Промінь на лезі. Камінь

Мальбе прокидається раптово, ніби людина, що виринула з пучини, мало не потонувши. Він різко сідає на ліжку, наповнивши легені повітрям і затамувавши подих. Він злякано дивиться на залите золотим ранковим світлом зім’яте ліжко, на западину на сусідній подушці і перші миті йому здається, що Мира просто наснилася йому і за мить його вдарить важкий таран розчарування. Потім він піднімає очі до вікна і приходить до тями. Радість заповнює його велике серце, але в його куточку тихо тупцює тривога – де вона? Що як вона зникла? Її речей немає, на стільці акуратно розвішена його сорочка у клітинку.

Мальбе похапцем натягає парусинові штани й босий збігає сходами вниз. Двері в будинок широко розкриті, Мира сидить на краєчку тераси, поставивши ноги на сходинку в своїй офіційній білій блузці й чорній спідничці й вигрівається на сонечку, як кошенятко.

Він тихо підходить і сідає ззаду неї, обережно обіймаючи руками її плечі. Його великі босі ноги стають на сходинку обабіч її маленьких ніжок в білих панчішках і строгих чорних туфлях. Він заривається обличчям в її хвилясте золоте волосся і з насолодою вдихає її запах. Запах трави, молока, морської хвилі, всього найкращого в цьому світі. Він відчуває, як на мить напружується її спина, а тоді вона відкидає голову і кладе на його плече. Тепер вони гріються на сонці вдвох.

- Доброго ранку. – каже він.

- Доброго ранку. – каже вона.

- Я думав, ти мені наснилася.

- Я теж.

Вона обертається і через плече зазирає в його очі. В яскравому світлі літнього ранку його очі мають колір кави по краям райдужки й ледь помітно зелені біля зіниць. Він також жадібно роздивляється її обличчя, очі, ніби бачить вперше. Тоді вони цілуються. Вона закидає руки на його шию і не відпускає. Коли вона починає важко дихати, він обережно вивільняється і з посмішкою цілує її носик:

- В нас купа справ.

- Яких?

- Тобі потрібен одяг, мені – велике дзеркало. Раптом, в будинку з’явиться жінка – теоретично! Я зварю кави? І поїдемо в місто.

Він бачить, як вона ніяковіє від його слів і тікає до плити, щоб не примушувати її червоніти ще більше. Її вчорашні манірні слова зараз видаються їй такими безглуздими! Поки він варить каву у турці, вона ходить біля нього, ніби випадково проводячи руками по його голій спині, міцному животу. Кладе руку на плече, допомагаючи достати з полиці цукор. На її вустах грає чарівна й грішна усмішка. Він ледь знаходить в собі сили стриматися, щоб знову не пригорнути до себе, не віднести знову до спальні. Він чув, що краще не поспішати в їх випадку – не знав точно, чи це правда, але не хотів завдавати їй болю.

- Послухай, - каже він. – Ти не маєш весь час зваблювати мене. В жінці завжди має бути загадка, а чоловік завжди має бути напівголодний. Хіба мама тебе не вчила?

- Хіба в мені мало загадок? Думаю, ти ще надто погано мене знаєш! – віджартовується вона, вперто обхоплюючи руками його торс. Він відчуває легкий цілунок між своїх лопаток і мало не перекидає турку з вируючою кавою.

- Я ледь не розлив каву. – чесно зізнається він.

- Я все одно не хочу кави. – каже вона і вже сміливіше цілує його спину.

Він швидко набирає повітря в легені, його зіниці швидко розширюються.

- Припини, будь ласка.

- Оце? – питає вона, і цілує знову.

Сонце заливає мовчазний будинок. Розпечені дошки підлоги видають свіжий запах соснової живиці, на столі віддає останній аромат вистигла й забута кава.

