Як НЕ вийти заміж за бога

Майя

Я стояла біля вікна своєї нової кімнати, коли знову побачила її. Маленька дівчинка з Портальної площі уважно розглядала готель, ховаючись за рогом будинку на протилежному боці вулиці. Цікаво, вона мене шукає? Усміхнувшись у солодкому передчутті, вирушила надвір.

Поки спускалася, всередині підвела голову тривога. А що? Мало хто є ще поряд з малою. Можливо, це засідка? Але ні! Дівчинка виявилася одиначкою, проте дуже гордою. Ну-ну!..

- Когось шукаєш? - запитала, заскочивши у провулок. Дівчинка злякано ойкнула, але не втекла. Горда й хоробра... Вона мені вже подобається!

- Шукаю! – надулася, мов йоржиста айла, маленька, проте дуже полохлива рибка. При найменшій небезпеці вона стає схожою на величезну колючу кульку з витріщеними очима і довгими вусами-щупальцями. Толку від них ніякого, хіба що для краси, бо вороги такої дивовижі все одно не їдять! - Ти винна мені гроші! Віддавай!

І стільки рішучості в голосі, стільки впевненості, що я навіть не відмовляюся. А навіщо?

- Хіба я щось позичала в тебе? - зробила здивовану міну. - Вибач, не пригадаю!

Поки дівчинка закипала, наче чайник на вогні, я повільно попрямувала до готелю. Три, два, один…

- Стій! – загарчала нова знайома. – Стій, кому кажу? Інакше мені доведеться нацькувати на тебе друзів! А вони жартувати не вміють…

Зупинилась! Не тому, що злякалася, ні! Дурному ясно, у цієї точно немає друзів. Вона справжнісінька одиначка. Але якщо дівчинка змогла переступити через власну гординю і прийти, отже, у неї дійсно проблеми.

- Он воно як... - повільно розвернулася, ретельно оглядаючи дитину. Років шість, не більше, світле волосся не рівно підстрижене, стирчить у різні боки, немов гілки дивного дерева, у величезних синіх очах тривога впереміш з рішучістю, а надто худе тіло прикривав не за розміром великий одяг. Жодних суконь та рюшів, тільки практичні хлопчачі штани та широка сорочка. – Тоді я тебе уважно слухаю! В чому моя провина?

Здається, мені вдалося на мить вибити дівчинку з колії. Впевненість якось різко відступила, а руки метушливо вирішили пошукати собі місця.

- Ти... Ти зірвала мені полювання, і я залишилася без чесного заробітку! – скептично підняла брову. Мені не почулося? - Гаразд! Не зовсім чесного… І все ж таки!..

- Та там була всього якась пара мідяків! - не витримала абсурдності ситуації.

- П'ять срібників! – впевнено заявила дівчинка. - Я сама особисто бачила, як одна пихата панночка відсипала їй жменю монет за смачний пиріжок з варенням…

І стільки заздрощів у голосі, стільки неприхованого захоплення, ніби це найкращі ласощі у світі! Зізнаюся чесно, моє серце здригнулося!

- Навіщо тобі стільки грошей? - начебто звичайне питання, проте воно заледве не знищило такий крихкий зв’язок, котрий встановився між нами. Величезні очі одразу ж потьмяніли, а руки повисли батогом.

- Треба! - буркнула дівчинка, не збираючись ділитися власними проблемами. А те, що вони були, ясно, як день.

Ще трохи засумнівавшись, запропонувала вигідний для мене варіант.

- Я дам тобі грошей, - посміхнулася, помітивши, як ожило дівчисько. - Але, не просто так!

Насторожено відступивши, тим не менш, дівчинка не пішла.

- Ти їх заробиш!

- Що? – розчаровано вигукнула співрозмовниця. - Я не збираюся…

- Не перебивай! - припинила словесний пронос до того, як її прорвало. – Мені потрібна непримітна людина, яка зможе дістати будь-яку інформацію так, аби ніхто про це не дізнався! Зможеш?

Дівчинка замислилася ненадовго, проте незабаром невпевнено кивнула.

- Чудово! - зраділа, як маленька. - Ось тобі перше завдання: хочу знати про все дивне, незвичне чи моторошне, що відбувається в цьому місті!.. То як?

