Промінь на лезі. Камінь

Батьки купили Мирославі купейний квиток. Вперше вона покинула рідне маленьке містечко одна. Вночі ледь задрімала напівсидячи. Не хотілося спати, а головне – зім’яти пишну хвилясту зачіску, яку старанно вкладала напередодні. Київ мав побачити її золотаві кучері бездоганними. Останню годину простояла біля відчиненого вікна в коридорі. Кілька разів немилосердно штовхнули в спину, але в купе сімейна пара підстаркуватих та товстих селян влаштувала ситний сніданок з яйцями й салом, а тоді почалося складання речей у торби, тож краще було потерпіти поштовхи, ніж загинути розчавленою кулеподібними сусідами. Київ був велетенський, повз пропливали циклопічні будівлі, залізобетонні мости, широкі траси, забиті автомобілями. Мирослава вбирала цю ранкову, вмиту нічним дощем велич, широко розкривши блакитні очі. Буденність, з якою люди, штовхаючись у тамбурі, виходили на перон, вразила Мирославу. Перш ніж зробити крок з вагону, вона на мить завмерла, і тут таки якийсь нечемний дядько гаркнув на вухо: «Ну шо там? Давай вже проходь!». І вона пройшла.

Дівчина на пероні. Блакитноока білявка з гнучким станом, тонкими рисами обличчя, чуттєвими вустами. В рожевих вушках – золотаві сережки-кола. Довгий оливкового кольору в’язаний джемпер з журналу Мода 82, зв’язаний мамою, білосніжна тонка сорочка з милим маленьким комірцем, застібнута на всі маленькі сріблясті ґудзики, довга темна спідниця, старомодні черевички на квадратних підборах. В руках – велика неоковирна валіза, в долоньці – вивчений на пам'ять листочок паперу з докладним маршрутом до помешкання двоюрідної тітки та її телефоном – про всяк випадок.

В школі Мирослава була круглою відмінницею, вступати було страшно, але вона впоралася напрочуд добре і була зарахована на економічний Київського університету народного господарства. Наприкінці серпня, коли інститут виселив всіх літніх постояльців, перебралася до гуртожитку.

Перший навчальний рік Мирослава наполегливо навчалася, і хоча й звела, звісно, знайомства з іншими дівчатами й хлопцями з потоку, нікого з них назвати друзями все ж не могла. Вся багатогранність студентського життя була їй невідома. Хлопчики її не дуже цікавили, тож, швидко відчувши це, «відлипали» самі собою. Всі шушукання про чиїсь закоханості, інтимні навіть стосунки, вечірки вона з острахом пропускала повз вуха.

Викладачі буди цілковито задоволенні її старанням, а однолітки з часом почали сприймати Мирославу як «сіру мишу», не зважаючи на зовнішність, що явно суперечила цьому статусу. Навіть поїздка в третьому «трудовому» семестрі до села під Ніжином до совхозу в складі загону «Бригантина» не змінила майже нічого – Мирослава так само старанно смикала морковку, як і вивчала соціологію. На річку ввечері з дівчатами вона з задоволенням ходила, але подальші таємні вечірки з хлопцями, гітарами і огидним домашнім вином не входили до сфери її інтересів – вона читала що небуть романтичне типу Джейн Ейр або Анни Кареніної, а тоді мирно спала на незручному ліжку із панцерною сіткою.

Зміни сталися, коли в кінці літа вона повернулася з рідного містечка в Київ. В гуртожитку її переселили. Дали місце у двомісній кімнаті. Спочатку вона навіть злякалася, побачивши цю кімнату, але дуже скоро вона впевнилася, що їй пощастило – з сусідкою Лідою вони одразу потоваришували. В кімнаті був крутий програвач пластинок і магнітофон «Маяк» одночасно! І неймовірна колекція контрабандної музики. Було декілька книжок – Ремарк, Хемінгуей, якісь збірки перекладних віршів російською мовою, якийсь ремівський самвидав… Ліда не дуже любила читати. Книжки тримала як престижні трофеї. Була колекція фантастичних кольорових ГДРівських модних журналів (їх Ліда читала). Гардероб Ліди займав майже весь простір кімнати, від її шмоток і косметики просто зривало дах. Нічим подібним Мирослава досі не те що не володіла – навіть в руках не тримала. Ліда ж – щедра душа – одразу заявила, що все, чим володіє – тепер і Мирославине теж, дякувати богу, зріст і параметри в них майже однакові. В одязі в неї був чіткий принцип – мода не з радянських журналів, а з БурдаМоден як мінімум. Два основні закони – штанці мають бути тісні, спіднички – короткі. Ще коротші. Ліда була темна шатенка з зачіскою-каре, виразними зеленими очима і трохи завеликим чуттєвим ротом, що, втім, її зовсім не псувало. Голос мала дзвінкий і гучний, командирський. Тіло – гнучке і швидке. Танцювати вона любила понад усе. Ліда знала про Київ абсолютно все, світ студентських бібліотек, їдальнь та танців у спортзалі був їй надто затісний. Вона була вже третьокурсницею, але навчання ніколи не було в неї в пріоритеті. Мирославу вона взяла в оборот миттєво.