* * *

Мирослава навіть не уявляла, що існують такі магазини. Мальбе не хотів чогось, що є у багатьох інших і повіз Миру до антикварної крамниці. Заправляв там на диво молодий хлопець – худенький, з чистим личком, як в порцелянової лялечки. Йому було років п'ятнадцять-шістнадцять, але і в ньому, як і в усьому цьому місці було щось геть не звичне. Мирослава потайки поглядала на його одяг – охайна сорочка – біла в блідо-блакитну тонку смужку, темні штани широкого крою, що їх підтримували підтяжки, синя й дуже гарна жакардова, здається, жилетка з кишенькою для годинника і навіть тоненьким ланцюжком, що визирав з тієї кишені. Якісь дуже старомодні, але доглянуті й лискучі, туфлі, наче з кіно про дореволюційні часи. Навіть і його мові було щось старомодне. Мирослава не здивувалася б, якщо би побачила, що для походу в булочну хлопчина обов’язково одягає старовинного котелка. В цілому, цей юнак здавався столітнім дідусем у юному тілі, і тому мимоволі викликав містичне відчуття остраху й поваги.

Назустріч клієнтам він вийшов з ввічливою посмішкою й поклоном. Відпад.

- Ласкаво просимо. Можемо ми чимось прислужитися Вам, шановні гості?

Ледь не сказав чогось на кшталт «панове» або «ваші милості».

Мирослава намагається роздивитися довкола. Приміщення темне, досить високе, хоч і невелике, але широкий прохід між полиць, заставлених старовинними канделябрами, прес-пап’є, камінними годинниками, лампами, посудом, статуетками, і не перелічити чим іще – здається, веде до суміжної печери Аладіна. Очі розбігаються від споглядання всієї цієї краси. Хоча, відчуття, що все це чужі речі, які вже, можливо, багато разів змінювали власника, все ж відштовхує Миру.

- Пане! – ще раз вклоняється юнак Мальбе. – Дозвольте поцікавитися, чи задоволені ви фотелями, що ми мали честь запропонувати Вам минулої осені?

Він таки сказав «пане»! І що це за «фотелі»?

- Крісла? Ви їх маєте на увазі? Ви запам’ятали?

- Що ви пане! Ми досі не знаходимо собі місця від хвилювання – не зважаючи на вражаючу роботу майстрів і безсумнівну привабливість цих речей зовні, один з фотелів, чорного дерева, оббитий пурпуровим габардином із вензелем GK, вирізьбленим на оголовку, боюся, міг здатися Вам не надто зручним. В ного, знаєте, можливо занадто вертикальна спинка. – Юнак намагається донести що саме має на увазі жестами тоненьких долонь.

Мальбе, хоч, очевидно, не вперше стикається з дивним юнаком, вражений:

- О, не переймайтеся! Чудове крісло! Дуже гарне. До того ж, якщо раптом воно колись видасться мені не зручним, я завжди можу всадовити в нього когось із небажаних гостей!

Дивний господар крамниці раптом починає щиро сміятися, до того ж так заразливо, що Мальбе й Мира не можуть встояти, щоб не розсміятися і собі.

Зрештою, юнак видобуває звідкілясь білосніжну хустку й делікатно витирає очі, намагаючись вгамувати раптову веселість.

- Ох, пане, - кланяється дивак. – Щиро прошу вибачення, але Ваша дотепність була для нас надто раптовою. Ще раз пробачте, шановні. То чим ми могли б прислужитися Вам цього разу?

Мальбе розвертається до Мирослави і позирає на неї запитально, але мовчить. За мить вона розуміє, що він пропонує їй самій вибрати дзеркало для свого будинку. Вона ніяково прокашлюється.

- Що ж, якщо у вас є, ми хотіли б подивитися дзеркало.

- Дзеркало? – задумливо повторює юнак. – Люстерко для дамського несесеру? Трюмо? Косметичні? Настінні? Прямі? Фігурні? Кольорові? Тоновані? Збільшувальні? В рамі чи без рами? Дерев’яній, металевій? Готика? Бароко? Рококо? Арт-деко? Арс-нуво? Ампір? Бідермейер? Фіксовані? Рухливі? Для туалетної кімнати? Панорамні? З малюнком, гравіюванням, підсвічуванням канделябрами?

