Туронь 5

Сіф заскочила в сіни за братом. Бо був щасливим, аж сяяв. Ще б йому не сяяти — до смеркання теревені правив з любою Мією, усі вуха дівчині продзижчав. Старших із Калиної родини нікого не було, й вони вчотирьох добре розважилися. Бо грав їм на цитрі, а вони танцювали й співали, хто як вмів. Тоді грали в тефл[1]і, кидали кості. Майже кожного разу перемагала Кала. Вона завжди вигадувала складні й хитрі стратегії в настільних іграх, тому обіграла майже кожного боррівця, хто знав, як тримати фігурки.

Згодом ще трохи повечеряли. А потім вирішили гуртом над Гелкою піджартувати, а заразом помститися за себе та Софінку. Кала десь набрала дьогтю й наскубала курячого пір’я. Вони разом побігли до Гелчиної великої хати. Там було гамірно, як завжди. Гелка з подружками чи то пряли, чи то медівку пили, чи то ляси точили — не розібрати.

У маленьких віконечках нескінченно меркотів якийсь люд. Сіф на мить навіть здалось, що вона впізнала поміж інших спершу сестру, а потім і Кайю. Вони вп’ятьох тихцем прокралися крізь велике подвір’я до ґанку. Зліпили снігову бабу коло сходів, натягли дрантя, щедро вимазали дьогтем, обліпили пір’ям і підписали великими рунами, щоби було добре видно з хати: «Гелка — зміюка».

Слідів натоптали, щоби здавалося, наче тут табун пройшовся. Чкурнули крізь хвіртку на стежину, побігли назад до Кали такі веселі та горді з власної витівки. За іграми, співами та танцями швидко минув день.

— Як пальці задубіли, то йди засунь їх до великої діжки, що в курнику. Там тепла вода, швидко все мине, — порадила Сіф, хутко обтрусила братів кожух і шапку, змела сніг із чобіт та шкарпеток. — Шкода, що ти не схотів поворожити. Знаєш, ті руни Мія сама різала, сама офарбила. То її кров. Певно, що донька жриці все ж вправніша за Кайю.

Бо насупився, глянув на неї з-під лоба:

— Чи я дівча вам яке, щоб руни розкладати? Ворожба — то жіноча справа. У бубни бити й духів закликати — тим хай вельви займаються. Справжній чоловік до рук посоха не візьме!

— Заговорив точнісінько як наш батечко, — Сіф всміхнулася, лагідно скуйовдила братове волосся.

Зі світлиці чулася суперечка. Сіф та Бо разом завмерли, нашорошили вуха. Навіть Урур ніби закляк, витягнув довгу шию, повернув голову до прочинених дверей.

— Хіба не чула, що Кайя каже. Сіф уже всім розпатякала, на все село рознесла, лепетя, — скрикнула Ілів, тупнула ногою, що аж у сінях солома зашелестіла.

Бо поглянув на Сіф, та вона лише знизала плечима й прошепотіла самими вустами: «Не знаю». Підсунулася ближче до прочинених дверей.

— Твоя сестра нікому нічого не розповідала, — спокійним, навіть холодним голосом відказала матінка. — Аста вміє берегти таємниці, а тим паче чужі.

— Ти завжди стаєш на її бік! — спалахнула Ілів. Вона горланила на неньку так, що її в’їдливий голос гудів під солом’яним дахом.

— Я не стаю, Ілів. Ви всі мої діти. Усі троє.

— Всі троє, — передражнила Ілів. — Проте дехто тобі рідніший, матінко? Ти завжди борониш своїх мазунів. Щоби Сіф не утнула, ти їй пробачаєш. Вона притягла в хату покруча, а ви з батьком дозволили його лишити. А знаєш, що твій пестій водиться з лихими силами? Я бачила ту дивну річ, що вона всюди тягає з собою, вихає нею, наче паличкою. Вельвою себе уявляє, мала погань.

— Ілів Скільфінґар, ще бодай одне таке слово — спатимеш у сінях, — крижаним голосом попередила матінка.

Навіть Бо здригнувся від її тону. Десь під боком заскавучав Сколль. Стовбичити на порозі не було сил, Сіф штовхнула двері й зайшла до світлиці. Побачивши її, жінки враз стихли. Бо тупцював позаду, сторожко роззираючись по хаті.

— З’явилися. Нарешті, — пхикнула Ілів, стала спиною й попленталась до вогнища, а довгий низ святкової сукні замітав підлогу. — Очі б мої тебе не бачили, мала балакухо, — прошипіла сестра тихо, але Сіф, звісно, почула.

— Що трапилося?

Вона схвильовано поглянула на матінку.

— Все добре, доню, — Дайлія привітала лагідною усмішкою. — Йдіть-но сюди, погрійтеся. На вулиці холоднеча.

Сіф та Бо наблизилися, брат одразу стрибнув у неньчині обійми.

— А батько де?

— Пішов Хафдана перевірити, — відповіла Дайлія та пригорнула сина до грудей.

Ілів блиснула на Сіф гнівним поглядом, аж зубами заскреготіла.

— Сестро, чому ти така похмура?

— Чому? А я скажу тобі чому! — вона вже розкрила була рота, та, впіймавши неньчин гнівний погляд, просто випалила: — Де ви вештаєтесь? Ніч на дворі! Ми з матінкою цілий день пораємося по господарству, поранених глядимо. А ви все гостюєте собі на радість. Могла б прийти раніше та допомогти.

— Поранених? — Сіф здригнулася, здивовано поглянула на неньку. — Мисливці?

