Йоль

Вік мечів і сокир, тепер тріснуть щити,

Вік вітру, вік вовка перед світу кінцем.

Пророкування вельви

— Сіф, Сіф! Ти мене чуєш? — голос брата долинав до неї зі сріблястого туману. — Отямся вже, Асто! Прошу тебе, сестро! Отямся!

Хтось трусив її, міцно вхопивши за плечі, наче вона яблуня й десь в її кроні заховалися золоті яблука. Хто це? Що прагне від неї? Вона не розуміла, не знала, що відбувається, та й байдуже їй було до того. Перед очима начебто зависла хмаринка від подиху. Така ж, як буває надворі, однак ця хмаринка чомусь не танула.

— Астфрід!

Від ляпаса задзвеніло у вухах. Голову ж крутануло вбік. Голос матері пролунав, наче грім, миттєво розвіявши дивну срібну ману. 

— Що? 

Сіф похитнулась на втомлених ногах, ледь не впавши, але теплі руки неньки та брата хутко її підхопили. 

— Обережно, повільно, — промовляла матуся, ведучи її до крісла.

Бо плакав, підшморгуючи носом. Його сіро-блакитні очі стали червоними й трохи набрякли.

 «Чому він плаче?»

— Бо, щось сталося? Тебе хтось образив? Ах, голова гуде… нащо ви мене лупцюєте? Я ж ніби шкоди не робила…

— Нічого, все гаразд, Сіф. Все добре, доню. Ти в безпеці. 

— У безпеці? 

Світ трохи мерехтів, ніби вогник далекої ватри. Жертовник, полум'я, ліс, холод, а тоді… В голові наче щось луснуло. Сіф скрутилася в кріслі. Що сталося? Чому матуся виглядає такою стривоженою? Чому Бо плакав? І чому їй так зле, мовби три дні й росинки не тримала в роті.

— Ось, випий це, — Дайлія вклала до її рук дерев'яну чашу. 

Запашний аромат миттєво полегшив напад голоду. Сіф зробила три великих ковтки. Якийсь лікувальний відвар. Мати добре зналася на травах, збирала їх у лісі, сушила чи відварювала в казанці. У хаті в них завжди царював духмяний аромат літа. Від старої вельви з Тун ґальдрі навчилася. Тепер вчила тої мудрості Ілів, та старшій сестрі аби  поворожити й руни покидати, більше нічого її не цікавило. Сіф теж трохи перейняла від неньки, проте ще мало знала. Щоб стати справжньою мудрою та гарно ґальдрувати, потрібні довгі роки тренувань.

— Вже краще, доню? 

Дайлія лагідно провела рукою по сплутаному мідному волоссю, прядки скуйовдилися й стирчали навсібіч. Обережно перекинула тугу доньчину косу їй на плече. Сіф все ще тремтіла. Вже не так сильно, як у перші хвилини, але все ж.

— Скажи, ясочко, що ти пам'ятаєш? Пам'ятаєш, як повернулася з лісу? 

— Я з лісу повернулася? — Сіф здивовано поглянула на неньку, руді брови поповзли вгору по високому чолу. — Хіба я кудись ходила? Ні, не пам’ятаю. Все таке, ніби марилось… 

— Невже не пам'ятаєш! Ти стояла на порозі хати, наче якийсь облуд. Навіть у двері не постукала. То Ллеу здійняла ґвалт. Стала ухати та крилами бити, то я випадково тебе у вікні й побачив. Ти була вся біла від снігу, аж бурульки з носа висіли, — Бо гигикнув. — А ще тремтіла так, що зуби в роті стукотіли.

— Не пам'ятаю такого.  

Бо підсунувся ближче, навис над самим її плечем.

— Гей, Сіф! А що це в тебе з косами? — Бо нахилився, схопив довгі пасма й потяг на себе.

— Ой! Бо, обережніше. Мені ж боляче. Що ти там побачив?

Брат тицьнув пальцем у скроню й глянув на неньку. 

— Наче хтось відрізав отут. Скажи ж, матусю? Глянь, наче хто ножем відрізав чи відрубав сокирою… 

Дайлія теж дивилася на те місце, що помітив молодший син. 

