Промінь на лезі. Камінь

Cowgirl In The Sand (live acoustic). Neil Young

Глибокої ночі Нік швидко збігає широкими сходами й штовхає скляні двері приймального відділення лікарні. В пустому широкому холі з парою довгих оббитих дерматином лав, пустою будкою чергового, ліжком-каталкою попід стіною й великою пальмою у діжці, він одразу бачить Миру. Та розмовляє телефоном, укріпленим посеред дальньої стіни. Її ліву руку знерухомлено синьою пов’язкою через плече, на ній чисті світлі штанці й недоречно яскрава футболка з пальмами, небом і датою 1960 на грудях. Озираючись на звук відкритих дверей, вона швидко прощається і вішає слухавку, робить кілька несміливих кроків назустріч. Нік крокує до неї холом і придивляється до обличчя дівчини. Вираз стривоженості на очах міняється. Його губи перетворюються на сувору тонку лінію, кутки рота гірко заломлюються донизу. Кулаки несвідомо стискаються до білого хрусту.

- Доброї ночі, Ніку. Вибачте за це все. Я саме дзвонила Валі й Івану, розповіла що вже все добре. Лікарі вправили хрящ на місце, ніс буде як новенький за тиждень-другий…

Він зупиняється за кілька кроків від дівчини. Вона відмила всю кров і бруд і навела лад із зачіскою. Але її обличчя перетворилося майже на суцільний синець. Він розпливається під очі від припухлого, непізнаваного носа, заливає всю ліву щоку. На переніссі – маленький клаптик пластиру.

Він зупиняється, але вона сама долає останні кроки відстані, що розділяє їх, і обіймає чоловіка здоровою рукою. Він завмирає, але тут таки відчуває, як її струнке тіло починає здригатися від безгучних ридань. Тоді він обережно кладе долоні на її спину і відчуває її тепло й біль під тоненькою тканиною. Поки вона не бачить, його рот стискається й вигинається ще більше, обличчя спотворює спазм болю й гніву. Повіки міцно стискаються. Але коли вона відсторонюється і, з вибаченням, втирає очі, він знову майже спокійний.

- Маєте з собою якісь речі? – питає Нік. – Ходімо, заберемо їх. Я хвильку перебалакаю з лікарем і поїдемо.

* * *

На вулиці темно, прохолодно й вогко. Блищать відбитим світлом ліхтарів калюжі. Поки Нік їхав сюди, відшуміла щедра злива. На півдорозі до машини Нік бере Миру під лікоть і зупиняє. Дивиться в обличчя й питає спокійно:

- Миро. Хто це зробив? Колишній хлопець? Батько? Брат? Мати?

- Ніхто. – відвертається вона.

- Миро. Я все одно дізнаюся. Ковельська міліція зранку встане на вуха. Я про все довідаюся вже завтра. Ви ж знаєте.

- Ніку. Не треба. Не робіть йому нічого.

- Йому? Добре. Батько? – він суворо зазирає в її обличчя. З її вій знову зриваються сльози. Вона низько опускає голову і ледь помітно, згоряючи від сорому, киває.

Він достає люльку, швидко напихає тютюном і запалює. Пахкаючи димом, починає походжати туди й сюди за кілька кроків від дівчини, що, так само зібгана, завмерла на тротуарі. Його кроки все швидші, все більш рвучкі. Вільна рука вперта в бік, відкидаючи назад полу двобортного піджака. Мира боязко позирає на чоловіка, що намагається втримати нищівну лють, яка полум’яними струменями нуртує в його жилах. Раптом помітивши її погляд він бере себе в руки й зупиняється, привалившись спиною до автомобіля.

- Ви ні в чому не винні, Миро. – каже він по хвилині мовчанки. – Це він. Тільки він.

- Я знаю. – відповідає вона, гордовито розпрямляючись і дивлячись на чоловіка прямо.

- Добре. Їдьмо. – каже він і вибиває люльку. – Ви ледве тримаєтесь на ногах. Може, приляжете на задньому сидінні й подрімаєте? Дорога довга.

