Йоль (2)

Вогонь під казанком затріщав, вирвав Сіф із трансу. Дівчина здригнулася й нарешті помітила брата, що невдоволено сичав над плечем. 

— Сіф, ти знову скрижаніла! 

Він схопив її за плечі, почав трясти, аж голова захиталася з боку на бік. 

— Бо, припини! 

— Чула, батько повернувся! Батько повернувся, — Бо аж сяяв. — Там щось цікавезне сталося на полюванні. Я бачив, як мисливці вели пораненого до хати цілителя. Вони його тягли, а за ними кривавий слід по снігу стелився! Уявляєш?  

Звісно, що ще треба хлопчику? Страшна оповідка коло вогнища, блискучий меч за поясом, поранений мисливець. Сіф зітхнула. Вона хотіла трохи побути на самоті. Пригадати, подумати. Або радше забути цю ніч, як страшний сон. Та не вийде забути. Свято попереду, ще стільки днів треба якось пережити. Сіф відчувала, що це лише початок її халепи.

— Ходімо поглянемо! — не вгавав брат.

Сіф налякано зазирнула в сіро-блакитні очі. Батькові очі. 

— Бо, не думаю, що це гарна ідея…

— Ой, припини. Не будь занудою, ти ж не Ілів! Ходімо, — Бо все смикав її за рукав сорочки, за лямку сумки, за косу. — Що нам буде? Ми ж діти ярла! Насварять та й по всьому. 

— А як на свято не пустять?

Бо хмикнув, закотив очі.

— Гаразд, лише припини косу смикати. Боляче ж. 

Бо світився від радості, мов руда зірочка. Усміхнувся так широко, що ластовиння побігло скронями аж до самої рудої гриви. Сіф встала з лави. Страшенно не хотілося полишати тепло й затишок вогнища. Ллеу несхвально ухнула із сідала, стала дзьобати довгі пір’їни. Застерігає. Звісно, якщо улюблениця чула їхню розмову.

Ллеу була розумнішою за звичайних птахів. Ще як Сіф принесла її, те немічне, забите совеня з лісу, вона поводилася дивно. Ніколи не учиняла галас, лише щоб попередити про небезпеку. Слухалася, як Сіф чи Дайлія забороняли бешкетувати. А ще здавалося, що вона відчувала людей. Знала достеменно, хто з сусідів лихий та нещирий, того відганяла, з дітьми ж товаришувала.

— А де батько зараз? 

— Вони з матусею про щось у хліві шепочуться. Вже так довгенько шепочуться, уявляєш? Певно, щось важливе, якщо у хату не йдуть. Давай хутчіше, допоки вони не прийшли! 

— Не сидиться тобі вдома, — Сіф зітхнула, вкотре за вечір натягла святкового кожуха. 

На Йоль заведено вдягати обновки, та цього року вона порушила традицію. Аби ж Йольський кіт не прийшов за нею заразом із Кнехтом. Сіф гигикнула в долоню.

— Що ти регочеш? 

— Та нічого. Пригадала кумедну історію.

— Ну, як кумедну, то й мені розкажи.

Бо вчепився їй у зап'ясток, потяг до дверей.

— Давай швидше! 

Брат витягнув її через сіни надвір, а тоді протоптаною стежиною до сусідського зруба. Місяць завис над чорними шпичаками лісу. Здалеку лунала весела музика й сміх. Надворі вже було гамірно, проте сусідів вони не зустріли. Цікаво, чи ця ніч коли-небудь закінчиться?  

— То що там сталося? 

— Не знаю, я лише бачив, як вони повернулися. Втрьох, а четвертого зняли з коня та повели під руки. Матуся пішла батька зустрічати, то я трохи підслухав їх розмову. Говорили щось про величезних вовків у лісі та прокляття альвів. 

Сіф здригнулася, ледь не перечепилася через коріння сусідської яблуні, та Бо не звернув на це уваги. Невже знову альви? Вона вже від матусі вдосталь про них наслухалася.

— Дивися, вогні. Там ще є батькові мисливці!

Брат пришвидшився. Чому Бо так зрадів? Сіф від однієї думки про пораненого чоловіка брало співчуття. 

Коли вони наблизилися до будиночка зі скошеним дахом, почули чоловічі голоси: два чи три. Важкі двері прочинені. Вітер легенько їх гойдав, і ті щомиті тихенько скрипіли на старих петлях. Жовті масні плями від світця ковзали свіжими кучугурами, що намело за кілька годин хурделиці. 

Бо притис палець до губ, шикнув, а сам застрибнув на сходинку, заглянув у шпарину. Майже одразу озирнувся, здивовано поглянув на сестру.

