Промінь на лезі. Камінь

Спекотний день під вечір стає зовсім нестерпним. Задушливе, позбавлене кисню повітря висить над розпеченою землею непорушно, ніби пакувальна плівка, що запакувала все довкола для відправки кудись поштою, та так і буда забута відправником у кутку всесвіту. Безсило й неприродно завмерле листя на деревах лісів обабіч доріг робить світ схожим на світлину. Навіть птахів не видно в небі – може хоч їх політ порушив би цей завмерлий простір помахами крил.

Авто звертає на дорогу крізь сосновий ліс. Запах сосон приносить таке-сяке полегшення. Невдовзі стає ще краще, бо крізь колонади стовбурів і розчахнуті віконця авто до Мири й Мальбе долинає подих дніпровської води. Коли автомобіль зупиняється, вони виходять на прибережний пісок і дивляться на широке, як море, нерухоме дзеркало води, на далекий обрій, на якому лежить поки що тонка, але загрозлива чорна смужка далекої грозової хмари. Мальбе задумливо впирає руки в боки, Мира тихо притуляється до нього, обхопивши плече руками.

- Ось тобі й гулянки на свіжому повітрі… - каже чоловік з деякою тривогою в голосі.

- Нічого, - заспокоює дівчина. – Може знесе кудись вбік. А якщо й ні – в твоєму будинку вистачить місця для всіх.

- Так. – легко погоджується Мальбе. – Добре, до справи. За сорок хвилин привезуть страви з ресторану. Біжи в душ, я за тобою.

Коли хвилин за п’ятдесят знадвору долинає далекий сигнал фургону, що саме під’їхав, Мальбе одягається похапцем, босий вибігає на пісок і прямує до воріт. Мира теж поспіхом перебирає нещодавно придбані речі, розкидані на ліжку, вдягає нову білизну, білі шорти, простору лілову блузу, охайно складає і розвішує решту дорогоцінних обновок у просторій, але напівпорожній шафі. Її розпашіле личко не здатне позбавитися шаленого й грішного, але зовсім не винуватого виразу. Очі її яскраво сяють, ніби найкоштовніші блакитні брильянти. З вуст не сходить таємнича посмішка, що її годі приховати. Їй здається, що її губи стали іншими від поцілунків, важчими, жаданішими, здається, її щічки стали кругліші, її перса абсолютно точно налилися вагою, її боки й сідниці, руки й стегна – все стало іншим на дотик, гарнішим і пружнішим від палких чоловічих дотиків. Вона, боса, збігає на перший поверх. Знадвору долинають далекі діловиті голоси, але Мира затримується ще на хвильку, з задоволенням розглядаючи своє відображення у великому старовинному люстрі, що ідеально вписалося посеред пустої стіни з брусу , повертаючись так і сяк, пригладжуючи свою непокірну золотаву гриву. Вона посилає своєму відображенню щасливу посмішку, і відображення відповідає посмішкою.

Коли вона виходила з душу, загорнута у великий рушник, а Мальбе лише прямував до душової, вона визвалася потерти йому спинку, бо шалено бажала побачити його оголене тіло при світлі дня, роздивитися як належить…

Мира з зусиллям підхоплює на руки велику й важку скатертину і, вийшовши на гарячий пісок, прямує до столів під спорудженою вчора альтанкою. Від води налітають перші, поки що обережні подихи бурі, що насувається. Квіти на альтанці мальовничо погойдуються, у соснах на пагорбі чується шурхітливий голос вітру. Здається, чорна смуга на обрії наблизилася, але зовсім непомітно, ніби пантера, що повільно підкрадається до жертви, притискаючи черево до землі й розпластавши тіло.

* * *

It Don’t Mean a Thing (If It Ain’t Got That Swing)