— Атож! Мисливці! Та недуга, якою Хафдан занеміг, схоже, на решту перескочила.

Сіф сполотніла, виструнчилася в спині й налякано слухала сестру. Наче примара, перед її очима виник драуґ⁠. Згадалося, як чарівна сопілка сяяла, коли Хафдан був поруч. Де ж вона її загубила? Треба буде перевірити хлів.

А що, як неньчині захисні знаки не спрацюють? Най вони накреслені крейдою та кров’ю. Хіба крейда та кров порятують від живих мерців? Хіба гілка падуба здатна захистити родину від альвійської пошесті?

Серце стислося в грудях, поволі ставало важким камінцем, тиснуло та завмирало. Урур, наче відчувши її жах, став поруч, притулився до неї гарячим боком, доторкнувся руки білими рогами.

Сіф поглянула на авроха із вдячністю, огорнула рукою його довгу шию. Як шкода, що він мовчить. З тої «розмови» в Калиній хаті Урур не промовив до неї жодного звуку. Може, образився? Щоки невчасно спалахнули. Варто було лише згадати, як сиділа поряд з аврохом коло вогнища.

Кала, Мія та Бо грали в тафл на останню святкову пампушку. Урур мирно лежав, ніби лоша, загнувши коліна під себе, й споглядав, як танцює полум’я на камінцях. Вона принесла йому молока в мисці, довго та пильно дивилася на нового друга, але нічого не відбувалося.

«Чого ти чекаєш, Сіф? Чому дивишся на мене так здивовано?» — нарешті озвався до неї аврох: вона почула його голос у думках.

— Чому ж ти не обертаєшся, Уруре? — прошепотіла Сіф, щоби ні дівчата, ні брат не почули. — Он уже й сонечко сіло за обрій. Хіба ж ти не Нордан? — вона зітхнула. — Я гадала, що то якісь чари чи лихий прокльон заважає тобі бути в людській подобі. Але ж ти лишаєшся твариною. Нічого не розумію.

Урур не відповів, лише тихенько фиркнув і став хлебтати молоко, мов кошеня.

— У нас біда, а вам із Бо все гулі, а вам усе глузи, — гнула своє Ілів. — Що, Сіф, добре пострибали в соломі з подружками та хлопцями?

— У соломі? — Сіф розгублено закліпала.

Може, вона надто втомилася після бешкетів, бо думки сонно вовтузилися у важкій голові. Вона не розуміла, чому Ілів така розлючена. Про яку солому говорить. Єдину святкову солому вона сьогодні бачила вдома. Кала навіть не стелила в хаті, хоча такий звичай.

— А ти сама хіба не цілувалася з хлопцем? — встряв Бо. — Я бачив!

Він випручився з неньчиних обіймів та тицьнув у сестру пальцем. Ілів втупилась у нього темними злими очима.

— Вони ховалися за хлівом, матінко, — затараторив Бо, відчувши свою перемогу. — Я все бачив. То був Ульвів син!

— Ах ти паршивець малий, — Ілів стрибнула до брата, хотіла вчепитися, та Бо прудко висковзнув під її руками.

Ілів ганялася за братом, як навіжена, кричала, кликала, та все не могла схопити. Бо гиготів, а потім стрибнув за спину Сіф, сховавшись, наче за дерево. Доволі слабке дерево.

— Ілів, чи це правда?

Голос матері миттєво припинив бешкет. Ілів, Бо, навіть Сіф завмерли, наче крижані фігури. Сестра опустила погляд у підлогу, її білі щоки вкрилися червоними плямами. Вона стривожено дихала.

— Гелка не збрехала? Учора ввечері ти пішла з рядженими, — Дайлія говорила тихо, але погрозливо. — Ви пішли до Ульфсона разом зустрічати Йоль? Невже це правда?

Ілів була червона, мов та хустка. Вона глянула на брата з-під лоба люто, як вовк.

— Та бодай тебе Кнехт забрав! — прошипіла вона з ненавистю.

— Ілів! — Дайлія жахнулася, затулила губи.

Бо здивовано та налякано поглянув на старшу сестру, в блакитних очах забриніли майбутні сльози. Поглянув на матінку, а тоді на Сіф, розвернувся й побіг у сіни.

— Ненавиджу тебе! Ненавиджу тебе, Ілів! Лиха відьмо!

Перші двері гупнули за братом, тоді важко гуркнули вхідні. Бо навіть кожуха не вдягнув, вилетів надвір, у чому був. Побіг у ніч, побіг у мороз.

— Що ти наробила, сестро? Що наробила?

Сіф нажахано глянула на Ілів. Та лиш розгублено дивилася на двері, затисла рота руками та, здається, не дихала. Сіф не чекала на відповідь, кинулася за Бо. Перечепилася через поріг, ледь не впала в солому та очерет. Вона вистрибнула надвір. Сколль гучно гавкав, стрибав коло відчиненої хвіртки. Бо швидко віддалявся, гублячись у зимових сутінках.

— Брате, зачекай на мене! — кричала Сіф. Вона бігла, що було сил.

Намагалася наздогнати брата, та він завжди був швидшим за неї, найшвидшим у їхній родині. Сколль стрибав поруч, висолопивши язика, важко хекав, пускаючи густі клуби пари.

— Бо, не тікай до лісу!

Запізно. Маленька фігурка в короткій свитці зникла за високими чорними соснами. Бо проковтнула ніч.

[1] Тафл, тефлі, тавлеï (töflur) — настільна гра за часів вікінгів, подібна до шахів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.