— Там лише той поранений, більше нікого. 

Сіф піднялася, стала коло брата, притислася до стіни.

— З ким тоді він розмовляв? 

— Сам із собою? — Бо стенув плечима.

— Я вас чую! — прилетіло з будинку, голос пораненого зірвався на кашель.

Бо й Сіф підстрибнули від несподіванки. Перезирнулися. 

— Не стовбичте в дверях, йдіть всередину. Я був думав, що мене кинули помирати.

Сіф не встигла схопити брата. Бо штовхнув двері та рішуче увійшов до хати. 

— От же халепа…

Що було робити? Сіф стрибнула слідом. Перше, що вона відчула, це дивний запах. Від нього залоскотало в носі, закортіло чхнути. Доволі сильний та неприємний чад.

Маленька кімнатка з вогнищем на каменях, затишна, проте не така, як іннхус[1], скоріше мініатюрна копія звичної світлиці. На підлозі коло вогнища розкидані хутра, на рогожі лежав блідий чоловік. Закутаний по самі вуха, обличчя ледь-ледь визирало з-під хутра. Очі його волого блищали, погляд був прикутий до них з братом.

— То це діти до мене прийшли… не ряджені. Немає в мене солодощів і подарунків для вас, малечо. 

Сіф насилу впізнала воїна. То був Хафдан, батьків помічник. Він вчив їх з братом їздити верхи та стріляти з лука. Здоровенний, як бик, силач-жартівник. Невже людина може так змінитися за одну-єдину ніч? Хафдан схуд, смагляве обличчя зблідло. Чоловік ледь дихав: щось безперервно клекотіло й свистіло в його грудях.

— Ми не прийшли співати, пане, — Бо замотав головою. — Просто повз проходили.

— Свято ще не почалося, — вставила Сіф. — Жертву не принесено, й батько не оголосив промову.

— Ну, як повз проходили, то чого в дверях стоїте? Не соромтеся. Надворі, певно, холодно, — чоловік захлинувся вологим кашлем. — Ніч Йоль ж бо найтемніша, крижана, як ніч у Ніфельгеймі. 

Бо роззирнувся, шукаючи чоловіків, що вони чули. Проте в хаті були лише вони втрьох. Схоже, що вся велика родина Йорків відбула на святкування. Невже цілитель лишив пораненого без нагляду?

— А що з вами сталося? 

— Полювання, хлопче. Чудовиська шастають у лісі. Небезпечно туди потикатися. Зоставайтеся у Борре, серед люду.

Воїн захрип, захлинувся вологим кашлем. 

— А ти ж хлопчина Сіґурда? Хочеш поглянути, як мене та тварюка цапнула? 

Бо було закрокував до рогожі, та Сіф встигла схопити брата за плече. 

— Краще тоді, як вас огляне цілитель. Де він подівся?

Воїн висунувся з-під хутра, на білих вустах з’явилася посмішка: колюча, неприємна, майже лиха. Який же він був блідий, як лісова поганка. На шиї виднілися невеличкі цяточки, червоні набряки.

— Пішов за травами. Та якими такими травами можна вилікувати альвову пошесть, — Хафдан зареготав так голосно, що в кімнаті аж загуло. — Цей грис просто втік. Най би його тролі взяли!

— Пошесть? Не розумію. Хіба вас не звірина в лісі подряпала?

Воїн зіщулився, погляд його став гострим і зневажливим. Сіф, керуючись передчуттям, заховала брата за спину. Зараз мало статися щось дуже погане. 

— А ти хіба не чув про альвшот, ярлів вилупку? Постріл альвів? Це така хвороба, що насилають мари. В них отруйні стріли, у тих клятих нелюдів. Той трут вбиває плоть, і людина живцем гниє.

Він раптом відкинув хутро, оголивши тіло до пояса. Бо скрикнув й вчепився в плечі Сіф. Молодшого брата аж колотило від побаченого. Сіф і сама ледь стримувалася, щоб не закричати. Нижче шиї бліде тіло мисливця вкрили страшні виразки. Схоже, він направду стлівав живцем.

— Драу[2]ґ⁠… — прошепотів Бо, вчепився в неї ще міцніше, притиснувся до спини. 

— Що? Вже не раді, що проходили повз? — прогугнявив Хафдан. — Не бійтеся, дітлахи. Я вас не чіпатиму, ще людина. Хоча не довго мені лишилося. 

Він захрип, став харкати в кулак. 

— Тікай, Бо, — прошепотіла Сіф, тоді відчепила від себе братові руки, повернулася до нього й закричала: — Тікай!