- Ні, дякую. Я все одно не засну.

Він прочиняє передні пасажирські дверцята й допомагає дівчині влаштуватися.

Вони рушають. Коли авто нарешті покидає місто, Мира, що розслаблено влаштувалася на широкому сидінні, дивиться на Ніка.

- Де ваші незмінні окуляри, Ніку?

Він стримано посміхається:

- Треба знати, що це не просто окуляри. Це мій амулет від злого ока. Їх заговорив один багамський шаман-креол. Гадаю, з вами мені не треба боятися навроків.

- Не розумію, коли ви жартуєте, а коли кажете правду.

- Навіть мої жарти правдиві.

The Swell Season. Low Rising

Вони знову довго мовчать. Ніку здається, що дівчина поринає в сон, але вона знову подає голос:

- Ніку, я дуже прошу вас. Не робіть йому нічого. Пообіцяйте мені.

- Розкажіть мені про вашу родину.

- Я не хочу. – глухо каже вона. – Здається, з ними покінчено. Я більше не маю до них стосунку. – її голос знову починає болісно дрижати. - Тільки Славка дуже шкода.

- Це молодший брат?

- Так.

- Скільки йому?

- Скоро тринадцять. Він сонечко. Він такий хороший. – вона тихо плаче, ковтаючи сльози. – Його танк розбився...

- Який танк?

- Іграшка. Я подарувала йому. Він так радів. А батько розбив.

- Я все ще маю пообіцяти вам, що залишу все це як воно є? – питає спокійно Нік.

- Так. – шепоче дівчина.

- Добре. Я обіцяю.

- Я вам не вірю.

- Що ж, можливо, це справедливо.

- Ніку! Пообіцяйте по-справжньому, благаю.

Чоловік мовчить хвилину, дві. Здається, він глибоко замислився. Або згадує щось. Тим часом Нік згадує Олю… Його рот жорстко й болісно стискається.

- Обіцяю, він залишиться живий і неушкоджений. Але не зможе більше зашкодити вашій матері й брату.

Мира дивиться на Ніка довгим поглядом:

- Я нічого не казала вам про матір.

- Це очевидно.

Вона замислюється, тоді тихо каже:

- Добре. Дякую вам, Ніку. – вона робить паузу, а тоді питає: - Про що ви щойно думали, Ніку?

Він хоче дати відкоша дівчині, бо ніколи й ніхто крім Лани не міг ще розраховувати на чесну відповідь на таке питання. Але раптом відчуває пекучий біль у серці і, не відводячи погляду від нічної траси, несподівано для себе каже:

- Я думав про те, що не маю права приборкувати звірів, бо сам перетворився на звіра. Думав про те, як легко переступити межу і почати робити страшні речі з людьми, які цього не заслуговують, коли звик робити це з тими, хто це заслужив.

Ludovico Einaudi. Time Lapse

- Але хто має право відділяти одних від інших? – питає дівчина.

Її обличчя потопає у темряві, лише світлі ліхтарики очей сяють, дивлячись в саму Нікову душу. Чоловік повільно повертає голову до дівчини і швидко, майже у страху, відводить очі.

- Хтось має взяти на себе цю відповідальність.

- Ви?

- Хтось має забруднити руки, щоб цього не довелося робити іншим. Хтось має зупиняти хижаків, щоб врятувати невинних! – переконано каже Нік, але ця переконаність не переконує навіть його самого. Його руки міцно стискають кермо.

- І ви вирішили, що цей хтось – це саме ви. – без запитальної інтонації питає дівчина. – Ви вирішили, що витримаєте? Впустите в себе зло, щоб боронити невинних від зла за його ж допомогою, і зможете залишитися чистим? Зможете приборкати чудовисько, коли навколо вже не залишиться ворогів, на яких можна спрямувати його лють?

- Ви про мене нічого не знаєте! – з раптовим жахом у голосі каже чоловік.

- Так, але ви знаєте про себе все.

Нік віжко дихає. Він боїться поглянути на свою нічну попутницю. Його брови трагічно заломлюються. Він міг би припинити цю розмову, але не має на це сил. Не має права уникати відповіді на запитання, які так довго боявся поставити сам собі.

- Я… не зміг приборкати це чудовисько. Ви праві. Я… вбивав. Я нищив ворогів і вважав, що маю на це право, що змушений це робити. Але я дійсно був змушений! Хтось мав це зробити! Я мав врятувати тих, хто мені дорогий. Мав позбавити світ він цих монстрів в людській подобі. Але…

Мира мовчки чекає.

- Але звір в мені з часом вимагав все більше крові, страждань, все страшнішої кари й помсти. Я… Чому я маю все це говорити? – раптом кричить Нік і гнівно вдаряє долонями по керму.

- Тому що вам це потрібно. Не зупиняйтеся. Звір хоче, щоб ви мовчали.

Чоловік знову наважується подивитися на дівчину. Він німіє від страху.

- І згодом ви спричинили страждання іншим. Тим, хто не заслуговував на це.

Нік відвертається й мовчить. Він мовчить дуже довго, поринувши у спогади. Але зрештою каже зміненим, глухим голосом:

- Ще гірше. Я спричинив муки тим, хто любив мене. І тим, кого любив я сам. І, схоже, залишився на самоті. Із своїм звіром. І зрештою, він поглине мене.

- Добре, що ви це розумієте, Ніку. Ви збираєтеся чекати поки це станеться?

- Що я маю робити? – зло викрикує чоловік. – Я мав підібгати хвоста й тікати від Плахи й інших? Чи може тримати ручки чистими й примусити, наприклад, Мальбе перетворитися на потвору?

- Ні, Ніку. Тут ви робили роботу воїна… - вона на мить зупиняється у ваганні. – Лицаря. Деякі люди народжені для цього, а інші – ні. Здається, ви – воїн. Але не вчинки воїна, що боронить свою волю й життя рідних людей, непокоять вас. Зовсім ні. Не викручуйтеся, Ніку. Не захищайте свого звіра! Він в середині вас! Він хоче запанувати над вами! Він хоче зробити вас своїм знаряддям! Ви самі станете хижаком – до того ж страшним хижаком! Чи знайдеться в світі той, кому стане сили вас зупинити? – дівчина майже кричить.

Чоловік раптом розвертається до неї, машину хитає на всій швидкості. В його очах палає лють. І він кричить:

- Я і є цей звір!!! Зрозуміла, ти?! Я нищів людей і мені це подобалося! Я робив боляче Лані, Олі! Я і тобі зроблю дуже боляче, зрозуміла? Я це зрозумів, як тільки тебе побачив того вечора!!!

Дівчина не втискається в сидіння, не відсторонюється від чоловіка. Навпаки, вона випростовується й гордо піднімає голову. Її хвилясте волосся спадає назад і в тьмяному світлі приладів машини, Нік бачить її страшно побите, подряпане, змучене обличчя. Її очі, повні болю і ясні лискучі доріжки сліз, що стікають до її вуст.

- Я не вірю вам, Ніку. – каже вона лагідно й твердо.

Нік піднімає долоню до обличчя і проводить по щоці. Здивовано дивиться на свою руку, що блищить вологою. З його грудей піднімається болісний стогін, а потім його починають струшувати ридання. Сльози, може перші з далеких часів дитинства, потоками линуть з його очей.

Pink Floyd. The Great Gig In The Sky

- Що ти зі мною зробила? Що я з собою зробив? – стогне чоловік.

- Ніку. – спокійно, із співчуттям у голосі каже дівчина. – Нам краще десь зупинитися.

- Так. – погоджується він, силкуючись приборкати свої емоції.

Швидкими рухами то однією, то іншою рукою Нік прибирає сльози з обличчя й з важкими віддихами крутить головою. Він звертає з траси – у проріху лісополоси біжить ледь помітна польова дорога.

