Промінь на лезі. Камінь

Зібрання відбувається в аудиторії-амфітеатрі на першому поверсі головного корпусу, одразу біля вестибюля. Людей зібрали багатенько – п’ятдесят, може й сімдесят студентів нудьгують за партами. Хтось відверто читає книжку, розкриту на колінах. Дехто взагалі дрімає, підперши голову рукою.

Головує декан Аркадій Олексійович з своєю гидкою напівусмішкою Джоконди. В президії також двійко викладачів, комсорг Альоша та декілька комсомольських активістів, що зберігають відсторонений вигляд. За окремим столом збоку студентка-машиністка строчить протокол засідання на машинці і звуки ударів клавіш, від яких починає боліти голова, лунко розлітаються великим приміщенням. Спочатку зачитували якісь нудні останні постанови Центрального комітету ВЛКСМ. Схоже, жодним словом вони не зачепилися в свідомості жодного з присутніх, включно із особою, що їх зачитувала. Нарешті, настає зоряний час Альоши і він крокує до маленької жалюгідної трибуни перед столом президії з виглядом Юрія Гагаріна, що крокує до ракети. Повільно розкрадає папери, потім прочищає горло і, нарешті, піднімає очі на першу парту, де зіщулилися двійко його жертв – якийсь хирлявий молодик з масним волоссям і в прямокутних рогових окулярах, і Мирослава.

Мирослава раз за разом, як молитву, повторює в думках рекомендації, що їх отримала від Ліди: мовчи, поки не спитають. Не сперечайся. Кажи, затягли випадково. Кажи, усвідомила й покаялася. Кажи, більше не повториться. Але коли Альоша розкриває рот, починає проказувати справжню молитву Отче Наш, якої її навчила в дитинстві бабуся.

Альоша, витримавши задовгу паузу, нарешті починає свій виступ:

- Товарищи! Сегодня на наши плечи пало нелегкое бремя. Мы не можем не рассмотреть поведение двоих наших студентов. Поведение, которое порочит честное имя нашей первичной организации и всего нашего института. Бросает тень на администрацию нашего учебного заведения, противоречит моральному кодексу строителя коммунизма и заветам самого Ильича! И такое поведение требует нашей, товарищи, немедленной реакции! Товарищ Кубраков, встаньте пожалуйста!

Печатна машинка випускає черги, хирлявий студент встає і завмирає із згорбленою спиною і трохи відкритим ротом.

- Товарищи! – продовжує Альоша. – Гражданина Кубракова Анатолия Свиридовича мы не в первый раз видим на нашем товарищеском суде. Раньше ему сходило с рук многое, поскольку мы не привыкли рубить с плеча и всегда хотим поддержать нашего товарища, который сбился на кривую дорожку, наставить его на истинный путь. Что же мы видим? – Альоша перегортає папери, шукаючи натхнення і чиємусь доносі. – Мы видим, товарищи, что снова поступил сигнал о том, что Кубраков А.С. примерно восемнадцатого числа мая месяца сего года похитил у своего соседа по комнате в общежитии Остапенко С.Р. денежные средства в размере трех рублей, восемнадцати копеек! Как раз на кружку пива хватит, не так ли?

Альоша починає підрохкувати, радіючи власній дотепності. Але публіка не оцінила тонкого жарту, і він, похмуро зсунувши брови, продовжує:

- Многие скажут – разве это серьезная кража, ведь это всего-навсего три рубля! Но я хочу спросить вас, товарищи – ответьте мне как на духу – разве бывает маленькая и большая кража? Разве тот, кто позарился на три рубля не позарится в следующий раз на триста рублей? На три тысячи рублей? Разве тот, кто украл восемнадцать копеек преминет возможностью украсть восемнадцать миллионов? – Альоша, досягаючи кульмінації, обрушує гнів на хитку трибуну, вдаряючи по ній кулаками. Десь в глибині аудиторії луною віддається гучне падіння книжки, чи портфеля – когось виступ Альоши таки вразив. Або ж розбудив.