— Хто б мені коси сокирою рубав? — Сіф усміхнулася, та голос її дзвенів від напруги. — Люстерко! Дайте мені люстерко. Я погляну, що там. 

— Не хвилюйся, Сіф. Нічого страшного, твоєї краси це не зіпсувало, — Дайлія лагідно всміхнулася, погладила доньку по руці. Вона все ще тремтіла. 

Що ж там трапилося в лісі? 

— Бо казав, що Кайя робила вам віщування? Вона ж не просила в тебе волосся?

— Ні, здається, ні… Ми гадали на шишках. 

— Шишках? — золота брова Дайлії сіпнулася догори. — Що за дивне віщування?

Сіф стенула плечима.

— Вона так вигадала. Сказала, що воно безпечне й надійне. Дівчатам сподобалося, — Сіф промовила тихіше: — Я лише пам'ятаю, як шукала смерекову шишку... Дуже довго шукала. 

Думка про відрізану прядку чомусь не полишала її голови. Та й Бо все витріщався так, наче її хто налисо поголив. 

— Тоді хвилюватися нема чого. 

— Я пам’ятаю, що ти казала. Волосся не можна віддавати.

Дайлія відхилилася й уважно поглянула на доньку. 

— Так, не можна. Ніколи не можна, Сіф. Хто б не попросив, — Дайлія міцно стулила губи. 

«Ніколи». 

Пам'ять поступово поверталася, накривала Сіф, наче морські хвилі. Кожна наступна вища за попередню.

Шишка. Жертовник. Чорний ліс. Юнак у чорному. Химерний череп. Магічна сопілка…

Рука ковзнула до кишеньки. Там справді щось було. Гладке й тепле, мовби живе. Подарунок? Невже Він відпустив її живою? Не залишив собі, не з'їв, не повів за собою на Край світів. Сіф здогадувалася, кого саме зустріла перед хуртовиною. Серце застрибало в грудях, а в горлі виник клубок. Враз її охопив крижаний жах, відчай, якого вона ніколи в житті не відчувала. Матусині трави вже не допомагали. 

То був Він, без сумнівів. 

То був Кнехт. 

І в цю ніч. Ніч напередодні Йоль. Він прийде за нею.

— Мамо…

Сіф підняла на Дайлію очі, що були сповнені жаху та усвідомлення власної помилки.

— Що я наробила… — Сіф закрила обличчя долонями.

Руки тремтіли. Всю її трясло, мовби знову стояла коло дверей на морозі. По щоках вилися рясні сльози. 

— Доню, не плач, — Дайлія глянула на сина, той досі витріщався на волосся сестри. — Ану, Бо, піди в хлів, погодуй худобу. Нам треба поговорити з Сіф про жіночі справи. 

Брат трохи попручався, повередував, та врешті-решт здався. Поплентався до дверей, щось бурмочучи собі під носа, натяг батьків кожух.

— Гей, Сколль, ходімо! — він свиснув і вистрибнув на двір. 

Кудлатий та великий, наче той міфічний варг[1], Сколль, щасливо виляючи хвостом, стрибнув слідом за хлопчиком. Треба ж було Бо назвати улюбленця іменем породження Фенріра[2]. Хоча деяка схожість з легендарним потойбічним вовком була присутня. А сусіди досі жахаються, як бачать кудлатого велетня.  

— Ну от, тепер розповідай, ясочко. Що сталося в лісі? 

Гарячі обійми ніжних неньчиних рук вгамували біль, що важкими крижаними пазурами дер її зсередини. Чарівний голос Дайлії миттєво втішив Сіф. Страх і відчай розтанули від лагідної усмішки, як сніг під промінчиками весняного сонечка. 

— Нічого не бійся, доню. Кажи, як є. 

Сіф глитнула гіркий клубок, що застряв глибоко в горлі й заважав говорити.  

— Там… у лісі я бачила когось, мамо, — Сіф зітхнула, стисла руки в кулаки. — То була не людина. В нього був череп на місці голови. Хоча потім з'ясувалося, що то маска. Та він говорив дивні речі, а ще… здається, він розмовляв чужинською мовою, проте я її розуміла.  