Очі Мирослави розкриваються все ширше й ширше, господар крамниці, здається, може ще продовжувати й продовжувати, але Мальбе делікатно кладе руку йому на рукав:

- Можливо, ви просто покажете нам? Ми обидва, нажаль, не дуже розуміємося на дзеркалах. Нам потрібно щось гарне, велике, на стінку, в дерев’яній рамі, мені здається.

- О! Зрозуміло, зрозуміло! Вам потрібне люстро.

- Так, мабуть… - невпевнено погоджується Мальбе.

- Що ж! – рішучо змахує руками юнак, наче на порозі неймовірної пригоди, якої він так чекав. – Будьте ласкаві, слідуйте за мною.

Він вирушає у той самий прохід, що інтригував Миру з самого початку. Мальбе бере дівчину за руку і вони вирушають у таємничий напівморок. За кілька кроків юнак так раптово зупиняється і розвертається, що вони мало не налітають на нього. Але він, дивлячись на покупців дивно застиглим поглядом і підносячи догори вказівного пальця, навіть не помічає їх збентеження.

- Пане, чарівна пані. Здається, ми згадали те, що вам потрібно! Прошу, прийміть дуже уважно нашу пропозицію!

Ми, нам, нашу… - як дивно… Про кого це він? Про себе?

Юнак знов рвучко розвертається і крокує далі, але тепер не замовкає ні на мить:

- До вибору кожної речі в оселі варто ставитися дуже прискіпливо, але люстро – О! Тут вибір має бути якнайвідповідальнішим. Життя відбивається у люстрі, а люстро – у житті! Ви знали? Старі люстра бачили забагато сумного й страшного, майже без виключення. Нові ж позбавлені життя. Спробуйте сісти до нового люстра спиною і посидіти трохи – ви відчуєте лише безживний холод небуття. Якщо ж у вашому домі опиниться люстро, що бачило речі, що їх не варто бачити – воно питиме вашу радість, ваше кохання, саме ваше життя. Ніколи не варто сусідити з такою річчю, звісно, якщо самі ви не зла людина!

Вони швидко перетинають велику кімнату з одним тьмяним віконцем десь віддалік, заставлену громіздкими старовинними меблями на будь який смак. І крокують далі – в одну з дверей у кутку кімнати. Юнак намацує вимикач і вмикає самотню жовту лампочку під стелею. Ця кімната, вочевидь, зайнята дзеркалами, але всі вони – великі й малі, круглі, овальні й прямокутні – задраповані тканинами. Юнак прямує в дальній куток і з натугою відриває від землі велетенське дзеркало, швидко відставляє вбік, те ж саме робить із наступним важким предметом і зупиняється, шанобливо поклавши руку на сховане темною квітчастою тканиною люстро, що було приховане біля самої стіни:

- Перед вами, мої дорогі, унікальна річ. Люстро, якому пощастило споглядати справжнє – справжнісіньке! – кохання!

Юнак розвертається і суворо дивиться на Мальбе і Миру, і дівчина знову не може позбутися враження, що цей дивний господар крамниці – старший за неї на десятки років. Щонайменше.

- Звісно, воно бачило і драми, і розставання, і горе – жодне старе люстро не уникало цієї долі. Бачило сльози й розпуку. Але розлука скінчилася і розлучені серця об’єдналися знов і життя щедрою рукою повернуло більше, ніж здавалося, забрало навіки. Повірте, ця річ саме для вас! І після довгих років, протягом яких це скло всотувало щастя, це люстро не належало більше нікому!

Юнак говорить натхненно, затято, очі його фанатично зблискують. Але раптом він зупиняється і, ніби повертаючись на грішну землю, кидає кілька швидких поглядів поперемінно на Миру, на Мальбе, знову на дівчину, на хлопця. Його уста відвідує нарешті сором’язлива посмішка, що видає його справній ніжний вік, щоки ледь помітно рожевіють. Ніби він чудово бачить, які саме узи пов’язують молодих людей перед ним, але виховання не дозволяє йому зробити жодного натяку.

Артистичним жестом він зриває полотнище, і, хоча в повітря піднімається хмара куряви, Мира й Мальбе не стримують захоплених вигуків.

Можливо, свою роль зіграла розкішна презентація, що передувала появі цієї речі, але обом здається, що від старовинного, високого, вище зросту Мальбе, дзеркала тут таки повіяло чимось приємним, як сонце після ранкового літнього дощу і веселка, і запах польових квітів, і голос жайворонка в полі. Дзеркало, або, як казав господар крамниці, люстро, забране у масивну й елегантну водночас темну, майже чорну, лаковану раму. Різьблення дивним чином гармонійно поєднує суворі геометричні елементи з чіткими гранями й округлі, окреслені гарно вигнутими лініями, що схожі на листя лавру чи завитки на оголовку скрипки. Згори раму увінчує портик, накритий невеличким дашком у псевдо-античному стилі, обабіч якого виструнчилися точені елементи, схожі на старовинні еллінські вази. З боків тіло дзеркала обмежують два барельєфи, що зображують довгі вигадливі круглі колони змінної товщини, увінчані капітелями у вигляді неймовірно майстерно вирізьблених рослинних елементів, що нагадують бутони квітів, що ледь почали розкриватися.

Споглядаючи вирази обличь клієнтів, господар задоволено посміхається:

- Я був упевнений, що ви відчуєте силу цієї речі, шановні. Звісно, люстро довго було сховане у цьому забутому кутку, тож я уклінно прошу пробачення за весь цей пил, але, якщо ви визначилися, не мине й декількох хвилин, як воно засяє первозданною чистотою!

Мальбе переводить погляд на Миру і в її захоплених очах бачить відповідь на не озвучене запитання.

- Гадаю, тут все ясно. Ми придбаємо це… люстро.

- Чудово! – радіє юнак.

Він підбігає до виходу й гукає кудись в глиб крамниці:

- Марто! Германе! Підійдіть!

Мирослава дивується, що в крамниці, виявляється, є сила народу. Раніше їй і на думку не спадало, що тут є ще хтось крім їх із Мальбе і дивного юнака. Цікаво як його звуть? Чи таке ж дивне його ім’я, як і незвичні імена його колег? Як він став розпорядником такого дивного місця, хоча, судячи з вигляду, не мав би ще навіть закінчити школи? Скільки йому насправді років? Звідки ця разюча невідповідність поведінки із віком? Чому цей одяг виглядає на ньому не як рекламна хитрість, а природно, ніби він ніколи не носив нічого іншого? Чому він говорить на себе «ми» ? Стільки таємниць…

Мальбе неголосно розмовляє із господарем крамниці, але Мира, поринувши у роздуми і одночасно роздивляючись неймовірне люстро, що ніби сяє внутрішнім світлом крізь тонкий шар пилу, не дослухається до розмови про сорти дерева, лак. Висмикує її з цього стану сума, що її називає господар. Страшні гроші! Мирослава вражено завмирає – вона навіть не думала про те, що, можливо, їм доведеться піти з крамниці ні з чим. Але Мальбе просто киває головою, не торгуючись. А господар робить знижку аж у двісті рублів, хоч його і не просили про неї. Мирі стає соромно. Що вона робить? Чому цей високий, гарний чоловік має виконувати її дурні забаганки?

Вона саме збирається відвести Мальбе вбік і переконати забути про її вигадки із дзеркалом, але нове здивування заважає їй це зробити. За їх спинами чуються швидкі й легкі кроки і до кімнати заходить дівчина у просторій чорній блузі, що кокетливо спадає на опуклі груди, оголюючи круглі мармурові плечі і у тертих-тертих джинсах. Руки її унизані плетеними з ремінців і бісеру браслетами. Довге чорне, лискуче, дуже гарне й сильне волосся спадає на спину важким потоком. Вона побіжно поглядає на клієнтів і раптом привітно усміхається, зустрівшись поглядом із Мирою:

- О! Dancing Queen! Світ тісний.

