє від насолоди. І знову повільні, і знову швидкі. Зі стогоном чоловік ловить груди дівчини й впивається пересохлими губами в її соковиті соски. Вона раз заразом виробляє всій трюк з несподіваною зміною швидкості руху і Геолог стає її рабом. Він повністю в її полоні. Він стогне, кусає її груди, безжально шарпає її тіло сильними руками, залишаючи синці і його стогони й хрипи благають пощади, благають нарешті завершення солодкої муки. Він раптом відчуває, як дівчина знову дрижить і корчиться, стискає його тіло стегнами. Її рухи робляться шаленими і безладними, так, ніби тіло відмовляється їй коритися. Він хапає пружні сідниці коханки і кілька разів безжально гатить своїм тараном в глибини її солодкого тіла. Вона кричить і злітає з нього, зісковзуючи з нього на підлогу, падаючи кудись вниз, продовжуючи шалено битися на вершині пристрасті. Нік не встигає втримати її і на мить лякається, але раптом відчуває міцний потиск її долонь на своєму члені, а потім його вершина пірнає в теплу, гарячу й мокру глибину. Він випадає з дійсності. Він стискається як камінь а потім вибухає як вулкан.

Hooverphonic. Eden

В двері гатять. Якісь обурені голоси. На дивані купою лежать два повністю оголені тіла. Вони не відчувають прохолоди приміщення – лише тепло одне одного. Тіла їх вкриті мікроскопічними крапельному поту. Тіло чоловіка вилискує, ніби умащене олією тіло гладіатора, переможеного в бою. Тіло дівчини видає глянцевий срібний полиск, ніби озерна вода під повним Місяцем. Її носик сплющився, впираючись у його шию. Пальці їх рук переплетені.

Гуркіт в двері стає ще наполегливішим. Світлана прокидається і стривожено підхоплюється, дивиться на Ніка, що всміхається, споглядаючи її тривогу:

- Боже! – шепоче вона, вириваючись. – Скоріше, вставай!

Але він не відпускає, притягує її до себе. Її важкі груди притискаються до його твердих, як дубова дошка:

- Чекай. Лише ще одну мить.

Вона припиняє спроби втекти и дивиться йому в очі. В двері гатять, шарпають дверну ручку.

- Я називатиму тебе Лана. – каже Нік.

- Як вам буде завгодно, мій султане. – з легкою іронією каже дівчина.

- І одного разу, коли я вирішу одружитися, ти станеш навіки моєю.

Він вивільняє з під неї свою руку і стягає з мізинця найменшу сріблясту каблучку. Тоді бере її долоню й надягає кільце на безіменний палець Світлани.

Вона роздивляється кільце, якийсь час із скептичною усмішкою в очах зазирає в його сріблясті у пітьмі очі, тоді чмокає в ніс і встає:

- Одягайся швидко, мій романтик. Думаю, міліція вже приїхала.

В коридорі обурено перемовляються й гукають худа горнична й якийсь голомозий черевань у костюмі-трійці. Коли двері відчиняються, в коридор виступають, безсоромно обійнявшись, і сяючи самовдоволеними посмішками якийсь, ніби, іноземець в багатому пальто, бурштинових у сріблястій оправі окулярах, розстібнутій на грудях сорочці і з запаленою люлькою, затисненою в зубах, і руда розпатлана хвойда у зім’ятому одязі із залишками червоної помади, розмазаними навколо хтивих вуст. Іноземець радісно всміхається і каже «Хелоу!» і далі ще щось лопоче англійською. Дівчина заливається реготом. Іноземець простягає три сотенні купюри гардеробниці і ще три товстунові. І вони підстрибом долають коридор і зникають за рогом. Товстун дивиться услід суворо, але спритно ховає гроші. Горнична дивиться ошелешено і заклякає із грошима в руках. Товстун озирається на неї, висмикує сотню з її рук і ховає в кишеню.

* * *

Вони були щасливі. Вони хотіли б проводити разом кожну хвилину, але це було неможливо.