Сіф потерла скроню, примружилась. А й справді, химерний юнак звертався до неї дивними словами. Однак вона все розуміла. Чула й одразу перекладала ті слова в голові. Мова його була мелодійна, дзвеніла, як кришталь, та грала довгим відлунням під чорними кронами.  

«Я твій друг, Сіф. Найвідданіший, найвірніший твій друг».  

— Він сказав, що це його свято. Його свято! Матусю, він прийде до нас… Пробач мені, я не хотіла такого. Не знала, що покличу лихо в наш дім. 

У світлиці запала тиша. Трохи далі від столу й широких лавок зашипіло та забулькало. Вогонь заплескався, затріщав, плюнув іскрами. Дайлія мовчки підійшла до вогнища, поправила дрова, зняла з гака казанок. Важко зітхнула, поглянула кудись убік, не на Сіф. Вогонь не згасав, наче хтось роздмухував багряне полум'я. Він плескався об каміння, так було, як Кайя ворожила. Сіф, затамувавши подих, чекала на неньчині слова. 

— Давно мала тобі розповісти правду, та все не наважувалася, — Дайлія стисла вуста й поглянула на вогонь. 

Вона витягла білу руку до вогнища, і полум’я впало, наче слухняний пес улігся коло ніг господині. 

— Та, певно, вже час. Ходімо, доню, маю тобі дещо показати та пояснити.

Дайлія схопила кожух, що висів на лаві, й попрямувала до дверей. Велика зв'язка ключів тихенько дзенькала на поясі господині. Сіф підвелась на ноги, ще трохи похитуючись. 

— Часу в нас обмаль, тож нічого не питай. 

Дайлія подала Сіф одежину, а сама поспіхом вийшла надвір. Було вже темно, початок найдовшої ночі. Вдалині запалили велике багаття, трохи чутно безладну музику. Скоро боррівці зігріються, вип'ють пива та елю, дехто нап'ється, не чекаючи промови ярла[3], і піде справжня гулянка, що триватиме три ночі. Винесуть солом'яного цапа й спалять всім на радість. Тоді будуть співати гімни та благословляти дерева. Прикрасять йольське дерево. А потім діти стануть ходити від хати до хати з кошиками, щоб роздати та назбирати подарунків. 

Зазвичай в такий час вони з родиною разом йшли до великого вогнища. Приносили жертву, дивилися виставу, слухали співи Лінга. Сьогодні батько з мисливцями десь забарився, а Сіф було зовсім не до святкування. Бо, звісно ж, образиться, якщо вони не підуть збирати яблука. Братик їй всі вуха продзижчав своїми планами на Йоль. Йому конче кортіло приєднатися до ряджених. Та що поробиш, як його старша сестра утнула таку дурницю. 

Аби ж лише її покарали за цю помилку. Хай забирає її Кнехт, несе, куди забажає, най і до Ніфльгейма! А родину полишить у спокої. Так думала Сіф, безрадісно плентаючись за Дайлією, втупившись собі під ноги. Мати легкою ходою перетнула великий двір та вийшла за огорожу. Вона ступала м'яко й нечутно, мовби пливла над снігом. 

— Фру[4] Дайлія, чи то ви? Бра Йоль! — гукнув хтось веселим голосом, проте Дайлія не зупинилася, лише відмахнулася й пришвидшила крок.

Хмари розсіялися, місячне світло розлилося срібним сяйвом над всім Борре. Звідкілясь прилетів запах вареного м'яса. Вже й частування готували. Дайлія все йшла і йшла крізь снігові замети, вела Сіф за собою до чорних пагорбів. Вже не чутно було музик, лише тужливе виття вовків із сторони чорного лісу. Пси норн[5] вийшли на полювання. Вони ж ніякої зброї не взяли. І Сколль лишився берегти дім. Сіф мерзлякувато зіщулилась.

— Куди ми, матусю? 

Великі крила забили над головою. Ллеу заухкала та всілася на плече до господині, кігтями зачепилася за вовну новенького святкового кожуха. Сіф за звичкою стала пестити довге і м'якеньке пір'я улюблениці. 

— До старого хофу[6].

Сіф встала, гучно видихнула. На якусь мить земля під ногами відхилилася убік. Вона витріщилася на спину матері. Дайлія швидко віддалялася. 

— До храму?..

Сова роздратовано ухнула, люто забивши крилами.

— Вибач, Ллеу.

Сіф додала кроку, вступила в кучугур й трохи застрягла, ледь не загубивши неньку в сутінках. 

— Зачекай! Матусю, хіба то не заборонене місце? — відхекуючись, пробубніла. — Там же небезпечно, всі так кажуть. 

— Не для нас, Сіф, — Дайлія відповіла, не збавляючи кроку й не обертаючись. — Не для нас.

_____________________

Ярл — король регіонального значения, князь, ватажок. 

Хоф — храм, святилище у скандинавів часів вікінгів.

Чорний курган насувався з темряви. Величезна страшна хвиля, що владна поховати увесь світ у безодні. Свартхоф. Мія якось розповідала, що там, в кургані, похований давній князь, забутий, зраджений власним народом. Він начебто не помер, а просто заснув на століття.

Хлопці запевняли, що разом з князем поховані його скарби. Кожного року знаходився якийсь сміливець, щоб перевірити цю байку. Однак коли той майже доходив до кургану, раптом зупинявся, заклякав на мить, а тоді хутко повертався стежиною туди, звідки прийшов. Пояснити, чому не став йти далі, сміливець не міг, не пам'ятав.

Дехто з сусідів торочив, що в кургані є вхід до забороненого князівства, а потайні люди його захищають. Казали, що Чорний хоф старіший за землю, на якій стоїть, і давніший за рід людський. Може, й так. Сіф не знала. Матуся ж говорила їм, що курган — місце сили й оселя духів. Тому забороняла їм з Бо гратися так далеко від дому. А ще суворо наказувала не входити всередину храму, що б не сталося.  

Сіф видихнула кришталеве марево. Ставало дедалі холодніше. Добре, що хоча б місяць сяяв із небес і сріблом вистелив їм стежину до забороненого місця. Довга тінь від кургану стрімко накрила їх чорним каптуром. Стало так темно, що Сіф ледь бачила власні ноги.

— Швидше, доню! Скоро повернеться Сіґурд разом з мисливцями. 

— Матусю, ми ж не заблукаємо в цій темряві? 

Лиш вона промовила це, як вхід до хофу з’явився перед ними. Виник із крижаної пітьми. Сіф здригнулася, обличчя сполотніло. Під шкірою пішли сирітки. 

«Чи це чари якісь?»  

Дайлія сміливо штовхнула великі різьблені двері. На важких стулках намальовані дивні руни, здається, то було якесь попередження. Сіф не встигла ані зупинити неньку, ані насолодитися майстерною роботою древніх теслярів. Дайлія нечутно ковзнула всередину, наче білий дух чи привид. Сіф вагалася, поглянула на Ллеу: великі очі улюблениці вилискували, ніби той місяць на небі. 

— Треба йти, знаю. 

Ллеу ствердно ухнула їй над вухом. Сіф зітхнула й пірнула в порожнечу слідом за ненькою. Темрява огорнула їх крижаною ковдрою. В храмі було холодніше, ніж в лісі, а чорно, наче перед народженням Аургельміра[7] й Аудумли[8]. Коли двері самі собою зачинилися, світ завмер.

— Матусю? 

Жодного звуку, жодного руху. Навколо льодовита порожнеча. Невже вона залишилася сама, сама в суцільній пітьмі? Сіф охопив жах. 

— Мамо! — гукнула вона перелякано. 

Попереду спалахнув вогник, вмить осяяв пітьму. Сіф примружилась. Кам'яними стінами попливли тіні: химерні, довгі, люті. Вони тягли пазурі до непроханих гостей, шепотіли щось непривітне й вороже. Сіф здригнулася від обережного доторку. Здається, хтось зачепив її, повільно потягнув за косу. Ллеу ухнула на плечі, забила великими крилами. Відчуття присутності зникло. Позаду справді нікого не було. Лише надійно зачинені двері.

