Йоль (3)

Під музику гарпи[1], цитари, флейти, рогів, барабанів і безладні співи юнаки викотили сані з солом'яним козеням. 

— Кращий за торішнього, — зауважив Бо, плескаючи так гучно, що Сіф вуха закладало. 

Козеня насправді було ладно сплетене, прикрашене травами та стрічками, з гарними ріжками та білим хвостиком. Здійнявся шалений гамір. Під лемент п’яних та ситих боррівців козеня запхали у вогнище. Полум'я вскочило в ріст людини та запалало ще яскравіше. Всі раділи, сміялися, віталися, а Сіф як наяву чула лихе попередження Хафдана: «Він прийде по тебе! Прийде по тебе!» 

Тоді раптом здалося, що світ запалав. І не лише козеня, а весь Борре проковтнув вогонь…

— Чого ходиш сумна, сонцесяйна? Чому похнюплена твоя голівонька? Чи свято тобі не до вподоби, чи образив хто?

Сіф здригнулася від несподіванки, глянула вбік. Скальд Лінг стояв поруч і весело їй усміхався. Сорочка розхристана, русяве волосся розкошлане, а очі аж сяють від збудження. В руках скальд тримав цитару й міцно притискав до грудей, ніби боявся, що вона кудись втече.

— Все гаразд, пане Лінгу. То я просто замріялася.

— Не гоже дівчині марити й про важке думати на свято! Батьки твої святкують, дядько святкує, сестра й брат святкують. Радій з усіма, танцюй, співай, — він потер вільною рукою підборіддя й коротку чепурну бороду, промовив тихіше: — Певно, про пригоди все мрієш? Га? Знаю, знаю я тебе. Пильнуй, сонцесяйна, сьогодні бо ніч духів! Вільні вони ходити між смертними, спускатися до Верланду[2]. Чують вони бажання людські найпотаємніші. Влада духів зими не знає меж. Сам Кнехт може ховатися десь у корогоді, полювати на душі.

— Хіба цікаво могутньому духу з людьми бавитись та дітей лякати?

— Хто їх розбере, тих дісів й асів, — він забринів по струнах, підбираючи мелодію для нової пісні. — Як уподобає собі людину, то й забрати може. З духами знатися справа хитра. Хоча чув я, що того, хто ним відмічений, навіть смерть не візьме.

Сіф закусила нижню губу, вагалася мить, та все ж наважилась запитати:

— Скажіть, чи Кнехт направду дух Зими? — слова вилетіли з грудей разом з хмаринкою подиху й розчинилися в галасливій юрмі, але скальд її почув. — Чи справді він лихий?

— Хто вже тобі відповість на таке, — Лінг стенув плечима. — Кажуть, що він відмовився служити Одіну і за це був вигнаний з Асґард[3]у, проклятий стати королем Півночі. Кажуть, що дів сонцесяйних краде з батьківських домівок і везе до Ніфльгейму. І що смакують йому малі діти. Багато їх взимку по лісах зникає. Та все то чутки. Не треба всьому, що від людей почуєш, вірити. Взимку, як голодно стає, батьки самі дітей в ліси заводять і там полишають.

— Служити відмовився Всебатьку, — задумливо повторила Сіф і зраділа новій здогадці. — То Кнехт якийсь бог?

— А чи бог він який, чи троль, чи направду древній — того я не знаю. Мудра тобі краще про духів розповість, та, як бачиш, немає її на святі. Мало цьогоріч гостей з’їхалося: небезпечно нині подорожувати. Всі, хто подужав дорогу, жахіть усяких понарозповідали.

— Жахіть?

Лінг захитав головою, забасив зловісно:

— Кажуть, вовки по лісах бігають. Більші за ведмедів. З хуторів скотину крадуть. Вночі деруть горлянки й виють так, що сам Фенрір позаздрить! Та не думай про це, ярлине. Плітки то все. А людям каші не треба — побазікати дай.

Скальд нарешті підібрав потрібну мелодію і заспівав чистим голосом: «Його ім'я вітер шепоче, коли дме лютий з Півночі дикої…». Лінг закрокував до решти музик, що грали веселі мелодії.

Почалися танці. Спочатку спільний великий корогод навколо ватри, а тоді юнаки й дівчата розбилися на пари. Ерік став перед Ілів і простягнув їй руку. Сестра лише відмахнулася, сказала щось насмішкувато, але мисливець не зійшов з місця, доки Ілів не погодилась танцювати з ним.

Сіф лишилася коло матері, як було щороку, бо танцювати запрошували її вкрай рідко, вона все більше з дівчатами кружляла та ще з дітлахами бавилася. Мороз щипав щоки й ніс, а в обличчя пашіло солодким теплом від спаленого сіна й трав. Сміючись, Мія втекла від свого клишоногого кавалера та підбігла до них. Вчасно, бо Сіф вже почала нудьгувати.

— Ану поглянь! 