Над пустим зеленим полем, що пласкою рівниною тікає до далекого темного обрію стоять високі й ясні зорі. Міцно впершись ногами у небесну твердь, стоїть Оріон. Небесним мостом застигла дорога Чумацького шляху. Сяє вічний Сиріус. Як і мільйони років тому, вони вивищуються над дріб’язковими проблемами й стражданнями скороминучих живих істот, що давно вже забули піднімати очі до нічного неба.

Машина швидко вилітає в поле й зупиняється. Водійські дверцята різко відчиняються й темна, згорблена постать чоловіка відбігає геть, бредучи океаном мокрої трави. Він біжить і біжить все далі й далі, і зорі чують його гучне ридання. Зупинившись посеред високих трав, він зводить руки до неба й кричить, але спазми в горлі обривають його крик. Він пробує закричати знову й знову, тоді опускає руки й просто плаче, піднісши до неба мокре обличчя.

Коли ридання стихають, він повільно витягує з кишені люльку, аби як напихає тютюном. Достає сірники. Раз за разом чиркає, але легкий вітер задуває полум’я, коробка намокає від його мокрих від сліз долонь і сірники більше не спалахують.

Нік закидає коробочку кудись у траву. Тоді безсило падає на коліна, кидає услід за сірниками люльку й закриває обличчя руками.

Мира повільно йде до нього мокрою травою, притримуючи забиту руку здоровою. Вона знаходить Ніка серед витовченої трави, зібганого й розбитого. Його плечі все ще здригаються від сліз.

Коли вона зупиняється поруч, він опускає руки і піднімає до неї розгублений погляд своїх кришталевих очей. Вона повільно сідає верхи на його стегна, стискуючи їх своїми, обіймає рукою за шию й цілує.

Його вуста розслаблені. Вона цілує, але відчуває лише м’яку, позбавлену волі поступливість та смак гірких чоловічих сліз. Він не закриває очей, дивиться із побожним страхом у заціпенінні. Зрештою, його зіниці рухаються її близьким обличчям все швидше, всотуючи всі її риси, охоплюючи поглядом і навічно запам’ятовуючі окремі волосинки її прозорих брів, маленькі зморшки на закритих повіках, кожну подробицю її вій. Він дивується, що бачить все це лише у світлі зірок. Невже вони дають стільки світла? Її синці й пластир на переніссі не роблять дівчину в його очах менш прекрасною. Скоріше, навпаки – більш живою, справжньою, не такою умовною, якою він міг собі уявляти її раніше. Він закриває очі і припиняє опиратися. Його губи обережно відповідають на її ніжні поцілунки.

Але за мить він різко відсторонюється, мотає головою, уникаючи її пестощів. Її палкі вуста переслідують його, він набирає повітря, щоб зупинити її словами, але не встигає проронити ні звуку – вона міцно затискає його рот всією долонею і забороняюче хитає головою. Вона така впевнена, в неї стільки влади, що він не сміє говорити.

Відірвавши руку від його вуст вона встає й скидає перев’язь, що фіксує її ушкоджену руку.

- Що ти робиш? – злякано шепоче Нік.

- Це просто забій. Я не зламаюся. Мовчи.

І він мовчить. Вона роздягається. Залишившись голою, завмирає, щоб він побачив її. Від неї віє тим, що є протилежністю соромові. Але це не безсоромність.

Коли вона підходить і опускається до нього, Нік відводить очі. Він не може дивитися на її красу, ніби боїться осліпнути. Він дивиться вдалину й помічає далеко в полі рух. Поки дівчина розстібає його одяг, він вдивляється в далеку темряву. Вдивляється, поки очі не починають пекти.

