Промінь на лезі. Камінь

Настає понеділок і все решта крім курсових вилітає в дівчат з голівок. Ліда теж захищається сьогодні. Сніданок не лізе, тож Мирослава йде майже голодна. Під аудиторією – натовп студентів. Деякі гарячково перечитують конспекти, деякі демонстративно нудьгують, дивлячись у вікна – «перед смертю не надихаєшся». Раз по раз хтось виходить, і задоволено повідомляє стражденним: «четвірка – нормально». Або: «п’ятірка – а ви як думали!». Або: «тройбан. Ну й чорт із ним, не корову програв! Погнали, хлопці, по пиву!».

Зрештою, Мирослава холодними руками розвішує на стенді свої матеріали. Комісію очолює грузний декан факультету – завжди з криво підстриженим сивим їжачком на голові і з якоюсь дивною блукаючою усмішкою на товстих губиськах. Комісія дивиться в папери на столі, знуджена й сувора. Декан дивиться на Мирославу зі своєю усмішкою, що сьогодні бридкіша, ніж зазвичай.

Мирослава доповідає майже ідеально. Настає час запитань. І декан починає присікуватися до дрібниць, питати щось, що не стосується теми і, навіть коли Мирослава відповідає вірно, скептично хитати головою і відпускати якісь безглузді зауваження. Валить – розуміє Мирослава.

- Ну що ж, - каже нарешті декан. – Якщо в комісії більше немає запитань, залишайте залікову книжку. Оцінку довідаєтеся в деканаті після захисту.

Мирослава залишає залікову і на ватних ногах, у забутті крокує до дверей. Здається, аудиторія велетенська, як пустеля Сахара і перехід через неї ніяк не закінчується.

* * *

В коридорі біля деканату пусто й темно – жодна лампочка не світиться, єдине вікно – далеко в кінці коридору. Мирослава приречено чекає, згадуючи глузливу посмішку декана, перебираючи в голові чим могла заслужити таке недобре ставлення до себе.

Чекати доводиться майже три години. Дівчина то стоїть, то безцільно крокує коридором. Зрештою, змучена, сидить навпочіпки біля стіни. В неї зовсім захололи ноги, колінки й вологі долоні. Хоча знадвору спека, в цьому темному коридорі, здається, нерухомо застигло повітря минулої осені. Коли на сходах чуються голоси і в коридор завертають Два широких силуети, Мирослава вже на стадії, коли готова почути що завгодно – хай навіть смертний вирок, аби це все закінчилося якнайшвидше і вона змогла вирватися звідси у теплий і сонячний простір поза корпусом інституту.

Декан, високий пузатий чоловік, широкими кроками прямує до дверей деканату, за ним підтюпцем поспішає із запопадливою усмішкою комсорг, якого всі звуть поза очі Альоша. Вони проходять повз Мирославу, ніби вона пусте місце. Вже в дверях декан розвертається, від чого Альоша мало не наштовхується на нього ззаду.

- А, Лисица, кажется? Проходите.

Мирослава приречено вирушає на винесення вироку.

- Ждите здесь, - каже декан, зайшовши до світлого приміщення приймальні. – Лариса Анатольевна, пожалуйста, два кофе. – Секретарка деканату відкладає якийсь роман з серії «Классики и современники» і виходить в двері наліво. Декан з комсоргом зникають за подвійними дверима кабінету направо. Мирослава залишається одна, присівши на краєчок стільця і підставляючи змерзлі долоні й коліна сонячним променям, що линуть з високого вікна. В повітрі блукає запах алкогольних випарів – Мирослава згадує декана і розуміє, що він вже добряче напідпитку.

За кілька хвилин секретарка відносить дві філіжанки кави в кабінет, а вийшовши, притримує двері й неживим голосом каже: «Заходьте».

Декан за широким, але дешевим столом, огидно чмокаючи губиськами, саме втягує в себе гарячу каву. І невдоволено морщиться. Альоша – сидить за приставним столиком і зустрічає Мирославу лютим і презирливим поглядом. Альоша має неатлетичну статуру, м’ясисті мочки на вухах, товсті щоки, маленькі свинячі очі й мікроскопічного кирпатого носика. Чимось він схожий на казаха чи китайця – таке пласке й кругле в нього лице.