Мія блищала, що жаринка з ватри, що зірочка: рум'яна, щаслива, великі очі кольору фіалкового каменя сяяли яскравіше за святкові вогники, біла хустка впала с плеча, гарно заплетені коси трохи розхристалися. Вона вхопила Сіф за руку, хитнула головою на музик, що тупцювали на місці та горланили веселі пісні.

— Схоже, в нас гості.

Коло Лінга стояв юнак в білому хутряному плащі. Шкіра в нього — гладенька, жодної зморшки чи шраму, а срібне волосся мерехтіло у світлі ватри. Бурштинові очі з вкрапленнями першої весняної зелені здавалися бездонними криницями. Аж надто яскраві, щоб бути справжніми. Від химерної думки Сіф здригнулася.

— Красень, скажи? 

Риси обличчя в юнака направду були витончені, як в храмових асів, трохи загострі високі вилиці, прямий ніс, чуттєві, наче у дівчини, вуста. Благородна й холодна його краса зачаровувала. Краса, від якої перехоплює дух. Невже вона належить людині? Сіф миттєво згадала схожу таємничу вроду, і серце пропустило удар.

— Я його ніколи не бачила.

— Ще б пак! Ніхто не бачив! — в розмову втрутилася Кала. — Мандрівник якийсь. Дядько твій, Ґрімнір-ярл, привіз. Каже, що він вискочив з лісу, стрибнув на дорогу, коней налякав. Дуже просився у сані, бо вовки за ним увязалися. Дядько в тебе добрий, от і врятував та на свято запросив.

Вона підскочила зненацька, схопила Мію за плечі, від чого та відсахнулася, а тоді зареготала. Рум'яна, аж ніс почервонів. Коричневі косиці метлялися за плечима. Схоже, Кала перепила святкової медівки. 

— О, як мені кортить з ним покружляти!

Вона розкинула руки в сторони та закружляла на місці.

— А співає він, що наш скальд. Голос — солодший за мед, чистіший за срібло його сопілки! Чуєте? 

Юнак справді грав на срібній сопілці, справжня дивина для Борре, а коли прибирав інструмент, то крізь нескладний хор його спів лунав чисто та голосно, дзвенів, що гірський струмочок. 

— Яка дивна в нього дудка…

Сіф поплескала кожух. Шкіряна сумка все ще висіла на поясі, а в кишеньці захований чарівний подарунок. 

— Лише дудка? — Кала захихотіла, круглі щічки дівчини дужче зарум'янилися. — Готова закластися косою, в нього все там дивне. 

Мія легенько штрикнула подругу ліктем в бік.

— Кало, тихіше, а то ще почують.

— Ой, та кому цікаві наші теревені? Поглянь довкруги — люди радіють, танцюють. Ходімо й ми танцювати! — Кала вчепилася у зап'ясток Мії та посунула до ватри. 

— Ходімо до всіх, — Мія потягла за руку Сіф, що не мала сили пручатися.

Дівчата втрьох опинилися в самому серці веселощів. Боррівці завели новий корогод, співали й підтанцьовували, скидаючи руки вгору, наче прикликали хвилю на морі. Дуже скоро в Сіф запаморочилося в голові. Коли ланцюжок рук несподівано розірвали і сусіди стали кружляти парами, вона ледь не опинилася у ватрі. Полум'я легенько лизнуло щоку, Сіф нажахано забила руками у повітрі, шукаючи опори. Її вчасно перехопили, і дівчина, ледь тримаючись на ногах, зависла над самим краєчком вогнища. В обличчя хукнуло жаром.

— Д-дякую, — боязко забелькотіла вона. 

Сіф відчула м'який доторк гладенької шкіри. Рвучко озирнулася і поглянула вниз. Її долоню міцно тримала чорна шкіряна рукавичка.

Земля знову хитнулася під ногами, та вже не від кружляння. Дихання перехопило. Серце боляче стиснулося в грудях, а тоді зацокотіло часто-часто. Кров зашипіла у вухах. Вона вже не чула ні музики, ні співів, ні сміху, ні криків. Сіф боялася підняти погляд, щоб побачити, хто тримає її над ватрою.

«А що, як зараз він мене відпустить?» — промайнула шалена думка.

Дихати стало важче. Полум’я обпікало диким жаром, сипало іскри на чорну вогку землю. Натомість сильні руки поставили її на ноги, обтрусили жарини з хутра. Знайомі солодкі пахощі огорнули Сіф теплом. Чорне хутро закрило весь світ. Він перехопив її ліву руку та легенько смикнув на себе, зробив широкий рішучий крок. За мить Сіф опинилася у полоні дикого кружляння.

Втупивши погляд в землю, вона ледь встигала за швидкими кроками партнера. Він нічого не говорив, навіть не співав, просто вів її все далі від радісної юрми, від подруг і родини, від здичавілих та захмелілих боррівців. Сіф відчула, що всміхається. Кружляє та радіє, як мале дитя. Кров, змішана з хмелем, вдарила в голову, хвиля безупинного щастя раптово накрила її.

Було так весело, так легко кружляти в міцних обіймах. Вона не відчувала холоду, кудись поділася втома, а тоді й земля зникла. Під ногами стало порожньо, вони ширяли на м'якеньких хмаринках. Ліс, вогнище, різнобарвний натовп — все з'єдналося в один кольоровий вихор.