- Какие будут предложения, товарищи? Как мы поступим с злостным нарушителем дисциплины и просто воришкой Кубраковым А. С.?

Руку негайно піднімає сизоносий студент з другої парти. Встає:

- Подвергнем общественному осуждению. И денюжки пусть вернет, где взял.

Альоша розправляє вузенькі плечі і раптом переможно волає, потрясаючи кулаками в повітрі в стилі Микити Хрущова:

- Вот! Вот товарищи, о чем я говорил! Снова и снова злостный нарушитель выходит сухим из воды! Нет товарищи! Не в этот раз! Актив настаивает на выговоре, товарищи! Выговоре с занесением в личное дело! И если так пойдет дальше, товарищи, встанет уже вопрос… - пауза. – Вопрос об исключении из рядов Ленинского комсомола, товарищи! Кто за – прошу голосовать.

Машинка вибиває шалену чечітку, ледве встигаючи за промовцем. Альоша гордовито здіймає руку вгору. Те саме з байдужістю роблять члени президії, починається рух і шурхіт в аудиторії за спиною Мирослави.

- Кто против, кто воздержался? Единогласно, товарищи! Решение прошу занести в официальный протокол заседания! – Альоша тріумфально посміхається, шукає на трибуні склянку води, але, знаючи його замашки, воду йому не ставили. Хирлявий студент повільно сідає.

Альоша знову прокашлюється і поправляє краватку й комірець.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі.

Думки Мирослави завмирають. В горлі починає скручуватися тугий клунок. Від торохтіння друкарської машинки не лише розколюється голова, а ще й починає нудити.

Альоша приступає до трибуни, протикаючи головну жертву нищівним поглядом:

- Товарищи! Далее на повестке дня нашего заседания кричащий случай! Настоящее чрезвычайное происшествие, товарищи! Гражданка… - Альоша демонстративно зазирає в папери. – Гражданка Лисица Мирослава Станиславовна (во накрутили) – попрошу вас встать!

Мирослава збирається на силі, щоб піднятися. Тої ж миті високі двері з гуркотом, через несправний замок, ривком відчиняються. Всі голови повертаються в той бік. Заходить, гідно тримаючи осанку, повільним, недбалим кроком чоловік в дорогому білому костюмі й пурпуровій сорочці. Одна рука закладена за лацкан двобортного піджака, у другій – маленьке біле блюдечко з горнятком паруючої кафи. На пальцях вилискують дорогоцінні камінці у перстнях. Очі приховують дорогі окуляри зі скельцями кольору бурштину. Чоловік осяйно посміхається, зблискуючи міцними білими зубами. Мирослава втрачає дар мови – це Геолог.

* * *

Ефект від появи чоловіка, що ніби зійшов з рекламного плакату нового голлівудського фільму в цьому приміщенні, де повисла гнітюча атмосфера страху й покори, такий самий, який міг би бути, якби замість нього зайшов Д’Артаньян з мушкетерами, або вчвал забіг мустанг з американських пампасів. Студентка-машиністка підхоплюється, притискаючи кулачки до грудей. Президія тупо дивиться на гостя, з губиськ декана – неймовірне діло! – сповзає його звичайна дурнувата усмішка і щоки його важко обвисають на крохмальний комірець. Альоша, що вже набирав бойового розгону, як винищувач на аеродромі, приходить до тями перший і невдоволено робить спробу припинити недоречне вторгнення:

- Товарищ! Вы ничего не перепутали? Идет заседание первичной организации!

Крізь шум у вухах Мирослава чує, як в президії починається якийсь рух, викладачі нахиляються один до одного й перешіптуються. Декан витрішкуватими очима споглядає кінозірку, що, міцно вставши на ногах, доброзичливо посміхається присутнім. «…ярський. Син самі зна…» - долинає до вух Мирослави.

- Товарищ! – вимогливо повторює Альоша, починаючи буряковіти знову.