- Не питання, - кивнула дівчинка, поглядаючи на мене з відвертою гидливістю. – За добрі гроші я все зроблю. Тільки не розумію, навіщо воно тобі?

Розсміялася, уявивши, на що схожий наш діалог збоку. Нічого, переживе!

- Треба! - вийнявши з кишені заздалегідь підготовлені гроші, ті самі п'ять срібників, простягла їх малій.

- І це все? - розчарувалася дівчинка.

- Не нахабній! - рикнула, прямуючи до готелю. – Решту отримаєш, коли нариєш потрібну інформацію… Тебе, до речі, як звати?

Згадала про головне посеред забитої каретами дороги.

- Кора! – пролунало у відповідь десь із тіні. Місце, де ми щойно спілкувалися, уже спорожніло.

«Шустра! – майнуло в голові. – Спрацюємось!..»

Джодаж, бог водної стихії

Дархан – дім світла! Місце, якщо його можна так назвати, де час зупинився ще на початку свого зародження. Абсолютне світло, здатне вилікувати будь-які рани, чи то тілесні, чи душевні, забрати біль, стерти тривоги. Ось тільки вартість такого лікування безцінна! Разом із ранами, Дархан забере у тебе спогади, повертаючи до початкової рівноваги. І все б нічого, якби Вічні менше їх цінували!..

Він прокинувся від легкого дотику, ніби хтось пір'їнкою зачепив тонку межу між зовнішнім та внутрішнім. Межу, яку не можна перетинати! Яскраве світло сліпило очі, у вухах дзвеніла тиша, а в тілі – сила. Немов новонароджений бог, Джодаж стрепенувся, скидаючи з себе пута Дархана. Ще мить, і світло зникло, а ноги торкнулися твердої поверхні. Навколо шумів ліс, співали птахи, вітер ворушив розтріпане волосся...

Вдихнувши на повні груди, чоловік озирнувся. Неподалік зяяв темними вікнами дерев'яний будинок, хвіртка рипнула, відчиняючись, звідкись із лісу вибігла дрібна тваринка, розглядаючи непроханого гостя…

«Дивно!» - подумав бог, прямуючи до будинку. Все тут здавалося таким знайомим, але чомусь пригадати хоч щось ніяк не вдавалося. Тиха туга, яка не роз'їдає, а тільки ластиться, поселилася в душі, нагадуючи про те, що він втратив. Це «щось» було дуже важливим, та чи варто тепер тривожити старі рани?

- А ось і він! - почувся позаду знайомий голос з легкими нотками докору. - Ти де був? Я тебе вже другу седмицю не можу знайти! Все хотів розпитати, як там твоя Обрана?..

- Сварог? - здивувався чоловік, ясно згадуючи, хто перед ним. Чому ж тоді все інше зовсім померкло? Хіба воно було не важливим?

- Не дивись на мене так, немов привида побачив! – реготнув бог вогню, придивляючись до старого друга. – Стривай! Зараз у тебе такий вигляд, наче твою тушку обгриз і виплюнув сам Дархан!

Джодаж мовчки розвів руками. Схоже, це єдине логічне пояснення для всіх його відчуттів.

- Трясця твоїй матері!.. - вилаявся чоловік. - І скільки часу ти там пробув?

- Не знаю, - відмахнувся бог водної стихії, таки заходячи до будинку. Двері легко піддалися, наче тільки й чекала, коли хтось прийде і впустить всередину лісове повітря з присмаком смоли та хвої.

- А що останнє ти пам'ятаєш? – не відставав Сварог, з цікавістю спостерігаючи за приятелем.

Задумавшись, Джодаж спробував відродити у пам'яті хоч щось. Яскраві уривки якихось картинок змінювали одна одну, проте зліпити з них щось путнє ніяк не вдавалося.

- Нічого конкретного, - розтер скроні бог, відганяючи від себе нав'язливі образи.

- Он воно я-ак… - задумливо простяг Сварог, ще більше напружуючи своєю поведінкою Джо.

- Що не так? - гаркнув чоловік, виходячи із себе. Десь на вулиці дрібно зашумів дощ.

- Ще не знаю, - посміхнувся бог вогню, розвіюючи магію друга. – Можливо, воно й на краще!.. Подивимось…