Туронь 4

Сіф і Бо гасали між яток, заглядалися на крам. Щорічний торг зібрав люд із Тун, зі Скара та найближчих хуторів Нордманни. Не так багато, як всі минулі роки, проте товару попривозили вдосталь. З Тун, що розкинувся найближче до Північного моря, привезли возики з рибою, морською звіриною, великі мушлі та корали, а ще — великі білі бивні. А от зі Скара — зброю, тканини й прикраси з різнобарвних глиняних намистин та іграшки, як-от: солом'яні ляльки в фартушках, дерев'яні коники та мечі. У Скарі направду жили найкращі ковалі й ткачі.

Все, що вони бачили, можна було обміняти на зерно, м'ясо, шкуру, хутро та худобу. Були між яток і диковинні товари, здобич із морських походів, а саме: спеції, дивовижні гладенькі тканини, незвичні криві ножі, тонкі мечі, а до них ніби плетені із заліза обладунки, намисто з червоних перлів, срібні скриньки, мальовані рахви та маленькі гребінці. Були серед цих скарбів і чужинські музичні інструменти. Сіф раптом згадала про сопілку, яку весь час тримала в сумці. Поплескала кишеньку, заглянула всередину, та сопілки не було. 

Сіф встала, наче вкопана. Затамувала подих. Налякано позирала в торбинку, знову й знову пірнала в кишеньку рукою, хоча знала: сопілки там немає. Але ж була. Ввечері ще була. Вчора, коли вона пішла зустрічати Нордана, сопілка була в неї в руках. Але ж куди вона її поділа? 

Урур і Бо все віддалялися й віддалялися і врешті-решт зникли в юрмі.

— Щось сталося, моя чарівна панно? — м’який і солодкий голос пролунав над плечем. 

Сіф схвильовано озирнулася. Зліва від неї височів срібноволосий чужинець. Той, що співав учора з музиками. Його блискучі очі зосереджено позирали на неї, а на вустах сяяла привітна усмішка. 

— Добридень… 

Сіф затнулась, хутко прибрала руку з кишеньки. 

— Чи ви щось загубили, панночко? Маєте стурбований вигляд. 

Зблизька й при денному світлі він був значно гарнішим, ніж видався їй вчора. Ошатне вбрання з білого м’якого хутра вкрите срібними візерунками. Під коміром велика золота фібула з дрібними камінчиками, що виблискували синім, червоним, зеленим і мерехтіли при кожному його порусі. Довге срібне волосся вільною хвилею спало на плечі. У нього також не було бороди, зовсім гладеньке підборіддя гордовито підняте вгору. Біла шкіра, яка, здавалося, ніколи не бачила літнього сонця. Жодної плямочки, жодної цяточки чи зморшки. Він виглядав так, мовби юнак, проте очі вражали крижаною глибиною.

— Ні-ні, все гаразд. 

Сіф зітхнула, нарешті спромоглася відвести погляд від тих очей. Який же він красень! Ще й зовсім не схожий на боррівців — вельможний заморський панич.   

— Я досі не назвався, вибачте мені, — промовив він трохи сором'язливо. — Алеванр Елверфолк до ваших послуг, моя пані. 

Чужинець приклав руку до серця й граційно поклонився. Кожен рух був зважений, повільний, ніби він плив під водою.

— Астфрід Скільфінґар, — промовила Сіф, розгублено повторивши уклін. 

— Пані Астфрід, яке чудове ім’я! Можливо, мою пані зацікавить щось із цього краму? 

Чужинець посунувся вбік — і перед Сіф з’явилася велика скриня з важкою різьбленою кришкою, вкрита срібними візерунками. 

Сіф мимоволі зітхнула. Там були шовкові сукні, розшиті кольоровими нитками, а зверху донизу саджені золотими й срібними ґудзиками, поруч золоте та срібне намисто й нашийні обручі, білі ланцюжки та браслети, шалі легенькі, як вітер, та довгі плащі з мерехтливої тканини, обшиті коротким хутром, а ще чудові маленькі черевички, вишиті шовком. Це був не просто крам, а якісь скарби конунґа. Вбрання для справжньої королівни. Звідки в звичайного чужинця таке добро? 

— Чи приглянулося щось моїй пані? 