Декан нарешті починає соватися, чіпляючи стільницю черевом і відсуваючи стільця товстим задом, встає. Прокашлюється, навіщось застібає ґудзика на піджаку, навіщось озирається на портрети членів політбюро на стіні. Старці суворо й з осудом дивляться на декана.

Геолог робить крок до студентки-стенографістки і простягає до неї руку. Та повільно відхиляється, здається, навіть мружить очі. Ніби чекає, що осяйний гість дасть їй ляща, чи поцілує. І боїться й жадає і того й іншого. Але рука Геолога чіпляє спинку запасного стільця біля столу студентки і повільно, не піднімаючи, тягне його підлогою із жахливим скреготом. Стілець прокладає шлях навколо столу. Довго, невимовно гучно. Всі присутні стежать за стільцем в дивній прострації. Геолог виставляє стільця боком перед столом студентки, оцінююче придивляється, зі скреготом зсуває стільця ще трохи. Задоволено киває головою і зручно всідається, закинувши ногу на ногу й демонструючи лискучий, невимовно дорогий коричнево-пурпурний черевик. Мініатюрне вушко горнятка з кавою він притримує, делікатно випроставши мізинця.

Декан раптом розстібає піджака, робить м’який, примирливий помах рукою в бік Альоши і, перш ніж всістися знову, каже:

- Продолжайте, Алексей Владимирович.

Альоша розвертається до декана всім корпусом з виразом стривоженого здивування на круглому обличчі. Але, поглянувши в мутні очі декана, розводить руками – «ну, что же…», і повертається до паперів на трибуні, шукаючи втрачену думку.

- Ну, что же… Итак… Кхм-кхм. Для начала обратимся к свидетельствам из общежития, где проживает вышеупомянутая… Товарищ Лисица! Я, кажется, попросил вас встать! Пусть вас хорошо видят товарищи!

- Это протоколировать? – раптом чується невдоволений писк машиністки з боку дверей.

Альоша роздратовано обертається:

- А для чего еще вы там сидите? – люто гарчить він. Геолог піднімає горнятко кави, ніби збирається запропонувати тост і схвально посміхається Альоші.

«Черт знает, что такое!» – бубонить Альоша, і продовжує:

- Так вот. На рассмотрении актива прежде всего мы имеем сигнал из общежития, где проживает гражданка Лисица. И что же мы видим, товарищи? Многочисленные возмутительные случаи пребывания в нетрезвом виде, курение в помещении общежития, нарушения правил комендантского часа! Наша студентка одевается в дорогие наряды женщины легкого поведения! Привечает подозрительных мужчин, неподобающе одетых и причёсанных! На иностранных, прошу заметить, автомобилях! – Альоша крадькома скошує свинячі вічка в бік Геолога, той знов осяйно посміхається і вітає промовця піднятим горнятком.

Мирослава намагається зрозуміти слова, але вони зливаються в свідомості. Тіло охоплює слабкість, голова ніби схована в хмарку, що притамовує всі звуки, навить клацання друкарської машинки.

- И это далеко не все, товарищи! Это только начало! – злорадно повідомляє Альоша і витримує паузу. – В комнате гражданки – настоящая пещера Алладина! Иностранная одежда, запрещенные музыкальные записи следующих заграничных коллективов: Роллинг Стовнс! Кисс! Депеше Модэ! – и многие другие! Тут по-американски написано… Электронная техника для прослушивания музыки – такого же происхождения! На какие деньги так «упаковалась» наша, пока еще студентка, позвольте спросить? А я вам расскажу на какие! – буряковіє й бахає кулаками в трибуну комсорг.

Мирослава дивиться на товстуна, широко розкривши очі, повні жаху й образи. Це все не її речі – а якби і її – яке його собаче діло? Звідки він знає?! Це все товариш Лаврова… - здогадується Мирослава. Стара шкапа нишпорить по кімнатах! Вона з огидою уявляє стару корову, що розтягає і роздивляється на світло вікна її власні трусики, бюстгальтери, підмальовує рот Лідиною помадою. Її нудить.