Лана навчалася на останньому курсі медуніверситету, до того ж постійно знаходила підробіток, щоб мати хоч якусь фінансову незалежність від батьків. Вона мешкала із батьками – у величезній квартирі в старому будинку дев’ятнадцятого століття. Мала набагато старшого брата, що давно створив родину і мешкав у Харкові. Її мати була відомим терапевтом, батько – одним з найкращих хірургів. З обох боків династії лікарів не уривалися щонайменше три покоління. Тож, в дітей лікарів Ярошенків, фактично, не було вибору.

Ставши студенткою, вона швидко набула популярності завдяки своїй яскравій зовнішності й товариській, відкритій вдачі. До того ж приналежність до лікарської богеми інколи непомітно, а інколи очевидно давалася взнаки. Світлана тягнулася не до вечірок з випивкою й танцями, а до заходів, що могли чогось навчити, подарувати досвід. Разом з подругами, а інколи з якимось хлопцями вона відвідувала всілякі літературні вечори, квартирники, камерні концерти. Вона дуже любила театр і не пропускала жодної значної прем’єри. Її перший був помилкою, що, втім, не залишила глибокого шраму на її серці. Закохувалася вона часто. Але ніколи її закоханості не закінчувалися тривалими стосунками. І швидко миналися. Нік увірвався до її життя несподіваним буревієм. Потім їй здавалося, що вона встигла закохатися в нього, поки допивала перший чай, який він приніс їй того похмурого зимного дня.

Він запросто розповів їй про своє життя, свої принципи й вподобання все як на сповіді. І вона була впевнена, що ніколи і ні з ким він цього не робив. І вона теж нічого не приховувала від нього. І теж він був першим, хто легко міг дізнатися про все її життя без приховування чи прикрашання. А найголовніше – вони обидва відчували, що інакше просто неможливо. Вони не могли брехати одне одному. Так вже повелося із самого першого погляду в очі одне одному крізь віконечко тієї будочки на новорічній ковзанці.

Світлана інколи дивувалася сама собі – вона зовсім не намагалася планувати їх з Ніком майбутнє. Не чекала, що ось в один з днів він покличе заміж. Ті жартівливі заручини в обдертій роздягальні готелю для них обох були клятвою, що не потребувала додаткових підтверджень і перевірок. Дні із ним перетворили життя на яскравий калейдоскоп. Він завжди приїздив, коли всі її денні справи були завершені і вони вирушали в театр, чи в кіно, чи на якийсь цікавий захід з творчими людьми, чи в дивовижний дискобар, що був дітищем Геолога, перебував на стадії розбудови і де збиралися найцікавіші люди й друзі Ніка. А інколи – просто до нього додому, бо не могли стримати спраглого бажання насолодитися тілами одне одного. В ліжку він був її вчителем і вона із захватом приставала на його пропозиції, всотувала нові способи збільшити взаємну насолоду, як суха земля вологу.

Коли Нік розповідав Лані про свої справи, плани, він не думав, що вона відсахнеться від нього, але все ж таки був здивований тим, як природно, з якою довірою вона сприйняла все почуте. Він був дуже зворушений. Намагався це приховати, але ж вона з самого початку бачила його наскрізь. А він, який навпаки, досі бачив наскрізь інших людей, у ній бачив лише нескінченну, звабливу загадку.

Батьки одразу побачили зміну у Світлані. Таке велике щастя вона не могла б приховати, та й не бачила в тому потреби. Вона одразу розповіла про свого коханого мамі. А наприкінці зими Нік сам попросив познайомити його з батьками.

Вечір знайомства пройшов добре, хоч і не без небезпечних моментів. Мамі Нік одразу сподобався – можливо тому, що вона довіряла донці. А може й тому, що непідробний шик, порода, якою віяло від цього чоловіка, не могли подіяти інакше. А ось батько добре знав старшого Заярського, і сприйняв цього викоханого красеня з родини партапаратника високого польоту з недовірою. Він бажав доньці іншого. Не мажора, що зріс на зв’язках і блаті батьків, а справжнього чоловіка. І хоча Нік весь вечір зовсім не справляв враження балуваної дитини могутніх батьків, розмова за вечерею в них не клеїлася. На щастя і Нік, і батько обидва курили люльки і покинувши стіл, вийшли на терасу покурити. Їх не було довго. А коли вони, нарешті, повернулися, Світлана зазирнула в батькові очі й зітхнула з полегшенням. Вона так і не довідалася про що Нік розповідав її батькові, але важливо, що кандидатуру її нареченого було схвалено. Батько задоволено посміхався і дружньо тис Нікові руки чи плескав по плечах. Ось тільки дивний сум ховався десь на самому денці його очей.

