Промінь на лезі. Камінь

Спекотно з самого ранку. Вікно розчинене навстіж і кімнату заливає яскраве світло, відбите від майже білої поверхні пляжу. Вони лежать на ліжку голі. Тіло Мальбе блищить від поту. Його обличчя просто заливає потоком і він кілька разів провидить ним обома своїми великими долонями. Навіть його волосся змокло і, як завжди в таких випадках, з звичайного хвилястого обернулося на кучеряве. Він кілька разів робить глибокі вдихи, щоб заспокоїти серце.

Мира підклавши подушку, напівсидить лежачи, витягнувши стрункі білі ноги, поклавши долоні на м’який живіт. В животі все ще згасають останні спазми щойно пережитої насолоди. Вона дивиться на своє тіло. Її груди все ще швидко піднімаються й опускаються. В яскравому світлі рожевіють маленькі соски, що їх так любить пестити її коханець. Золотавіє маленький кущик волосся на лобку. Вона скошує погляд на хлопця поруч і дивиться, поки він не помічає, чи робить вигляд, що не помічає її погляду. Вона облизує губи й відчуває солоний смак їх змішаного поту.

Він розвертається впоперек ліжка і кладе важку голову їй на живіт. Вона занурює пальці в його вологе волосся, дивиться на його голену шоку, великий ніс, кущаві чорні брови.

- Тобі було добре? – питає навіщось він, хоча в неї було кілька оргазмів і він це знає. Хоче почути. Добре.

- Дуже. – каже вона. – З кожним разом все краще.

- Приємно це чути.

- Добре.

Вони довго лежать мовчки. Її пальці повільно мандрують в його волоссі. Десь далеко кує зозуля, від води долинають голоси чайок.

- Після того, як забрала документи, я їздила дзвонити мамі.

Він повертає до неї голову.

- Сказала, що мене запросила погостювати подружка, в якої поїхали кудись батьки. І що приїду додому десь за тиждень. Сказала, що буду переводитися на інший факультет. А що це буде інший ВНЗ і який не сказала – татові це не сподобається. М’яко кажучи.

- Ясно. – він відвертається.

Зозуля більше не кує. Збоку вона дивиться, як стискаються його губи. Вона знову боязко занурює пальці в його волосся, але він сідає й тягнеться за шортами. Натягає їх. Встає.

- Піду в душ.

Він йде. А в Мири швидко починають блищати вологою очі. Ясна сльоза зривається з вії і ковзає до куточка рота щокою.

Літній душ в Мальбе за будинком. Поки він намилює голову, двері тихо прочиняються і Мира заходить, вішає рушник на кілочок. Він відступає, даючи їй змогу стати під теплі струмені. Вона стає спиною до нього. Вода обіймає її тіло, пригладжує неслухняні кучері. Він вагається, а тоді схиляється і цілує її плече біля шиї. Вона обертається до нього і вони обіймають одне одного.

- Всього три тижні разом. Це надто мало. – каже він.

Вона лише міцніше стискає руки.

- Але що я маю робити? – питає вона тихо.

Він втягує повітря носом. Мовчить хвилину, другу.

- Чорт. – виштовхує з себе. – Я мав теж тобі щось сказати.

Вона піднімає до нього обличчя й з тривогою зазирає в похмурі очі.

- Я маю їхати у відрядження за два тижні. Десь до серпня. Чорт. Чорт!

Мира знову прихиляється до його плеча. Її обличчям струменіє вода.

- Слухай. – каже він. – Давай я сам відвезу тебе, познайомиш мене з батьками?

- Ні! – одразу злякана відповідає вона.

- Чому? Ти мене соромишся? Я не сподобаюся твоєму таткові? Хочеш, одягнуся як пролетар, підстрижу волосся? Поїдемо потягом, а не на машині? – в його голосі бринить роздратування, він сердиться.

Вона знову піднімає до нього злякане обличчя, обіймає ще міцніше, намагаючись втримати, але він пручається.

- Ну що ти говориш? Просто я боюся, ще рано! Вони зовсім нічого не знають! Ти їх не знаєш – зараз це просто одразу все зіпсує!

- Ясно. – каже він, не дивлячись їй в очі і розтискає її обійми. Не закривши дверей душу, йде голий дощатою доріжкою до задніх дверей будинку, на ходу злими рухами нещадно тручи рушником волосся.