- По кімнатах нишпорите?! – несподівано чує Мирослава дзвінкий дівочий голос і із жахом розуміє, що це – її власний голос.

Альоша підстрибує, ніби його вдарили і з усієї сили гатить по трибуні:

- Вам, гражданка Лисица, слова никто не давал! Попрошу вас не забываться!

Раптові самотні аплодисменти висмикують з тенет сну останніх студентів, що примудрилися не прокинутися до цього часу. Вся аудиторія, а швидше всіх промовець, розвертаються в бік Геолога. Той з легким, інтелігентним сміхом встає і продовжує аплодувати аж занадто натхненно, демонструючи повне задоволення. Горнятко з під кави нахабно біліє біля друкарської машинки. Студентка-машиністка, забута всіма, завмерла на краєчку стільця з неприродньо прямою спиною й витягнутим блідим обличчям. На дивного гостя, що викидає коники буквально в неї за столом, вона боїться підняти очі. Зрештою, чоловік завершує аплодувати, і, не в змозі вгамувати сміх, знову розвалюється на стільці, поблажливо махнувши промовцю на останок – продовжуйте, мовляв.

Альоша ще деякий час здивовано й вороже дивиться на франта на стільці, тоді відвертається, можливо, переконавши себе, що йому просто ввижається. Бо в реальності такого не існує.

- А теперь, товарищи, перейдем ко второму сигналу. – Альоша з несподіваною після вереску врівноваженістю перегортає папери на трибуні.

В аудиторії за спиною чути совання й шепіт. Події, що розгорталися, схоже, вперше за довгий час зацікавили публіку. Витримавши паузу, Альоша знов кидається у бій з іще більшим запалом:

- Согласно свидетельствам, оказавшимся в нашем распоряжении, гражданка Лисица Мирослава Станиславовна двадцать второго мая сего года, по привычке облаченная в образе женщины легкого поведения, в сопровождении лиц мужского пола, по всем признакам, растерявших последние моральные принципы советского человека, на иностранном автомобиле, посетила сборище откровенно антисоветских элементов, товарищи! Что же происходило на этом, так сказать, мероприятии? - Альоша важко налягає на трибуну і схиляє червоне від запалу обличчя в бік жертви, силкуючись вирячити очиці з орбіт. – Пьянка! Разврат! Дрыганья под запрещенную империалистическую музыку! И наконец – пение хором националистических украинских песен!

Мирослава, охоплена жахом і образою притискає до вуст долоні. Найбільше вона вражена спробами представити її п’яницею й легкодоступною дівчиною, але останні слова викликають щире здивування, тож її руки випростовуються самі собою, опущені донизу й трохи відведені назад, як в пташки перед тим, як вона зірветься у політ. Долоні стискаються у кулачки.

Robert Plant. Nothin’

- Навіщо ви брешете?! У нас в школі пластинка з цими піснями була! Вони не заборонені!

Комсорг аж підстрибує від обурення і вгачує кулаки в трибуну кілька разів поспіль. Неймовірно, але його очі таки лізуть з орбіт:

- Ты что это себе позволяешь, мерзавка! Тебе бы сидеть тише воды, ниже травы, а ты еще рот раскрываешь! Совсем стыд пропила! Вот товарищи! Полюбуйтесь – яркий пример полного разложения морального облика! Разве таким место в нашей организации, в комсомоле, в нашем институте?! Продажная девка, которая за деньги шляется по кабакам с тунеядцами и антисоветчиками – будет нас учить прямо на заседании первичной организации! На украинском языке! Проститутка!

Комсорг, все ще розлючений до краю, важко відсапується і трохи розпускає тугий вузол краватки, що здушує його товсту коротку шию. Кидає повний презирства й тріумфу погляд на свою жертву і наражається на прямий погляд величезних блакитних очей, повних сліз, але й ненависті, гідності й рішучості. Очиці Альоши звужуються до двох злих щілин. То це ще не кінець?