Фургон ще не встиг поїхати, а сервіровка столу ще не закінчена, коли піском за воротами шурхотять шини двох автомобілів. Хлопають дверцята, чуються веселі голоси й сміх. На подвір’ї першими з’являються Ліда й Анатолій. Ліда у запаморочливій сукні з велетенськими ірисами на білому фоні, з намистом із перлів на шиї та відповідними сережками у вушках. Її волосся укладене пишною кулькою – видно, на неї пішло немало лаку. В руці вона несе непотрібні вже білі туфлі на високих підборах, з задоволенням угрузаючи в теплому піску босими ніжками. На іншій руці, якою вона ніжно притримує нареченого під лікоть, зблискує блакитним камінцем обручка. Анатолій як завжди елегантний, ніби Араміс. На ньому світлий костюм, темно-синя сорочка і краватка-шнурок. Жодна ознака в його образі не вказує на те, що надворі панує задуха й спека. В руках він тримає величеньку, і, вочевидь, важеньку коробку. Побачивши одна одну, подруги з вереском кидаються в назустріч і міцно обіймаються. Анатолій вітається з Мальбе й питає куди віднести Мирославині речі. До двору вже заходять Нік Заярський, Лакшмі та ще один молодик, якого Мира може згадати за буремним вечором у Геологу – здається, Петро. На ньому досить строгий чорний костюм з легкої і зручної тканини, ретельно пошитий по мірках власника. Білосніжна сорочка й лискучі туфлі пасують до його середземноморської зовнішності – очей чорних, як стиглі оливки й трохи кучерявого смоляного волосся. Лакшмі, хоч, вочевидь, і бувала тут, з цікавістю роззирається, активно працюючи щелепами з незмінною жуйкою. Її очі густо обведені чорними тінями, від чого виразні очі яскраво зблискують білками, коротку стрижку ховає майже чоловіча чорна шляпа, на ній маленька сорочка з коротесенькими рукавами кольору шафрану, коротенькі пацанські штанята, гольфи у коричневу оксфордську клітинку й круглоносі лискучі лаковані башмаки на платформі. У вусі її гойдається масивний сріблястий хрест, голі руки й шию вкривають риби, що пливуть поміж латаття й клинків і птахи, що летять крізь покручене гілля. Нік вдягнутий простіше ніж зазвичай – сорочка з закатаними рукавами, просторі штани – ніби щойно з пляжів Ріо-де-Жанейро. Лише два аксесуари Ніка незмінні – його бурштинові окуляри й затиснута в зубах, вже розпалена, люлька.

Мира ніяковіє, бо не встигла передягтися в нову сукню, втішає лише те, що і новеньких речах, що на ній вдягнені, вона почувається прекрасно. З гостей вона офіційно не представлена лише Петру та яскравій дивачці Лакшмі, але невдовзі Мальбе це виправляє. Павло не простягає руки, замість цього салютує на військовий манер – помахом двох пальців правиці з під уявного козирка. Він із явним захватом, але без претензій оглядає Мирославу по-сицилійськи чорними лискучими очима, промовляє якісь комплементи. Мира дізнається – Петро гарний юрист, в минулому адвокат.

- Але система, нажаль, його не прийняла. – вставляє Геолог.

- Скоріше навпаки, я – системи. – виправляє Петро.

- Слушно! – погоджується Геолог.

Лакшмі зацікавлює Миру своїм незвичним, але й невимушеним образом. Він викликає таке відчуття, ніби дівчина одночасно нівелює красу власного обличчя заяскравим і досить недбалим макіяжем, і водночас її татуювання, одяг, зсунута на потилицю шляпа, стрижка, її жуйка, манера триматися й навіть той самий макіяж створюють якусь іншу, незвичну красу, від якої складно відвести очі. В якості привітання Лакшмі бере обидві долоні Мири у свої і напівсимволічно розціловує обидві її щоки. Але Мира встигає відчути приємний запах і легкий дотик пухких губ гості. В Мири було б більше приводів відчути ніяковість і навіть осторогу, якби вона знала, що вперше близько знайомиться з лесбійкою. Добре, що вона цього не знає.

Повз туди-сюди снують ресторанні працівники, підносячи останні страви у накритих кришками блюдах, посуд і коробки з пляшками напоїв.

Крізь галасливі й радісні вітання й перегукування, десь дуже здалеку долинає перший розлогий й буркотливий, тихий, але грізний розкат грому.

* * *

Phantogram. Suzie

Коли Мира виходить на терасу будинку вже у новій сукні (попередньо з насолодою покрутившись перед люстром) й приймає на себе шквал комплементів, всі потроху розсаджуються за столом. Мальбе біля воріт проводжає ресторанний фургончик і підходить теж. Сідає поруч із Мирою, не зводячи з неї захопленого й закоханого погляду. Вона простягає руку й бере його долоню в свою. Так вони й сидять поруч, не рознімаючи рук, і лише із ввічливості подеколи відриваючи погляди одне від одного, щоб приділити увагу іншим, поки гості розхвалюють казковий павільйон, відкорковують пляшки, наливають напої у бокали, з легкою бентегою обговорюють бурю, що, можливо, скоро досягне цього берега Дніпра.

Ryuichi Sakamoto. Merry Christmas, Mr. Lawrence

Коли бокали повні, а гості готові до першого тосту, Анатолій встає, підтриманий швидким поцілунком Ліди.