Мира залишається сама. Вона знову плаче, стоячи під струменями теплої води. Горло стискає сталевий обруч. Розмазуючи воду й сльози обличчям, вона белькоче, схлипуючи, звертаючись до Мальбе, за яким зачинилися двері будинку:

- Чого ти від мене хочеш? Що я маю зробити? Звалитися з тобою як сніг на голову батькам і братам? Сказати – ось мій коханець. Ми знайомі два тижні. Я живу в нього вдома. Він мене трахає. Він стиляга й злочинець. Він нічого не розповідає про свої справи і взагалі про себе. В нього вдома сейф, а в сейфі купа грошей, пістолет і паспорт громадянина Канади. Він невідомо навіщо їздить за кордон. Рано чи пізно він опиниться або у в’язниці, або буде вбитий взагалі. Так ти собі уявляєш?

Вода раптом закінчується. Останні важкі краплі падають на плечі дівчини. Вона перекриває кран, безсило простягає руку за рушником.

* * *

В будинку пусто. Мира вдягається нагорі, тоді знову спускається на перший поверх, йде до дверей. У вікно бачить Мальбе. Він сидить на терасі і курить. На столику – пачка «Марлборо», сірники, скляна попільничка. В попільничці два розчавлені недопалки.

Вона тихо виходить до нього й стає трохи віддалік.

- Привіт.

- Привіт.

- Не знала, що ти палиш.

- Я не палю. Покинув два роки тому.

- Ясно. – каже вона. – Можна й мені сигарету?

Він робить байдужий невизначений жест. Вона сідає у плетене крісло поруч, підібгавши під себе ноги, бере сигарету, невміло затискає фільтр у губах. Два сірники миттєво гаснуть на вітерці, тоді Мальбе простягає руку, бере в Мири коробку й, чиркнувши сірником, вправно ховає полум’я в долонях, складених горщиком. Простягає долоні дівчині, та, нахилившись, запалює сигарету.

Мальбе потайки позирає на те, як вона втягує дим, тоді відкидається на спинку й випускає димний струмінь зі складених дудочкою вуст. Тримає сигарету в тонких пальцях, аристократично піднявши вгору. Її щоки дивно рожевіють.

- Ти куриш? – питає Мальбе.

Мира затягується димом знову, але раптом закашлюється, мружить очі, в які потрапив їдкий дим, маше долонею, відганяючи його від себе й гасить сигарету у попільничці. Вона форкає, ніби кішка, що чхає, а заспокоївши дихання, винувато піджимає губи й позирає на Мальбе. Він посміхається і гасить свій недопалок теж.

- Чого ти? – з вдаваною образою каже Мира. – Я вмію курити. Просто це гидота!

- Згоден. Гидота ще та. Я теж не буду.

Він знову сидить мовчки, дивлячись кудись в далину, на ріку. Дівчина роздивляється його профіль.

- В тебе таке красиве обличчя. – раптом каже вона.

- Не кажи так. Ніяке воно не красиве.

- Ти помиляєшся. Інші дівчата теж так думають.

- Звідки ти знаєш?

- Ну, Ліда так вважає. І, впевнена, інші теж. В тебе, мабуть, була ціла купа дівчат?

Мальбе ніяково опускає очі. Може, йому неприємно, але Мира не може втриматися. Їй кортить помучити його.

- Ні, насправді. Не багато.

- Скільки?

- Я не знаю. – він трохи дратується.

- Важко порахувати?

- Ні, зовсім не важко.

Вони знову мовчать. Тоді він чує її голос знову і благання в цьому голосі примушує його поглянути на неї.

- Чому ти мені нічого не розповідаєш про себе?

Він знову відвертається від її величезних вологих очей. Серце болісно стискається від її погляду.

- Ти теж нічого не розповідаєш. – кидає він несправедливе звинувачення, захищаючись.

- А ти нічого й не питав. До того ж в моєму житті немає нічого особливого.

- В моєму теж немає нічого особливого.

- Нічого собі! – дивується Мира його заяві.

Вона робить рух, щоб встати й піти геть. Але він обертається й благально простягає руку, без слів прохаючи не йти. Вона повертається у крісло й дивиться на нього з тривогою й очікуванням.

- Я… Цього ніхто не знає. Я важко розкриваюся перед людьми, розумієш?

- Так.

- Моє життя склалося дивно ще до мого народження, але я не радію цьому. Я цього не обирав, не хотів. Я чужий всюди. Чужий там, чужий тут. В мене на всьому світі завжди була одна єдина рідна людина – моя мама.

Його лице раптом болісно кривиться, великою долонею він сильно тре собі чоло і Мира розуміє, що він намагається втримати сльози. Їй важко дивитися на це й до її горла теж підступає клубок. Але вона чекає й не втручається, відчуваючи, що може згаяти унікальну нагоду дізнатися про цього мовчазного велетня бодай щось.

Він втягує повітря носом і, здається, бере гору над своїм розпачем.

- Я коротко, добре? Без подробиць.

- Добре. – тихо каже вона. Хоче сказати, щоб не розповідав, якщо це так важко, але не каже.

- Мій тато був радянським дипломатом. Не абищо, якийсь радник при посольстві в Канаді. Українського походження. В Канаді багато українських емігрантів, тож це, мабуть, було скоріше батьковою вадою, зайвим приводом для підозр. Він був одружений – не на моїй мамі. Але в Канаді зустрів маму й полюбив її. Розвестися, працюючи в посольстві за кордоном він не міг. Зустрічатися з моєю мамою було вкрай важко. Але якось він втік від радянської влади з мамою і отримав захист уряду Канади. Але це ще не все – я тільки за багато років дізнався, та й досі нічого про це не знаю. Виглядає так, що батько шпигував для США. Передавав важливі відомості про Союз. І одночасно він… шпигував для Союзу. Я не знаю – чи він свідомо вів цю гру, чи просто заплутався. Чи зробив це, щоб бути з моєю мамою… Але вони втекли і їх сховали в глушині. Будинок на озері, маленьке містечко, нові прізвища й імена. Нові професії.

Мальбе замовкає, збираючись з духом продовжити розповідь.

- Це те озеро, де засніжені гори на іншому березі? – тихо питає Мира.

- Так. Це те озеро. В провінції Квебек, муніципалітет Ла Мальбе.

- О! – Мира захоплено виструнчується в кріслі, несподівано отримавши відповідь на інтригуючу загадку імені коханого.

- Так. Там всі мешканці франкомовні. Хоча знають англійську, звісно, переважно для стосунків з державою, чи щоб поїхати в великі міста, кудись вчитися, в США. Там дуже гарно. Там я і народився. Ріс, вчився в школі, грав в хокей. І нічого не знав про минуле тата. Вдома ми розмовляли також і українською – мама теж була з діаспори.

- Звідки?

- З діаспори. Так там називають всіх українців за походженням.

Він робить паузу, важко зітхає.

- Я був вже у старшій школі, коли тата… вбили.

- Мені шкода. – Мира притискає долоню до вуст. Їй дійсно шкода, вона дуже хотіла б обійняти Мальбе, але не наважується, боїться сполохати й увірвати його розповідь.

- Так… Його вбили. Хоча все обставили як пограбування – насправді, його вбило КДБ. Я не знаю чому. Потім Нік приблизно довідався через людей в системі, що роботу з батьком вели різні структури радянської розвідки й контррозвідки. Одні вважали його корисною людиною, шпигуном, що працює на Союз. Інші вважали зрадником. Ці, останні, і вирішили вбити батька. І маму теж, мабуть. А потім з’ясувалося, що вони перестаралися. Зрештою, нагорі таки вважали, що від батька користі більше, ніж шкоди. Тож в себе там в середині вони його реабілітували. І ніби завинили переді мною і мамою. І тому після закінчення школи я раптом отримав дивну пропозицію – понавчатися за обміном в Союзі. Правда, не в якості канадця, а в якості громадянина Чехословаччини. Так, в мене і такий паспорт є.

- І ти поїхав? В країну, що вбила твого тата? – Мира дійсно здивована.

- Так. Але зрозумій. Після загибелі батька нас одразу знову переселили, знову дали чужі імена. Пройшло кілька років. Мама знову вийшла заміж, я поїхав до коледжу. Я не міг пробачити їй, що вона знайшла нове кохання. Я був дурний, сердився. До того ж я з дитинства чув про Союз, про Україну від батьків. Вони це собі по-різному уявляли, але все одно я ріс із відчуттям, що десь там є країна прабатьків. В Квебеку ми ходили в українську церкву, святкували українські свята, співали пісень. Там багато традицій, які навіть тут навряд чи збереглися. Я хотів це побачити. Я просто хотів поїхати хоч кудись. Чому б ні? І я сердився на маму, і мене там, здавалося, нічого не тримає. І це було, ніби, на деякий час. А вийшло…

- Що?

- Ну, в цілому. Я приїхав. Подивився. А невдовзі опинився в полі тяжіння Ніка. І я вирішив затриматися. Це було цікаво й весело. Відкрило перспективи. І я досі можу вільно мандрувати світом. Правда, «товариші» приглядають за мною там, але не заважають. А от мама… її вже немає. І я був далеко.