Сіф заплющила очі, підставила обличчя під теплий духмяний вітерець. Засміялася від насолоди. Ніколи в житті їй не було так радісно, а зупинитися стало неможливо. Зараз їх підхопить чарівний вітер і віднесе в казкову далечінь. Натомість музика стихла, танок обірвався. Під ногами знову була земля, а різнобарвний вихор розчинився у зимових сутінках. Сіф важко віддихувалася, скинула голову, розплющила очі, аби нарешті побачити, з ким кружляла. 

Попереду — порожньо. Вдалині яскраво блищить ватра, щомиті губиться за спинами юнаків та дівчат. Сіф скрижаніла. Вона стояла, витягши руки вперед, і обвивала повітря. 

— Сіф, а чого ти заклякла? 

Мія і Кала вирвалися з корогоду і підтюпцем підбігли до неї.

— Хто тут щойно був? — Сіф заозиралася навсібіч, наче нічого не сталося. — З ким я танцювала?

До дівчат приєдналася Хайлей, в правиці вона стискала кухлик з медом, на косах ледь тримався віночок з гілочок ялиці.

— Ой, Сіф, невже тебе хтось запросив? Чи сама запросила? Може, Еріка? Він частенько на тебе позирає.   

— То він на Ілів, — Сіф зітхнула, нарешті опустила руки, згорнула в кулаки. — Ні, я танцювала з чужинцем.

Невже їй примарилося?

— Вибач, Сіф. Ми нічого не бачили. 

Мія і Кала розгублено переглянулися.

— Здається, ми маємо єдиного гостя на святі. Отого білого красунчика. Та він з місця не сходив. Закладаюся косами!

З юрми вигулькнув Бо, хутко наблизився до подруг. 

— Сестро, ходімо. Матінка веліла вертатися додому, — прошамкотів він, важко відсапуючись.       

— Чому так рано? Ми й розважитися не встигли, а вже по хатах розходитися? — заскиглила Кала, тупнула ногою.

— Бо хоче гуляти з рядженими, — Сіф змусила себе усміхнутися, хоча їй було не до веселощів: серце шкребли крижані пазурі страху. — Треба підготувати все. Та й поліно нікому глядіти, а має ж горіти. 

— Ходіть до нас, всі разом погуляємо. Роздамо печені яблука та назбираємо солоденького, — запропонував Бо, з надією позираючи на Мію. — А як ряджені прийдуть, попросимося до них співати.

Коли Бо бодай на хвильку затримував погляд на дівчині, щоки його густо червоніли. Схоже, що красуня Мія полонила братове серце.

— А це гарна ідея, — Кала сплеснула в долоні, глянула на Хайлей. — Ти з нами? 

— Я завжди з вами, — відповіла дівчина, хильнула з кухлика, мед потік струмочками по щоках та червоних вустах. 

— Ну все, ходімо! — Бо вчепився сестрі у руку.

Сіф здригнулася, доторк справжньої шкіри стер останні примарні відчуття тої присутності. Вона рвучко озирнулася на вогнище. Боррівці раділи, танцювали віківакі[4], співали, цілувалися під омелою, зустрічали першу ніч із дванадцяти. Жодного натяку на присутність духів, жодних чар. 

Трохи осторонь грали музики, поряд з Лінгом досі височів юнак у білому. Він так само грав на срібній сопілці. На мить їхні погляди зустрілися. Сіф здалося, що юнак їй усміхнувся, кивнув головою на знак вітання і що в його пильному, зосередженому погляді з’явилося впізнавання. Здалося, звісно. Примарилося. Як і танок з Кнехтом.

___________

Тінґ — урядові збори вільних чоловіків, де обиралися вожді. 

Учт — бенкет, урочистий званий обід на честь якоїсь особи

Глаутболлі — велика мідна миска чи чаша для жертовної крові

Ховгоді — жрець

Годорд — релігійний округ

Глаут — жертовна кров

Віківакі — хоровод, учасники беруться за руки або один одного за плечі і роблять два танцювальні кроки ліворуч і один праворуч.

Додому вони повернулися разом: Сіф, Бо, Мія, Кала та Хайлей. Сіґурд та Дайлія залишилися на святі. Ілів пообіцяла їх наздогнати. Сколль, скочивши в сіни за дівчатами, струсив сніг з густого хутра, зосереджено обнюхав кожного гостя, тоді схвально дзявкнув та став леститися до всіх почергово. Щойно переступила поріг, Сіф кинулася до вогнища. Треба було якнайшвидше запалити святкове поліно. Вона вже достатньо порушила давніх звичаїв на одне свято. Похапцем прибрала попіл з каменів, наклала хмиз, взяла кресало та розвела багаття, обережно встановила йольське поліно у вогнище. Воно було важкеньке, гарно змащене мукою, аж біле, щедро оповите травами та полите медівкою. Батько, як завжди, обрав найкращий ясен, щоб потішити духів та пращурів. По хаті швидко розійшлися святкові пахощі.