- Друзі, хвилинку уваги. – він, хвилюючись делікатно прокашлюється. – Я безмежно радий, що ви всі змогли сьогодні зібратися тут. Я всіх вас можу назвати друзями з повною впевненістю, хоч у нашому колі і з’явилися новачки, що втім, надзвичайно приємно розбавили нашу компанію. - Він позирає з усмішкою на наречену, вклоняється й салютує бокалом Мирі. – Ми з Лідою знайомі не так давно, але мені здається, я знав її завжди. Коли я відчув, що не можу й не хочу жити без цієї красуні (Ліда сміється й маше на нареченого рукою, ніби намагається примусити його не казати дурниць. Її щоки заливає густа фарба задоволення), я зробив пропозицію поєднати наші долі і вона (Лідина долоня опиняється у руці Анатолія) зробила мене найщасливішим чоловіком у світі, коли відповіла «так»!

Гості аплодують, берег заповнюють радісні вигуки. Ліда теж підводиться і лине до свого красеня-нареченого.

- Чудова компанія, чудовий час, чудовий збіг обставин! А ще прекрасніше, що ми з Лідою не одинокі у своєму щасті! – Анатолій переводить усміхнений погляд на Мальбе й Миру. – І я бачу, що одночасно зі мною щасливий і мій найкращий друг! Чудовий день! І які б бурі не налітали на нас в майбутньому… - він поглядає на чорний обрій, що наближається з кожною хвилиною. – Цей день залишиться щасливим назавжди. Я безмежно вдячний вам, Мальбе, Мира, друзі мої, за цей неймовірний прийом, за цю казкову альтанку, яку ви спорудили заради нас власними руками. Це так зворушливо! Дякуємо. І намагатимемося всі зберігати наше щастя, нашу дружбу й єдність вічно.

Гості аплодують і салютують піднятими бокалами.

- Принагідно пропоную привітати наших дівчат з закінченням курсу в університеті. Ліда, Мирославо – вітаємо! Тепер, коли всі негаразди в університеті подолано, всі безглузді звинувачення забуто, ви, дівчата, можете спокійно насолоджуватися літом, прикрашати наше товариство своїми усмішками й викинути все погане з голови! Дякуємо, Ніку! – він вклоняється в бік Геолога, який зневажливо відмахується долонею, ніби кажучи, що згадка його імені зараз зовсім недоречна.

Мира намагається усвідомити загадкові слова Анатолія, переводить здивований погляд на Геолога, що розкинувся у кріслі навпроти із задоволеною посмішкою пихкаючи люлькою. Тоді дивиться в очі Мальбе, але той лише розводить руками, хоча його хитра усмішка ховає якусь таємницю. Мира здогадується, що він знає більше за неї. Дівчина виструнчено сідає у кріслі. Її настрою щойно завдано удару. Серце охоплює тривога. Вона потребує пояснень, але отримати їх зараз ніяк неможливо. Мальбе ніжно пригортає її до себе й стиха шепоче, ховаючи вуста в її хвилястому волоссі: - Почекай, не хвилюйся. Все скоро встане на свої місця.

- Цілуйтеся вже і давайте пити! – дещо безпардонно гукає Лакшмі.

- Вітаємо! – вигукують гості, поки Анатолій цілує Ліду.

Схоже, хлопець планував довшу промову, але всім і так все ясно. Всі випивають вина й навперебій вітають заручених, бажають всього, чого тільки можна побажати. Далечінь відгукується декількома розкатами грому поспіль. Тепер вони стали набагато гучніші й загрозливіші. На берег налітають кілька лінивих, але потужних поривів гарячого вітру, в якому вже відчувається свіжий запах озону. Штучні квіти й гірлянди на павільйоні гойдаються, плащаниця намету кілька разів хлопає над головою. Але невдовзі вітер вщухає. Мирослава підхоплюється, здогадуючись що, як це не парадоксально, їй належить виконати сьогодні роль господині цього дому. Світу являються різноманітні наїдки, що більше схожі на витвори мистецтва, ніж на їжу. Мира ніяковіє, бо не уявляє навіть приблизно складу більшості цих блюд – за виглядом цього ніяк не вгадати. Але Мальбе підтримує її, швидко пояснюючи переваги того чи іншого блюда гостям, щось рекомендуючи, передаючи блюда. Гості беруться до справи, жартуючи одне до одного (Мира здебільшого не розуміє жартів, бо погано знає всіх цих людей), бокали знову наповнені, але чекають свого часу, поки присутні вгамують перший голод. Мира й Мальбе нічого не їли від сніданку, тож запрошувати двічі їх не треба, хоча дівчина не забуває своїх обов’язків і пильно стежить, щоб усім всього вистачало. Їжа надзвичайно смачна. Всі ці блюда з італійськими (насправді, сицилійськими) назвами, це, схоже, найкраще, що Мира будь коли куштувала. І ці неймовірні відчуття і пояснення Мальбе, що добре розуміється на цій кухні, притамовують її тривогу, але все ж вона раз-по-раз поглядає на Ніка, що куштує якісь страви, ніби не помічаючи її поглядів.