Сіф щосили штовхнула брата надвір, він викотився  сторч головою й впав у кучугур, а сама ж всім тілом навалилася на двері. Ноги підгиналися, коліна тремтіли. Вона не мала сили тікати, проте могла дати час Бо. 

— Чого ж ти за братом не вистрибнула, мала? 

Позаду почулася вовтузня. Хафдан намагався виплутатися з хутра. Що ж робити? Якщо він насправді перетворюється на драуґ⁠а, небезпечно лишати його живим. Звісно, ще вчора в казочки про живих мерців вона не вірила. Та це було вчора, коли оповідки про прекрасних альвів були лише словами, а Кнехт — втілення Зими — далекою примарою.  

Треба кликати неньку й батька. Проте як, якщо ноги не слухаються, а язик у роті задубів від страху. Сіф згадала про сопілку, сунула руку в кишеньку сумки, пальці приємно огорнуло гладеньке тепло. До неї наближалися невпевнені кроки, ніби хтось затьопав по калюжах. Вона відчула хрипке дихання на шиї.

Сіф вихопила сопілку та повернулася до воїна обличчям. Витягла руку так, ніби тримала меча й збиралася рубанути ворога. Зробила рішучий крок. Хворий насувався, та побачивши сопілку в її руці, зупинився. Посмішку на блідому обличчі змінила гримаса болю та відрази. Він зашипів, тоді засвистів, переломився в животі й закашляв на підлогу. Дивовижна сопілка ледь помітно променіла блакитним сяйвом. З чого ж вона зроблена?

— Я не чіпатиму тебе, дівко, прибери це негайно… — просичав воїн, витріщився на неї з-під лоба, насупивши брови. — Не треба тобі такі чари. Заховай.

Сіф здивовано поглянула на сопілку. Крихітні очі на голові дракона засяяли яскравіше. Чи це знамення, що Хафдан направду перетворився на драуґ⁠а? Серце так сильно гупало, що ледь не вистрибувало з грудей. 

— Не приберу! Говори, хто ти такий? Ким став? 

Хафдан невесело розсміявся, захрустів, як дерево. В темних очах палахкотіли лихі вогники. 

— Ліпше скажи, хто ти така? Певно, вельвою себе вважаєш? — він пхикнув, поплентався до рогожі, влігся на хутра. 

Хафдан рухався повільно, мов старезний дід.

— Знаю я ваше кодло. Добре знаю, — воїн захрипів, не зводячи з неї лихих очей. — Альвове поріддя! — він сплюнув на підлогу. 

Сіф здригнулася від п’ят до маківки. Звідки він знає? Матуся ж казала, що їх походження — велика таємниця! Просила нікому і ніколи не розповідати. 

— Юлтайд[3] вже скоро, альвеня! — у світлі вогнища очі Хафдана світилися, як у хижака, обличчя загострилося, сполотніло ще більше. — Воронів бенкет от-от почнеться, і він прийде по тебе. Він прийде по тебе. Чуєш, бахурко[4]? 

Сіф позадкувала до дверей. Нарешті ноги слухалися як слід, проте тіло все ще здавалося чужим, кволим. Надто сильним був переляк. 

Вона намацала скобу та потягла двері на себе. Перечепилася через широку сходинку, викотилася з будинку, боляче гуцнулася в сніг. Хафдан горланив їй услід.

— Чуєш мене, альвівська погань? Він прийде по тебе!

Сіф вскочила на ноги, не пам'ятаючи себе, чкурнула в ніч. Ще довго чула вона лихий, хрипкий регіт, що летів з хижки цілителя.  

________________

Дра́угр, драуг (draugur ісл., драуген норв.) — живий мрець, вампір.

Юлтайд, Воронів бенкет — те саме, що Йоль.

Бахурка — тут в значенні дитина, приплід, образливе слово.

Вона незчулася, як добігла до рідної хати, перелетіла засніжений дворик. На ґанку під навісом стояли мати з батьком та про щось тихенько сперечалися. 

— Матусю! — Сіф кинулася до них, що лишалося сил. — Батьку!

Дайлія та Сіґурд разом замовкли, озирнулися на доньку.

— Сіф, що сталося? — Дайлія побігла до неї, перехопила за плечі коло самих сходів. — Доню?  

Сіф притислась до неньки всім тілом. Дрижаки пробирали так, що зуб на зуб не потрапляв.  

— Хафдан, — затинаючись, забелькотіла. — Хафдан, він…

Сіф хапала крижане повітря частими ковтками — вже й горло обпікало, а все не могла надихатися.

