Туронь 2

Сіф прокинулася від ухкання над вухом. Довгі пір'їни чухали їй носа, лоскотали брови. Маленький дзьобик легенько сіпав за пасма.

— Припини, Ллеу. Я вже встаю, припини. 

Вона відмахувалася від улюблениці, ніби та була куркою. Та це, звісно, не подіяло. Ллеу бувала настирливою, коли хотіла. Сіф поволі присіла, солодко потяглась, потерла очі кулаками. Десь у кутку замукала Бурка, заржав їй у відповідь батьків Буреніг, забекали вівці, захрюкав старий кнур.

Сіф розгублено озирнулася. Струмінчики сонячного світла ледь пробивалися крізь крихітні віконця, проте того вистачало, аби розгледіти тварин. Виявляється, вона спала в хліві. Бурка знову замукала, попросила поїсти. Сколль задзявкав, скочив з місця та здичавіло застрибав уздовж хліва, здіймаючи в повітря коловерть соломи.

— Сколль, припини, — Сіф закашлялась, замахала рукою. — Чи ви з Ллеу змовилися до гикавки мене довести?

Під боком щось м'яко зашаруділо. Вона рвучко озирнулася. У затінку снопа повільно випручувався об'ємний хутряний калачик. Сіф скочила на ноги та позадкувала. Чорна примара нарешті розгорнулася, витягла лапи, випрямила спину, підняла голову й поглянула на неї. 

— Оце так…

Чи то цап, чи теля, чи великий кудлатий пес? Може, вівця чи олень з лісу? Хтозна. У дивовижному створінні було потроху від кожної тваринки. Чорне м'якеньке хутро аж блищало, ніби маслом змащене. На вигляд вовче, проте було коротшим. Велику витягнуту голову, як у цапа чи вівці, вінчали дивакуваті роги вже знайомої для Сіф форми. У звіра були міцні й гарні ноги, як в оленя, а ще грива й пухнастий довгий хвіст. 

— Привіт, любий гостю! — Сіф повільно підійшла до створіння, присіла навшпиньки, глянула у великі, наче дві довгасті гривні, зелені очі, що трохи сяяли. — Хто ж ти такий?

Чи їй здалося, що очі у створіння і справді були розумні, як у людини? 

— Який ти гарний, — Сіф зітхнула, уважно оглянувши химеру. 

Благородний і величавий, як олень, та сильний, як лось. Звір видавався диким, навіть хижим, та його ніжний погляд заспокоїв Сіф. Вона наважилася доторкнутися. Хутро справді було м'якеньке, аж пухнасте, як у песця. Грудина поросла густою, розкішною гривою. На голові вкраплення білого хутра. Навколо очей, на лобі й вилицях ніби хто помалював білою фарбою. 

Він захрипів, забурчав, відкрив пащу, наче хотів заговорити. Сіф напружилася, бо поміж рівненьких рядів блиснули довгі ікла. Схоже, її новий друг таки хижак, треба бути обережнішою. З пащі вивалився білий клуб пари. 

— У тебе є ім'я? Треба тебе якось назвати.

Сіф обережно торкалася чорного хутра, зануривши руку глибше. Кінчиками пальців відчула, як звиваються під шкірою міцні м'язи, як тече дика сила в його дужому тілі. Якщо захоче, то з легкістю зможе заколоти її гострими рогами, порвати довгими, що у вовка, іклами чи розтоптати міцними копитами. Сіф прибрала руку. 

— Як щодо Урур? 

Невідомий звір тихо й хрипко заревів, проте від того звуку у Сіф сирітки по шкірі побігли. Гарчання ведмедя, ревіння морських хвиль, гуркіт грому та сопіння оленя — все поєдналося в ньому. 

— Гаразд, якщо тобі подобається, я буду звати тебе Уруром. Думаю, це ім'я тобі чудово пасуватиме! 

Він висунув довгого, як у ведмедя, язика й повільно лизнув їй зап'ясток. Сіф здригнулася, щоки раптом облилися кров'ю. Вона зашарілася, опустила погляд. Серце тьохнуло в грудях. Урур витягнув довгу шию і поклав голову їй на коліна. Вона була такою великою, що ледь помістилася в обіймах, Сіф затисло між химерними рогами. 

«Невже зараз сколе?»

Проте звір лише витяг лапу й поклав збоку. Смикнув оленячими вухами. Сіф обдало жаром. Урур аж пашів життям і силою. Не треба було й ватри шукати. Сорочка миттєво змокла й прилипла до спини. А ще він пахкотів солодкими та духмяними прянощами. Сіф стала пестити його довгу шию, легенько торкнулася білих блискучих рогів, мов натертих воском. 