- Когда она научится варить пристойный кофе? – зрадливо м’яким голосом каже декан. Голос в нього завжди м’який, тихий, високий. Ніби він ніколи не може підвищити його, чогось вимагати, кричати. Ніби сварки – це те, чого йому аж ніяк не потрібно. – Это просто отвратительно! – Додає він, але продовжує сьорбати каву.

Альоша до своєї кави не доторкається. Мирослава бачить його погляд, який він не раз демонстрував на комсомольських зібраннях, коли треба було проводити виховну роботу. Він кривить губи свого маленького, капризного ротика:

- Ну что же, товарищ Лисица. Может, вы расскажете в присутствии Аркадия Алексеевича как докатились до жизни такой?

Декан гучно сьорбає і ковтає, роздивляючись вміст тоненької течки, розкритої перед ним на столі. Мирослава бачить там власне фото – особиста справа. В голові в Мирослави починає повільно обертатися. Шлунок неприємно стискається. Зранку він не бачив жодної крихітки їжі, про що зараз годі шкодувати. Чого комсорг від неї хоче?

- И надо же, какая досада – успеваемость на уровне, прогулов не было, не говоря уже о выговорах. Какая неожиданность…- не щиро побивається декан, закриваючи особову справу і піднімаючи на Мирославу погляд, повний батьківської турботи й розчарування.

- Ну? – вступає знов Альоша. – Что скажете о своем отвратительном поведении?

Він нахиляється, розстібає металевий замок портфеля і видобуває пару листків, списаних вручну. Кладе на стіл перед собою і пробігає, як видно не вперше, очима по тексту.

Мирослава намагається вгамувати дрож у колінках. Ноги ледве тримають її.

- Вибачте, я не розумію про що йде мова, - каже вона.

Альошин писок раптом перекривлює від гніву і він підхоплюється зі стільця так, що той відлітає до заскленої шафи. Стіл вгинається від страшного удару обома жирними кулаками комсорга. Чашка з кавою підстрибує і шоковано падає у блюдечко набік. Гаряча кава потоком розтікається столом, дивом не втопивши рукопис перед Альошою.

- Вы мне это прекратите, гражданка! – волає щодуху Альоша істеричним голосом. – Вы что это себе удумали, мерзавка! Вы не вздумайте отпираться! Первичной организации все про вас известно!

Мирослава зіщулюється, німі сльози миттєво вирушають в путь до її тремтячого підборіддя. Вона притискає портфель з матеріалами курсової роботи до грудей, ніби сподіваючись заховатися за ним і зникнути. Декан підхоплюється з місця, вражений не воланням Альоши, а кавою, що струмками ллється зі столу на дубовий паркет.

- Лариса Анатольевна! – гукає він. – Будьте добры, голубушка! Тут разлилось что-то… Ну что же вы, Алексей Владимирович. Зачем же так резко. Не надо так.

Забігає секретарка і починає рятувати стіл і паркет від потоків окропу. Альоша всідається у позі переможця, з огидою розглядаючи дівчину, що трясеться від німого плачу.

- Ой, что вы, что вы. Посмотрите, нюни она развесила. Как по ресторанам с фарцовщиками шастать так это пожалуйста. А тут – посмотрите-ка на нее!

- Значит так, деточка. – тоном примирення підсумовує декан, наставляючи на Мирославу палець-сардельку. – Как бы понимаете, о зачете по курсовой работе не может быть и речи. В среду, да-да, Алексей – в среду в одиннадцать тридцать собрание первичной организации и там мы рассмотрим обстоятельно и под протокол что нам с вами, дорогая моя, делать. Все, на сегодня можете быть свободны!

Мирослава, нічого не помічаючи довкола, вилітає з кабінету, з приймальні, біжить коридором, сходами, вестибюлем, і, нарешті, виривається до сонця, вітру і шуму великого міста. Вона вибігає з території корпусу і поки є сили, пробігає ще кілька сотень метрів до таємного скверика на краю високої кручі. Тут нікого. Вона опускається на лаву і роняє обличчі в долоні.

Jetro Tull. Sossity. You’re a Woman

* * *

Коли Мирослава повертається до гуртожитка, в неї глибока подряпина на стегні й порвані колготки. Кісточки на правій руці збиті у кров, обличчя замурзане залишками косметики і просто брудом. Волосся безвольно висить. І одяг і волосся вологі – була злива. Ліда, що чаювала за столом, підхоплюється і підбігає до Мирослави. З жалем роздивляється потухлі й припухлі очі, що виплакали всі сльози, тоді обіймає і міцно притискає до серця.

- Славо, ну Славочко. Ну чого ти, ну заспокойся. Сідай. Хочеш чаю? Я все одно зроблю. Тобі треба. Он, лапки крижані. Давай, перевдягнися – захворієш. Ну ти чого! Не можна так. Давай, знімай це все. Ось, одягни майку. Де в тебе та кофта? Ага, ось. Давай, рідненька, давай.

Стягнувши з Мирослави через голову сарафан і покидавши на ліжко сухий одяг, Ліда біжить на загальну кухню поставити чайник. Коли повертається, Мирослава все так же стоїть в одній білизні посеред кімнати і незрячими очима дивиться кудись у вікно. Ліда вдягає її, садить до столу. Приносить гарячий чайник і заварник. Робить кухоль чаю.

- Все, пий. Агов, дівчинко, я з ким розмовляю?

- Лідо, мені кінець. – каже Мирослава. – Всьому кінець.

Ліда суворо хмурить гарні брови:

- Ти здуріла? Який кінець. Мене теж завтра проробляти будуть. Якесь падло настучало про минулу п’ятницю. Я розумію, ти в нас дівчинка зразкова, тебе ніколи не проробляли. Мене вже сто разів. І що? Хай вдавляться своїми казаннями, навіть доганами хай вдавляться! Ти щось вкрала? Когось вбила? Тож, ідуть вони всі лісом. А Альша хай озирається. Я вже Толіку сказала – я не знаю що він з ним зробить. Хай тільки спробує з комсомолу поперти або, тим паче з університету відрахувати буде підбурювати. Тебе коли проробляють?

- Післязавтра…

- Ну от! Не хвилюйся. Я завтра перша піду, а ти вже будеш знати що мені скажуть. Ти пий, пий!

- Я п’ю. – Мирослава кілька разів ковтає гарячу рідину. – Лідо. Нас що виженуть з університету? – каже вона і очі знову починають блищати вологою.

Ліда пересідає до Мирослави, обіймає за плечі:

- Ні! За що? Та за що, збіса? Та хто не ходить на танці, не п’є вино? Хто заборонив з хлопцями зустрічатися? Блін, ти взагалі незаймана! – вигукує Ліда, і тут таки затуляє рот долонькою. – Ой, вибач. Не знаю, не лізу – не моя справа.

Вони хвильку сидять мовчки.

- Ти б знала що самі ці святоші виробляють. Зачиняються і все в них там – бухають горілку днями, єб… інтим в них там. Прямо в інституті. І в райкомах, кажуть, те саме. Вони ж не дурні вчитися чи працювати – жирно влаштувалися, гниди. Сказали, що у справах комсомольських – і вештаються де забажається. Будеш шукати – ніколи не знайдеш. – продовжує із запалом і злістю Ліда.

- Яка різниця що вони роблять? – тихо каже Мирослава. – Важливо, що в них влада. Захотять і виженуть. Батько мене вб’є.

- Я тобі сказала – ніхто нікого не вижене. Хай спробують! Ти ще не знаєш наших хлопців! Та вони будь кого в баранячий ріг скрутять! Особливо твій. – каже Ліда і загадково посміхається.

Мирослава відставляє чашку і розвертається до Ліди:

- Лідо, хто такі Мальбе і Толік. І цей Геолог і решта – поясни мені, я дурна. Чому в них одяг, машини, дискобар, все оце? – вона обводить кімнату рукою, вказуючи на Лідин одяг, пластинки, програвач, книги… - і їх не спіймали, не посадили в тюрму?

Ліда прискіпливо дивиться в очі подруги. Тоді хитає головою:

- Давай так. Я тобі все розкажу, якщо сама ще не здогадалася, але трохи згодом. А зараз шуруй в душ – на тебе без сліз не глянеш!