Дівчина тремтить, але не від жаху, а від гніву, що його годі стримати. Її тоненькі тендітні руки здіймаються вгору і раптом з оглушливим ляском відкритими долонями опускаються на поверхню парти.

- Я незаймана! Незаймана!

Її відчайдушний крик, здається долає всі перепони і луною досягає найвіддаленіших закутків величезного корпусу. В аудиторії вже не залишилося байдужих. За спиною дівчини – ряди рожевих від збудження обличь, молоді очі зацікавлено зблискують. Члени президії втратили незворушність. Тепер їх напружені плечі видають готовність гончаків, що помітили здобич. Декан хитає головою й невдоволено плямкає губами, ніби несподівано й прикро став свідком непристойної сцени. В аудиторії на мить повисає мертва тиша, у якій поступово зароджується якесь шаркання й шепіт.

Очі Мирослави, розчахнуті, як в людини, що зірвалася з високої скелі і летить у прірву. Блискучі доріжки рясних сліз пролягають її блідим обличчям. Очі поволі згасають і повіки важко опускаються. Вона зіщулюється, знов стає маленька й безсила. Здається, всю енергію вона вклала в останній крик.

Гнів сходить з пики комсорга, як і не було. Легка зловтішна усмішка перекривлює його вередливі губи. Він знову прочищає горло: «Кхм-кхм», набирає в груди повітря для останнього раунду.

- Ну що ж, гадаю, на сьогодні досить. – раптом каже чоловік, схожий на кінозірку, про якого в останні хвилини всі якось забули.

Deep Purple. Hush

Геолог невимушено підводиться і широко, але недбало крокує до трибуни, ввічливо усміхаючись комсоргові, що зустрічає дивака вкрай здивованим поглядом. Чоловік в гарному костюмі зупиняється біля Альоші, прискіпливо оглядає піджак, комірець і кількома елегантними жестами струшує лушпиння з плечей шокованого промовця. В президії повільно підводиться декан, схожий на величезну гору тремтливого желе. Геолог, завершивши очистку піджака Альоші, лівою рукою ґрунтовно й міцно бере його за вузол краватки, ніби в сповільненій зйомці, не поспішаючи відводить назад праву руку і…

Мирослава бачила як б’ються. Кілька разів хлопцям на її очах припадали удари в обличчя. Але це було зовсім інше. Кулак Геолога розганяється, як локомотив і зустрічається з обличчям-млинцем комсорга не щоб дати ляпаса, не щоб розбити губу чи набити синця під оком. Цей удар нищівний, вбивчий, професійний, створений щоб крушити й ламати. Звук такий, як від сокири м’ясника на бійні. Альша підлітає в повітря і все летить і летить вздовж довгого столу президії, повз вирячені очі членів, повз захоплено розчахнуті очі студентів. Минула вічність, аж нарешті він важко валиться на підлогу, що віддається глухим церковним ударом. Схоже, повержений ідеолог кодексу молодого будівельника комунізму втратив свідомість. З залишків його вбитого всередину носа повільним струмком вихлюпується кров, заливаючи білу сорочку на грудях й череві.

В абсолютній тиші Геолог елегантно видобуває з кишені білу хустку, задумливо протирає правицю від крові й каже:

- Головне вміння в дипломатії – вчасно зрозуміти момент, коли для дипломатії вже запізно. Дорогенька, ходіть, якщо ваша ласка, до мене.