Чи люди їх змайстрували? Чи вирізали з самого Іґґдрасіллю[9]? Як же матуся спромоглася їх так легко відчинити? Здавалося, що ці страшні стулки не посуне навіть ватага воїнів. Сіф сторожко роззирнулася. Навколо самі ідоли богів: асів і ванів. Жодної живої душі, крім них, звісно. Хто ж тоді шепотів до неї? Хто її торкався?

Раптом Сіф страшенно захотілося піти геть. Розвернутися й бігти, бігти, допоки були сили, допоки вона ще могла дихати, допоки ще була живою, допоки не перетворилася на таку ж тінь... 

— Мамо!

Дайлія стояла на височині в колі місячного світла. Пряма, тонка й тендітна. Десь під високою стелею відкрилася кругла діра — і срібло полилося на великий жертовник. Дайлія зняла кожуха, стала під холодні промені, витягла руки до стелі, а тоді повільно скинула каптур. Коси, що зазвичай охайно заплетені на потилиці чи прибрані під хусткою, золотим водоспадом спадали на її тендітні плечі. Дайлія повільно повернулася й поглянула на доньку. Сіф затамувала подих.

Мати була величною й дуже гарною, навіть неземною. Срібно-шафранове волосся огорнуло її стрункий стан і полилося аж до підлоги густим медом. Бурштиново-золоті очі загадково сяяли. Як добре, що вона успадкувала це магічне забарвлення. А от колір волосся їй перейшов від батька, хоча з часом став менш полум'яним.

В їхній родині лише в Ілів волосся було темне, ледь не чорне, хоча вродою сестра вдалася в матусю. «Лихий знак», — шепотілися люди. Сестру це страшенно злило. Лише коли Кайю назвали віщункою й стали поважати, сестра нарешті заспокоїлася. Адже в Кайї волосся значно темніше, кольору цих зловісних тіней, що кубляться в кутках.

Світло прибувало, мовби жертовник та й самі стіни всотували всю владу Короля Місяця. Біла шкіра Дайлії горіла, як перламутр. Вона простягла руки вперед, закотила широкі рукави лляної сукні. Ледь помітне дивне татуювання засяяло блакитним сріблом на тонкій шкірі. Сіф раптом усвідомила, що на неї дивляться не людські очі, навіть не мудрі очі вельви, а очі богині!   

— Мене звати Аса. Аса із Льюсальвгейма. Я донька князя альвів. 

[1] Варг, варгр — велитенські вовки. За легендами варги — це Фенрір та його сини. Проте варгами також звали злочинців для яких ліс ставав єдиним прихистком.

[2] Фенрір — син Локі та велетки Анґрбоди. Могутній вовк, що був ув'язнений богами в Гельгеймі. Під час Раґнароку він вирветься і пожере Одіна.

[3] Ярл — князь, ватажок, король регіонального значення за часів вікінгів.

[4] Фру — тут: шанобливе звернення до жінки.

[5] Пси норн — інша назва для вовків. Норни — діви-діси, що владні творити долю людей, богів і усього світу. Норн багато, схоже, що у кожному світі й у кожної раси (аси, альви, йотуни, цверги) були свої норни. Найвідоміші норни — це три сестри: Урд, Верданді й Скульд.

[6] Хоф, хов — храм, капище у скандинавів. Також великий двір, обійстя.

[7] Імір, Аургельмір — перший велетень, з його тіла був створений світ.

[8] Аудумла — корова, що вигодувала Іміра.

[9] Іґґдрасілль, також Мімамейд та Лерад — Світове дерево. За легендами на дереві розташовані дев’ять світів. у минулому вважалось, що Іґдрассілль — це тис, проте, зараз кажуть, що це ясен. Асґард, Альвгейм та Ванагейм розташовані на його гілках. Стовбур проходить крізь центр Мідґарда, за ним розташовано Йотунгейм. Трохи нижче лежить Нідавеллір (Свартальгейм). Три корені простягаються до Гельгейму, Ніфльгейму та Муспельгейму.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.