Мира бачить, як важка сльоза раптом ковзає його не голеною ще щокою, заблукавши серед гострого їжачка. Вона плаче разом із ним. Він з злістю тре чоло, щоки, вгамовуючи гіркі почуття, а Мира раптом підхоплюється, не в силах більше всидіти окремо від нього. Вона ковзає йому на коліна, в його обійми й ховає мокре обличчя на його плечі. Він пестить її волосся, спину з невимовною ніжністю, погойдує, як дитину. І вона гладить його волосся, цілує шию.

- Я спалив її останнього листа, не читаючи! – раптом з невимовним болем крізь важке, скрушне ридання витискає з себе він.

І Мира похапцем цілує, цілує його обличчя, мокре від гірких сліз. І теж плаче і шепоче, що вона знала. Його мама знала, що він її любить. Звісно, вона знала.

* * *

Patty Griffin. Long Ride Home

Мира з важким серцем поїхала на пункт міжміських переговорів, подзвонила додому й сказала, що затримається ще на кілька днів. Мама почала злякано випитувати чи нічого не сталося. У слухавці Мира почула роздратований батьків голос десь з сусідньої кімнати. Слів було не розібрати, але від інтонації Мира відчула слабкість в колінках. Всі заздалегідь приготовані фрази вилетіли їй з голови і вона почала верзти щось, що не вкладалося в голову. Зрештою, мама просто здалася й випитала точне число, коли Мира приїде додому – очевидно, для звіту батькові.

Вона вийшла на вулицю із важким серцем. Але поруч стояв знайомий великий автомобіль, а біля нього – найвродливіший і найкоханіший хлопець у світі. Ледве побачивши його, Мира останнім часом облизувала губи і відчувала бажання знову кохатися. Вона ловила його погляд, безсоромно загравала до нього й інколи навіть бачила, що він соромиться її прямоти й наполегливості. Але теж спалахує й лине до неї за першої нагоди. В них зовсім не залишалося часу, щоб випити чашу кохання, насититися наперед, щоб пережити розлуку. І вони день за днем кохалися, кохалися до знемоги, ніби саме цей ніби не складний механічний процес тертя двох фізичних тіл становив всю суть буття, основу світобудови. Інколи вони щось їли й пили, щось читали чи обговорювали, три рази їздили подивитися як справи в майбутній студії танців. Один раз подивилися фільм Бум з юною Софі Марсо в кінотеатрі. Але, що б вони не робили, все це було лише прелюдією до ліжка.

- Ти їдеш завтра?

- Так. Завтра. До Москви, а звідти літаком на Париж і потягом у Роттердам.

- І ти точно не знаєш коли повернешся?

- Ні, точно невідомо. Залежить від справ. Але до десятого серпня маю приїхати.

- Я приїду в Київ п’ятого. Буду поки в тітки. Я сумуватиму.

- Я теж. Звісно. Я дуже сумуватиму. Нікуди не хочу їхати.

- Не їдь.

- Треба.

- Так.

- Якщо хочеш, чекай мене вдома. В нашому домі.

- Ні, ми ж це обговорювали. Це не зручно. Звідти не вибратися без автомобіля. А мені складати вступні…

- Так, звісно. В тебе все вийде, я навіть не маю сумнівів.

- Так. Добре.

- Добре.

- Телефон мій у Ковелі в тебе є.

- Так. Звісно.

- Але не дзвони. Якщо я буду знати, що ти маєш подзвонити, я цілими днями буду божеволіти в очікуванні. Тільки якщо щось важливе.

- Добре. Я не дзвонитиму. Якщо буде треба, Нік знатиме як мене знайти. А його телефони я тобі дав.

- Так. Але я теж не буду дзвонити.

- Добре.

- Щасти тобі у дорозі. Хай все вийде і повертайся швидше до мене.

- Так, дякую. Це ж не довго. Скоро знову зустрінемось.

Далекий локомотив видає довгий гудок. Пасажири квапляться у вагон, проводжаючі вистрибують на перон. З очей Мири негайно потоками линуть чисті сльози. І Мальбе цілує її обличчя, збираючи солону вологу губами.

- Молоді люди! Ви їдете? – провідниця.

Вони стоять міцно обійнявши одне одного. Її волосся ніжно торкає його обличчя. Він стискає її груди так міцно, що вона не може дихати. Але вона хоче ще міцніше.

Поїзд рушає. Мальбе маше рукою. Крізь брудне вікно ледь видно золотаву хмарку волосся Мири, помах її вузької білої долоні. Він залишається один на пустому пероні. Витягає сигарети й закурює – в останнє.