— О, щось давненько я не була у вас в гостях! — Кала заозиралася, пішла до лави й всілася зручніше. — Ніби ж нічого не змінилося. Просторо, тепло й дихається легко.

Мія стала коло Сіф, трохи допомогла з вогнищем, а тоді пішла та запалила усі світці й каганці. Коли вогонь засяяв з кожного кутка іннхуса, Ллеу прокинулася на сідалі, невдоволено заухкала, закрутила великою головою.

— Пробач, у нас гості, — сповістила Сіф, лагідно потерла крило улюблениці. 

Ллеу неквапно оглянула кожного уважним поглядом чорних очей. Врешті схвально кивнула. 

— Ой, а то що? 

Бо проскочив повз, гупцюючи, що мале козеня. Він лишав стежинку з брудних слідів на чистих дошках. 

— Бо, ти погано ноги обтрусив, — Сіф застогнала. Звісно, прибирати за братом випаде їй.

Та Бо не зважав, витягнув руку, вказавши в куток.

— Що ти там побачив?

Коло великої прядки між стовпцями стояло солом'яне козеня, тулилося до матусиних гобеленів. 

— Отакої! — Кала скочила з лави, сплеснула руками. — Схоже, хтось жартувати вирішив. Чи то твої друзі козеня вам сплели?

Вона обійняла Бо за плечі і повисла на ньому. Брат нервово сіпнувся, запручався.  

— Гарні жарти з родиною ярла, — Хайлей гмикнула й підійшла ближче, нарешті доєдналася до решти. 

— За таке можна і без голови зостатися, еге ж? — додала Кала, але тут, отримавши здивовані погляди від друзів, сплеснула в долоні. — Та жартую я, жартую! Зрозуміло ж, наш ярл надто милостивий для таких покарань.  

— В тому немає честі, щоб дітей карати за бешкет, — Мія похитала головою, підійшла до Ллеу, стала гладити довге руде пір'я з чорними цяточками, почесала білу грудину.  

Ллеу любила Мію дужче за решту подружок Сіф. Радо сиділа в неї на плечі, коли дівчата ходили по ягоди та гриби чи на ставок, щоб набрати води. Сіф робила те рідко, в їхній хаті були помічники, а от Мія, Кала та Хайлей мусили поратися по господарству разом з братами та сестрами.

Зазвичай Сіф ходила з матінкою, аби зібрати лікувальні трави. А бувало, що тікала до лісу сама й ґальдрувала. Хоча, звісно, чар творити не вміла. Лише мріяла, що має владу над духами та стихіями. Їй ввижалося, що подорожує до чужинських земель, коли блукала узліссям. Тоді хапала палку, застрибувала на сушняк та уявляла, що боронить дім від навали йотнарів, а іноді кружляла на прогалині та мріяла, що танцює з прекрасним володарем альвів.

Сіф здригнулася. Альви, альвшот, прокляття давньої крові. У що, в ім’я Всебатька, вона влізла? Може, Ілів мала рацію, час їй подорослішати, забути навіжені мрії про чари й подорожі, вчитися хазяйнувати, як решта подружок? Яка з неї вельва? А ще ж той драуґ⁠ в хаті цілителя. Треба буде запитати у Хайлей за Хафдана. Що сказав її батько про дивні рани мисливця?

У двері гучно постукали. Сіф здригнулася, аж підскочила від несподіванки. Подружки й брат рвучко озирнулися. 

— Гей, господарі! Зустрічайте гостей, бо прийшли вам співати, милість у духів за вас вимолювати! — гримнув веселий чоловічий голос. 

У двері знову застукотіли, але цього разу гучніше та вимогливіше. Ззовні лунав сміх, безладне гудіння пастуших дудок, дзеленчання дзвіночків. 

— Ой лишенько! Вже й ряджені прийшли? А є чим їх частувати? — Кала завертілася в пошуках гостинців. 

Вона злякалася так, мовби це була її хата, а ряджені прийшли до неї. Бо підскочив до стола і схопив в оберемок важкенького кошика. Той ледве вмістився в братових обіймах. Кала підстрибнула, схопила кошика з іншого боку, і вони разом затупцювали до дверей.

— Агов, господарі! Чи є живі в цій хаті? 

— Вже відчиняємо, чекайте! — крикнула Хайлей, поки Сіф розгублено дивилася у вікно. 

Крізь лосняк пробивалося світло від смолоскипів та ледь виднілися високі чорні фігури, що блукали ґанком та двором. Чарівна сопілка в кишеньці мляво завертілася, нагадавши про себе. Тоді забилася дужче, наче рибка, яку щойно витягли з озерця. Хто ж там чекає за дверима? 

— Не відчиняйте! — крикнула Сіф, побігла до брата, перехопила їх у сінях. 

Бо та Кала здивовано переглянулися. Братова голова ледь визирала з-за високого кошика. 

— Чекайте, це мають робити господарі. Я зараз старша, то й відчиню двері, раз батьків немає.