— Звідки ти взявся, красунчику? Чи хто привів тебе? 

Щось було не так, щось важливе вона забула. Чому спала в хліву? Пам'ять повернулася несподівано. Сіф схопилася за голову, звільнилася від «обіймів» Урура, вскочила на ноги. 

Авжеж! Авжеж, вчора ввечері до неї прийшов Кнехт, ні-ні, себто Нордан. Скривавлений. Втомлений. Він попросив прихистку. Вона пустила його в хлів, а тоді… тоді.

— Нордане! — гукнула Сіф, озираючись по кутках. — Де ж ти? 

Вона забігала від стійла до стійла, як те робив Сколль. Дарма. Жодної ознаки чужинця. У стійлах спочивала стривожена галасом худоба. Від чарівного гостя й слід простиг. 

— Куди ж ти подівся?

Сіф зіщулилася, охопила себе руками, враз змерзла (а була ж вона в самій сорочці). Невже він пішов від них? Поранений, голодний. Пішов у Йольські дні? Який дурний знак для їхнього господарства. Гостей заведено вітати й шанувати, особливо у свята.

Урур звівся на лапи, струсив солому, тихенько підійшов і став поруч. Він рухався граційно, поважно, та був не таким високим, як здалося спочатку. Сіф поглянула на нового друга. Зіниці її розширилися. Але то була здогадка: дика, химерна та жахлива. 

— Уруре. Ох, Уруре. Ти ж не…

«Невже перевертень? Чи все ж сейдман?..»

Сіф пам’ятала з маминих оповідок, що боги й тролі вміють перекидатися на тварин. Враз стало так боязко, що й слова не промовити. Під дахом несхвально заухкала Ллеу, закружляла над головою. У затінку скавчав Сколль, дряпався в двері.

— Пробачте мені, зараз випущу вас. Чекайте.

Сіф побігла до входу в хлів, штовхнула двері й притримала їх для Ллеу та Сколля. Тоді вийшла в сіни, відчинила західні — господарські. Пес з радісним дзявканням пірнув у сніг, а сова пронеслась над головою, здійняла великими крилами крижаний вітерець, а тоді поволі набрала висоту й полетіла до лісу.

Сіф проводила її мрійливим поглядом. Як чудово мати крила й владу над вітрами! У будь-який момент вирватися на волю та летіти, летіти, куди серце кличе, летіти на край світу. Подув ранковий вітерець, стало зимно. Авжеж! Згадала, що стоїть у тоненькій сорочині.

— Лишенько! Добре, що на подвір'ї порожньо, — вона мерщій зачинила двері. 

Розтерла долоні, затупотіла на місці, обхопила себе руками, та дрижаки не відпускали. Урур тихенько наблизився, схилив велику голову, хапнув морозного повітря, принюхався, засичав, блиснув зеленими очиськами.

— А якщо вони досі сплять?

Вона стала коло хлипких дверей до світлиці, прислухалася. Згадала, як вчора не могла добудитися рідних. Чи згинули ті сонні чари?

— Матінко? Батечку?

Сіф налякано заглянула до світлиці. У хаті царював ранковий безлад. Після свят всі були заспані й стривожені. Ненька варила сніданок, батько щось різав по дереву, Ілів комашилася коло вогнища й вуглів, Бо бавився з плетеним козеням. 

— У святковій соломі, кажуть, знайшли ячмінь, — прогудів батько в бороду. — Рік буде хлібним! 

— Сіф, от ти де, доню, — Дайлія виструнчилася, привітала її лагідною усмішкою. — Леле, чого це ти ходиш невбрана? Вдягнися, голубонько, ще застудишся. 

Сіф ступила за поріг, стривожено оглянулася. Урур слухняно йшов позаду, стукотів ратицями.

— Маю вас з деким познайомити, — вона затнулася, поглянула на батьків.

У світлиці запала раптова тиша. Родина разом полишила все, чим хто займався. Звір гордовито зайшов всередину, став перед Сіф, витяг шию догори.

— Це Урур.

Ілів впустила чаплію з рук, видала високе протяжне скиглення. Бо роззявив рота й вирячив очі. Навіть батько якийсь час ошелешено витріщався на звіра, а тоді встав з лави й стряхнув долоні від тирси. 

— Оце так несподіванка, — важкими кроками він наблизився до Урура. — Що ж ти за звірина така? Ніколи нічого схожого не бачив.

Сіґурд уважно оглянув гостя, почесав бороду.