Вони йдуть до них, поки дівчина їх не бачить. Шість високих, видовжених чорних тіней. Геолог різко набирає повні легені повітря. Його очі широко розкриваються від крижаного жаху. За кілька митей вони вже майже поруч. Їх височенні нелюдські фігури затуляють зірки. Там, де вони колишуться, крокуючи, зірки згасають і залишається лише абсолютна пітьма. У вишині кожну з фігур вінчає велике, жахаюче й прекрасне око, що сяє місячним світлом. І гострі вовчі вуха, що тріпочуть у передчутті й збуджені. Він намагається закричати, але не може, як і в усіх тих кошмарах, що кожної ночі приходили до нього. Але якщо раніше жертвою почвар був лише він сам, то зараз вони нечутно наближаються до дівчини, що їх не бачить.

Нік хапає плечі дівчини й з хрипом вбирає ще повітря, кидаючи всю волю на те, щоб повернути собі голос. І тої ж миті вона з жарким видихом опускається на нього. І спалахує.

Пекельний жар б’є в Нікове обличчя, обпікає голі груди, проникає крізь його тіло. Світло, що засліплює навіть через міцно заплющені повіки, просвічує його тіло наскрізь, ніби тонкі крила метелика, випікаючи з нього весь бруд і біль. І в цьому горнилі чоловік забуває себе і, притиснутий до гарячої землі шаленим буревієм вогню, зазнає такої насолоди, якої не міг уявити ніколи. Його руки обхоплюють тіло, що рухається на ньому і хапаються за нього, бо весь всесвіт зник і більше вхопитися ні за що. Він має побачити, навіть якщо це буде останнє, що побачать його випалені очі. Він цілу вічність згадує як працює механізм, що так легко відчиняв і зачиняв його повіки, зараз схожі на мегалітичні кам’яні брами. А коли йому це вдається, він бачить, як чорні фігури, пошматовані полум’яним валом відлітають геть міріадами жарин і безформних палаючих клаптів, згасаючи десь між зірок. А тоді він переводить погляд на золоту істоту, що зійшла до нього і його свідомість розчиняється остаточно.

* * *

З старих вузлуватих пальців діда Доромбея випадає глиняний полумисок і з гуркотом розбивається на череп’я. Глибокі зморшки повільно розгладжуються на його обличчі. Він прислухається до тиші нічного лісу, що оточує його хату. Слухає уважно й довго, тоді його зігнута роками спина розправляється, сиві вуса настовбурчуються, розгортаються колись сильні плечі. Він всміхається й стає на коліна перед тьмяним образом у кутку. Хреститься й славить Господа.

- Голова моя Тобі, всеблагий Владико за милість твою. Слава Тобі. Вже скоро побачимось, братчики милі. Сталося!

* * *

Коли Нік виринає з небуття й рвучко піднімає голову на задньому сидінні, салон авто заливають тонкі горизонтальні промені Сонця, що сходить. Він несвідомо озирається, намагаючись згадати де він, що сталося. На передньому пасажирському сидінні хтось є. Крізь відчинене вікно легкий вітерець заносить радісні пташині співи й колише золоті локони Мири. Нік дивиться на ці локони, завмерши у незручній позі, хмурячи брови у намаганні згадати. Тоді тихо сідає, обережно прочиняє дверцята і крадькома виходить з авто. Оглядає зелене поле. Сягає рукою в кишеню, але люльки там немає. Пригадує й виймає руку з кишені. Тоді обертається і зачудовано дивиться в бік авто, де спить, затишно згорнувшись калачиком, маленька тендітна дівчина з синцями на обличчі, що вже почали жовтіти по краях.

Дивлячись на неї, він відчуває щемку ніжність.

Крадькома він підходить до її дверцят і безгучно відчиняє їх. Знімає піджак і обережно вкриває дівчину. Він стає на коліна, щоб краще бачити її. І чомусь стоїть на колінах, склавши руки на серці, довго-довго, доки не помічає перший рух на її дитячому обличчі. Тоді підводиться й відходить, спершись на капот і дивлячись на сонце, що встає над далеким лісом. Чує як вона зітхає прокидаючись, вовтузиться, зрештою ступає на дорогу, закутується в Ніків піджак, спирається на капот поруч із ним і теж дивиться на сонце. Він боїться поглянути на неї.

- Привіт. – каже вона.

- Привіт. – каже він.