Сіф вимучено усміхнулася, встала перед братом. Вона вдавала, що спокійна, та всередині вся тремтіла. Поклала руку на сумку, аби швидко витягти сопілку, як щось трапиться. А та завертілася жвавіше, щось передчувала. Невже черговий мрець десь поряд?  

«Що ж ти бачиш, химерне створіння? Хто рветься у нашу хату?» 

Сіф затамувала подих, рвучко штовхнула двері. На порозі височів юнак: кремезний, ряджений в дивакуваті лахи, очі сяяли крізь шпаринки вовчої маски. За його спиною хихотіли, танцювали, жбурлялися сніжками решта ряджених молодиків. Хтось тримав смолоскипи, хтось мішки з гостинцями.

— Під деревом світла і життя благословення вам у цей святковий час! А що, маленька господине, чи маєте чим привітати гостей? А ми вам заспіваємо, правда, хлопці? Як вгадаєте котрогось з нас, ми підемо, а як ні — заберемо до себе когось з вашого дому!

Невже звичайні боррівці? Бавляться з сусідами, поки їхні батьки хмеліють на святкуванні? Сіф полегшено зітхнула, вдихнула тріскуче морозне повітря. Від холоду очі зволожніли. Шкіру боляче поколювало. 

— Маємо для вас гостинці, шановне панство, — оголосила Ілів.

Сестра встала перед рядженим, мовби з чорного повітря виникла. Чи, може, вона ховалася в затінку ґанку? Сіф аж задихнулася від несподіванки. Позаду загавкав Сколль, промчав під ногами ряджених й стрибнув прямісінько у свіженький кучугур. Вигулькнув звідтіля щасливий, струсив сніг, побіг назад до юнаків. 

— Спершу заспівайте найкращої пісні, моя сестра всіх пригостить.

І вони заспівали безладним веселим хором. В когось голос був звучним, в когось ледь витримував складну мелодію. Ведмідь захрипів низьким, грудним басом, лисиця майже дівочим голосом. Хтось кургикав ледь чутно, хтось так, що аж у вухах дзвеніло.

Головне, що тою начебто безладною піснею ряджені благословляли їхній дім та родину, закликали духів бути лагідними та милостивими, дарувати багатий врожай та щедру здобич.    

— Ну що, красуне, частуй гостей та вгадуй. Як вгадаєш когось, то дамо вам спокій, — вовк простяг широку мозолисту долоню. — А як ні, то заберемо до себе.

Сіф сунула руку до кошика, вихопила медові яблука та поклала рядженому. 

— Дякую, маленька господине. Почастуй і моїх приятелів. 

Юнаки в хутрах і масках тварин всі разом заштовхалися на ґанку. Кала й Ілів стали роздавати частування. Гості не соромилися підходити двічі та тричі, кривлялися, фальшиво співали, вередували. Ілів та Кала намагалися вгадати того, хто просив гостинця, Сіф мовчки роздавала медові яблука, сушені груші та горіхи.

З темряви з'явилася рука у чорній шкіряній рукавичці. Сіф була схопила яблуко з кошика, щоб віддати черговому гостю, та, побачивши цю рукавичку,  завмерла непорушно. Дудка в кишеньці сумки зовсім здичавіла, стала боляче шмагати бік, ледь не вистрибувала. Відчула господаря? 

Сіф звела очі. На порозі височів Йольнір[5]. Точніше юнак з черепом на голові, ряджений у блискуче чорне хутро. Химерні роги невідомої тварини полискували у світлі смолоскипів. Зелені очі грали веселими вогниками та світилися у напівтемряві. Він не зводив пильного погляду з Сіф. Решта юнаків посунулися, дали йому місце біля дверей. Запала раптова тиша. Навіть північний вітер перестав сичати над дахом.

— Рау…рах, — Сіф хапала ротом морозне повітря, та все не наважувалася промовити те ім'я. 

— Еріку, чи це ти? — Ілів позаду зареготала з жартика Кали та, навіть не глянувши на химерного гостя, сунула йому в руки сушені яблука та сливи. 

— Ні, — він усміхнувся, згорнув долоню, відступив у тінь. 

— Зачекай! 

Сіф потяглась за ним, вискочила на ґанок. Юнаки знову завели святкове волання, безладно горланячи на всі голоси: «Стрибає цап святковий…»

— Господиня заморилася? — запитав вовк, що знову опинився у дверях, а Йольнір щез. 

Сіф огляділа всіх ряджених: серед юнаків і правда не було цапа. Проте мав ж бути. Обов'язково! Сьогодні він — найголовніший серед звірів. Сьогодні він — господар свята!

— Син Ульфа! — Ілів тицьнула у вовка пальцем.  

Сіф вже хотіла сказати, що вовком був Ерік, одразу вгадала мисливця по голосу, але не стало сил. По спині пішли дрижаки, зуби дрібно застукотіли.

— Ні, панночко, не вгадали. Обирайте, кого забираємо? Хто з нами піде?

— Я піду, — зголосилась Ілів. Обтрусила руки, вийшла на ґанок, а тоді зійшла на двір.