— Він там, у хижці, — аж захлинулася. — Все тіло вкрите виразками.

— Вотан Всебатько! Що ви забулися у цілителя? — Сіґурд взявся в боки, руді брови зійшлися на переніссі. — Нащо подалися шукати Хафдана? 

Під пильним батьковим поглядом Сіф знітилася. Як пояснити, що вона побачила? Та й так, щоб не викрити неньчину таємницю. Сіф стисла чарівну сопілку в руці. Вона вже не сяяла, лише трохи гріла пальці. 

— А Бо? Де ж він? Брат у хаті?

Сіф випручилася з материних обіймів. Серце важко тьохкало в грудях. Як вона могла забути про Бо бодай на мить?! Що ж вона за сестра така?

— Матінко, а Бо? 

— Бо нам все розповів, — Сіґурд погладив доньчине плече. — Не бійся, доню, то Хафдан так вас лякав.

— Лякав?

Вона глянула в сріблясто-блакитні очі батька. Добра посмішка з-під рудої бороди мала б заспокоїти, проте Сіф лише здригнулася. Що то за жарти такі? Ні-ні, батько не розуміє, з мисливцем направду коїться щось лихе. Щось темне вдерлося до Борре! 

У ніч напередодні Йоль жахливі дива стаються повсякчас. Наче заборонений світ потойбіччя поєднався з Мідґардом[5]. Невже мури асів впали й решта світів от-от змішаються воєдино? Невже час Сутінків наближається і стане так, як було на початку творіння? 

— Не думай про це, доню. 

Сіґурд схилився, цмокнув її в маківку, погладив розпатлані коси. 

— Годі бешкетувати! Хафданом опікується Йорк, а нам вже час збиратися на свято, — Сіґурд гучно поплескав у долоні. — Хутчіше! Вдягайте обновки та ходімо вже. 

— Але ж батьку…

— Годі, нічого не хочу чути. Сьогодні свято! Бачиш, ваша матінка вже намалювала захисні знаки на дверях, скринях, діжках та ще на чолах у худоби. У стайні під дверима хліву, коло криниці чекає залізо. Ніяке зло не пройде до хати. Ми принесемо жертву Хавару[6] та решті асів, вони неодмінно захистять нас від лиха. Будемо розважатися, співати, бенкетувати! 

Сіф хотіла заперечити, та перехопивши стривожений погляд матері, лиш стисла губи.

— От і добре. Горя не знають ті, хто мовчить, — зареготав батько, скуйовдив доньчине волосся. — А тепер йди до хати. Поглянь, чи сестра й брат зібралися. Клянусь Тюром[7], ця дівчина мов до весілля готується! Скажи Ілів, хай поквапиться.

Сіф не знала, що відповісти, попленталась до дверей, на порозі озирнулася. Мати з батьком знову шепотілися. Сіґурд ніжно тримав Дайлію за стан, а очі його були сповнені теплом.  Їй аж полегшало, і  важка хвиля відхлинула від серця. Враз забулося лиховісне створіння в хижці цілителя. 

Їй подобалося спостерігати за батьками. Лишень подумати, що цього кохання могло б не бути, якби матінці забракло хоробрості ослухатися короля, якби вона не пішла проти власного народу. Цікаво, чи батько знав, чиєю нареченою мала стати його дружина? Чи взагалі здогадувався про її шляхетне походження? 

Сіф ковзнула в сіни, обтрусила сніг з чобіток та кожуха, зайшла до просторої світлиці. Її миттєво огорнуло теплом, світлом та солодким запахом йольського зілля. Падуб, омела, плющ, гілочки смереки та ялівці вже прикрашали хату. Коло вогнища лежало огорнуте травами та посипане мукою йольське поліно. В казанку булькала медівка. На столі стояли баштовий свічник з викарбуваними рунами, кошик з фруктами та солодощами до свята. Вона ковтнула слину, пригадала, що з обіду нічого не їла. Було рушила до кошика, та Ілів схопила її за руку. Сіф аж підскочила від несподіванки, сестра мовби з повітря виникла.    

— Ну нарешті, — Ілів вп’ялася гострими нігтями в холодну шкіру. — Давай розповідай, у що ви з Бо влізли цього разу? Батька з матінкою так перелякали, що вже йшли вас шукати! Невже так складно поводитися, як слід дітям ярла? 

Ілів ледь не шипіла, сірі очі блищали, що тонка крига на лісовому озері.

— Відпусти!

Сіф змахнула сестрину руку, відступила на крок. Біле обличчя Ілів посіріло чи то від хвилювання, чи то від гніву. Радше від гніву, бо очі аж палахкотіли.  