Ліда збирає чашки, але Мирослава з впертим блиском в очах встає на весь зріст. Вся її поза говорить про рішучість домогтися свого:

- Лідко! Кажи негайно!

Ліда знову сідає:

- Славочко, ну тобі воно зараз не треба, завадить лише. Давай вже після зборів тих вилупків, коли все буде позаду – я тобі одразу поясню.

- Ні! – просто відповідає Мирослава, схрестивши руки на грудях.

Ліда піджимає губи:

- Ну добре. Давай так. Про Мальбе я нічого не казатиму – запитай його сама. Скажу лише загальну ідею. В Союзі роблять джинси?

- Ніби ні.

- Ну, якісь може і роблять, але кому потрібне це лайно? Всі бажають справжні, з лейблами, закордонні, так? Звісно так! Союз закупає джинси масово? Ні. Для діточок верхівки, або в Берізку їдь, плати бакси. Дурних нема. А в кожного третього є нормальні шмотки. І техніка, і делікатеси, і косметика, і духи Шанель і машини – і що завгодно в декого є. Не думала звідки?

- Наші хлопці… возять все це з-за кордону?

- Ну, не все так просто, та я й сама не знаю. Хтось везе, хтось продає, хтось стоїть на автобазарі торгує, хтось ремонтує, хтось домовляється за кордоном. Це багато людей, мабуть. Дуже багато. А Геолог – один з тих, хто на самому вершечку. А наші хлопці – ті, хто біля самого Геолога. От тобі і закордонні відрядження твого Мальбе.

Мирослава вражено дивиться на подругу:

- То вони – злочинці? – ледь чутно питає вона.

- Ні, дівчинко. Вони – бізнесмени. Люди діла.

- Але ж це – незаконно все!

Ліда трохи сердиться:

- Ну то й що? Ще раз повторюю – джинси є в половини країни. Ти бачила, щоб людей в джинсах кидали за грати? Чи ти гадаєш, діточки слідчих, прокурорів, всіх цих товаришів з політбюро навіть, не мають джинсів? Вони самі не мають нормальних тачок, нормальної сантехники – та чого завгодно?

Мирослава глибоко замислюється. Тоді каже:

- Ясно. Я в душ.

- Оце правильно! Піду помию чашки.

* * *

Вже майже вночі до розкритого вікна темної кімнати – щоб менше лізли комарі й метелики – залітають два букети квітів. Шурхотять прозорою портьєрою і, відкинувши її, падають на ліжко Мирослави і на стіл. В неї білі хризантеми – в Ліди дев’ять пурпурових троянд. Ліда стрибає до вікна і радісно махає комусь внизу. Мирослава відчуває, я болісно стискається її серце, але не рухається. Вона дивиться на білі квіти, що лежать у неї в ногах і тьмяно світяться у відблисках вуличних ліхтарів.

- Толічку! – на всю вулицю шепоче біля вікна Ліда. – Це так романтично!

Вона кличе Мирославу:

- Славко, ходи сюди – там твій Мальбе!

Але Мирослава лише відвертається до стінки і безуспішно намагається проковтнути клубок у горлі.

* * *

О другій годині наступного дня повертається з інституту Ліда. Мирослава сідає на ліжку і дивиться на подругу як дивилися на гоголівського ревізора. Німа сцена. Ліда завмирає в дверях, тоді зачиняє їх за собою і рішучо крокує до свого ліжка. Сідає навпроти Мирослави. І та не може зрозуміти, що бачить на обличчі Ліди. Та ніби зараз вибухне. Це обличчя трагічне й тріумфальне водночас.

- Нас виженуть? – видихає Мирослава.

- Так. – каже хрипко Ліда. – І починає плакати від щастя.

Її, завжди такі гордовито розправлені брови заломлюються домиком, велетенські зелені очі звужуються до щілинок і вивергають два прозорі ручаї, вії тремтять, а нижня губка смішно відкопилюється. Мирослава падає перед Лідою на коліна – вона навіть уявити ніколи не могла, щоб таке могло коїлося з Лідою – її сильною та незламною Лідою: « Що, що, Лідочко? Що з тобою?»

Ліда простягає вперед руку. І Мирослава бачить на пальці гарне кілечко з білого золота з мініатюрним, схожим на волошку, блакитним камінцем.