Алеванр вихопив одну з чудових суконь, прикрашену пряжками й самоцвітами, та розгорнув її у повітрі. Широкі рукави спали аж до землі, а пишне оздоблення замерехтіло. 

— Можливо, пані Астфрід до вподоби щось тепліше?

Далі Алеванр витяг мерехтливу хустину з червоного шовку, її краї та пелена були рясно обшиті золотими нитками.   

— Яка чудова…

Сіф мимоволі потяглася до шовкової тканини, а та на дотик така гладенька, що аж ковзала між пальцями. Червона, яким буває переддень на літньому небі. Червона, як полум'я жертовника у хофі. Якби їй таку хустину, вона стала б найгарнішою дівчиною в Борре! Сіф нажахано відсахнулася, прибрала руку, стисла губи, захитала головою.

— Що трапилося? Чи мій крам не до смаку моїй пані? 

— Ні-ні. Він чудовий, — Сіф знітилася, потупила погляд. — Проте в мене немає нічого, на що його виміняти. 

— Сіф, от ти де! 

Мія та Кала бігли до них від великих шатрів. Кала щасливо усміхалася, безперервно махала рукою, наче ганяла сніжних мух.   

— А що ви тут робите? — Кала, схопивши Сіф за плечі, підстрибнула.

На її круглих щоках червонів щирий рум'янець. Від дівчини пахкотіло травами і медом.

— А ми з Мією заспівали й отримали коржики із смородиною та горіхами, а ще медівки кухлик, — похизувалася Кала. 

Помітивши, з ким розмовляла Сіф, дівчина затнулася, зойкнула, відскочила за спину Мії, а її обличчя розпашіло ще дужче. 

— Я пропонував пані Астфрід у дарунок цю шовкову хустину. 

Алеванр розгорнув червону хустину перед Мією та Калою. Та ж заграла мерехтливими брижами. Дівчата одночасно зітхнули й простягли до дивовижної тканини руки.  

— Ніби зшитий із переддення, — прошепотіла Мія,  вражена красою вбрання. 

— Ви хочете подарувати її мені? — Сіф спантеличено закліпала очима — так важко було відвести погляд від тих барвистих хвиль. — Проте це ж торг. Ми маємо мінятися, так заведено, — нещодавно вона вже це казала. 

— Авжеж торг! І ми мінятимемося! 

А Кала з Мією нашорошили вуха.  

— Я віддам її за твою усмішку, панночко, — Алеванр всміхався так тепло, що, здавалося, його біле обличчя сяє під променями зимового сонця. 

Нечувана щедрість від незнайомого панича вразила дівчат. Сіф не знала, що й відповісти. Нарешті Кала прийшла до тями й почала штовхати Сіф ліктем під ребра.

— Давай! Бери вже! Чого заклякла? 

Алеванр не чекав. Повільно підійшов, неквапно накинув на плечі Сіф чудову хустину.

— Для мене це буде за честь, — промовив лагідно й  застібнув на правому плечі блискучу фібулу, а згодом відступив, милуючись виглядом Сіф. 

Вона ж уся зашарілася, перелякано торкнулася шовкової тканини. Щоки її жевріли яскравіше від хустини. 

— Дякую, — Сіф збентежено всміхнулася. 

Алеванр притис руку до грудей та граційно нахилився перед дівчатами, трохи відвів ногу назад і вбік. Це виглядало дуже гарно. Але повторити уклін подружки не змогли. Кала ледь не гепнулась, та Мія встигла підхопити її до того, як подруга впала під ноги чарівному чужинцю. 

— Тобі дуже личить, — підтвердила. 

Дівчата, ніяковіючи, ще трохи постояли перед Алеванром. Кала врешті-решт схопила Сіф за плечі й стала штовхати до проходу. 

— Раді були з вами поговорити, та нам вже час. 

Лише як ятка чужинця загубилася за великими шатрами, Кала відпустила Сіф та зареготала, а Мія тихенько гигикала в долоньку. 

— Який він щедрий! — нахваляла Кала. 

— І гарний, — зітхнула Мія, озирнулась на порожні ряди торгу. Чужинця вже не було видно. 

— Треба було лишитися, може, й мені б щось подарував, якби йому заспівала?

Кала зареготала, закинувши голову назад.

— Сестро! 

