Промінь на лезі. Камінь

Того дня Нік Заярський не мав часу на прогулянки чи відпочинок. Виникли нові нагальні справи. Що ж, він взявся до справ. Дехто з п’ятничних гостей втрапив в біду, як і попереджав Олексійович. До десятої ранку Нік вже знав де саме шукати тих, хто не зміг втекти від міліції підчас облави. Потім потрібні люди з’являлися прямо додому або на дачі до потрібних чинів з необхідними поясненнями, конвертами чи милими дрібницями у подарунок. Посланці з’являлися на порозі витверезників. До відділків приїздили – небачене діло – відірвані від відпочинку адвокати. Кожен випадок розглядався окремо і вирішувався індивідуально. Вже складені папери лягали в портфелі посланців і зникали назавжди. До кінця дня всі гості були на волі, всі претензії до них були забуті.

Звісно, куди більші незручності очікували на самого Миколу Заярського, його близький круг та «Геолог», але Нік знав, що до понеділка справа не закрутиться, а в понеділок все буде готове. Залишиться підключити Олексійовича, що повернеться з гостин в доньки, та інших потрібних людей при посадах в системі.

Степан Олексійович був не остання людина в столичній прокуратурі. Його родина завжди входила до близького кола родини Заярських. Микола зростав, фактично, на очах цього по-своєму чесного і відданого ідеалам дружби дядька. Колись їх родини були сусідами по будинку. Але згодом Нік виріс і між ним і Олексійовичем склалися взаємовигідні стосунки, тож за кілька років Олексійович з дружиною та родиною молодшого сина, перебралися до власного (офіційно – райвиконкомівського) заново побудованого, сучасного двоповерхового будинку в серці соснового бору, з великим басейном та винним погребом. Його близькі за високим парканом мали все те саме, що мав би суддя штату чи сенатор в Сполучених штанах. Жінки й діти постійно отримували дефіцитні, якщо не сказати, заборонені подарунки. Сам Олексійович не був жадібним, чи продажним. Скоріше – хазяйновитим. Достаток родини становив для нього справжню втіху. Без усілякої зарозумілості він із задоволенням власноруч виконував функції садівника, ще й любив покопатися в землі, тож для розваги й науки онукам кожного року вирощував невеличкий город. З закордонних країн самому Олексійовичу потрібно було лише дві речі – він бував радий, як дитина, рідкісним й коштовним алкогольним напоям (при цьому п’яницею аж ніяк не був), а у повний екстаз його приводили нові зразки вікторіанського англійського фарфору для його колекції.

Звісно, Нік розумів, що не варто складати всі яйця в один кошик. Таких Олексійовичів на різних щаблях різних органів радянської держави було немало і з усіма ними його поєднували міцні, інколи ділові, інколи товариські, взаємини. Кожен окремо був людина, як людина, але разом вони становили загрозливу хтонічну силу, що могла б розчавити Ніка й його справу, якби він не зорієнтував цю силу на свою користь.

* * *

Коли справи було вирішено, а подальші кроки були продумані й складені в чіткий план, що обіцяв гарантований результат, Нік відпустив своїх товаришів насолоджуватися теплим вечором пізньої весни, а сам, залишившись в «Геологу» на самоті, вмостившись на улюбленому місці, повільно вибив і вичистив люльку, забив нову порцію голландського тютюну, чиркнув сірником, розкурив і завмер в напівтемряві. Руки його мертвими колодами лежали на підлокітниках крісла, голова трохи схилилася вперед у впертій позі бика, що завмер перед мулетою тореадора. Жили сильної шиї напнулися, зморшки на обличчі цього, ще молодого, чоловіка зараз здавалися глибокими, немов марсіанські каньйони. З непорушної люльки вертикально вгору струменіла цівка сизого диму. В незмінних окулярах відбивався червоний тютюновий жар. Якби хтось зараз побачив його, він не зміг би позбутися відчуття, що перед ним зовсім інша людина, не той компанійський, освічений, харизматичний і чарівний Геолог. Це був інший Нік. Страшний Нік. Нік-Руйнівник. Той Нік, якого в усьому світі знали лише його мати та його дружина Світлана. Який лише зрідка проглядав у присутності колег-друзів. І справа була в тому, що і сам він побоювався такого Ніка. Боровся із ним, тамував його лють. Його жорстокість. Його непогамовну жагу мати більше. Більше влади. Більше поваги. Більше впливу. Ламати волю інших, отримувати повне підкорення, повну слухняність. Мститися.

Микола Заярський розумів, що його товариська, відкрита, доброзичлива оболонка рік від року тоншає і скоро крізь неї погляне той, хто ховається в середині. А одного дня він остаточно вирветься на волю. І Нік боявся цього дня, але не бачив способу уникнути його приходу.