Це та сама дівчина-хіпі, що поцілувала Миру тієї ночі у «Геологу». Мира відчуває як її обличчя обдає жаром, ніби з топки паротягу і, не знаючи що сказати лопоче ледь чутно:

- Привіт.

- Привіт! – радісно вигукує Марта й без вагань хапає Миру у міцні обійми, хоч за мить відпускає, залишаючи долоню Мири в своїй. – Тебе не впізнати. Що це за одяг? – вона майже з відразою морщить носика.

Вона розвертається до юнака-господаря і повідомляє, так, ніби Мира її давня подруга:

- Ти б бачив як вона танцює! Реально королева танцполу! Таке не щодня побачиш! Всі її запам’ятали.

Марта знову дивиться на Мирославу, в її чорних очах на мить спалахує питання:

- Як тебе звати до речі?

- Мира. – вже сміливіше каже Мирослава.

- Мене Марта. А це? – вона ніби вперше помічає Мальбе і миттєво окидає з ніг до голови вивчаючим поглядом.

- Мальбе. – простягає руку хлопець Мири.

Марта відповідає на його рукостискання несподівано міцним потиском, в бездонних очах спалахують недобрі вогники.

- Твій красунчик? – безпардонно питає вона в Мири. – Чи можна поборотися?

- Марто, благаю, припини ставити наших гостей у незручне становище! – раптом втручається в розмову господар крамниці. – Невже ти не бачиш які непідробні почуття пов’язують наших шановних гостей!

- Та бачу! Вже й пожартувати не можна! – капризує Марта.

В кімнаті непомітно з’являється ще один персонаж – атлетичний чоловік середнього віку у робочій сорочці із закатаними рукавами, штанях від виробничого комбінезону. Він охайно підстрижений, має коротку борідку, що добряче вже посивіла. За вухом в нього стирчить недогризок червоного олівця, а очі чомусь сумні.

Все ще безіменний господар знову звертається до клієнтів:

- Чи треба здійснити доставку? Або маєте транспорт?

- Ми на машині, на заднє сидіння чудово поміститься. – каже Мальбе.

- Чудово! Марто, Германе – підготуйте й запакуйте люстро, поки ми з нашими гостями вип’ємо по горнятку кави, якщо, звісно, вони не заперечують.

* * *

За пів-голини Мальбе із Германом прилаштовують громіздку коробку в автомобілі, на вулицю проводити гостей виходить Марта. Вона повсякчас аж занадто інтимно пригортає Миру до своїх грудей, швидко випитує в нової подруги все нові подробиці і Мира не помічає, як вибовкує чорнявці ледь не всю свою біографію, натомість не дізнавшись про Марту нічого. Нарешті, можна їхати і, прощаючись, Марта каже:

- Ти давай, не губися. Ще перетнемося. До кінця літа ми тусуватимемо у Києві, а тоді мігруємо, мабуть на Західну. Як схочеш, шукай нас у «Чайнику» за готелем «Дніпро» - в «Столичному», або десь на Андріївському узвозі, чи біля історичного музею.

Коли Мира сідає в автомобіль, Марта привітно маше рукою услід.

Вони їдуть і Мальбе пропонує, поки ще є час, подбати про одяг для Мири. Та судомно намагається пригадати скільки грошей має в своєму студентському гаманці і відмовляється:

- Знаєш, в мене вже все є. Давай, може, заїдемо до гуртожитку і заберемо мої речі? – думка про нову зустріч із товаришем Лавровою жахає Миру, але іншого шляху вона не бачить.

- Не вийде. – каже Мальбе. – Вчора дзвонив Толіку, вони з Лідою вже забрали всі речі, ввечері завезуть твої до нас. Вашу комендантку, до речі, звільнили з роботи.