Він озирається на студентку-стенографістку, що в прострації виструнчилася біля свого столу. Взагалі, в усьому великому приміщенні не залишилася сидіти жодна людина. Студентка без вагань крокує до Геолога і стук її підборів по дошкам полу абсолютно подібний до звуку молотка, що забиває кришку домовини. Біля Геолога вона зупиняється, як автомат, що чекає вказівок. Якби він сказав «Будь ласка, зніміть весь одяг», або «будь ласка, вистрибніть з вікна» - вона без миті сумнівів зробила б, здається, що завгодно. Геолог простягає їй трохи закривавлену хустку:

- Бачте, юна леді, сталася неприємність. Якийсь необережний молодик послизнувся, занадто поспішаючи нагору кар’єрними сходами. Чи не могли б ви зупинити кров цією хусткою. Може, доля ще дасть йому другий шанс.

Машиністка притьмом кидається до комсорга й затискає його обличчя хусткою. Той видає глухі стогони-схлипи, які могла б серед ночі видавати невідома науці тварина в Амазонських джунглях.

Геолог обертається до Мирослави й дивиться в її злякане й змучене обличчя. І його погляд змінюється. Більше в очах немає іронії, зверхності, артистичної гри. Немає й того лева, який нещодавно вистрибнув з нього, щоб з легкістю розірвати того, хто його роздратував. З Геолога спали личини і на мить Мирослава побачила ніби обличчя середньовічного лицаря, що з повагою й трепетом простягає заковану в лати долоню прекрасній дамі. Його очі надзвичайно глибоко, запитально зазирнули в саму її душу. Вона простягнула руку і він обережно взяв її пальці, як і тоді, першого вечора в дискобарі:

- Ходімо, дорогенька. Вам вже час.

Він веде її проходом до дверей. Мирослава відчуває, як все довкола пливе – вона майже втрачає свідомість. Позаду зчиняється галас студентів, вигуки викладачів, розгублене квоктання декана (Ну зачем же так… Не надо так грубо… Что за беспорядок?...). Двері прочиняються, Мирославу зустрічають здивовані й злякані очі десятків юнаків й дівчат, що поспіхом відстрибують від дверей, де підслуховували. Нік Заярський, владно розсунувши натовп, підштовхує Мирославу в центр залитого сонячним сяйвом вестибюлю. Прямо перед нею стоїть, міцно впираючись ногами в гранітну підлогу і стиснувши великі кулаки блідий і стривожений Мальбе. Побачивши його, Мирослава з нестримним риданням падає в його обійми і чіпляється за його плечі, як за рятівне коло. Мальбе ніжно притискає її до себе, бурмоче щось пестливе й заспокоююче, кружляє поволі, ніби у вальсі. Якоїсь миті Мирослава опиняється обличчям до високих дверей аудиторії. Десь в глибині лежить тушою вбитого тюленя комсорг. Біля нього – худа зігнута постать машиністки, стривожені викладачі, що припадають на одне коліно, чи просто метляються довкола. Натовп студентів, що, ніби загіпнотизовані бандерлоги Кіплінга, повільно виливається з проходів амфітеатру, щоб скупчитися навколо розкинутого тіла. Мирослава з жахом бачить, як Геолог легкою ходою повертається в аудиторію, дзвінко ляскає в долоні, привертаючи увагу.

DakhaBrakha. Ой ішов чумак.

- Панове студенти! Прошу терміново покинути приміщення! – командує він, супроводжуючи бадьорі слова активними, широкими жестами рук.

Бандерлоги пінною рікою линуть до виходу, обтікаючи Геолога, як базальтову скелю, і залишаючи в середині лише дорослу адміністрацію, побитого комсорга, що приходячи до тями починає видавати вкрай неприємні верески й зойки та вкінець закам’янілу машиністку з закривавленою хусткою в кощавих долонях. Декан і викладачі розгублено повертаються до Заярського, втративши інтерес до залишків Альоші. З портретів на Геолога злякано поглядають немічні члени Політбюро.

- Ну що ж, панове. А тепер давайте присядемо і як дорослі люди обговоримо ситуацію, що склалася.

Він дзвінко, радісно ляскає долонями, ніби у передчутті веселої й захопливої гри. На пальцях зблискує дорогоцінне каміння. Двері з гуркотом зачиняються за останніми студентами.