Бо вискочив з-за рогу. Він біг так швидко, що не встиг зупинитися та налетів на Сіф, ледь не збивши з ніг. Вона захиталася, та з допомогою Урура, що вперся рогами їй в спину, втримала рівновагу. 

— Що скоїлося? Що де горить? — Кала заусміхалася. — Ах, Бо-Бо, ти ледь Сіф нам не прибив. 

— Не клич мене так!

Хлопець обурився, насупив руді брови. 

— Гаразд, не буду, Бошечку. 

— Кало! — Бо аж тупнув обурено й скривився, наче цибулину вкусив.

Дівчина зареготала, схопила Бо за комір, нахилила в спині, запустила руку до рудої гриви й добряче сколошкала. Він насилу вирвався з міцних обіймів, тоді стрибнув до кучугури, згріб рукавицями величезного сніжка й поцілив Калі в рум’яні щоки.

— Ах ти бешкет дрібний! Ну стривай, зараз я тебе як наздожену! Залоскочу!

Кала та Бо пиряли від кучугури до кучугури, жбурляючи сніжки з влучністю п'яного мисливця, згодом до бешкетів радо долучилася Мія. Незабаром вони троє ганяли, заляпані снігом від черевиків до шапок.   

Сіф спостерігала за битвою брата та ліпших подружок, тихенько посміюючись, а правицею все погладжувала коштовний дарунок. Шкода ж було ляпати таку красу снігом і брудом. 

«Віддай це», — наказали голосно, ніби хтось промовив їй у вуха.

— Що? — Сіф здригнулася й озирнулася.

Та позаду неї був лише Урур. Захекані Мія, Кала та Бо гасали колами й безперестанно шпурляли сніжками.

— То ви щось сказали?

Мія зупинилася на мить, прудко ухилилася від сніжки Кали. 

— Ні, — пробелькотіла вона, важко відсапуючись. 

— Хіба не бачиш? Ми ся воюємо!

Кала ледь дихала, стала барвистішою за диво-хустку. Сіф оглянулась по сторонах, та, окрім Бо, жодного хлопця не видно. На самому краєчку торгу зовсім не було людей. 

«Поверни хустину», — повторив чоловічий голос, безперечно чоловічий, ще й знайомий.

Він долинав нізвідки й владно гудів у голові Сіф. Наче її думки раптом став промовляти хтось інший. Кала, Мія та Бо безтурботно бавилися, як дітлахи. Невже, окрім неї, ніхто не чує того голосу? 

— Хто це? Де ви? — Сіф люто заозиралася в пошуках ворожбита.

Позаду так і височів Урур з гордовито піднятою головою. Сіф ошелешено глянула на авроха. Він у відповідь позирав на неї блискучими зеленими очима, густо пускав пар крізь ніздрі, однак рота не відкривав.  

— Це ти…щойно?

«Сіф, поверни хустину сама. Негайно. Інакше я зніму її та затопчу», — попередив чоловічий голос. 

— Ти що, говориш? Уруре, невже ти можеш говорити?

Сіф налякано кліпала очима, безсильно опустила руки. Їй раптом перетяло дихання. Вся вона затремтіла, затряслася з п’ят до голови. 

«Не треба так дивуватися з цього. Ти ж сама забажала розуміти мої думки», — у зелених очах Урура спалахнули веселі вогники.

Сіф позадкувала від авроха, перечепилася через камінчик, плюхнулася в сніг. Коли розплющила очі, Урур вже стояв поруч, схиливши увінчану рогами голову до неї. Великі очі ряхтіли зеленим вогнем. Він повільно зачепив хустину. Фібула розстібнулася й відскочила в кучугур. Мить — і червона тканина повисла на рогах, мов дрантя, а тоді Урур жбурнув хустину в сніг.

— Ой, що це відбувається?

Кала спинилася, підібрала хустину, стряхнула, розгублено глянула на Сіф. Мія теж озирнулася, лише Бо все реготав і борсався в снігу. Треба вести його додому, а то ще застудиться.

— Ти чого її викинула? Чого в снігу сидиш?

Кала наблизилася, простягнула хустину Сіф, проте Урур заступив їй дорогу. Білі роги загрозливо миготіли, а зелені очі дивилися застережливо. Увесь запал Кали раптом вщух, вона жахнулася від авроха, притискаючи хустину до грудей.

— Агов, що це з твоїм цапом? Чого він витріщається на мене? У-у-у, рогатина, бач, як вишкірився! — попередила Кала, та голос її деренчав, а губа трохи тіпалася від переляку.

— Ух, який ти лютий. Прямо вовк, а не цап!

Сіф вхопилася за руку Мії та звелася на ноги, обтрусила сніг зі штанів.

— Не хвилюйся, Кало, він не образить. Просто ця хустина йому не подобається.

Кала здивовано позирнула на коштовний дарунок, тихенько гмикнула.

— Не до смаку? Та він же наче не бичок, щоб на червоне кидатися.

— А от кидається, — Сіф струсила рукавиці.

Сніг щедро прилип до вовни та швидко всотувався в тканину, а від тепла її рук поволі ставав водою. Холод обережно намацав вологу шкіру й взявся потроху колоти крижаними шпичаками. Скоро пальці задубіють. Треба шукати, де зігрітися.

— Так і думала, що не варто брати дарунок у чужинця. Треба буде повернути її Алеванру, — Сіф приречено зітхнула.

— Он як його звати, — Мія замріяно всміхнулася, а її рум’яні щічки ще дужче спломеніли.

— Якщо я поверну хустину, ти заспокоїшся, Уруре?

Аврох озирнувся на Сіф, повільно хитнув головою. Кала скрикнула від несподіванки, тицьнула в нього пальцем.

— Ти це бачила, Міє? Лишенько, ти це бачила? Він що, розуміє людську мову?

У дівчини аж щелепа відвисла. Вона витріщалася на авроха, забувши про червону хустину. Мія ж анітрохи не розгубилася, здається, навіть не помітила, що так здивувало подругу. Вона наблизилася, забрала хустину, огорнула нею свої плечі й обережно застібнула срібну фібулу.

— Я сама віднесу йому, — пообіцяла Мія, зашарілася, опустила очі.

— Ага, віднесеш, — пхикнула Кала. — Ну все, годі цих дурощів, я вже трохи задубіла. Ходімо до мене грітися. Батько з матінкою досі не вернулися з гульби, немає кому нам заважати.

Кала махнула рукою та попрямувала стежиною, оминувши Урура великою дугою. Сіф непомітно всміхнулася.

— Спершу я відведу Бо додому, — вона підійшла до брата, хутко оглянула. — Ти ж, певно, змерз?

— Ні, не змерз я! — запручався Бо.

Він стурбовано поглянув на Мію, насупився. Подруга не звертала на них уваги, усе погладжувала шовкову хустку та мрійливо всміхалася сама до себе.

— У тебе вже ніс посинів. Ти впрів і змерз, треба змінити одежину, — Сіф похитала головою, схопила брата за рукав. — Ще застудишся, то ненька сваритиме, що я тебе недогледіла. Ходімо!

— Так, звісно, спершу перевдягни нашого Бобошечка, а тоді гайда до мене в хату! Брати й сестри повтікали до друзів святкувати. Влаштуємо власний Йоль.

— А Хайлей покликати?

Усмішка зійшла з Калиного рум’яного обличчя. Погляд став стурбованим.

— Не треба. Там у неї наймолодша сестричка занедужала. То Хайя за нею доглядає. Потім якось до неї в гості заглянемо. Може, разом на лижвах покатаємося.

— Ходімо додому, Бо, все одно треба перевдягтися в обновки до вечері. 

— Хто вигадав цей дурнуватий звичай? — Бо втер рукавом носа.

Не встигла Сіф рота розтулити, як Кала затарахкотіла:

— Взимку на Йоль всі вдягають нову вовняну одежину, щоб умилостивити Йольського кота, що спускається з гір. Зазвичай цього достатньо. Просто вдягти нове, завершити прядіння, поприбирати в хаті, запалити поліно. Але якщо ти поводив себе погано — дорослий ти чи дитина — до тебе в гості прийде інший дух зими, — вона висунула вказівні пальці й приставила кулаки до чола, вдаючи роги. — Цап прийде, щоб перевірити, чи ти гарно себе вів, чи готова твоя пряжа, чи горить твоє поліно. І якщо ти був поганим хлопчиком, він забере тебе з тепленького ліжка, душитиме своїм довжелезним язиком, а тоді винесе надвір, кине в санчата і повезе в Гельгейм!