- Як? – вражено перепитує Мира. – Чому?

- Чи я знаю? – відмахується Мальбе. – Але все ж таки пропоную заїхати в одне наше місце – підберемо тобі щось на святкування заручин Толіка й Ліди.

- Мальбе… - з благанням у голосі тягне Мира. – Ну, в мене…

- Ти про гроші? – перебиває Мальбе. – Не хвилюйся. Я ж кажу, це наше місце – обереш, що сподобається, цілком безкоштовно.

- Ну припини мене дурити. Так не буває. – Мира підбирає ноги під себе і зіщулюється на сидінні.

- Буває, ще й не так. – Мальбе, користуючись зупинкою на світлофорі, нахиляється до дівчини і ніжно цілує. – Хіба я не можу зробити тобі маленький подарунок, якщо мені дуже цього хочеться?

- Ну добре, - з важким, але розтопленим поцілунком серцем, погоджується Мира.

По обіді в неї з’являються нові білі шорти, гарна й зручна блакитна сорочка з тонкої байки, перша в житті пара джинсів, блузка з широким вирізом, майже така, як в Марти, але приємного лілового кольору, запаморочливо гарні нові туфлі і дві сукні – одна простенька ситцева й одна розкішна – довга, темно синя, як південна ніч, всіяна блискітками, ніби зорями, на тонесеньких бретельках. Плюс біла широкопола шляпа й окуляри від сонця.

Коли Мальбе зібрав докупи все згадане, Мира, що щойно ніби прокинулася від чару примірок під захопленим поглядом коханого, відчула пекучий сором і Мальбе вартувало немалих зусиль переконати її насолоджуватися моментом і забути про те, що вона щось комусь винна. Мира піддалася на вмовляння, але на її душу ліг важкий тягар і вона не знала що із ним робити. Якби в неї були гроші, вона віддала б все до останньої копійки за ці прекрасні речі, що дійсно дуже їй личили, робили її дорослішою, гарнішою, новою. Але грошей в неї, бідної і вже колишньої студентки, не було. Було б пошукати підробіток, чи навіть роботу, але це означало б залишитися в Києві, жити… у Мальбе? Чого б це? Хіба він її чоловік? Чи хоча б наречений? Хіба він пропонував жити в нього довгий період? Але якщо повернутися до батьків до Ковеля… Ні, це неможливо. Неможливо! Хіба вона здатна сама вбити своє серце, розлучившись із ним? Пекучі хвилі сорому, сумнівів, розгубленості накочували на дівчину, поки автомобіль впевнено розсікав простір. Лише одне давало деяку розраду – погляди на Мальбе, що спокійно кермував, дивлячись на дорогу попереду себе. Одного погляду на його профіль вистачило, щоб голоси в голові Мири стишилися, щоб кров сповільнила свій біг в її судинах, щоб змерзлі не дивлячись на спеку долоні почали відігріватися. Вона була причарована своїм велетнем і кохала так сильно, як ніколи досі, як не відала, що можна кохати, тепло розливалося її лоном, а серце сильно скорочувалося, купаючись у млості, ніби яблуко у розпеченій карамелі. Він не зрадить її, не використає, не забуде, не розлюбить, не буде вимагати плати за свої щедрі дарунки. На світлофорі Мальбе, ніби відчуваючи стан Мири, повертається до неї й усміхається, її прохолодну долоню на хвильку затишно стискає його велика тепла долоня. Він підносить її руку до вуст і ніжно цілує, на мить притискає до своєї щоки. Коли він знову рушає, повернувши руки на кермо, Мира простягає руку, просуває її у виріз його сорочки і притискає до його грудей долоню. Тоді вона не надто зручно прилаштовується на своєму широкому сидінні, але так, щоб її голова знайшла притулок на плечі коханого. Вона цілу вічність не рухається і відчуває, як тихо б’ється його велике серце.