Протягом того навчального року Мирослава подорослішала. Вона визнала, що насправді не лише вміє, але й дуже любить танцювати. Вияви уваги, якими наділяли її хлопчики, почали викликати приємні відчуття, хоч це і не закінчувалося нічим суттєвим. І ось, другий курс добігає кінця.

Ліда крутиться перед дзеркалом, впевненими рухами наносячи кармінову помаду на вуста.

- Слава, заціни! Ну що ти дивишся? Я тобі вчора так хотіла показати! Хто лягає спати так рано? Ні, внизу, в тумбочці! Знайшла? А? Як тобі?

Мирослава витягає кілька нових вінілових платівок у яскравих конвертах, що покладені на показ зверху решти колекції.

- Нічого собі! АВВА – трохи розгублено тягне Мирослава.

- Ну ти даєш! АВВА! Далі дивись!

Далі був якийсь гарний італієць з гривою смоляного волосся і гітарою.

- ЩЕ далі! Ну блін, Славо!

- Депеше Моде – читає Мирослава.

Ліда регоче, аж хапається за плаский животик.

- Депеш Мод! Тємнота! Блін, ти не розумієш? Це ж мега модна група, перший альбом! Тільки нікому не кажи – це заборонене. Завтра послухаємо, шкода, що тихо треба. І матрац на двері. Бо Товариш Лаврова бдіт!

Мирослава зачудовано дивиться на Ліду. Ліда у чорній кофтинці під горло, у замшевому піджачку кольору кави, супер-модних джинсах з лейбою Леві Страусс – оманливо застарілий кльош і туго обтягнута спортивна дупка. Від одного погляду подих перехоплює.

- Слухай, Лідо. Ну це ж все так дорого…

- Ха! Ну так і що?

- Де ти…

- Блін, Славо. Ти здуріла? Ходи сюди!

Ліда висмикує з рук Мирослави дорогоцінний вініл і недбало жбурляє на стіл, хапає за руку і тягне до дзеркала. Виставляє Мирославу, міцно тримаючи за талію. Сама, притискаючись ззаду, через плече роздивляється відображення подруги, безсоромно натягнувши її простору білу кофтинку на голих грудях, прискіпливо розглядає обриси тіла, довгі стрункі ноги в лосинах, які сама ж нещодавно подарувала.

- Ну? Що ти бачиш?

- Бачу нас.

- Не крути. Ти бачиш яка ти, чи не бачиш?

- Яка? Звичайна.

- Ти так не жартуй! Звичайні в вонючому селі в колгоспі, а ти – красуня! Ти сексуальна!

Мирослава червоніє і пирскає сміхом. – В селі повно красунь, - заперечує, ковтаючи повітря. Але Ліда пропускає її слова повз вуха.

- Запам’ятай, дєточка – дорого, не дорого – це не твоя проблема. Ти просто дивишся кому можна робити тобі подарунки, а хто йде лісом. Або хай дарує, а тоді йде. Будь який мужик для тебе все що завгодно зробить. Він буде купувати тобі шмотки, косметику, пластинки, вино, квитки куди завгодно. Він заплатить за гуртожиток і членський взнос в комсомол, блін!

Мирослава регоче, закриваючи обличчя долонями.

- Особливо членський взнос! – сміється Ліда – Бо в нього що? Правильно – в нього членський!!!

Дівчата в сльозах падають на ліжко і регочать до знемоги.

Нарешті, Ліда виборсується з обіймів подруги і чимчикує до дзеркала. Розглядає своє відображення і суворо каже:

- Блін. Туш потекла. Це все через тебе! Все перемальовувати. – Вона вміло береться до справи. – А чого ти вилежуєшся, до речі? - Рвучко розвертається до Мирослави, ставлячи руки в боки. – Ти по годиннику розумієш? Ану, бігом! Шнель, шнель, але-опп! Збиратися, одягатися!