— Кажи вже. В яку халепу втрапила?

Голову ніби хусткою стисло, світ неочікувано хитнувся під ногами. Сіф ледь встигла вчепитися у лавку. Налякано поглянула на сестру. Невже Ілів чарує? Сестра вп'ялася в неї некліпним поглядом.

— Припини негайно! — Сіф махнула правицею перед її обличчям.

Ілів скрикнула, її мов шквалом здмухнуло на край лави. Дівчина впала, ледь не перекинула кошика з солодощами. Важко дихаючи, вона витріщилася на молодшу сестру. Розкривши рота, стрімко сполотніла. Червоні вуста Ілів тремтіли, вона заклякла від страху. 

Чари миттєво спали, й Сіф здивовано поглянула на нерухому Ілів, а тоді перевела погляд на сопілку, що досі тримала у руці. Та знову спалахнула блакитним сяйвом та мляво, зовсім не так, як було в хижці цілителя, і швидко згасала.   

— От ви де!

У світлицю влетів Бо. Усміхнений, чистенький, зачесаний, весь чепурний й в обновах. Помітивши Ілів, що розляглася на лаві, він став. Новенька біла хустка трохи зсунулася з її лівого плеча, велика мідна фібула, що тримала краї, розстібнулася.

— Ой, а що тут сталося? — Бо розгублено переводив погляд із старшої сестри на меншу. 

— Нічого, — Ілів неквапно підвелася, старанно посунула велику хустку на місце, застібнула фібулу, струсила фартух і спідницю святкової сукні. — Ми просто розмовляли. Правду я кажу, Сіф? 

Сіф збентежено кивнула й хутко прибрала сопілку в кишеньку сумки, що теліпалася на боці. Цікаво, що це щойно було? Невже знову чари?  

— Зрозуміло, — з сумнівом мовив Бо, знову глянув на Сіф. — А ти що, в цьому на свято ідеш? Сукню не вдягнеш чи фартуха? Ілів он пів дня чепурилася.

Він реготнув, очі спалахнули радістю. Здається, брат і не пам'ятав, що трапилося у хижці. Невже Бо так швидко повірив батьковим словам? Сам же бачив, що сталося з мисливцем. Бачив ті дивні виразки на шкірі. 

— Я завжди так вдягаюся, — Сіф стенула плечима, насилу всміхнулася. 

— В цьому й вся біда, — Ілів зітхнула, ще раз обтрусила гаптований фартух для надійності, — ти ніколи не дбаєш про зовнішній вигляд. Цибаєш, мов козеня, у штанях та в сніжки бавишся. Цілими днями гоцаєш на конях чи мечем баламкаєш на пару з Бо. Час вже подорослішати, Сіф, — вкотре повторила вона. — Ти — жінка. В майбутньому станеш дружиною та господинею у хаті. Скільки тобі років, а ще жодного разу не сватали.

Сіро-зелені очі пильно поглянули на молодшу сестру. 

— Я можу стати мудрою, — пошепки заперечила Сіф. 

Ілів змірила її лютим поглядом, аж зубами заскреготіла.

— Досить цих дурниць! Знаєш не гірше за мене, що вельвою треба вродитися. А ти — звичайне руде дівча. А ще й до всього неслух і нечупара...

— Годі сваритися! — встряв Бо.

Брат підскочив, став між Ілів та Сіф, ніби готувався розбороняти. Звісно, до бійки справа б не дійшла. Вони з Ілів часто отак гризлися. Здебільшого Ілів її сварила, а вона просто щось відказувала та замовкала. Сестра обожнювала її повчати, частенько й Бо перепадало на горіхи. Проте сьогодні вона себе перевершила. Серце стискав біль та образа, а очі пекло, ще трохи — й вона заплаче. 

Двері грюкнулися об стіну. В хату, важко гупаючи чоботами, зайшов батько, а за ним нечутно ковзнула мати. У світлиці враз ніби поменшало простору. Батько був кремезним воїном: високим та міцним, що скеля. Він з легкістю міг би вмістити Дайлію, Сіф та Ілів у своїх обіймах, ще й для Бо місце б лишилося.

Ззовні його міцна статура виглядала досить природно, проте щойно Сіґурд потрапляв у чотири стіни, як миттєво привертав до себе увагу. Сіф завжди здавалося, що батько походить від велетів.

— Чи мої курчатка готові до святкування? 

— Готові, батьку, — відгукнувся Бо за всіх.

— Ну, як готові, то ходімо! Сусіди вже чекають на блот[8] та частування.  Без треби й промови ж не розпочнуть.