Дівчина зареготала, задоволена своєю витівкою, а Бо весь зблід і похнюпився.

— Припини, Кало! Не лякай його, а то спатиме погано. Це просто дурнувата байка, не слухай її, братику. Духи Зими не чинять зла людям, то все дорослі наговорюють на них, аби своє зло виправдати.

Бо сьорбнув носом.

— Але ж минулої зими Кнехт забрав Глів. Всі так казали…

Сіф зітхнула. Не хотілося нагадувати братові за той страшний день, та нічого не вдієш. Він мусить знати правду.

— Вона в воду впала, замерла й захворіла... Діти тоді на березі у вікінгів гралися. Було дуже холодно напередодні Зимових Ночей. Хтось штовхнув Глів у Фолд, вона ледь не втопилася. А коли старші хлопці витягли, було вже запізно, — Сіф зітхнула й похитала головою, Кала нарешті перестала реготати й принишкла. — Вона пролежала місяць, Йорд нічого не міг вдіяти. Вона все кашляла й лихоманила. А тоді одного ранку просто не покинулася... Не Духи Зими то вдіяли, а нерозумні дитячі забави. Тому мама забороняє ходити до Фолд взимку, аби під лід не впасти.

На мить всі напружено замовкли й подивилися на сніг під ногами, пригадуючи минулорічну холодну Зиму й друзів, що її не прежили. Тоді Сіф нарешті зітхнула й промовила:

— Гаразд, я хутко.

Сіф смикала Бо на себе, та брат усе упирався і вередував, довелося волокти його.

— Не хочу. Сіф, облиш мене! Я піду разом з Мією.

Сіф не стримала усмішки, поглянула назад. Подруги вже достатньо віддалилися. Вона випустила братову руку та заговорила тихим, проте веселим голосом.

— Бо, вона задоросла для тебе. Ти ж це розумієш?

Бо знітився, зашарівся, рвучко схилив голову й втупив погляд собі під ноги, стис руки в кулаки.

— Минулого року її вже сватали кілька старших хлопців. Навіть син ярла з Раумару засватав. Приїхав до нас, у таку далечінь, з дарунками, свитою, обіцяв обраницю озолотити. Проте батьки в Мії добрі, не схотіли віддавати донечку за нелюба.

— Знаю, що в дівках ходить через батьків, — Бо сьорбнув носом, поглянув на Сіф червоними очима. — Та я ж теж ярлів син! Я теж її озолочу! Піду з батьком у виправу на саксів, повернуся заможним і шанованим, скупаю її в золоті та самоцвітах.

Бо втер рукавом носа й похнюпився.

— Якби вона мене почекала трохи. Я швидко виросту.

Сіф ледь стримувалася. Брат виглядав так кумедно, хоча знала, що не варто над ним насміхатися. Перша закоханість — то болюче випробовування. Кому, як не їй, знати. Урур тихенько підступив і став поруч. Підняв на неї зелені очі. І Сіф здригнулася від здогадки.

«Я чую його думки. Чи означає це, що він може почути мої?»

Урур мовчав, лише уважно на неї позирав. Дивні роги миготіли, як сніг під його ратицями. Сіф тихенько зітхнула, поглянула на брата.

— Не засмучуйся, Бо.

Це не допомагало. Звісно, хіба чужі слова можуть допомогти зраненому серцю? Зцілити його могла лише Мія. Страшно уявити, що подруга відповіла б на сватовство Бо. О, а як би реготала Кала з такої от історії. Сіф похитала головою, нахилилася до брата, поцілувала в холодне чоло.

— Добре, підемо до Кали разом. Мія там буде, поговориш з нею, пограєшся.

Очі Бо засяяли радістю. Він широко всміхнувся й весь наче ожив.

— Правда?

— Правда. Ходімо додому, ти вже скрижанів весь.

Бо сам вхопив її за руку та жваво потяг крізь ряди яток. Він неспинно тріскотів, не звертаючи уваги на іграшки й інших дітей. Сіф весело щось відповідала, пропускаючи більшу частину братових слів повз вуха. Лише раз вона дозволила собі озирнутися — тоді, коли проходили повз те місце, де торгував скарбами загадковий чужинець. Алеванра і його великої скрині вже не було.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.