— Тоді будеш в нас королівною.

Вовк накинув на плечі Ілів білий хутряний плащ. 

— Я теж хочу! — обурився Бо, він поставив майже порожній кошик та вискочив до ряджених. — Хочу з вами! 

— Тобі ще рано, — озирнулася на нього Ілів, веселий голос її враз посуворішав. — Йди краще додому та допоможи сестрі. Я скоро повернуся, батьків приведу, не хвилюйся.

Ряджені загорланили, взяли в оточення новопроголошену королівну та й подалися геть. Ілів попливла білою хмаринкою з двору на дорогу і скоро зникла за рогом.

— От і маєш собі веселощі. 

Кала стала поруч с хлопчиком, поплескала його по плечах. 

— Нічого, Бо, не засмучуйся. Ми зараз хутенько зберемося і підемо розважатися. Правду я кажу, Сіф? Сіф? Чого ти там заклякла?

Сіф стояла на ґанку, дивилася услід галасливій юрмі, та все не могла відвести погляд від високої чорної фігури з химерними рогами, що йшла серед вовків, ведмедів, лисів та сов.

Ілів повернулася разом з батьками, як і обіцяла. Надворі панувала середина найдовшої ночі. Вже й дівчата повтікали спати після того, як всі разом обійшли сусідів, роздали решту медових яблук та назбирали подарунків. 

Бо трохи заспокоївся, проте Ілів не пробачив. Як зухвало сестра зайняла його місце. Адже знала, що цього року він мріє заколядувати. 

«Вона завжди робить, що їй заманеться», — скаржився він. 

Мія та Кала втішали хлопця, як вміли. Наприкінці їхнього переможного походу на сусідські хати з кошиком, повним солодощів, Бо нарешті повеселішав. Найдовша ніч таки вдалась на славу. А вдома вже чекало святкове поліно. Хайлей лишилася в хаті, аби простежити за вогнищем та світцями, а ще ж був мед в казанці та частування, що приготувала матуся. Свинячі реберця з капустою, лютефіск — сушена тріска, замочена у березовій золі й в холодній воді, мигдальна картопля і морква у вершковому та яєчному маслі, присмачена чебрецем.

Вони разом повечеряли. Разом пили медівку, дякували Королю Дубу — Сонячному королю — за щедрий врожай. Лускали горіхи та сушені фрукти, смакували ячмінними коржиками з медом. Лишили частування й для невидимих гостей — померлих родичів — та постелили їм ліжко у кутку, як було заведено.

Разом вони спалили святкові віночки. Жартували з плетеного козеняти. Бо скочив з лави та заходився кружляти з козеням в шаленому ґанґарі[6], поки Мія та Кала плескали в долоні та голосно наспівували: «Ой, чий то цап по приспі ходе?..», а Хайлей хвацько висвистувала складну мелодію. 

Після вечері дівчата розійшлися по домівках. Бо отримав щедрі поцілунки від кожної з подружок Сіф. Коли до його щоки приклалася Мія, брат аж спалахнув, що вогнище у ватрі, та затремтів. Таки закохався малий бешкетник.

Як вони зосталися удвох зі Сколль і Ллеу, часу вистачило і на прибирання, і щоб вкластися спати. На столі лишили гостинці для Йольського кота, якщо завітає. Вогнище та каганці не гасили. Йольське поліно має горіти всю Першу ніч духів, а тоді тліти всі дванадцять днів. 

— Треба козеня віднести сусідам та підкласти, — пробелькотів Бо ледь чутно, язик заплітався від випитого елю та втоми. 

Сіф й сама ледь на ногах трималася. Вклала брата до ліжка, накрила рядном, а зверху ще хутром.

— Не хвилюйся, вранці щось придумаємо. Хай поки постоїть, оберігає нас від злих духів. Тобі не твердо спати? Може, прибрати жировики[7]? 

Бо засовався під хутрами, солодко позіхнув. 

— Ні, все гаразд.  

— Тоді засинай. Батьки з Ілів, певно, скоро повернуться.

Бо щось забурмотів у відповідь, зарився обличчям у подушку, тоді прошепотів тихесенько, ледь чутно, мовби чужим голосом: 

— Лиши Сколля у сінях, хай береже нас від драуґ⁠рів. Це ж бо довга ніч. Найдовша… 

Сіф скам’яніла, почувши слова брата. Встала нерухомо, лише сплела долоні в захисному жесті. Вона ледь дихала прислуховуючись, та Бо більше нічого не промовив. Сіф озирнулася: брат тихенько сопів в теплому ліжку.

Знову почулося? Зітхнула та пішла до себе в куток. Колись на її прохання батько змайстрував для неї спеціальне ліжко зі стовпчиками, на яких матуся розвісила свої льняні полотна з простенькою вишивкою та ряднину так, що вийшов невеличкий шатер. 

Нарешті вона скинула святкового кожуха, штани та сукняну туніку, розмотала вовняні смужки та розв’язала ремені з чобіт, роззулася, стягла шкарпетки. Лишилася у самій сорочці, що вільно спадала до колін. Розплела розхристані коси. Руді хвилі огорнули спину й плечі, впали на сідниці та коліна. Оберіг з чорного бурштину повис поверх сорочки між грудьми.