- Яка смакота! – каже Мира, закочуючи очі від задоволення. – З чого воно зроблене? – вона обережно кладе на язик ще трошки зеленуватої маси, прикрашеної згори шматочком сиру.

- Ну, там здається обсмажені на оливковій олії цибуля, капуста броколі чи якийсь салат і часник.

- Боже! Часник? Від мене буде тхнути!

- Ні, не буде. Ти відчуваєш часник?

- Ні… ну, може зовсім трохи, і те тому, що тепер знаю, що він там є.

- Ну ось. До того ж, якщо і буде тхнути, тнутимем разом. – посміхається Мальбе, закидаючи до рота порцію з тарілки Мири.

- Гей! Не кради мою смакоту! Їж своє! А що це в тебе?

- Називається аранчине. Кульки з рису з начинкою. Тримай. – він перекладає кульку на тарілку Мири. – Вгадай що у начинці?

Мира відділяє шматочок кульки, вдумливо куштує, роздивляється зріз страви.

- Ну там м'ясо – це ясно. Зелений горошок, томатна паста і… якийсь сир.

- Моцарела. Молодець. Все вгадала. Візьми на закуску ще оце – це просто підсмажений хліб з пюре з квасолі і ще чимось – не пам’ятаю. Просто скоро хліб втратить скоринку і воно стане не їстівне.

- Ти так добре розумієшся на італійській кухні!

- Просто, це моя улюблена. Хоча в світі найкращою вважають французьку. Але в мене свої смаки.

- А з чого той салат?

- Там оливки, солодка червона цибуля, фенхель й апельсини. Тримай, скуштуй.

Мира куштує, тоді нахиляється до вуха Мальбе:

- Соромно зізнаватися, але я ніколи ще не куштувала оливок. А що таке фенхель взагалі не уявляю…

Мальбе посміхається й цілує дівчину у скроню:

- Я спробую завжди годувати тебе смачно.

Гості вимагають нового тосту і Мальбе підводиться на правах господаря. Він не каже нічого надзвичайного, просто вітає заручених й під загальні схвальні вигуки ті знову підводяться й цілують одне одного. Гримить все гучніше, між водою й чорними хмарами спалахують блискавиці.

- Друзі! – Мальбе перекрикує гуркіт. – Гадаю, треба тікати в будинок, бо вітер все міцнішає і на зубах починає скрипіти пісок. Тож випємо, а потім гуртом – дівчата хапайте пляшки й бокали, чоловіки – столи. І гайда під дах! Там закутане, щоб не вихололо, головне блюдо – спагетті кон песто трапанезе. Це як макарони з соусом, але краще!

Вони ледь встигають – поки Мальбе з Петром заносять другий і останній стіл, Нік з Анатолієм підстрибом поспішають з оберемками розкладних дерев’яних крісел, а дівчата тупцюють на терасі з нетерплячки і підбадьорюють чоловіків вигуками з руками, повними скляних предметів, над берегом прокочується шалений гуркіт і миттєво пісок вкривається першими круглими темними плямами від важких крапель. За мить налітає шторм і починається тепла літня злива. Забігаючи на терасу, чоловіки вже геть змокли всього за якихось пів-хвилини.

Занісши всі меблі й наїдки всередину, всі знову виходять на терасу й із захватом споглядають гнів стихії. Шалений вітер заплітає струмені води у коси, несе дрібний водяний пил в обличчя людей. Повітря – нарешті прохолодне й насичене киснем, сповнене вологи замість пилу, примушує всіх із насолодою дихати на повні груди. Анатолій і Ліда, Мальбе і Мира стоять парами, зігріваючи одне одного обіймами. Лакшмі знову встигає закинути до рота нову жуйку і сидить у плетеному кріслі, закинувши ногу на ногу. Петро стоїть осторонь, сховавши руки у кишенях штанів і споглядає прямовисну стіну води, здається, поринувши у якісь невеселі роздуми. Геолог позаду всіх прихилився до стіни будинку і знову пихкає люлькою. Його очі часто зупиняються на гарному профілі і довершеній фігурці осяйної й юної блакитноокої білявки, що, на його біду, з’явилася в місті, в обіймах його друга Мальбе і у житті Геолога. Брови його трохи зсунуті, а чоло затьмарюють важкі думки.

* * *

Знадвору лютує буря, але в будинку затишно потріскують дрова у каміні. Програвач крутить вінілову пластинку і тихо награє інструментальна джазова музика. Приємно захмелілі гості розбилися на гуртки й спілкуються в очікуванні часу, коли злива вщухне. Петро, Анатолій і Лакшмі згуртувалися біля каміну й книжкових полиць – звідти долинають їх неголосні голоси. Геолог зі своєю люлькою вийшов на терасу, невдовзі за ним слідом попростував і Мальбе. Мира скоса позирає у вікно на силуети двох чоловіків у напівтемряві тераси. Вона здогадується, що говорять почасти про неї і її майбутнє. На серці знову немає спокою, її вчергове сердить, що чоловіки вирішують її долю, навіть не спитавши її думки. Їй дуже кортить вийти до них і в лоба запитати що відбувається, що вони там для неї напланували. Вона хмурить брівки і неуважно пропускає повз увагу цілі фрази, сказані Лідою. Вони з подругою саме заходилися мити посуд, хоча Мальбе запевняв, що це зовсім не обов’язково, а Ліді взагалі не варто цим займатися, бо це її свято. Тим не менш, вони миють посуд, бо це такий чудовий привід для Ліди перекинутися з Мирою слівцем наодинці. Ліда щось жебонить про смачні наїдки, про квартиру Анатолія та їх перші сумісні плани. Мира робить над собою зусилля, щоб повернути свою увагу до слів подруги.

- Вгадай, хто буде дружбою й дружкою на весіллі? – саме питає Ліда, задерикувато посміхаючись.

- Хто? – питає Мира, ще перетравлюючи сенс питання.

- Ну ти що, мала?! Версії є? – сміється Ліда.

- Ну… може ми із Мальбе?

- Бінго! З першої спроби! – регоче Ліда. – Ти ж не проти?

- Та ні звісно. Дякую. – Мира повертається до подруги із теплою посмішкою. Її важкі думки швидко розвіюються. Мира навіть відчуває сором за свою неуважність до Ліди. Здається, вони не бачилися цілу вічність. З тих пір стільки всього відбулося.

Мира нахиляється до Ліди, що намагається приховати своє збентеження за звичною впевненою манерою триматися й цілує її гладеньку щоку. Ліда у відповідь обхоплює подружку за плечі одним рукавом, щоб не намочити мокрою рукою гарної синьої сукні Мири. Ліда прискіпливо роздивляється подружку, коли вони знову беруться до тарілок. В очах палає непогамовна цікавість і стрибають бісики:

- Ну, Славко, то ти будеш розповідати, чи так і вдаватимеш, ніби нічого не сталося? – зрештою тихенько, здушеним шепотом питає вона, підштовхуючи Миру ліктем у бік.

- А що сталося? – питає Мира невинно, відкопилюючи губку і здивовано зводячи брівки. Погляд вона старанно ховає серед тарілок у мийці.

- Ага, тобто будемо все отріцать? Напрасно, товаріщам все ізвєсно! – хихоче тихенько Ліда. – Давай, колися. Я ж бачу, що у вас із тим олімпійським мішкою вже все було! – від завзяття Ліда підвищує голос і Мира шикає на неї, супроводжуючи шикання обуреним поглядом і ляпасом мокрою рукою по плечі. Ліда прикриває рота долонею, тамуючи хихотіння. Дівчата змовницьки озираються на компанію біля каміна, але ті поглинуті розмовою.

- То як? – шепоче Ліда ледь чутно. – Давай, розповідай!

Мира зовсім не розуміє як можна говорити про те, що і в її життя увірвалося неочікуваним свіжим вітром, що ніби шквал напнув всі вітрила її душі. Як можна змалювати почуття, для яких вона не бачила слів ні в Шарлотти Броне, ні в Толстого, ні в Федеріко Гарсії Лорки – ніде взагалі немає слів, щоб змалювати щастя, кохання, що крає серце і змінює тебе до самої глибини, до серцевини, народжує тебе наново, ніби досі ти і не жив ніколи. Як розказати про солодкість погляду коханого, в якому бачиш взаємність, готовність віддати що завгодно, аби залишатися з тобою поруч. Як описати його поцілунки, його силу й ніжність, солодкий мед злиття з його тілом, його диханням, його стогонами, самою його душею? Мед, яким не нап’єшся, скільки б не пила. Мира шукає хоч якихось слів, поки вологі пальці Ліди не торкаються її підборіддя і не розвертають її обличчя до себе.

Очі Мирослави величезні й бездонні, сповнені вологих білих хмар, і сонячного сяйва. Її обличчя палає рум’янцем, вуста привідкриті, ніби бутон червоної троянди, наповнений соком.

Ліда поринає у розосереджений погляд Мирослави і усмішка швидко сповзає з її обличчя, поступаючись трохи розгубленим, може трішечки зляканим, а може навіть ледь-ледь заздрісним виразом, як в людини, що раптом, йдучи до продмагу, замість цього ступила до зали, де загадково сяє Священний Грааль. До якого їй не дано ні доторкнутися, ні зрозуміти його сутність.

- Гей, мала. Ти чого? – шепоче Ліда.

- Нічого. – ніби прокидається Мира і потискає плечами. Її вуста навідує мила посмішка.

- Ага. Тобто, я бачу, все у вас класно. Ладно, не хочеш казати – не кажи. І так все ясно. – голос Ліди, що знову хапається до виделок у мийці, бадьорий, але й трохи розчарований, а може й ображений.

Мира покидає посуд і, піднявши погляд кудись вгору, каже:

- Я люблю його. А він любить мене. І це, Лідо… Це таке щастя… Я не знала…

- Ладно-ладно! – вигукує Ліда, кидаючи виделки і витираючи руки об рушник, щоб міцно обійняти Миру обома руками. – Нічого не кажи, бо зараз будеш плакати, туш потече. Кажу ж – все і так видно як білим днем.

Вона пригортає до себе подружку, що справді дихає й шморгає так, що ясно – від сліз її відокремлює зовсім нічого. Зрештою, вона глибоко зітхає, перемагаючи бажання розплакатися й із щасливою посмішкою притискає голову до лоба Ліди. Та, і сама наповнена щастям кохання, теж має взяти паузу, аби не розплакатися.

- Ох, Славко! Як же все склалося казково. Зустріла тебе, тоді Толю, тепер у вас кохання із Мальбе – найліпшим другом Толіка. Хіба так буває? Хіба це не неймовірна удача? Ви теж одружитеся, будемо дружити всі далі, ходити у гості, разом їздити кудись на море влітку, разом народимо дітей, станемо кумами одне одному. А потім одружимо наших діток, як підростуть! Клас взагалі!

У захваті від своїх сміливих мрій Ліда розціловує подругу, що весело хихоче й пручається, ніби від лоскоту. Зрештою, вони повертаються до посуду, а Мира питає:

- А… коли весілля, вже вирішили?

- Та ні, це не точно. Будемо все підганяти під моїх і Толіних родичів, може за пару місяців, а може й не вийде. Може вже після вересня – хоча, не хотілося б. Там же навчання. І погода не та вже.

Мирослава знову раптово похмурніє:

- До речі, а що із навчанням? Нас що, не виженуть?

Ліда радісно розвертається до подруги:

- Та яке виженуть?! Забудь! Я ж тобі казала, щоб ти не хвилювалося. Так чи інак наші хлопчики із усім цим лайном розберуться. Нік усе порішав. Ми залишаємося вчитися далі, курс успішно закінчено, за курсовий п’ятірки – і я тобі гарантую, більше нас ніхто пальцем не торкне! Якщо з наших голів впаде хоч одна волосина… Уууу! – Ліда видає загрозливий вигук, схожий на бойовий клич яких небуть саксонських орд.

Посуд раптом з гуркотом випадає з рук Мирослави. Ліда здивовано глипає на її перекошене від гніву обличчя. Мира раптом розвертається і прямує до виходу на терасу кавалерійським кроком, на ходу втираючи руки рушником і кидаючи рушник на підлогу. Вхідні двері з гуркотом зачиняються за її спиною.

* * *

Літня буря пронеслася над садибою Мальбе, зірвавши й розкидавши все, до чого могла дотягтися. На пляжі яскравими плямами тріпочуть зірвані з павільйону штучні квіти. Гуркіт грози віддалився кудись в бік суходолу. На мокрій терасі розкидані прилиплі паперові серветки, якась розкисла газета. Сумно просякають вологою забуті плетені крісла. Одразу за обрізом даху тераси стоїть вертикальна стіна пружних струменів теплої води, що з шурхотом спадає з небес, дріботить по дахові будинку, мутними ручаями прокладає шлях до киплячого річного плеса.

Геолог і Мальбе, що жваво сперечалися, трохи ніяковіють, коли перед ними постає Мира, що міцно стискає схрещені руки на грудях. Її великі потемнілі очі крешуть блискавицями гніву, лице почервоніло від притоку крові, а з стиснутих вуст готові зірватися перші слова звинувачень і вимог. Мальбе повертається до дівчини і захисним жестом піднімає свої великі долоні. Геолог позирає з прихованим зацікавленням, в глибині його крижаних очей спалахують азартні вогники гравця в передчутті високих ставок. Він виймає люльку з зубів і починає спокійно вибивати попіл об поручні тераси.

Мальбе розтуляє вуста, шукаючи слів, але Мира випереджає його:

- Що тут відбувається? Я вимагаю пояснень! Ліда каже нас залишають вчитися? – Її губи починають тремтіти, але брови вперто зсунуті докупи.

Геолог кидає на її обличчя швидкий пронизуючий погляд.

- Так. Але хіба це погано? – примирливим тоном питає Мальбе.

- Так це погано! – раптом кричить Мира, випростовуючи руки зі стиснутими до білого хрусту кулаками вздовж тіла. – Погано що ви ховаєтеся від мене й за моєю спиною вирішуєте тут, що для мене добре, а що погано! Я що – лялька, думка якої нічого не важить? Ви забули спитати чого хочу я сама? – дівчина тремтить всім тілом, шкіра її обличчя, рук волого блищить чи то від водяного пилу, що долітає на терасу, чи то від холодного поту, що раптово виступив.

Мальбе розгублений, навіть ніби зляканий.

- Миро, ну нащо ти так? – тихо питає він. – Ми з Ніком просто хотіли як краще, хотіли позбавити вас із Лідою непотрібних проблем. – Він робить крок до Мири, ніби сподіваючись обійняти й заспокоїти її, але тут таки відчуває, що від такої спроби стане тільки гірше і зупиняється.

Мира гнівно наставляє вказівного пальця на обох чоловіків:

- Краще? Ви гадаєте це краще? Прийти до аудиторії першого вересня, сісти за парту, ніби нічого не сталося? Прийти до людей, які назвали мене хвойдою, відчувати їхні косі погляди, куди б не пішла, чути шепотіння за спиною? Здавати іспити й заліки цим стерв’ятникам? На п’ятірки? Може отримати диплом з відзнакою?! – вона просто волає у відчаї і гніві. – Як ви можете думати що я піду на це? Я заберу звідти документи! Зрозуміло?! Моєї ноги більше не буде в цьому гадючнику!

Мальбе безсило опускає руки і застигає з прикрим виразом на обличчі. Саме з майже тими ж словами він щойно звертався до Ніка. Він був правий, розуміючи, що Мира не з тих, хто як належне сприйматиме втручання в її долю і буде терпіти приниження. І, звісно, він сам зробив би все від нього залежне, аби їй не довелося його терпіти. Тому то він і намагався зрозуміти на що розраховує Нік, але, як часто бувало, не міг осягнути спокою й впевненості Ніка в правильності своїх дій.

І ось зараз він здивовано озирається на свого друга, почувши його неголосний задоволений сміх. Мира теж переводить погляд на Геолога. Від обурення й здивування її вуста розтуляються, а очі миттєво наповнюються пекучою вологою.

Нік сміється, ховає вичищену люльку до кишені, робить крок до дівчини, демонструючи намір долучитися до розмови. Він міцно стає обома ногами на мокрих дошках тераси, долоні складає поперед себе в замку, майже як футболіст у «стінці» підчас пенальті. І піднімає на Миру погляд, сповнений незрозумілого азартного блиску.

- Добре. Добре. Це слова, яких я сподівався почути, моя мила. Після того, як став свідком ваших відважних спроб захистити свою гідність на тому судилищі. Особливо після того, як потримав у руках вашу курсову роботу. Прогнозування приросту поголів’я? Серйозно? Це те заради чого ви ходили на навчання? Може, вам подобається ця сфера народного господарства і ви дійсно щиро бажали б присвятити цьому фахові решту життя? Якщо так… (Нік примирливо зводить руки перед собою долонями до співрозмовниці)… Що ж, якщо так – ніщо не стане на шляху людини, що твердо вирішила присвятити себе улюбленій справі.

Нік робить паузу, повертаючи руки в замок і трохи з під лоба уважно позираючи прямо у вічі Мири, що з досадою знову схрещує руки на грудях.

- Але, якщо припустити, що ви обрали цей ВНЗ і факультет з якихось причин, що не співпадають із покликом вашого серця й вимогами розуму, то що ми бачимо? Маючи вибір залишитися й терпіти далі приниження, відчуваючи ураження власної гідності, чи проявити характер – ви без тіні вагань робите правильний вибір людини, що має самоповагу. Тепер ви можете піти як переможець, а не переможена – зі щитом, а не на щиті – за власним вибором і рішенням. Все, що зробили ми із Мальбе – дали вам шанс чітко зрозуміти ваші бажання, зійти з хибного життєвого шляху й дати відповідь на питання – чого ви бажаєте насправді?

Чим далі Мира слухає його голос, тим ширше розкриваються її очі. До неї приходить розуміння що відбулося й дивний біль пронизує її серце. Перші сльози важкими перлинами зісковзують до її підборіддя:

- Геологу, ви що, гралися з моєю долею? Проводили цікавий експеримент, щоб подивитися як я відреагую на зміну обставин? Це для вас просто весела гра?

Він раптом ступає вперед повз Мальбе і обережно кладе долоню на її плече. І раптом вона знову відчуває вагу і сталеву твердість закованої у крицю долоні лицаря.

- Все життя гра, моя мила. І люди в ній актори. Ви ж знаєте.

Як ошпарена, вона вислизає від цього пекучого дотику і, відводячи очі і від Геолога і від Мальбе, вибігає з тераси і зникає за стіною зливи.

* * *

The Smashing Pumpkins. My Love Is Winter

Мирослава стоїть під струменями зливи, майже з насолодою підставляючи їм своє розпашіле обличчя біля самої вируючої води великого Дніпра. Босі ноги її вгрузають в тверду й гладку поверхню вилизаного хвилями прибережного піску. Непотрібне взуття валяється на пляжі. Двоє чоловіків десь позаду, вдалині за її плечами, за майже непроникною стіною дощу. Один з них щойно поставив питання і вона у відчаї намагається знайти відповідь. Чого вона бажає насправді?

* * *

Геолог повільно підходить до неї і стає поруч. Його наближення вона відчула, здається, просто потилицею, сиротами, що пробігли її мокрою спиною. Він стоїть поруч мовчки хвилину за хвилиною, зовсім не зважаючи на миттєво промоклий одяг.

- І ви пішли на весь цей ризик лише для того, щоб подивитися чи матиму я сили опиратися, чи не зігну голови покірно заради спокою і передбачуваного майбуття? Справа в мені? Ви гадаєте, я варта таких зусиль?

Геолог ще довгенько мовчить, ніби шукаючи потрібних слів, але зрештою вона чує лише кілька слів, що залишають багато простору для здогадок:

- Ви навіть собі не уявляєте якою мірою…

На пляжі знову повисає важка тиша.

- Я не знаю, чого хочу. – зрештою каже Мира.

- Ні ви знаєте. – просто й впевнено відповідає Геолог, дивлячись перед собою.

Мира у страху опускає голову. Вона не хоче вірити в це, але завмирає за крок від усвідомлення того, що і вона і він розуміють двозначність їх розмови. Вона хоче озирнутися на будинок у німому запитанні – чому Мальбе не прийшов замість Ніка? Але не озирається. Вона повертається до спогадів про жаркі обійми свого великого, сильного й ніжного коханця. Її серце миттєво починає тріпотіти, а лоно наливається теплим важким медом. Але спалахом в її свідомість вривається страшне і прекрасне обличчя Ніка. Його зуби вишкірені, мов в хижака в останньому стрибку на жертву. Сталевий кулак щойно розтрощив обличчя ворога, а в повітрі повільними сузір’ями завмерли густі краплі ворожої крові.

- Єдине, що я вмію і люблю – за це не платять грошей.

- Що ж це, дозвольте поцікавитися?

- Я все життя танцювала.

- Які саме танці?

- Бальні, латина, народні, сучасні, навіть балет.

Нік повертається да неї з теплою посмішкою. В його очах більше не сяють вогники азарту. Схоже, він виграв.

- Дивний збіг. Я саме шукав вчителя танців для нового танцювального класу. Відкриття, орієнтовно, в кінці літа. Якщо бажаєте, днями проїдемо – я покажу вам із Мальбе приміщення. Разом прикинемо як це має виглядати після ремонту.

Мира повертається до нього й дивиться із докором. Його обличчям струменіє небесна вода. Мокре волосся злиплося на голові. Але очі всміхаються.

- Ви знову намагаєтеся мене обдурити, Ніку. – втомлено каже вона.

- Зовсім не мав такого наміру, моя мила.

- Я не можу викладати. Мені бракує спеціальної освіти.

- То здобудьте її! Хіба це не відповідь на всі питання?

Мира дивиться на до нитки промоклого величного Геолога й обережно простягає руку, щоб взяти його за рукав сорочки.

- Ходімо в будинок. Не хочу, щоб ви злягли з бронхітом, чи щось таке. У ваших літах треба берегтися від води й протягів.

- Ну дякую вам за турботу! – обурено пирхає Нік, але слухняно крокує за дівчиною в бік будинку.

На терасі їх чекає Мальбе, привалившись плечем до опори тераси й нервово жуючи сірника, який, завбачивши дві фігури за завісою зливи, відкидає геть. Піднімаючись сходами Мира спокійно дивиться в його гарні карі очі. І поки Нік зникає в будинку, вона приступає до свого коханого й кладе мокрі руки на його широкі плечі. Його руки обережно торкаються її стану, а тоді він міцно, ніби після довгої розлуки, притискає дівчину до себе. І Мира цілує його м’які губи. І поцілунок продовжується й продовжується нескінченно.

* * *