Мирослава сідає на зім’ятому ліжку притискаючи до грудей подушку, як захист.

- Ой, Лідо, слухай, я сьогодні, мабуть не піду…

- Ти здуріла, дівчинко? – Вигукує Ліда в абсолютному обуренні. – Ти при своєму розумі? П’ятниця надворі! Чи ти ще конспект не переписала? Значить так! Даю десять хвилин! …Добре… Даю двадцять хвилин на збори і щоб я нічого не чула такого більше!

- Ну Лідо…

- Так! Закрила ротика, бо я тебе поб’ю!

- Ну добре…

Мирослава з нехіттю взуває капці і суне до вбиральні і кінці коридору вмиватися, кожним рухом демонструючи знесилення. Подушку з її рук дорогою висмикує Ліда.

- Веселіше, я сказала! Поб’ю!

Мирослава виходить за двері. Ліда всміхається своєму відображенню.

- Не піде вона. Ти в мене сьогодні не тільки підеш, а й поїдеш! Дєточка… Таку вроду бог дав! – бурмоче вона.

* * *

Надворі духмяний весняний вечір. Тепле сонце повільно пливе в золотому морі по київських дахах, граючись із пошматованими високими вітрами хмарами. Дівчата виходять з провулку, опиняються на перехресті з інтенсивним потоком авто. Ліда поглядає вздовж вулиці, негайно дивиться на маленький годинник, що його носить на британський манер, циферблатом донизу. Цей рух з обертанням вгору розігнутого зап’ястка вона тренувала перед дзеркалом не мало годин. Тепер мужики клюють на цю її фішку як дурні. Вона супить свої гарні чорні брови.

- Так! Я не зрозуміла! Десять хвилин, як він має стояти тут струнко і тримати дверцята відчиненими!

Мирослава, що вже на крок чи два віддалилася, не помітивши, як Ліда зупинилася, здивовано повертається і питає:

- Хто має стояти?

Ліда знов оглядає Мирославу з ніг до голови, ніби щойно побачила такий рідкісний екземпляр вперше. На дівчині червона сукня зі штучного шовку з пишною спідницею до середини стегна, зверху на голі плечі накинуте маленьке чорне болеро. Голі ноги завершують чорні глянцеві туфлі на масивних високих підборах. Мирослава тримається на них не дуже впевнено, але з гідністю, від чого стає ще милішою. Личко яскраво розмальоване, помада в тон сукні. Ліда задоволено мружиться. Сама малювала. Тримала однією рукою за горло, а малювала іншою. Збори з двадцяти хвилин розтягнулися на годину, бо це дитя хотіло виходити в довгій спідниці до підлоги і ледь не светрі. Боже! Ніхто ніколи не дізнається чого вартувало Ліді вибити це безглуздя з Славиної гарної голівки і зробити все як слід! Та й те, довелося піти на компроміс – довшої сукні в Ліди просто немає.

- Так, мала. – Каже зрештою Ліда. – доповідаю обстановку. Зараз тут буде мій хлопець. В нього машина. Тримай щелепу руками – машина гарна. Ти чемно вітаєшся, посміхаєшся і сідаєш в машину. І ми їдемо танцювати! – Ліда негайно кількома граційними рухами ілюструє останні слова. – І ще одне. Буде ще один хлопець. Так! Тихо! Тебе ніхто не примушує – не подобається – йде лісом. Але він красунчик! – ласо зблискує зубами Ліда. – Сама побачиш. О! Все – вони тут.

Ліда стрибає на бордюр і вимахує в повітрі обома руками. Мирослава обертається і бачить якийсь закордонний автомобіль, що саме нечутно підрулює до них – темно синій і лискучий, як жук. Він широчезний і довжелезний. Щелепу таки трохи не втримала.

Air. Talisman

З автомобіля виходять двоє чоловіків, одного з яких Мирослава вже якось бачила з Лідою в сквері – того, що менший зростом, витончений й аристократичний з вигляду. Другий високий, великий, сильний. Обидва в сорочках - зеленого і фіолетового кольору, в приталених піджаках, у вузьких темних штанях та черевиках не запаморочливих платформах. На пальцях – по двоє чи троє масивних перстні, обидва в закордонних сонцезахисних окулярах, в обох чисто виголені обличчя, подовжені зачіски – у велетня трішки коротша, – й помітні бакенбарди. Батько Мирослави ненавидів нероб-стиляг та хіпі, про яких писали в газетах. В середині в неї все стискається.

Ліда суворо дивиться на свого хлопця.

- І скільки маємо чекати?

- Вибач, серденько – такі корки, всі кудись їдуть – просто жах!

Ліда поводить брівкою і хмикає, схрестивши руки на грудях. Чоловік робить до неї крок, трохи схиляється, зазираючи в похмуре обличчя, прибирає вибитий вітром локон з щоки.

- Ну, пробач, серденько. Я винен, ти можеш покарати мене, як забажаєш.

Він схиляється ще нижче, щоб поцілувати дівчину. Вона осяйно посміхається і, раптом схопивши шию хлопця в оберемок, пристрасно відповідає на поцілунок. Мирослава сором’язливо відводить очі і наштовхується на погляд другого чоловіка – той вже позбувся окулярів. Він старуватий – мабуть, років двадцять п’ять. Зависокий на зріст. В нього трохи завеликий ніс, але впевнена постава, спокійні рухи і від нього віє… вишуканістю. Мирослава вперше зблизька бачить стиляг. Це ж стиляги? Чому Ліда не пояснила їй заздалегідь? А хіба можна бути так одягненим, їздити на такій закордонній машині? Мирослава відчула гусячу шкіру на стегнах і ліктях.

Ліда відривається від свого хлопця і зі сміхом, широко вимахуючи рукою, каже:

- Знайомтеся – це Слава.

- Слава КПСС? – перепитує хлопець Ліди. Цей банальний жартик Мирослава чує далеко не вперше.

Ліда стукає його в груди кулачком і наставляє на нього вказівний палець

- Ідіот! Це не смішно! – але він стиха сміється.

Дівчина наставляє палець тепер уже на другого хлопця і наказує:

- Ніколи такого не кажи!

- Мирослава, - автоматично промовляє Мирослава і простягає чоловікові руку для рукостискання. Той бере в свою долоню лише кінчики її пальців, обережно, ніби вони зроблені з паперу.

- Павло, дуже приємно, - каже він і раптом низько схиляється, і делікатно цілує руку дівчини.

Мирослава відчуває, як в її вухах раптом завирували бульбашки шампанського, а живіт наливається важкістю. Її руки ще ніколи не цілували. Перелякана, вона занадто раптово висмикує пальці з долоні Павла. Ліда сміється.

Мирослава гостро відчуває, що треба тікати, але шляхів для відступу немає. Ліда застрибає на переднє пасажирське сидіння, тож Мирославі нічого не залишається, як прослідувати за Павлом, який відкриває задні дверцята і як справжній джентльмен з кіно допомагає їй влаштуватися зі своєю закороткою сукнею і зовсім беззахисними стегнами. Павло закриває дверцята. Ніколи Мирослава не чула такого тихого звуку дверцят машини, що зачиняються. Павло обходить машину і сідає поруч із нею. Він знову в темних окулярах. Він закидає ногу на ногу – в цьому автомобілі це можливо, виявляється! А потім невимушено кладе руку зверху на сидіння так, що рука опиняється позаду Мирослави і вона відчуває, як її волосся торкається цієї руки. Який жах! Чому Ліда не сіла з нею ззаду? Зрадниця!

Мирослава скошує очі на Павла і з полегкістю бачить, як той невимушено сидить, дивлячись вперед крізь лобове скло і не проявляє наміру заговорити із нею. Опинившись в салоні, Мирослава відчуває тонкий запах одеколону Павла. Запах такий же незнайомий і дорогий, як все решта. Ліда скаче на широкому шкіряному сидінні, вмощуючи довгі ноги, обертається і оцінююче оглядає Мирославу. Бачить скам’яніле личко і блакитні очі, широко розкриті в німому благанні.

- Розслабся і отримуй задоволення, дівчинко! А, до речі – це Толік! – вона дзвінко ляскає водія по плечі. – У! Толечку! М-м-м, - вона рвучко обхоплює шию хлопця руками і виціловує його гладеньку щоку. Тоді ривком відкидається на спинку сидіння, тріумфально скидає догори руки і вигукує: - Їдемо на «Сучасник»!

Машина тихо рушає, муркочучи двигуном.