Сіф всілася на хутрах, схрестивши ноги. Висипала вміст шкіряної сумки на коліна. Смерекова шишка (коли ж то вона встигла її підібрати?), квіточка омели, маленька фігурка ведмедя — подарунок Бо, тоненьке бурштинове намисто, що дала матуся, а вона забула надіти, білі, мов сніг, тоненькі мережива від Мії, нова срібна фібула від батька.

Вона обрала з усіх скарбів сопілку. Повертіла її перед очима, уважно розглядаючи. Тепленька, проте вже не сяє і не вовтузиться. Схоже, дракончик, що був вирізаний з кістки, впав у сплячку. Що це означає? Небезпека минула, а Кнехт пішов собі з миром? То ж він був серед ряджених, жодних сумнівів. Якщо прийшов у гості, то чого не забрав? Адже кричав Хафдан, навернений, що прийде хтось до неї. Чи не про Кнехта казав?

«А чому це я вирішила, що то був Кнехт у лісі? Чи не завелика мені шана, щоб дух Зими особисто прийшов з Йоль привітати?» — Сіф всміхнулася, поклала сопілку під ряднину, швиденько заплела довге волосся, щоб не заважало. Цікаво, що лише в Борре так заплітали волосся. Молодиці й дівчата з Тун зав’язували довге волосся у вузол на потилиці й прикрашали стрічками.

 Двері гепнулись об стіну. З сіней почувся батьків низький голос: 

— Та сплять наші малята. Дарма турбувалася, Дайліє. Могли б ще погуляти. Коли ми востаннє так добре забавлялися разом? 

Матуся тихенько пхикнула. Почулася вовтузня.

— Здумав собі нового сина зробити? 

Сіґурд зареготав у бороду. 

— А що, гарний був би мені подарунок. 

Він гучно чоломкнув дружину в губи. Почулися м'які кроки. Сіф хутко пірнула під овчину, завмерла, вдаючи, що спить. 

— Ілів, донько, нагрій води. 

— До діжки? — тихенько перепитала Ілів.

Цікаво, де і з ким сестра так довго гуляла? 

— Сіґурде, ти ж не митися надумав? 

— Та ні, мені так, щоб лише бороду. Бач, скільки крові? 

— А як же йолевак[8] та лазня? — здивувалася Ілів. — Маємо ж сісти повечеряти всі разом, а тоді ще скупатися.

— Сіф та Бо вже спочивають, — прошепотіла Дайлія. — Принеси трохи соломи з хліва, як твоя ласка. Поклади десь у світлиці, тай по тому.

Далі чулася вовтузня, шепіт, сміх. Згодом батьки відіслали Ілів спати, а самі пішли у свій куток до великого ліжка на козлах за перегородками та щільними пологами з тканини. 

Сіф лежала тихенько, як мишеня, й слухала. Під дахом зрідка ухала Ллеу, в сінях на соломі вовтузився Сколль, поліно тріщало у вогнищі. Десь високо з димової діри гукав хурделицю північний вітер.

— То що то за біда, Дайліє? — нарешті залунав голос батька. Він говорив так тихо, що й Ллеу не почула б зі свого гнізда. Сіф затамувала подих. Чи пощастило, що в неї такий гострий слух? 

— Альвшот[9], Сіґурде. Це справді мари вдіяли, — матуся гірко зітхнула. — Не можу повірити, що вони знайшли Борре.

— Альви — друзі асів, тому відають найпотаємніші таємниці, — нагадав батько. — Мене хвилює інше. Чи зможеш ти зцілити Хафдана?

Запала тиша. Сіф чула, як прискорилося серцебиття у грудях, як завертівся у протилежному кутку Бо, щось забурмотів, як затріпотіла крилами Ллеу. Скоро вже полетить на полювання до лісу, щоночі так робила. Тікала з гнізда та вилітала крізь димову діру, бо вікна зачиняли, а двері замикали на ніч. Хоча, може, не полетить, якщо справді хурделиця.

— Ні. 

Сіф ледь не зойкнула від несподіванки. 

— Невже нічого не можна вдіяти?

— Я оглянула Хафдана. Вже запізно, Сіґурде. Жодні трави не вилікують альвшот. То була справді отруйна стріла.

— А як щодо чарів? Замовлянь? Стара ж вчила тебе ґальдрі? 

Мати знову зітхнула.

— Сіґурде… я не можу чарувати. Це дуже небезпечно. 

— Сімнадцять зим ми разом, — батько зітхнув. — Сімнадцять зим ти ховаєшся, але не кажеш від чого.

У світлиці знову запала гнітюча мовчанка. Сіф вже подумала, що мати та батько поснули, як раптом Сіґурд озвався тихенько, та голос його дзвенів від напруги:

— Конунґ занедужав. 

Сіф зітхнула, в горлі застряг гіркий клубок, дихати стало важко, та не від диму. Затремтіла під ковдрою. 