За кілька днів він сказав Світлані наступне:

- Доню. Знай, тобі буде з ним важко. Але без нього – бачу, буде неможливо.

* * *

У квітні сімдесят дев’ятого Нік отримав погану звістку – зник його добрий приятель і людина, яку він дуже поважав. Композитор і співак Володимир Івасюк. Декілька днів Нік щось доручав своїм людям, кудись телефонував, мовчки чекав у похмурому забутті. За кілька днів Лана, самостійно приїхавши до нього додому, застала його у шаленстві. Кімнатами були розкидані потрощені меблі, підлогу вкривали гострі скляні скалки. Лана не могла добитися від Ніка що саме сталося. Він вибіг на терасу й почав на весь голос кричати від безсилої люті. Вперше вона почула, як він лається. Потім зайшов, вибачився, зібрав у сумку обмаль речей і сказав, що поїде на деякий час.

Повернувся він вже в кінці травня. Він якось ще подорослішав за цей час. Можливо, схуднув. Лана знала, що Івасюка знайшли повішеним, казали, що він вкоротив собі віку, шепотілися, що його вбили якісь бандерівці не зовсім зрозуміло за що. Що хоронити його у Львові прийшло і приїхало дуже багато людей. Після повернення коханого Лана точно знала хто це зробив і як. І безсила, але руйнівна лють з тих пір назавжди оселилася в душі Ніка.

Вона намагалася вилікувати біль і гнів Геолога турботою й любов’ю. Вона переїхала жити до нього додому. З часом, здавалося, все стало майже так, як було раніше.

* * *

У грудні 1979 року почалася війна в Афганістані. Лана не цікавилася політикою, тож для неї спочатку це було чимось далеким, просто новини в газетах та телевізорі. А ось гостра реакція Ніка на цю подію була для неї несподіванкою. Він був похмурий і лютий, коли мова заходила про це. З якихось уривків фраз дівчина зрозуміла, що в нього сталася дуже погана розмова із його батьком. Схоже, вже й без того майже зруйновані зв’язки із цим вельможним чоловіком, того дня добігли кінця остаточно. В Ніка з’явилося багато таємничих справ, він міг приділяти Лані все менше свого часу. А коли вони були разом, він інколи заводив довгі, пристрасні монологи про гнилість системи, владу старих пердунів, що вижили з розуму, самовбивчі процеси, що знищать зрештою країну. Обурювався, що простим людям у цій країні не дають просто жити, поважати себе, кохати, будувати й ростити дітей.

Потім він вибачався й намагався поводитися як раніше, але перші безхмарні місяці їхнього щастя, здається, назавжди проминули. Лана зрозуміла, що Нік разом з найкращим другом Мальбе, «відмазує» від виконання інтернаціонального обов’язку всіх, до кого може дотягнутися, задіяючи для цього всі зв’язки й витрачаючи немалі власні кошти. Якось вона набралася сміливості й запитала для чого він це робить, чи не суперечить це поведінці справжнього чоловіка. Вона не хотіла докоряти, просто намагалася краще зрозуміти логіку дій Ніка. І того вечора вони вперше посварилися. Або, скоріше, він розгнівався й образився на неї.

Кілька наступних днів були пеклом. Нік зник. Лана повернулася до батьків. Він не приїздив і не телефонував. Тільки зараз Лана зрозуміла до якої міри він їй потрібен, як мало вона вартує без нього. Вона плакала на своєму ліжку, загорнута у ковдри, не бажаючи навіть передягтися. Мати покинула спроби втішити доньку і лише намагалася примусити щось з’їсти. Але Лана не могла їсти, вже не могла плакати, а замість сну впадала інколи у важкий, липкий транс, що не давав відпочинку змученому тілу. Але зрештою він приїхав по неї. Він забрав її з дому прямо так – в брудному, зім’ятому одязі, привіз до себе додому і на руках відніс до ванної кімнати. Роздягнув як ляльку – тільки тепер дівчина відчула як жахливо від неї тхне. І викупав у ванні. Будинок Ніка був увесь заставлений велетенськими букетами квітів. Розкішна вечеря була вже готова. Він сказав, що був дурним козлом. Він вибачався. Він не знав, чи намагатися пояснити Лані свою позицію, чи просто намагатися зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

- Ти боїшся, що я не зрозумію? – спитала Лана.

- Ні. Я боюся, що клятий великий світ влізе у наш маленький і зруйнує його.

- Хіба ти не любиш мене?

- Люблю! Люблю! – майже з відчаєм вигукує чоловік.

- Я теж люблю тебе, Нік. Розкажи мені усе.

Вони сиділи поруч на дивані. Вона – у білосніжному банному халаті. В будинку Ніка вже давно з’явилося безліч речей для Лани. Він встав і почав походжати по кімнаті, тоді відійшов до вікна, відкрив його, впустивши вологе холодне повітря. Забив і закурив люльку.

- Ця війна огидна, Лана. Це не справедлива війна, це вторгнення – таке саме, яке здійснили німці у сорок першому. Вони брешуть нам про все, що стосується цієї війни. Страшно брешуть. Про те, що війна потрібна, про те що тамтешні мешканці вітають наші війська, про те скільки наших хлопців безглуздо гине, або перетворюється на калік, або – на кровожерливих звірів, що не зупиняються перед вбивством жінок і дітей, а потім такими повертаються додому. Але важливо не це, навіть не те, що Союз гниє й помирає. Важлива саме відсутність волі в більшості людей. Вони розбещені, обдурені, вони втрачають розуміння де добро, де зло. Вони байдужі до смертей інших людей. Вони просто сподіваються, що особисто їх та їхні родини це не зачепить. А коли таки зачіпає – покірно схиляють голови й ховають свій біль в глибині серця. Це жахливо, Лана. Це жахливо. І таке відбувається не вперше і, мабуть, не востаннє.

Він замовкає, впавши у задумливість і споглядаючи зимові дерева за вікном. Лана мовчить. Не час задавати питання.

- Людина має волю. Воля дозволяє людині творити щось нове, чого не було в світі досі. Цим ми відрізняємося від тварин. Коли людину позбавляють волі, свободи прийняття рішень, коли її змушують без спротиву віддавати навіть найдорожче – своє життя, життя дітей, право будувати своє життя на свій розсуд – це найгірше, що може статися. Це повертає людину до стану тварини, якою керує лише найсильніший з інстинктів – страх. В майбутньому люди мають побудувати суспільство, де людська воля – найцінніше, що є. Цінніше за життя, бо без волі немає і людини. Я не хочу, щоб мої нащадки жили у мурашнику, де воля окремої людини нічого не варта, лише воля королів мурашника. І не лише тому, що це погане життя для простої людини. Знаєш чому?

- Чому?

- Бо мурашник живе доти, доки не прийде людина з відром окропу. Мурашник нічого не може протиставити швидким змінам середовища. Він максимально консервативний. А мільярди вільних, творчих людей, об’єднавши зусилля, проявивши винахідливість, вирішать будь яку проблему. Виправлять будь яку халепу. Збережуть Землю, заселять планети й інші зірки, зрозуміють Всесвіт і, якщо треба, створять нові.

Він замовкає і, вибивши люльку, далі дивиться у вікно, ніби боїться обернутися.

- От бачиш, - каже якимось сонним голосом Лана. – я все зрозуміла. Більше не кидай мене. Ніколи.

Нік обертається. Лана розв’язує пояс халата і вивільняє оголене тіло з полону тканини.

- Ходи до мене. Я дуже скучила.

* * *