Сіґурд обхопив Дайлію правицею, лівою схопив в оберемок усміхненого Бо й посунув до дверей в сіни, а тоді через присінки виніс на двір. Сіф мовчки залила полум'я, що ще тліло під казанком. Вуглинки в ямі коло вогнища вже не жахтіли.

Уг і Ріда, що допомагали поратися по господарству, пішли готуватися до святкового бенкету разом з рештою селян, тож нікому буде наглянути за вогнищем. Ще не вистачало хату спалити.

Сіф посунула за батьком, вчасно відскочила, дала дорогу старшій сестрі, та все одно отримала несхвальний, пильний погляд крижаних очей. Ілів ще сердилася, прекрасне обличчя її посіріло й скам’яніло. Вона гмикнула і вийшла в сіни, довга спідниця й фартух м'яко шаруділи при кожному кроці. 

Сіф швиденько оглянула себе: вогкий від снігу хутровий кожух, вовняні штани, шкіряні черевички та шкарпетки, зашнуровані ледь не до коліна. Не святково, проте тепло і зручно, перевдягатися часу немає. Та й дурна то справа — змагатися вродою з Ілів. Щороку увага чоловічої частини Борре: від батькових мисливців до вівчарів та хлопчаків — належить Ілів, Інзі та ще іноді Мії. Її на танок хіба що Кнехт покличе...  

«Най вже буде, як є», — вирішила Сіф, застібнувши кожуха, насунула на голову глибокий каптур та й вистрибнула у святкову ніч.

____________

Драугр, драуг (draugur ісл., драуген норв.) — живий мрець, вампір.

Юлтайд, Воронов бенкет — те саме, що Йоль.

Бахурка — тут в значенні дитина, приплід, образливе слово.

Мідґ⁠ард — світ людей, що створили аси та огородили від решти.

Блот — обряд жертвоприношення.




У Медовій залі, де батько з радниками проводили тінґи[9] та учти[10], зібралися всі боррівці від малого до старого. Ошатні, охайні, зачесані. Чоловіки, вже веселі від випитого елю, розчесали густі бороди та заплели косиці. Жінки — у своїх найкращих сукнях і святкових прикрасах. В декого нитки бурштинового намиста сягали пояса, а голови, здавалося, от-от впадуть під важкими зачісками. 

Всі зосереджено спостерігали за тим, як Дайлія, Ґудрун та Ілів повільно обходили статуї асів, мастили їх підніжжя глаут[11], як до того стіни ззовні та зсередини храму. Глаутболлі [12]— жертовну чашу з кров’ю — цього року несла Ілів, а Дайлія і Ґудрун голосно промовляли молитви. 

Перед статуями богів холодно вилискував кам’яний вівтар, покритий залізом, де цілісінький рік палахтів священний вогонь. Поряд — жертовник на кам'яній платформі, тут зберігали велику мідну чашу для жертовної крові та жертовний прутик для окроплення. 

Посередині зали палало високе вогнище, над ним кипів казанок, такий великий, що туди могли б всістися п'ятеро дітлахів. В ньому булькало святкове м'ясо і пахкотіло на всю залу. Боррівці раз по раз зиркали на казанок голодними очима.

Дайлія та Ґудрун заспівали останню молитву, а Ілів стала ходити навкруги вогнища. Батько, як гоже отаману, вже благословив жертовну кров та варене м'ясо до частування, лишалося скропити глаутом всіх присутніх чоловіків. 

Сіф щиро раділа, що не побачила цьогорічного жертвоприношення. Їй було боляче спостерігати за тим, як батько та решта мисливців забивають кабана, коня чи бика. Як зливають жертовну кров у Глаутболлі. 

Новий хоф поки не добудували, тому медова зала[13] Гйорт вже котрий рік виконувала роль святилища, а її батько — ховгоді[14]. Хоча люди шепотілися, що батько збирається призначити Горма за старшого над новим храмом та дати йому землі на власний годорд[15] і помічників, щоб той скликав навесні щорічні збори, а лейд — восени, як було заведено в Тун. 

— За Одіна! — проголосив Сіґурд, і боррівці схвально загриміли у відповідь.  Під високою стелею пішло гуляти відлуння. 

Кожен салютував тим, що мав у руках: кінвою з пивом, кухликом з пряним сидром, жбаном з брагою чи рогом з медівкою, що передавався по колу.  

— Til árs ok friðar, — загорланив ярл. — «За добрий рік і перший мир».

Гуркіт грому схвально вдарив вдруге. Духмяне, прогріте вогнищем повітря задрижало від ревіння. Нарешті батько підняв Глаутболлі втретє.