— Це правда? — Дайлія заговорила голосніше, не стримала подиву. 

— Ми отримали звістку, як були на полюванні. Прилетів Буревій. Схоже, в нього та ж біда, той альвшот… Тіло вкрили виразки. А ще люди кажуть, що не конунґ єдиний захворів, а всі його воїни від тої пошесті занедужали. Небезпеку ми чекали з моря, думали, якщо ворог прийде, то з Фолду, а прийшов з лісів.

Знову тиша.

— Що то значить, Дайліє? Невже справді альви? 

Було чутно, як матуся глибоко зітхнула, перш ніж промовити:

— Це лише початок, Сіґурде, — а тоді додала коротко, пошепки: — Початок Сутінок[10]. 

_______________________

Альвшот — буквально стріла альва, постріл альва.

Йоулебукк — Джулебукк норв. Різдвяний цап, традиційний персонаж святкування.

конунґ — ватажок, фактично король у скандинавів в часи вікінгів.

Сутінки — обіцяний час перед Великою Зимою.

В хаті нарешті запала тиша. Батько й матінка, Ілів, брат — всі поснули. Лише Сіф не спалося. Після почутої розмови вона все вертілася на ліжку, боязко гляділа в темряву, тоді стисла у руці сопілку. Поза шкірою пішли сирітки, волосся на потилиці аж здибилося, серце застрибало в грудях.

Вона відчувала, як щось наближається. Щось велике і могутнє ступило на двір. Дика сила розліталася далеко, що бризки від святкової ватри. Ніби чорна хвиля, вона накотилася на хату. Висока, нездоланна первісна міць. Тужливо завив Сколль, забила великими крилами Ллеу. Сіф міцно-міцно стисла сопілку. З родини ніхто, окрім неї, не прокинувся. Сіф вскочила з ліжка, побігла до Ілів, вхопила сестру за плече.

— Прокинься, Ілів. Вставай! Щось є ззовні. Щось йде.

Сестра навіть не поворухнулася. Скільки Сіф не трусила її за плечі, Ілів не відповідала. Тоді побігла до Бо. Брат теж спав міцно. За столом на лаві скарлючилася й схропувала Ріда, що лишилася наглядати за вогнищем. Уга, її чоловіка, ніде не було видно.

Сіф жахнулася, повернулася до себе в шатер. Чи хто наслав сонні чари на родину? З гнізда до неї злетіла Ллеу, всілася на стовпчик.

— Треба перевірити, — Сіф хутенько взулася, натягла кожуха поверх сорочки. — То якісь чари, Ллеу.

Вона побігла повз вогнище, що вже не горіло, а лише тліло. Надто могутнім був той чарівник, навіть Йолське поліно затушив. Кинулася в сіни. Побачивши її, Сколль застрибав, загарчав на двері.  

— Ззовні хтось є. Ти теж це відчуваєш? 

Ллеу підлетіла і всілася на плече, заухкала, попереджаючи про небезпеку. 

— Знаю, серденько, знаю… От він і прийшов за мною.

Притисла сопілку до грудей. Та знову ожила, завертілася в пальцях, ледь не вистрибувала. Раділа господарю? Сіф міцно заплющила очі. Щось кликало її назовні. Стояти за зачиненими дверима було нестерпно. Руки аж свербіли. Тепло сопілки обпікало пальці.

— Най буде, що має статися! — прошепотіла Сіф, рішуче глянула на двері, зняла клямку, штовхнула. 

Двері заскрипіли й прочинилися. Північний вітер зі свистом влетів у сіни, роздмухав довге волосся, розвернув за плечима, мов коштовний гобелен. Зграя сніжинок закружляла навколо дівчини. Крізь виття хурделиці, безшумно ступаючи стежкою до ґанку, наближалася висока тінь. 

Крижинка потрапила в око, Сіф закліпала. По щоках покотилися сльози. Коли вона нарешті продерла очі, поглянула в темряву — він вже був поруч. Височів на порозі у всій своїй величі. Мовчазно чекав, коли маленька господиня отямиться. Врешті Кнехт прийшов за нею.

[1] Гарпа — тут: назва тальхарпа. Це традиційний смичковий інструмент.

[2] Верланд — тут: «Земля людей», тобто світ людей — Мідґа́рд.

[3] Асґард⁠ — світ богів, або ж небесне місто, де живуть аси. Там споруджено святилище з дванадцятьма тронами для богів і престолом для найголовнішого з них — Одіна. Святилище з чистісінького золота, що має назву Глідск'яльв (Чертог радості).

[4] Віківакі — хоровод, корогод.

[5] Йольнір (цап) — ім’я головного героя на святкуванні Йоль. Також можливе ім’я скандинавського бога Одіна.

[6] Ґанґар — тут: традиційний норвезький парний танець.

[7] Жировик — мильний камінь, добре зберігає тепло.

[8] Йолевак — традиційна вечеря на Йоль.

[9] Альвшот — буквально — стріла альва, постріл альва.

[10] Сутінки — обіцяний час перед Великою Зимою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.