— Що то за покруч? — заскиглила Ілів. — Сіф, що ти знову в хату притягла? 

— Це що, лось? Чи здоровенний цап? Чи маленький бичок? — Бо заплескав так голосно, що Ілів підскочила. — Оце так дивина! 

Дайлія вп’ялася поглядом в Урура.

— Туру…  — вона витерла руки об фартух, стрімко наблизилася, взялася в боки. — Не можу повірити. То це ж справжній аврох! 

Тихенько сплеснула в долоні, похитала головою. На її губах розквітла усмішка.

— Ав… хто? — Бо затнувся, почухав потилицю.

— Аврохи[1], або айрохи, це такі звірі, синку. Вони дуже-дуже рідкісні. В аврохів переодягаються ряджені, граючи Йолевака. Їх вважали втіленням божества. Де ти знайшла його, доню?

— Він сам знайшов мене, — знітилася Сіф.

— То це Святковий цап[2] отак виглядає? 

Бо підскочив до матінки, схопився за широкий рукав, став смикати.  

— Таке дивовисько, еге ж? Не знав, що така звірина існує. 

Бо простяг ліву руку до голови Урура, та не встиг доторкнутися, як той затупцював до дверей.

— Мамуню, а можна нам його залишити? Можна, нене? Будь ласочка! — Бо заскиглив.

— Думаю, подітися нам нікуди. Не гоже виставляти вельможного гостя в таку холоднечу, — Сіґурд зареготав. — Хай залишається. Перезимує з нами, а навесні вирішимо, чи відпускати до лісу, чи ні.

— Та ви що? Матінко, батьку, не можна таке чудисько в хаті лишати! Що сусіди про нас скажуть? — Ілів була кинулася до родини, та, зустрівши пильний погляд зелених очей, стала на місці.

— Звісно, він залишиться, — відказала Дайлія спокійним голосом, обережно доторкнулася до хутряної щоки — Урур їй дозволив. — Не важливо, що казатимуть сусіди. Ілів, навчись не зважати на чужі пересуди, коли робиш добру справу. 

Сестра почервоніла, зашаркала до казанка, взяла ложку та стала мовчки мішати кашу.

— Добре, що привела його до нас, — Дайлія лагідно всміхнулася Сіф. — Це гарний знак. Аврохи з'являються лише до обраних людей. То на щастя, доню.

— Дякую, — Сіф теж заусміхалася. Враз стало легко, мовби хто каменюку з плечей прибрав.

Поглянула на сестру та заклякла. Коло кабиці[3] стрибав ніссе в гостроверхому капелюшку. Той самий, що вовтузився в хліві вчора вночі. Вона потерла очі, та чоловічок нікуди не щез. Ніссе теліпав руками-лозинами, мугикав якусь пісеньку. Дивно, що Ілів не помічала чарівного помічника. Невже в неї теж полуда на очах? Неможливо. Ілів готувалася стати вельвою. Через рік мала поїхати в Тун на навчання.

— Щось трапилося? — Дайлія торкнулася чола Сіф, опустила теплу долоню на маківку. — Донечко, ти зблідла.

Вона простежила за поглядом доньки, стисла губи в лінію. Тоді тихенько, трохи застережливо похитала головою. Сіф розгублено закліпала:

— Нічого, все гаразд. Піду перевдягнуся, — пробелькотіла вона, вичавила з себе таку-сяку усмішку й побігла до свого кутка. 

Руки її тремтіли, коліна підгиналися, а по спині тоненькою цівкою звивався піт. Не змерзла вона, а злякалася. Невже то крихітний ніссе її перелякав? Ні, не поява чоловічка, а те, що ніхто в родині, окрім неї, та, може, матусі, його не бачить. Сіф швиденько натягла штани, тоді туніку й панчохи. У хаті було натоплено, тож верхній одяг лишила на ліжку. 

— Давайте нарешті поснідаємо, — гуркнув батько. 

[1] Аврохи (айрохи, туронь, тур) — тут: священні й зниклі тварини, що уособлюють свято Йоль. Тур («турон») — ряджений з маскою, що нагадує одночасно і бика, і цапа. Як і цапа, туроня «вбивали», та згодом він «воскресав». Тур був символом сонця, сили й родючості. Його поява віщувала щедрий врожай.

[2] Святковий цап, Різдвяний цап (норв. Йоулебукк, Юлебукк, Джулебукк) — символ Йоль, дух урожаю, традиційний персонаж святкування.

[3] Кабиця — тут земляна піч, яма, де розкладали вогнище для варіння страв у казані.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.