— За Короля Дуба, що дарує нам життя та багатий врожай! 

Боррівці всі разом схвально загорланили, приклалися до кухликів. Медівка, бражка, сагті[16], ель затікали теплими струмочками на шию, дзюрили на довгий стіл та вимиту підлогу. По рудій бороді Сіґурда потекли червоні струмінчики глаут. Він шумно вдихнув, передав порожню посудину Ілів, втер рукавом бороду.

Вперед вийшов Ерік, батьків новий помічник. Не минуло й півроку, як він прибув до Борре, а вже став ярловим улюбленцем. Мрія всіх дівчат. Ерік був найкращий в усьому: полюванні, боротьбі, вправно володів мечем і мітко стріляв з лука, навіть вірші він складав не гірше за скальда. Сіф якось почула, як Лінг змагався з Еріком у складанні рим. Батьків мисливець тоді переміг. А минулого тижня, побачивши, як вона стріляє по старих лантухах, Ерік запропонував повчити її накладати дві стріли одночасно.

Юнак встав поруч з ярлом, поставив ногу на лаву, а руку поклав на щетину жертовного кабана, тоді торкнувся срібної пластинки на батьковому рукаві. 

— Я сідаю на блот і присягаю бути вірним Сіґурду ярлу від сьогодні й до самого скону!  — урочисто промовив юнак.

Боррівці схвально загорланили, підняли пінні кухлі. Ще кілька молодиків дали стренгдір-клятву, повторивши обряд за Еріком. Нарешті батько скинув руки й оголосив:

— Бенкетуємо так, ніби у нас у палаті сам Сегрімнір[17], а на даху — коза Гейдрун[18]! Скол[19]!

Боррівці несамовито заревли. 

— God Jól! 

— Най яскраво палають ватри на полях та дарують багатий врожай! Най рясно квітнуть усякі дерева навесні!

Свято почалося. Велику залу затопила весела музика, п’яний сміх, гучні благословіння та привітання. Гримів посуд, рипіли дерев'яні дошки під важкими чоботами.

— Бра Йоль, доню, — Дайлія ніжно поцьомкала Сіф у щоки. 

Нахилилася над Бо, повторила привітання. Брат почервонів, запручався в материних обіймах.

— Ну нене! Я ж не маленький. Хлопці зараз побачать та засміють.

— Так треба, дурко. Це благословіння, — шикнула Ілів. 

Вона повернула жертовну чашу та лозину на жертовник і вже тримала кухлик з медом. Бо знітився під суворим поглядом сестри. 

— Все гаразд, любий. 

Сіґурд приголубив дружину та поцілував міцно, як завжди, тоді переломився майже навпіл та поцмокав засмученого сина в рум'яні щоки.

— Бра Йоль, мій красеню! 

Поцілунки отримала й Ілів, а останньою Сіф, бо стояла найдалі. Від галасу дзвеніло у вухах. Селяни вигукували привітання та побажання. Найголоснішим був тост за міні — померлих родичів. Пили за добрий врожай та безпеку отари, за мир та спокій, за вдалі майбутні походи та велику здобич.

— Дозвольте й мені вас привітати та почоломкати! — пробасив кремезний чоловік, що швидким кроком наближався від прочинених дверей. Борода в нього була така ж руда, як у батька, а руде волосся гривилося до плечей. 

— Ві гамрі Фурш! — гукнув батько у відповідь. — «Молотом Тора!»

— Дядько Ґрімніре! — зрадів Бо й вискочив назустріч новоприбулому.  

— Щойно з саней. Як же ж люто завивають ваші вовки! Бігли за нами аж до брами, думав, наздоженуть, але кістку їм в горлянку, а не кров’ю Скільфінґарів почастуватися! — чоловік розкинув руки для обіймів, підхопив хлопчика та з легкістю підняв на рівень очей. — Бра Йоль, синовець малий! 

Він поцілував Бо в обидві щоки й поставив на землю. 

— Таки трохи підріс пуцьвірінок? Молодець! Як так швидко ростимеш, візьму тебе у вікінг наступної весни.

Бо аж розквіт від задоволення. 

— Чесно? 

Ґрімнір кивнув й скуйовдив братову гриву. 

— Ґрімніре, ти приїхав! — батько став перед братом, і вони, регочучи й плескаючи один одного по плечах, ляскаючи по спині, міцно обійнялися. 

— Як же я міг не побачити моїх любих небог і невістку. Одінова борода! Невже це Сіф й Ілів Сіґурдівни? Які ж ви стали! Красуні, такі дорослі. Здається, ще вчора садив вас на коліна і байки розповідав. Як швидко час плине. Сіф вже годиться в наречені. 

— Гадаю, про це поки зарано думати, Ґрімніре.

Матінка вийшла вперед і привітала гостя лагідною усмішкою.

— Дайліє, сонцесяйна чарівнице. З кожним роком твоя врода лише прибуває! — Ґрімнір схопив її руку й притис вуста до долоні, затримавши поцілунок. — Бра Йоль!

— Бра Йоль, Ґрімніре. Дякую, що завітав на свято. Давно ти не тішив нас своїми гостинами. Сподіваюсь, ти приїхав надовго. 

— Увесь Йоль пробуду з вами. Спатиму в Лінга, бо вже пообіцявся. Вибач, сестро, мав багато клопоту у фйорді. Не було коли гостювати.

— Чи все добре вдома? А як там Ольґерт? Давно не отримував звісток з Тун. 

Ґрімнір важко зітхнув, зсутулив широкі плечі й нібито поменшав весь, а на обличчя впала густа тінь. 

— Не маю добрих новин, брате. Врожаї погані були, а зима цьогоріч вранішня. Провидці кажуть, буде голод… 

— Он воно як, — Сіґурд задумливо почесав бороду. — Якби не вчасні запаси, що порадила зробити дружина, ми б нині бідкалися, чим пригощати гостей. 

— Мудра в тебе дружина. І сам ти вправний ярл. Ще поговоримо, а нині свято, не будемо думати про сумне, — Ґрімнір зупинив молодшого брата, поплескавши по плечу. Сам вийшов уперед до столу. — Будемо радіти тому, що Одін послав! 

Він повільно завів гучним басом, що аж відлуння заграло під високою стелею бражної зали. 

— 3апалають руни, на вівтар жертовний 

Вельва сивокоса мовчки покладе

Шмат сирого м'яса, глечик меду повний. 

Хай же допливуть всі й ніхто не  вмре. [20]

Боррівці прудко підхопили мотив й, плескаючи в долоні, загорланили всі разом. Далі гуртом проспівали «У далеку дорогу покликали норни» і «Шляхом до Вальгалла». Сіф незчулася, як бенкет закінчився і боррівці висипали надвір. Зовні вже чекало святкове вогнище. Воно було таким великим, що десятеро чоловіків, взявшись за руки, могли водити корогод[21].  

[1] Іннхус — тут: жила частина будинку давніх скандинавів.

[2] Дра́уґ⁠р, драуґ⁠ (draugur ісл., драуґ⁠ен норв.) — живий мрець, упир.

[3] Юлтайд, Воронів бенкет — те саме, що Йоль.

[4] Бахурка — тут: в значенні дитина, приплід, образливе слово.

[5] Мідґ⁠ард — світ людей, що створили аси та огородили від решти світів.

[6] Хавар — інше ім’я верховного бога, Одіна.

[7] Тюр (Тів, Тіваз) — бог війни та провісник перемоги.

[8] Блот — обряд жертвоприношення.

[9] Тінґ — урядові збори вільних чоловіків, де обиралися вожді.

[10] Учт — бенкет, урочистий званий обід на честь якоїсь особи

[11] Глаут — жертовна кров.

[12] Глаутболлі — велика мідна миска чи чаша для жертовної крові

[13] Медова зала, бражна зала, палати (давн. скан. Mjöð-rann), — довгий будинок, місце для проведення зборів, резиденція правителів, також велика зала короля.

[14] Ховгоді — жрець

[15] Годорд — релігійний округ

[16] Сагті, сахті — тут: напій, що варили з хмелю, солоду (жито та ячмінь) і ялівця.

[17] Сегрімнір — вепр-кабан, якого кожен день варять, щоб подати до столу ейнгеріїв. Щоразу Сегрімнір оживає і знову стає частуванням.

[18] Гейдрун — коза, яка об'їдає листя Світового Дерева і дає невичерпне молоко (світлий мед) для ейнгеріїв (найкращих полеглих у бою воїнів).

[19] Скол (skål) — тут: заклик пити й святкувати.

[20] Вірш «Нордська», автор Ян Браз.

[21] Корогод — тут у значенні хоровод

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Івасик Анатоль
10.05.2021 23:12
До частини "Йоль (2)"
Чому коли треба повернутися та йти додому за підмогою та пакетом, ГГ геройствує шо та дочка Рембо))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Айя Нея
    11.05.2021 09:16
    До частини "Йоль (2)"
    Бо ж ГГ =) Зазвичай самовпевнений йому море по колінця. Сіф радше вперта, чи відчайдушна... Щось посерединці. Чи гіпер відповідальна.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше